Легенди Солом'янські. Таємниці старих курганів

Сьогодні хочемо розповісти вам ще одну легенду, яку написав наш колега Олександр Михайлик в березні-травні 2025 року. Вона – про старі кургани, які свого часу існували в урочищі Пронівщина та поблизу села Совки, історію їх відкриття та про їх таємниці. 

Таємниці старих курганів

"…почав от тесных улиц к Володимеровой груше, от груши старою дорогою к Жилянским лозам, от лоз на курган Жилянской…"

(З грамоти князя Острозького, виданої 9 вересня 1576 року Михайлівському Золотоверхому монастирю про розмежування земель)

"Могильник знаходився біля с. Совки, на деякій віддалі на захід від древнього шляху на Васильків, на х. Пронівщина, у верхів’ях р. Пронівщина, притоці р. Либеді. Могильник був розташований у високій місцевості, в лісі, і складався з двох груп. Після вирубки лісу на Пронівщині земляні насипи могил було розорено"

(Зі статті І. Самойловського "Слов’янський могильник на р. Пронівщина під Києвом")

Кургани поблизу Пронівщини наприкінці XIX століття. Малюнок-реконструкція

Робочий день Олександра Ертеля почався традиційно. Він вже багато років очолював музей Київського товариства охорони пам’ятників старовини та мистецтва. Тож роботи було повно. Колеги дивувалися, як він попри шалену завантаженість музейною роботою встигав займатися розкопками, досліджувати кургани, вали, могильники… До того ж, працював нарівні зі звичайними робітниками, не гребуючи важкою роботою.

У вільний час він вивчав архівні документи – все, що могло допомогти у майбутніх відкриттях. Цього березневого дня 1912 року він працював із архівами Софійського монастиря. Дізнавшись, що в архіві є плани Софійської дачі поблизу села Совки, попросив їх. 

Розгорнувши план 1848 року, він одразу звернув увагу на його незвичайну деталізацію. "Тісні вулиці, цікаво, зустрічав цю назву в документах. Так, а що далі. Пужня. Цікаво, чому така назва? Острів… О, два топоніми – південніше Совок бачу Кургани, а на північний захід від села – Могили… Це підказка – якщо люди називали ці місця так… Слід поїхати…" міркував археолог, уважно схилившись над планом. На жаль, на інших планах подібних назв не було, та все ж, він їх уважно вивчив, занотувавши, де можуть бути кургани.

Не гаючи часу, вже наступного тижня він найняв візника і вирушив шукати кургани на місці. Шлях пролягав повз його рідну Першу гімназію, обрамленим тополями Бібіковський бульвар. Минули гамірну Галицьку площу з одвічним базаром. А далі повернули на широке Кадетське шосе. Вздовж нього вже пролягала трамвайна лінія. Перетнули віадуком залізничні колії. Проминули величезний Кадетський корпус, біля якого в тупику стояв трамвай.

Дорога поступово йшла вгору. Праворуч височів суцільною стіною давній Кадетський гай, ліворуч вдалині виднілися будиночки Солом’янки. За нею ліворуч від дороги невдовзі промайнуло і кладовище. Праворуч закінчився гай, дорога бігла серед сірих у цю березневу пору чагарників та полів, де-не-де ще лежав сніг. Промайнули розлогі фруктові сади монастирського хутора Пронівщина, серед яких то там, то там виднілися будиночки. 

Звірившись із картою, Олександр Ертель наказав візнику з’їхати зі шляху на мокру цієї пори польову дорогу, яка бігла вздовж розлогого саду. Десь за версту ліворуч відгалужувалася ще одна дорога, тож археолог сказав повертати туди. Їхали довго дорогою, обабіч якою були самі чагарники та рідколісся. Нарешті вдалині показався свічний завод. Минули і його. Дорога тим часом пішла донизу. Місточком переїхали річечку Совка. Сніги майже розтанули, тож води було багато. В'їхали у саме село. Далі головною вулицею, повз мазані хати, проїхали його. Десь за пів версти за селом археолог нарешті наказав візнику зупинитися. Він залишив його, а сам пішов оглядати місцину, тримаючи на плечі лопату.

Невдовзі він побачив те, на що сподівався. Над долиною струмка він побачив групу з 5 курганів. Ертель був дещо розчарований – він сподівався побачити великі кургани, а перед ним було 5 пагорків, найбільший висотою трохи більше у пів сажені… А деякі взагалі з аршин… Але – це були старовинні кургани.

Діставши записника, він занотував: «30 березня 1912 року, знайдено групу з 5 курганів висотою від аршина до пів сажені. За околицею с. Совки».

Взявши лопату, він вирішив зробити пробний розкоп. Вмілі та натруджені руки допомогли швидко розкопати частину кургану. Знахідкам вчений зрадів – окрім шматків кераміки було знайдено поховання! Уважно оглянувши скелети та уламки поряд, він зрозумів – це не трипільці. Могильник слов’янський, X-XI століття, схоже на все. Десь неподалік було й поселення... 

Захоплений відкриттям, Ертель, попри втому, продовжив розчищати поховання. Він працював мовчки, зосереджено, мов боявся порушити вічний спокій тих, хто спочивав під цими пагорбами вже майже тисячу років. Пил злегка здіймався над землею. Був похмурий день. На чорних цієї пори деревах сиділи граки та ворони.

Раптом почувся нетерплячий голос візника:

– Пане Ертель, вечоріє, може, поїдемо?

Справді, передостанній день березня був не таким вже й довгим... Він за розкопками незчувся, як вже впали сутінки... 

Аргументи Ертеля не справили враження на київського митрополита Флавіана. Попри доводи, він відмовив археологу у дозволі на розкопки. Мотивуючи тим, що це землі церкви. 

Ертель не засмутився. На щастя, Київський повітовий справник на прохання науковця встановив спостереження за курганами. Тепер біля них був охоронець. А археолог вирішив дослідити місцевість, яку на карті 1848 року було позначено як Могили. Вони були на землях, що не належали до володінь Києво-Софійського митрополичого будинку, тож і дозвіл митрополита був не потрібен.

Тож Ертель днями знову поїхав у Совки, дослідити урочище Могили. Цього разу він їхав не один. З ним приїхали два помічники, молоді археологи. Їхали спершу так, як і минулого разу. Та цьогораз одразу за Солом'янським кладовищем повернули на виїжджену возами дорогу у Совки. Невдовзі там і там виникли невеличкі будиночки Київського робітничого артільного селища, зовсім молодого поселення. А раніше тут були звичайні селянські поля. Десь за версту помічники звернули увагу на самотній віковий дуб, що ріс праворуч, на узбіччі невеликої вулички, що перетинала дорогу. Навколо теж виросли будиночки. Проїхали ще трохи – і праворуч від дороги блиснуло невелике озеро, оточене сухим у цю пору рогозом та очеретом. 

– Озеро на такій рівній підвищеній місцині?, – здивувався один із молодих археологів.

– Нічого дивного, відповів пан Ертель. Зверніть увагу на глибокий яр по ліву руку. Озеро пов'язане з одним із витоків річки Мокра, що бере початок у яру. 

Десь за версту дорога зробила крутий вигин, вдалині вже було видно крайні хати села Совки. Замість полів почалися виорані городи. Тут Ертель наказав зупинитися візникові. Зістрибнувши з воза (а з ним і його помічники), він пішов просто через виораний город, здіймаючи куряву. 

– Бачите, звернув він увагу помічників на ледь помітні горбочки. Це розорані кургани... Шкода, дуже шкода... Але селянські плуги знищили історію...

На щастя, далі, ближче до схилів Совської балки, а саме на узліссі, біля канави, він побачив групу із 20 невеликих курганів! Канава тут була недарма – вона позначала межу земель селян Совок та володінь митрополичого будинку. На щастя, подумав Ертель, майже всі кургани були на селянській землі. 

Кургани на околиці села Совки на початку XX ст. Малюнок-реконструкція

Вони взялися за роботу і почали обережно розчищати ґрунт і невдовзі розкрили поховання в кургані. Окрім поховання та решток труни там лежали фрагменти керамічних горщиків. Ертель з помічниками відклали їх окремо та замалювали. 

Далі, вже у лісі, він побачив ще два кургани. Тож весь світовий день він із помічниками описували їх, замальовували знахідки. 

Весь тиждень він із помічниками працювали над дослідженням курганів. Розкопавши ще один, вони зрозуміли, що розкопувати інші немає сенсу – невеличкі, невисокі, вони мали поховання простих жителів селища. Кістяки, рештки трун і кераміки – от і усі знахідки. Загалом вчений розкопав поблизу Совок 5 курганів.

Потім із помічниками він пішов на сусіднє поле. Побачене неприємно вразило археолога – там було два по-хижацьки розкопані кургани... Видно було, що копали не археологи, мабуть, самі селяни. Повсюди лежали рештки кістяків, фрагменти кераміки...

Обурений до глибини душі археолог наступного ж дня написав Київському, Подільському та Волинському генерал-губернатору Федору Трепову звернення, в якому просив врятувати курганний могильник у Пронівщині від археологічних браконьєрів, тому що, не маючи відкритого листа від Імператорської археологічної комісії, він не міг проводити тут дослідження.

Минуло 3 роки... 1915 року науковець знову поїхав досліджувати кургани. Одразу з помічником. Він вирішив попрацювати на урочищі Могили. Він і не сподівався на знахідки. Тим більше за ті роки, що його тут не було, селяни розорали ще ряд курганів... А ще й відбувалися вирубки лісу... З 20 курганів, які він бачив у 1912, налічувалося не більше 10...

Розпочалися розкопки. Невдовзі щоденник поповнили такі записи:

"Курган N° 6. Фopма його – правильна півкуля, висота до 1 м, окружність 22 м. У насипу кургана на глибині 60 см трапився черепок з лінійним орнаментом. На глибині 90 cм пляма могильної ями... На глибині 1,4 м у південно-східному куті ями знайдено уламок залізного цвяха, а на глибині 1,5 стали помітні сліди трухлявого дерева. На глибині 1,8 м у грунтовій ямі... виявлено поховання. Кістяк, орієнтований головою точно на захід, лежав на товстій дубовій дошці від труни... Речей при похованні не було, тільки з лівого боку кістяка помітні сліди від матерії"

Подібне було й у другому та третьому курганах. Скажімо, у другому біля поховання хоч лежав чорний грубий черепок, а в третьому нічого... Археолог був розчарований і вже хотів завершити розкопки, та раптом його учень мовив:

– Пане Ертель, а давайте, я почну копати сусідній великий курган. Він не копаний ще. У мене хороша рука, відчуваю, там щось цінне.

Пан Ертель лише всміхнувся та мовив:

– Хороша рука, кажеш? Давай покладемося на твою удачу. Нумо, хлопці, за роботу!

Робота завирувала. Не відчуваючи втоми, вони взялися за розкопки. І коли дісталися кістяка та обережно розчистили його, пан Ертель вигукнув від радості:

– Правду кажеш, хороша рука. Скільки досі тут копав, нічого окрім черепиння не знаходив. А ти відчув, що тут є цінне.

І як було не радіти, якщо у глибині могили, біля кістяка, лежала залізна кільцеподібна пряжка у формі змії. "Зміїна пряжка… Такі носили воїни-старійшини...", – ледь не закричав археолог.

– Невже цей курган… – вголос прошепотів Ертель. – ...і є той самий – останній слід битви князів на Желані? Адже тут, на поблизькій Желані, в давнину були битви... Й не одна... 

– Яка, пане Ертель?, – перепитав схвильований учень.

Археолог добре пам'ятав уривки з літописів... Він читав його напередодні, тож процитував: "Святополк же вийшов на [річку] Желянь, і пішли обоє одні проти одних, і зступилися, і покріпшала битва" (1093 рік); "І стали вони пустошити, од Треполя [починаючи], навколо [городів] Красна і Василева, і до Білгорода, і аж до самого Києва, і по [річці] Желяні, і до Вишгорода, і до Деревлян, і через [річку] Либідь перестрілювалися" (1136 рік); "Торки ж догнали вози їхні на [річці] Желяні, а війська їхні настигли [недалеко] од [села] Буличів і тут стали сікти їх, а інших руками хватати" (1161 рік); "Ярополк же з берендичами настигли Володимира на [річці] Желяні коло [села] Доброго Дуба, та не дали берендичі стрілятися з ними, [військами Володимира], бо берендичі хитрували" (1169 рік). 

– Як ви могли почути, битв тут було 4, це лише зафіксовані літописом... Якщо знахідки – це X-XI століття... а це той час... то воїн, похований тут, міг брати участь у битві 1093 року... Але кістяк без слідів пошкоджень... Отже, це був житель сусіднього поселення, який тоді воював тут..., – міркував далі Ертель вголос. 

Археолог ще раз окинув поглядом кургани. Він знав – перед ним не просто поховання. Це – спогад про одну з найбільших битв київської землі. 

Коли вони вже від’їжджали, на тлі призахідного сонця один із курганів кидав дивну тінь — мовби то був не пагорб, а людська постать, що мовчки стоїть на сторожі старої землі…

Сонце ховалося за обрій, коли віз з Олександром Ертелем повільно рушив назад до Києва. Він сидів, схилившись над записником, час від часу кидаючи оком на пряжку. Це була історія... Історія не з літопису, а з пам’яті землі.

І якщо під вечір піти туди, де колись були давні кургани над долиною річки Совка, можна почути, як шелестять трави, іржуть коні, дзвенять списи...

Легенди Солом'янські. Таємниця Батиєвих могил

Наступна наша легенда циклу "Легенди Солом'янські" присвячена таємницям великого курганного могильника на Батиєвій горі та постаті Якова Волошинського. Цю легенду написав для вас письменник-краєзнавець Олександр Михайлик у квітні 2025 року.

Приблизно так міг виглядати курганний могильник на Батиєвій горі у XIX столітті. Малюнок-реконструкція

Таємниця Батиєвих могил

Якова Волошинського аж ніяк не можна було назвати кабінетним вченим. Так, він вже 9 років був хранителем нумізматичного кабінету і 8 років очолював Музей старожитностей при Університеті Святого Володимира. Був кандидатом юридичних наук. Та більшість часу він проводив у археологічних експедиціях, з'являвся в університеті на якийсь тиждень, щоб відзвітувати про знахідки та поповнити ними колекцію – і їхав у нову поїздку. Та й вигляд він мав поза нечастими візитами до університету зовсім не науковця – одягнений в експедиціях у звичайний одяг, він скидався більше на робітника. Руки були натруджені, обличчя засмагле і обвітрене. Він не цурався важкої роботи і завжди копав нарівні з колегами та найманими робітниками. Ті сприймали його як свого, через що нерідко виникали кумедні ситуації!

Бо той, хто щойно копав разом зі звичайними робітниками, виявлявся "вченою людиною", "начальником музеума"! І ця розбіжність між статусом та зовнішнім виглядом спантеличувала місцевих жителів. 

– Оце так, то це ви і є "начальник музеума" аж із Києва, – зі щирим подивом говорили селяни. А то всі гомонять – прохвесор приїде, вчена людина. Колись один був, то вдітий як пан. А ви наче наш, як мужик. І руки натружені...

– Я люблю копати разом із усіма, щоб краще все знати і бачити. 

Місцеві жителі схвально кивали головами, але поміж собою дивувалися:

– Що ото за знак, що пани, прохвесори, вчені люди як мужики вдягаються, по-нашому говорять. От і Яків Якович – такий вчений, а одіж наша, мужицька, їсть разом із усіма, спить на соломі... Може ото настали часи, що мужики стануть панами, а пани мужиками?

Де лише він не їздив... Волинь, Київщина. Багато досліджував Луцьк. А Київ та околиці обійшов пішки. 

Давно його вабили загадкові кургани на високій горі над Либіддю. І от його увагу привернула свіжа карта міста, яка з'явилася в бібліотеці університету восени 1861 року. "Батиєва могила", прочитав на ній вчений. "Батиєва могила", перечитав він іще раз. "Зовсім поряд, перейти Либідь... Треба туди піти, треба дослідити... А чому ж така назва... Батиєва... Невже?", міркував вчений.

Думалося, на тижні майне туди, та знову довелося їхати на розкопки до Луцька... Але думками Яків Волошинський вже був на Батиєвих могилах. Нарешті повернувся до Києва, та завалило снігом так, що годі було й потикатися кудись. Довелося чекати весни...

Нарешті навесні 1862 року, як тільки розтанув сніг, нетерплячий вчений не пішов, просто побіг на омріяну гору. Він і візника не брав. Взявши усі документи та приладдя, збіг стрімкою Тарасівською у долину Либеді. Подолавши греблю, опинився на правому березі ріки. Піднятися горою було справою нелегкою – надто вже крутосхила. "Що ж, треба обійти. Піду берегом вгору, до хутірця Паньківщина, звідти підіймуся на гору. Може старших людей поспитаю, чого така назва", – міркував вчений.

Так він поволі дійшов до місця, де під горою з обох берегів потічка Мокрого стояли благенькі хатки під соломою хутірця Паньківщина. Трохи більше десяти з одного берега і стільки ж із іншого. 

Біля однієї з хат на призьбі сиділи старі баби та діди. Яків Волошинський чемно звернувся до них, намагаючись пояснити, що він "вчена людина" і почув про "могили" на горі. 

– А що то за могили? Чував, Батиєвими звуться?, – запитав він

Дід Степан і дід Ничипір мовили поважно, ствердно киваючи головою

– Та ото ходили якісь люди, рисували щось, сказали, карту будуть робити чи що. То питалися нас теж – як гора зоветься. Посходилися, хто давно живе на світі, та й згадували. Згадали, що Батиєва могила. Там могил багацько, ой багацько...

- То чого ж так зветься?, – запитав Яків Волошинський

Діди щось почали згадувати, а тоді мовили

– Мені 87 літ, сказав дід Ничипір, а мені вже 92-й пішов, сказав дід Степан. Народились тут, у Паньківщині. А от батьки й діди жили з того боку Либеді, де село Паньківщина було. А тоді поселились тут, було хат 5, а тепер майже зо 30. Та ще й оце біля Либеді слобода Солом'янка в нас є, літ зо 5 почав люд селитись...

– А чого ж Батиєва могила?, – нетерпляче перепитав Яків Волошинський

– А, то батько й дід казали, вони як ще тут не жили, ходили на цей берег по дрова, лозу, бувало, й на гору ходили. То бачили, що багацького там могил. Ой багацько. Пан сам побачить, як піде. То з роду-віку казали, ніби у якусь давнину, хто зна коли, може, ще й як Києва не було, був такий князь Бати. Ніби се його землі були, от. А як вмер той князь, обрали цю гору, висока ж вона, і поховали його там. А поряд потім, як вмирали, лягла його свита, сини, дружини, дочки... Могил багато стало... А коли те було, хто й зна. Так і звуть від того Бати гору Батиєва могила. То ми й сказали тим, що рисували – зветься так.

Яків Волошинський був неабияк щасливий. Одразу довідався, звідки назва! Але й діди – одразу все згадали. Бати... Коли він жив? Певно, ще до хрещення Руси... Отже, назва давня... Дуже давня... 

Він знайшов стежку, яка поволі піднімалася нагору і невдовзі вже стояв на вершині. Неймовірні відчуття охопили його. Десятки невеликих курганів вкривали вершину пагорба! Він нарахував їх зо 50. А краєвид з гори... Його Університет – червона громада серед зелені міста та будиночків. Далі – золоті бані церков. Софія Київська, Михайлівський Золотоверхий. А з іншого боку височіла й Велика Лаврська дзвіниця!

Та слід було братися до розкопок. "Почну з малого кургану, а так треба буде найняти робітників". Звісно, за решту квітневого дня він мало що встиг. Та намітив роботу, почав розкопувати маленький курган.

Як чекав він початку розкопок! І за сезон разом із найнятими робітниками розкопали чимало! Знайшли багато залишків поховань, уламки керамічного посуду. А в одному розкопали стріли і навіть ювелірні вироби. Це був найбільший курган. Тож Яків Якович припустив, що це і могло бути поховання Бати...

Ще один варіант того, як міг виглядати курганний могильник у XIX столітті. Малюнок-реконструкція.

Лише згодом стало відомо, що кургани датовано II-IV століттями нашої ери і належать вони до Зарубинецької культури. Та її відкриє Вікентій Хвойка лише 1899 року.

А що сталося із речами, знайденими на Батиєвій могилі? Найцінніше Яків Волошинський передав у свій Музей старожитностей. На жаль, не залишив жодних малюнків та описів самого процесу розкопок. А самі кургани зникли, коли 1898 року на горі виникло робітниче поселення.

Про перекази старших мешканців Паньківщини забули. Тож через співзвучність імен хтось вигадав, ніби назва походить від хана Батия, що 1240 року напав на Київ. Ніби саме з гори він спостерігав за містом.

А насправді назва походить від Бати, очільника великого племені...

Якщо вийти до схилу Батиєвої гори, де у одному зі старих резервуарів для води є церква та обійти його, то з іншого боку це буде земляний горб, який дещо нагадує давній курган. Уявіть собі на мить – зникає місто, забудова гори. Проступають крізь століття давні кургани. Батиєві могили...

Легенди Солом'янські. Біля броду Мужичок

Наш колега, письменник-краєзнавець Олександр Михайлик, написав для вас, дорогі читачі, нову легенду. Вона розповідає про забуту назву броду Мужичок через річку Либідь, що існував у давнину біля заїжджого двору "Вавилон". Легенду написано у квітні 2025 року.

"Бродок по прозванию Мужичок"
(напис на плані Києва, складеного Іваном Ушаковим 1695 року)

Біля броду Мужичок

– Он і "Вавилон" вже видно, заночуємо там, а на ранок у Київ заїдемо, – мовив селянин Трохим своїм супутникам – односельцю Корнію та сину Кіндрату.

Справді, шлях поступово сходив донизу, в долину невеликого струмка, а десь за чверть версти ліворуч виднівся доволі великий, потемнілий від віку заїжджий будинок. Вечоріло. Був погожий квітневий вечір року Божого 1755-го.

– Оце "Вавилон"? – здивовано запитав син. – А чого так звуть?

– А хто зна… Кажуть так люди. Хто з нашої сторони їде, всі повз нього проїздять, зостаються на ніч. Перед Києвом.

Зупинилися біля заїжджого будинку. Він справляв дивне враження – старий, із прибудовами, дивним верхом, схожий на вежу. Навколо все було витоптане, поряд була стайня, де стояли коні, навколо купчилися вози. Наші подорожні розпрягли й свого коня та прив’язали його поряд, на березі струмочка, де було хоч трохи трави.

Трохим пішов домовлятися про ночівлю із господарем та його дружиною. Домовився. Тоді повернувся до своїх. Після дороги вирішили попоїсти. У заїзді їжу не брали, дістали з торбинки сіль, цибулю, хліб та пирогів. Поїли. Запили водою, яку взяли із собою.

Роздивилися навколо. Струмок, що біг повз, невдовзі розширювався, береги ставали порослими очеретом та іншою водною рослинністю. Береги ставали більш багнистими. Дорога теж ставала вогкою і впиралися в річку. Це була Либідь. Вона доволі розлилася після того, як розтанули сніги. Зазвичай це була неширока річка, метрів 5, але тепер було всі 15-20. Течія була швидка.

– Еге ж, переїхати важко буде, задумливо мовили Трохим і Корній.

– Це тут брід був? – запитав син Кіндрат.

– Як мало води, переїхати легко. А це стільки води… Щось на ранок будемо думати…, відповів Трохим.

– Це ж Либідь? А що за струмок, повз який їхали? – запитав Кіндрат.

– Либідь. То вона. А струмок Мужичок зветься. І брід так само

– Батьку, а чого так зветься?

– Не скажу, може господар заїзду знає, спитаємо

Вже стало геть темно, вони повернулися у «Вавилон». Всередині він виглядав ще старішим – стара підлога, повсюди дірки у стінах. На лавах та за столами сиділи люди, які вечеряли. Господиня заїзду лише й встигали підносити полумиски з їжею та кухлі з напоями. Стояв дух поту, коней та сіна. На другий поверх вели старі рипучі сходи. Там стояли грубі лави, лежала солома. Там і там вже спали дядьки, хропіли на всю. Трохим, Кіндрат та Корній наклали собі соломи та заснули після дороги. Вночі пішов дощ. Вони прокинулися від того, що з дірок почала литися вода. Довелося шукати сухого місця.

На ранок поснідали кашею із салом, поїли житнього хліба, випили узвару. Вийшовши надвір, Трохим засмутився – після нічного дощу Либідь стала іще ширшою. З обох берегів стояли вози, запряжені кіньми та волами, які не могли переїхати річку.

От оказія, подумав він. Хоч бери та їдь вздовж річки вгору за течією і шукай там іншого переїзду…

Тож повернувшись до заїзду, покликав господаря, середніх літ кремезного чолов’ягу, схожого на козака і заговорив із ним. Того звали Карпо

– А що, Карпо, щовесни таке?             

– Та ні, скільки тут господарюю, а це, дай Боже, вже 15 літ, не бачив такого… Брід відомий, переїхати легко. А це… Он стоять, ані рушать…

– Чував, брід Мужичок зветься, – мовив Трохим. – А чого, не знати?

– І струмок, що ото біжить повз, так зветься. Від старших людей чув таку оповідь. Ще як не було заїзду…

– А коли його поставили? – запитав Трохим

– Він не такий давній, як може видатись. Я прийняв його 15 літ тому, то був рік Божий 1740-й. А поставили його… мені казали ті, хто тримали колись… десь літ 30 тому. Мо трохи більше. Але не давніше

– А чого Вавилон?

– А ти Святе Письмо читав? У Старім Завіті є про Вавилонську Вежу. Яку мурували, хотіли до неба звести та не домурували, бо Господь дав кожному свою мову

– Та ж читав, – мовив Трохим. – Та до чого тут твій заїзд?

– Як до чого? Що таке Вавилон – де люду багато, гамір! Розумієш тепер? А тут такий заїзд, що весь рік люду повно, коней, возів. От і назвали

– О, тепер допетрав, – мовив Трохим. – А чого ж струмок та брід звуться Мужичок?

– А, то слухай далі. До мене тримав заїзд старий Микита. А до нього був Петро. Як брав заїзд, вони ще були на світі. То казали мені от що. Це тепер місце людне – заїзд є, вище, як йти вздовж струмка, хутір, зветься Паньківщина. А тоді була дика місцина. Шлях, брід – та й все. І так здавна. Колись ніби в цьому місці якісь князі дуже побилися, чи інший який ворог найшов. Мужиками ж у нас звуть не лише селян, можуть просто на чоловіка сказати. Ніби один князь чи хто там був розбив майже все військо другого. Той вже думав, що все, здаватися буду. А здатися – здати Київ. Та найшли вночі до нього декілька мужиків з хутірців довкола, були кажуть там малі хутірці. І сказали ніби: "Княже наш, не журись, ми знаємо брід, йди за нами з дружиною". Князь зрадів. Мужики повели його до броду (а про нього ворог не знав). І князь із військом перейшов із мужиками той брід та як вдарив по ворогу, що розбив їх. Ворог розбігся. А мужиків князь нагородив. То брід тоді й нарекли Мужичок, бо тут мужики допомогли князю, врятували його, а заразом і Київ.

Трохим слухав мов зачарований.

– От воно чого…, – мовив він

– Отож. А коли то діялось, не знаю. Та от розказали мені старші люди. А я тобі.

– А як же брід зараз переїхати? – запитав Трохим.

– Не журись. Зараз піджену волів та й переїдемо. Зажди трохи.

Трохи повернувся до своїх. Він розповів їм, чого брід зветься Мужичок. Карпо привів волів і заразом вони, стоячи по груди у воді, допомогли переїхати возам. Так і Трохим з односельцем Корнієм та сином Кіндратом переїхали Либідь. Вони подякували Карпу і поїхали в Київ.

Трохим і Корній трохи спродалися на базарі, а Кіндрата віддали в бурсу, щоб вчився. Вертали наступного дня. Вода зійшла і переїхали Либідь вбрід вже легше.

Ще багато літ, поки вчився Кіндрат, Трохим їздив повз "Вавилон" бродом Мужичок у Київ.

Через 30 літ Трохим з дружиною вже жили на околиці Києва – Кіндрат лишився після бурси та академії в місті. Карпо вже давно не держав заїзд. Після нього був ще один господар, та однієї ночі у 1788 році хтось не загасив свічку і «Вавилон» вщент згорів. Новий не ставили. З часом забулася назва Мужичок.

100 літ потому вже й річка звалася Мокра – так її нарекли хуторяни Паньківщини, бо дуже вже мокро було весь рік у яру, де біжить струмок. Ближче до Либеді оселилися люди й заснували село Солом’янка. Либідь була такою, як колись. Тож вже не було броду, а був місток.

Вздовж Либеді ще пізніше проклали блискучі металеві рейки. Побігли потяги. Забудували долину ріки. Проклали широкі шляхи. Брід давно зник…

Спустіться сьогодні до Либеді, послухайте її шум. Стиха можна почути, як мужики тихо ведуть княже військо до броду, рятувати Київ.

Легенди Солом'янські. Малюнки лікаря "Дем'яна Петровича"

Малюнки лікаря "Дем'яна Петровича"

Був чудовий літній день. За містом весело щебетали птахи. В травах чувся передзвін комах. Шляхом котився візок, запряжений парою темно-коричневих коней. Молодий візник посміхався природі, хоч дорога була для нього добре знайомою. Він часом гукав коням «Вйо, вйо» і ті бігли швидше.

Він віз старшого лікаря Київського округу державних маєтностей Домініка де ля Фліза. Петро вже не вперше возив лікаря, власне, він його провіз вже різними селами Київщини. Але щоразу дивувався допитливості та простоті. Коли Петро дізнався рік тому, що йому доведеться возити таку поважну особу, він навіть злякався – а раптом той суворий, ледь що – битиме. Та з першого ж виїзду той попросив казати на себе “Дем’ян Петрович” (його справжнє ім’я Петро не міг вимовити та запам’ятати) і виявився дуже простою, скромною, цікавою до всього людиною. Він, хоч і з певною вимовою, вмів говорити російською та українською. Тож розпитав Петра, звідки той, коли дізнався, що той теж казенний селянин, та ще й із поблизьких Совок, почав розпитувати про життя, побут. 

Петро ж дізнався від начальства, що Дем’ян Петрович – француз. А вже у особистій розмові той розповів, як опинився в Україні. Це був 1812 рік, російсько-французька війна. Він потрапив у російський полон, а коли з’явилася нагода повернутися додому, залишився. Осів на Чернігівщині, побрався із українкою зі славного роду Маркевичів. Всотував нову для себе мову та культуру, звичаї, традиції, кухню. Потім було багато років праці у Білій Церкві, справжній столиці всемогутніх Браницьких. А з 1843 року, відколи він овдовів, тобто вже 10 літ, він працював лікарем у Києві. В його розпорядженні були великі території Київського округу державних маєтностей. Але його не обтяжувала робота, навпаки. Лікуючи, він дізнавався більше про хвороби та їх причини, їв просту селянську їжу, спав у хатах, бував на весіллях, похованнях, хрестинах та інших подіях. Все цікавило його. Він брав із собою папір та малював все, що бачив – рослини, тварин, та головне – місцеве населення.

Він помітив різницю між поміщицькими селянами, яких лікував у Білій Церкві, та державними. Другі були заможніші, бо особисто вільні. Краще харчувалися, одягалися, не знали панщини. Точніше, про неї згадували поодинокі старі бабусі та дідусі. Ще 1787 року монастирі втратили села і відтоді всі села навколо Києва стали державними. Селяни охоче працювали в місті (як Петро, приміром).

Домінік де ля Фліз жив в Україні вже майже 40 літ, наша земля стала для нього другою рідною. Він вільно спілкувався із селянами. Вони, зачувши, що він здаля (звісно, де Франція, Париж, вони гадки не мали, але розуміли одне – він "з далеких країв") і охоче співали йому пісень, позували, коли той їх малював.

“Цікаві ці люди, розмірковував він. Скількі років я вже тут, а все ж завжди відкриваю щось нове. Вони… як сказати… повні контрастів. Розумні, дуже працьовиті, але стільки… як це… забобонів, дивних звичаїв. О, лікувати їх – це справжня… як би… авантюра. Вони звиклі до трав, до… як вони кажуть… баб-шептух. Але вони щирі. Часом майже як діти. Запросять у дім, поставлять перед тобою тарілку, нагодують… З теплом, з усмішкою. Це… це харно.”,

Він потроху збирав відомості і якоїсь миті зрозумів – слід зробити альбом, з малюнками, описом. Додати зображення селян, а ще – кожного села.

Тож він обирав високе місце і малював. Дізнавався у старост сіл, або у сільському товаристві, скільки люду живе, скільки худоби. А все інше дізнавався сам, спілкуючись із селянами.

І от він їхав у села Петропавлівського сільського товариства. Вже відвідав усі 5 Борщагівок. Сьогодні його метою були два сусідніх із Києвом села – Совки та Жиляни. Петро аж сяяв – нарешті і його село побачить лікар. Він напередодні наказав жінці наготувати наїдків. А сам розповідав про село, що знав. Сипав назвами, тож лікар лише й встигав слухати (потім він занотував усе, перепитуючи Петра).

Дорога тим часом почала спускатися в долину річки і показалися Совки. Нарешті вони переїхали невелику річку. “Оце Руда Брід”, сказав Петро. “А он далі в неї впадає Солоний Ставок. Руда Брід потім у Либідь біжить, а та в Дніпро”. “А це наші пагорби-гори. Ота далека найбільша Волихий ліс зветься. Ото лівіше од неї – Лишкова. Ще лівіше – Маричинка. А ота далі – Курган, там могил багато, а що в них, ніхто не знає”.

Проїхали пересохле озеро. "Влітку води нема, тільки як дощі осінню підуть, вода буде", додав Петро.

Лікар побачив вдалині велике болото. Поки їхали, відзначив для себе, що навколо села багато чагарників із молодого дубняка, ліщини, берези, грабів. А ближче до річок було багато верб і лози. Ще Петро розповів, що у лісах навколо раніше було багато вовків та зайців, але останніми роками з Києва приходить багато людей полювати і тепер живини стало мало.

А коли вже майже приїхали, лікар мовив:

– Петре, це... дуже гарний день. Сонце як... як золото, – промовив лікар, вдивляючись у далечінь.

– Атож, Дем'яне Петровичу, — кивнув парубок, хльоснувши коня. – Літо все ж таки.

– Літо... Воно тут інакше. У Франція пахне море... тут пахне трава, земля, соняшник...

Петро всміхнувся.

– А я й не думав, що ви так любите наш край.

– Любите... так. Бо тут мій дім вже... сорок літ.

Вдома Петро познайомив “Дем’яна Петровича” із рідними – молодою дружиною та двома ще малими дітками, Іваном та Тимофієм. Жінка пригостила гостя смачними наїдками. По тому вийшли надвір.

– А що у вас тут на полях сіють? – запитав лікар, оглядаючи город біля хати Петра та Мокрини.

– Та земля в нас не дуже, – першим озвався Петро. – Глина та пісок. Пшениця не росте…

– Зате жита та гречки багацько! – підхопила Мокрина.

– Вівса та ячменю трохи сіємо, – додав Петро. – Але то вже для худоби.

– А біля хат, у городах? – лікар уважно подивився на землю під ногами.

– О, там картопля головна, – усміхнулася господиня. – Без неї як?

– І капусти садимо багацько, – кивнув Петро. – І буряки, і квасолю.

– Огірки, коноплі… – додала Мокрина.

– Мак ще сіємо, – сказав Петро.

– А кукурудза? – поцікавився лікар.

– О, то новина в нас! – Мокрина аж засміялася. – Недавно почали, ще мало маємо.

– Гарбузи теж буває сіємо, – згадав Петро.

– Але більше для худоби, – підсумувала Мокрина.

Лікар уважно слухав, відзначаючи для себе: земля тут нехай і непроста, але люди знають, як з нею поводитися.

Лікар відзначив, що Совки малі – тільки 20 хат, а от половин з них старі. Та й затісні… Але охайні. От він зараз сидів у хаті свого візника Петра – стара хата, але дуже чисто. Ще як вони приїхали і пішли до хати, “Дем’ян Петрович” помітив – усі носять чоботи! Чоловіки, жінки, юнаки, дівчата! До того ж, усі були добре одягнені – він не помітив на жодному селянинові чи селянці дрантя, старого одягу. А він багато бачив різних сіл! Тож він записав важливу відмінність Совок: “Одежа і взуття. Дуже достатні. Селяни та селянки краще вдягнені, аніж в інших селах, з причини близькості Києва”. Він зобразив совців на малюнку, як завжди робив.

Протягом дня він спілкувався і з іншими мешканцями Совок і переконався – так, їжа у всіх добра, бо повсюди він бачив і хліб і м’ясо, і вдосталь борошна. У криницях скрізь була гарна вода. І совці дуже помірно вживали горілку, тож пиятиків у селі майже й не було. Біля кожної хати бігало чимало курей. Кожен двір мав по 4 воли – без них ніяк було орати. А от корів мала тільки половина родин – їх було лише 10. Були й коні – але теж мало, 6 на село. Всі тримали свиней, хтось одну, хтось дві, а всього 30. Село було мале, тож лікарю не склало труднощів перерахувати тварин самому.

Того ж дня лікар вирішив, як він завжди робив, змалювати село. Перейшовши греблю, він трохи піднявся на пагорб і впродовж кількох годин малюнок був готовий. Попереду ставок, гребля через нього. А на іншому березі – село. Купки хаток, городи, далі декілька гаїв. Ще він відзначив, як багато свійських гусей та качок плавало на ставку!

Весь вечір він говорив із селянами, розпитував щодо хвороб, радив, чим лікуватися.

– Ох і добре у вас серце, Дем’ян Петрович, – щиро мовила баба Мокрина, мати Петра.

Дізнавшись, що він здаля (хоч де Франція, селяни, схоже, не дуже зрозуміли), дід Василь, батько Петра, схвально кивнув:

– А так добре по-нашому балакаєте.

Лікар усміхнувся – він сам не вважав свою українську досконалою. Інколи наголос не там ставив, інколи губився між «в» і «у», а часом слова зливалися так, що йому здавалося, ніби він ковтає половину звуків. Але сказав просто:

– Я тут вже, о, сорок літ… Це є важливо… Я маю знати мову… простого люду.

Селяни захитали головами на знак згоди.

– Добре балакаєте, ой добре, – підтакнув дід Василь. – Чується, що не ваша рідна ця мова, та добре виходить.

Лікар відчув, як у грудях потеплішало. Він не раз чув добрі слова на свою адресу, та ця проста щирість розчулила його по-особливому.

Від сільського старости лікар дізнався, що люду в Совках 197 – чоловіків 89, жінок 105. А ще троє селян, які відбули 25-річну солдатчину і повернулися додому.

 

Та слід було зазирнути ще й у сусідні Жиляни. Бо саме туди ходили совці до церкви – своєї не мали. Повертатися у Київ не було сенсу. Петро і його дружина поклали “Дем’яна Петровича” на ліжку – як гостя. А самі лягли на печі. Лікар швидко заснув після насиченого дня.

Наступного дня вранці Петро запряг коней і повіз “Дем’яна Петровича” у сусідні Жиляни. Спершу їхали серед полів, ближче до Жилян дорога йшла серед суцільних чагарників. Хати було недовго – Совки та Жиляни відділяло не більше версти. Лікар одразу побачив – село значно більше. Вдалині показалася баня церкви. Нарешті, проїхавши ще трохи, вийшли біля неї. Петро пішов до священника, той покликав сільського старосту. Приїзд лікаря не залишився непоміченим серед селян. Тож до хати старости потяглися жилянці різного віку. Для лікаря це була знахідка – оглянути людей, а ще поговорити. Він традиційно представився як “Дем’ян Петрович” і оглядаючи людей, слухав їх розповіді. Перше, що він помітив – жилянці були гірше одягнені, та й виглядали біднішими. Багато хат були дуже старі, а всередині них він бачив бруд. Хоча в чоботах були майже всі – жінки та чоловіки. Оглядаючи і опитуючи людей, він зрозумів – харчуються вони погано. А от вода була доброю в криницях, та й пиятиків у селі було дуже мало.

Лікарю було важливо дізнатися, чи родюча земля і що люди вирощують.

– Земля тут яка? – запитав лікар, зупинившись біля гурту селян.

– Та що земля… Пісок та глина, – відказав староста Іван, спершись на ціпок.

– Але ж врожай дає?

– Дає, як що добре посіяти, – втрутилася баба Ганна. — Озимину сіємо з осені, то родить добре.

– А на городах що маєте? – поцікавився лікар, оглядаючи засаджені ділянки.

– Картопля, куди ж без неї, – засміявся дядько Семен. – А ще капусту любимо, огірки, гарбузи…

– І маку в нас багато, – додала молода жінка, поправляючи хустку. – І конопель сіємо чимало.

Лікар уважно слухав, киваючи головою. 

– Ви добре знаєте свою землю… І вона вас годує. 

Йдучи далі зі старостою, він запитав:

– Скільки у вас є хат? Людей у вас тут є багато? – поцікавився лікар, розглядаючи двори.

– П’ятдесят вісім хат маємо, – відповів староста. – Усього 521 душа.

– А солдатів колишніх є?

– Було двадцять двоє, що службу двадцять п’ять літ відбули. Але не всі вже є... Зосталося тринадцять. Усі ж жінками. Вдів у нас дев'ять.

Лікар кивнув, примружившись:

– А худоба… Бачу, біля кожної хати є…

– Так, без худоби жити не будеш! – мовив староста. – Волів маємо аж двісті шість!

– І корів чимало, – додала баба Параска. – Сто дві на все село, поточнив староста.

– А коні? – спитав лікар.

– От з кіньми хуже, – зітхнув староста. – Лиш двадцять у всіх.

– Але овець і свиней вдосталь! – похвалився молодий господар. – По сто п’ятдесят вісім тих і тих, додав точну кількість староста.

Лікар схвально хитнув головою, аж тут почув, як хтось зітхнув.

– Вовків у нас багато… – пробурмотів дід Микита.

– Таких, що в лісі? – перепитав лікар.

– Та, з лісу забігають... Вже не одну вівцю зжерли, проклятущі... – долучилася баба Ярина.

– То що ж робите?

– Та що… Стріляємо, коли можемо. Та вовк – звір хитрий… – похитав головою староста.

Лікар замислився. В цьому селі, з його сильними, працьовитими людьми, навіть боротьба з вовками була щоденною справою.

Погомонівши із людьми весь день, лікар знайшов місце в селі і теж зробив малюнок – селянські обійстя, полукіпки. А далі – невелика дерев’яна церква із однією банею.

Він залишився на ніч у Жилянах, в хаті старости. На ранок Петро відвіз “Дем’яна Петровича” у Київ.

Він ретельно занотував усе почуте, впорядкував малюнки. Адже він вже не один місяць у великому рукописному альбомі вміщував все, що бачив під час мандрів. Заповнилися і аркуші про Совки та Жиляни. Він дбайливо вмістив у альбом ще два малюнки.

1854 року Домінік де ля Фліз завершив роботу над працею, яку назвав «Медикотопографічний опис селян Київського округу державних маєтностей». Вийшов чималий альбом на 1250 осіб. Завершивши його, він був задоволений! Цей, а також іще ряд альбомів утворили цікавий опис державних сіл Київщини. Туди потрапили цікаві подробиці побуту, записи пісень та звичаїв.

А за 4 роки потому вже літній лікар (а йому виповнився 71 рік) вийшов у відставку, а альбоми передав у архів на зберігання. За 3 роки потому, у 1861-му, Домінік де ля Фліз пішов із життя у Ніжині, де жив разом із сином.

Минуло понад 100 літ. Праці Домініка де ля Фліза були в різних зібраннях, а вже у 1920-х роках потрапили до Центральної наукової бібліотеки. До них часом зверталися дослідники, а в наш час альбом навіть перевидали. Завдяки невтомним дослідникам оригінал було зацифровано.

І ми знову й знову переносимося у 1854 рік… Відкриваємо альбом, у якому оживають малюнки – перші зображення місцевостей нашого району… Давні Жиляни, давні Совки… Ми читаємо давно забуті назви, які колись закарбував чужинець із добрим серцем, невтомний Домінік де ля Фліз. Який просив селян називати його Дем’яном Петровичем.

І оживає картина – совець Петро везе доброго лікаря у Совки. Той балакає з селянами. А потім малює село. Навколо співають птахи, дзеленчать комахи в травах, гелгочуть гуси на ставку. Ми ніби чуємо, як він говорить із Петром – українською з ледь відчутною французькою вимовою. Той захоплений малюнком

– Як гарно виходить! – захоплено вигукує Петро, зазираючи через плече.

– Це…, – усміхнувся лікар. – Це просто я... як сказати... бачу світ.

– Совки як живі малюєте, відповідає Петро і вони обоє посміхаються.

Легенди Солом'янські. Таємниця згорілої церкви

Написати цю легенду письменника-краєзнавця Олександра Михайлика надихнула низка загадкових влучань блискавки у церкву в селищі Жиляни, що відбулися в середині XIX століття. Можливо, це не була випадковість...

Легенду написано в березні 2025 року.

Таємниця згорілої церкви

"Перша Желянська церква в ім'я великомученика Димитрія, про яку маємо достеменні відомості і яка була побудована 1715 чернецтвом митрополичого дому і по старості й тісноті розібрана в 1847 році. На місце її в тому ж році в рахунок відпущених з казни 4126 руб. побудована була нова, яка 21 червня 1859 року в 7:00 вечора спалена блискавкою з усім майном і дзвіницею. Примітно, що ще в попереднє літо блискавка вдарила було в цю ж церкву, але не зробивши пожежі, тільки очорнила всі металеві речі в церкві і позолоту на іконостасі. Люди також говорять, що до побудови церкви на цьому місці блискавка спалила хату. Нині парафіяни збудували вже нову дерев'яну ж церкву на тому самому місці, де вона стояла з 1715 року".

(Лаврентій Похилевич. Сказання про населені місця Київської губернії)

– Лихо якесь було з тим місцем, – мовив історику та чиновнику Духовної консисторії Лаврентію Похилевичу отець Юхим схвильовано. Не знаю, чому саме там поставили церкву. Перша стояла тут, де наша. А як розібрали її, нову поставили неподалік. Колись хата там стояла, згоріла від блискавиці…

Вони сиділи у новому будинку священника біля новенької церкви св. Димитрія, яку от-от звели та освятили. Цю церкву освятили 26 жовтня 1862 року. А Лаврентій Похилевич відвідав село у листопаді того ж року. Бо він саме завершував збір відомостей для своєї великої книги, яку писав вже не один рік. Назва вже була – «Сказання про населені місця Київської губернії». А тут – така подія! Освячено новий храм, ще й де, у Жилянах, за якихось 7 верст від Києва! Як було не поїхати? Він принагідно придбав срібний зливок, який був ні чим іншим, як гривнею часів князя Володимира! Це теж була цікава історія, про яку ми вже розповідали у іншій легенді!

Отець Юхим пригощав гостя чаєм та простою сільською їжею. За наїдками точилася розмова.

– Не розумію, отець Юхим, задумливо мовив Лаврентій Похилевич. Не розумію. Якщо старші люди знали та пам’ятали, чому не сказали отцю Іоанну, вашому попереднику.

– А, лише мовив з певним відчаєм отець Юхим. Місце визначили у Консисторії. І люди казали, і отець Іоанн писав… Та марно… Прикро, бо гроші ж чималі виділили на те. От він писав у кліровій відомості – 4126 рублів.

– Шкода, шкода… Так мало храм простояв через те… 12 літ лише… То а як вона згоріла? Чули щось від отця Іоанна?

– Та чув. І люди казали. Десь за рік до того, як храм згорів, так, за рік, блискавка вже влучила. Тоді минулося – ну, речі тільки почорніли і позолота іконостасу стала темною. Думали, минеться після того…

– А як так точно відомий час? Я бачив подання від отця Іоанна у консисторію, він пише, що рівно о 7 вечора…

– Та ж запам’ятав, бо паламар щогодини бив у дзвін. Це зараз дзвіниця над притвором, а тоді просто на стовпах дзвін висів. Можна його і запитати. Він живе близько. Він багато що знає і пам’ятає.

Отець Юхим невдовзі повернувся із літнім паламарем, Петром Притманим. Невисокий чоловік із сивою головою, козацькими вусами та виразними синіми очима привітно посміхався, побачивши гостя. Обмінялися привітаннями. Петро виявився балакучим і охочим позгадувати.

Він зрадів новій людині (бо як дізнався потім потім Лаврентій Похилевич від отця Юхима, Петро дуже любив усім розповідати про себе, село, церкву, але ж місцеві вже це чули багато разів) і коли той запитав: А як воно було? Кажуть, хата була на тому місці, згоріла, тоді поставили церкву, в неї потрапляла блискавка?, — то Петро аж засяяв.

– Ой, Лаврентію Івановичу, живу 67-й рік на світі, все знаю і пам’ятаю. Ось послухайте. Я родом звідси, жилянський тобто. Ще як перший храм наш був, мене в ньому хрестили, як і всіх нас, жилянських. Гарний був храм. Але почав було хилитися. Я паламарюю вже 40 літ… Це зараз у нас 1862-й, загадав він. А як 40… Ага, з 1822 року я. О, точно, запам’ятав, бо 25 літ мого паламарювання було. Почали дошки падати, дірки пішли. Ну отець Іоанн і подає отцю благочинному бомагу, що от, храм валиться. Той передав далі. Приїхало начальство, не благочинний, вище, єпископ сам! (При цьому він артистично підняв палець догори). Почали дивитися. Сказав єпископ опечатати храм. А тоді розібрали його. Ну а отець Іоанн, як обирали місце, каже – треба ставити, де стояла стара церква. А благочинний каже – ні, от поряд земля, її виділили. Так туди ж блискавиця б’є, каже отець. А як у храм вдарить? Тут і я кажу – отець благочинний, хата стояла, як я малим і юнаком був, блискавка била і згоріла. Недобре місце, блискавиці б’ють. Людей покликали, хто старший. Те саме кажуть. Він і чути нічого не хоче: Блискавиця це від Бога, а освятимо місце, бити не буде.

– І освятили?, перепитав Лаврентій

– Та, освятили, благочинний був, єпископ вже не їхав. А грошей виділили силу-силенну. Більше 4 тисяч! Люди як почули, то аж заклякли. 800 корів можна купити!

– Ну ти й рівняєш, посміхнувся отець Юхим. Храм і корови

– Та ж то я по-нашому, по-простому. Ну для люду це гроші. А візьміть, як Петро і Степан Кравченки знайшли срібні гроші...

– А, отець мені показав. Я купив для бібліотеки духовної семінарії

– Та ви що? – щиро промовив Петро. Воно ж страшних грошей вартує… 14 карбованців… 3 корови можна купити…

– Що ти все в коровах міряєш?, мовив йому отець Юхим. То ж така давнина, з часів самого Володимира-Хрестителя!

– Та я ж по-простоті. Звик, як люди… Я до того веду, що для нас то якісь велетенські гроші…

– Я для музеуму. Чули, що воно таке?

– Ні, не чував. А що то?

– Місце, де різну старовину тримають і показують людям. Я бібліотеці при семінарії подарую, пояснив історик паламарю так, щоб той зрозумів.

Петро схвально захитав головою і мовив

– То добре, люди хай бачать. Старовина ж така… Але ж 14 карбованців… 3 корови можна купити…

Отець Юхим знову посміхнувся цьому безпосередньому порівнянню. А Лаврентій Похилевич, щоб спрямувати розмову у потрібне русло, запитав.

– Ну добре. То що далі було з церквою?

Петро продовжив розповідь

– Поставили церкву. Отець, от можете мене зараз сварити, але… стара гарніша була… може бо звик

– Чого сварити? Тобі видніше тут, тебе в старій хрестили, ти в ній пономарювати починав, замирливо мовив отець

Петра ці слова піднесли

– Ну бо правда, із запалом мовив він. Та висока була, з дзвіницею, а ця… ні, теж добра, але… менша… замість дзвіниці оті стовпи з дзвоном… Верх один, якийсь не наш… То я вже став ходити калатати в дзвін на вулиці. Кожну годину калатав раз, а так на службу то довше. Ну і за рік, як згорів храм, теж літо почалось, дощів нема, все сохне… А раз небо почорніло, хмари найшли. І як блискавиця в церкву. Попало в завершя, я хутко з хати до церкви, вже й отець вибіг, люд збігся. Зайшли в храм – ціле все, та почорніле, де залізне… іконостас трохи почорнів. Ну, поставили ж ото діда Степана. Щоб стояв, у калатало бив, якщо ще таке буде. Постояв трохи, ну скільки там, літо, осінь. Не била більше блискавиця. Ну той заспокоїлись. Навіть діжку з водою забрали. А оце весна, літо. Діжку знову поставили. А той день я не забуду. 22 червня, ой, на все життя буду згадувать… Сухе літо… Ані хмари… А це під вечір насупилося. Я ще не бачив, щоб так взяло й почорніло все. Раз – і темно. Дерева гне додолу, вітер, темно… А тут час бити в дзвін – 7 вечора. Я до дзвонів, вдарив. А тут з неба блискавиця… я такої не бачив… як загуркоче, думав, небо впаде… і просто в церкву, я аж відскочив… а церква загорілася… я в дзвони калатаю, гукаю не своїм голосом: «Рятуйте». Отець Іоанн вибіг з хати, люди, хто близько, збіглися. Я з діжки ллю воду, але ж що тої діжки… Як блискавиця зразу церкву запалила, я кажу, вогонь до неба наче… Баби метушаться, діди бігають… Та не зарадили… Згоріла

– Шкода, мовив Лаврентій Похилевич

– Та отож… отак згоріла… вже тоді отець Іоанн написав благочинному, то вже як збирали гроші на цю церкву, ставили, де була перша… Погане місце, кажу вам

– Погане, підтвердив отець Юхим. Як блискавка б’є і б’є. Хата згоріла, церква… Чого воно так… Святили ж те місце… І оце як вже згарище розчистили, довго не росло там нічого. І блискавки ще били.

– Ніби щось туди притягує блискавку, замислено мовив Лаврентій Похилевич. Не копали там, нічого не бачили? Петро, а як робили церкву, нічого на тому місці не знаходили? Може скарб чи щось?

Петро замислився. Тоді він мовив

– Та не знаю, чи казати… Отець Іоанн знає, отець Юхим бачив, а вам якщо показати…

– А що таке?, зацікавлено мовив Лаврентій Похилевич

– Та як копали, щоб поставити основу церкви… Я якраз копав і сусід. Йшло добре, а тоді лопата дзень-дзень. Що таке? Копнули ще – думали, скарб знайшли.

– І що, скарб?

– Ні, але теж старі речі. Стріли, не нашого часу, давні…

– О! вигукнув історик. А покажіть! А писали про це благочинному, в консисторію?

– Отець Іоанн писав, хотів, щоб вчені люди приїхали, подивились… чи не передали далі… так і не приїхали…

Лаврентій Похилевич зрозумів, що доля дала йому неймовірну нагоду описати щось давнє

– Покажіть ті стріли, де вони?, з нетерпінням вигукнув він.

– Петро, принеси їх. Знаєш, де вони?, мовив отець Юхим до паламаря

– Та, знаю, відповів він та пішов.

За декілька хвилин Петро повернувся. Побачене вразило Лаврентія Похилевича.

Петро поклав на стіл декілька дуже старих стріл. Були цілі, були шматки. Історик уважно взяв до рук кожну та оглянув. Сумнівів не було – це Руська доба! Він замислився і згадав… Він же працював із літописами… І бачив згадки про битви на Желані… Але так не згадає… Але це точно сліди тих битв!

– Петро, тільки стріли знайшли? Може… поховання було поряд?

– Було, мовив Петро. Чіпати не стали, засипали. Там воно і є. Тільки стріли дістали, та й не всі, є ще в землі…

– Тут були битви у Руські часи, мовив схвильовано історик. Ви знайшли не що інше, як поховання воїна тих часів. Тому й стріли були… То що, церкву там і поставили, над похованням?

– Поставили… не хотіли чіпати…

– От того й блискавка влучала, мовив історик. Поховання під церквою! Ще й стріли, мовив історик

– А… ніби дитина, яка щось зрозуміла, мовив Петро. Того й блискавиця била?

– От воно що, мовив отець Юхим

– Так. Поховання і стріли притягували блискавки.

Лаврентій Похилевич поговорив ще і поїхав додому. Вдома він розгорнув видання літопису і знайшов згадки про Желань:

«Святополк же вийшов на [річку] Желянь, і пішли обоє одні проти одних, і зступилися, і покріпшала битва» (1093 рік);

«І стали вони пустошити, од Треполя [починаючи], навколо [городів] Красна і Василева, і до Білгорода, і аж до самого Києва, і по [річці] Желяні, і до Вишгорода, і до Деревлян, і через [річку] Либідь перестрілювалися» (1136 рік);

«Торки ж догнали вози їхні на [річці] Желяні, а війська їхні настигли [недалеко] од [села] Буличів і тут стали сікти їх, а інших руками хватати» (1161 рік);

«Ярополк же з берендичами настигли Володимира на [річці] Желяні коло [села] Доброго Дуба, та не дали берендичі стрілятися з ними, [військами Володимира], бо берендичі хитрували» (1169 рік).

Тут було стільки битв… Тільки чотири з них потрапили в літопис… Стріли руські… Тут лежить наш воїн… От вони, міжусобиці… Це поховання воїна… А стріли дуже цікаві. 11 чи 12 століття… Скарб, просто скарб, – думав схвильований вчений.

Він ще приїздив до Жилян, вивчав стріли, описав їх та розповів про це «вченим людям». А завдяки розповіді паламаря Петра зрозумів, чому в церкву влучала блискавка! А ще Петро згадав, як церкву малював «один лікар з французів», що теж зацікавило історика. І він про це розповів, що знав.

А те місце незабудоване й досі. Тож поховання невідомого воїна давнини досі в землі. Тихої ночі, якщо добре прислухатися, можна почути ледь помітне іржання коней, свистіння стріл, крики воїнів тих далеких століть…