За однією із версій, назва походить від прізвища князя Семена Пронського, якому у середині XVI ст. київський воєвода подарував землі в долині річки Совки за заслуги у війні з Кримським ханством. Втім, назва виникає значно пізніше, тож версія є дискусійною.
Верхів’я річки Совки, а точніше, два її витоки позначено на мапі міста 1753 року як Сичівку та «річку в Кухмістрівщині» (основний виток, що починається біля сучасної Севастопольської площі). Тобто, план 1753 року фіксує місцину Кухмістрівщина, але не Пронівщина. У верхів’ях останньої було урочище Липовий кущ. І лише на мапі 1842 року річку Совку підписано як Пронівщину (причому її нижню частину). І це чи не перша фіксація назви. Лаврентій Похилевич писав, що 1799 року тут випадково знайшли 32 уламки міді — і це ніби свідчило про існування тут у давнину заводу з відливу дзвонів. Але називає місцевість, де було виявлено цю знахідку, «Троянівщиною». Кухмістрівщина, потім Троянівщина. Тобто урочище мало давніше саме такі назви. Пронівщина ж із 1848 року належала Києво-Софійському митрополичому дому. На плані Совської дачі, яку передбачалося для надання митрополичому дому замість Шулявського гаю (1848). Площа становила 289 десятин. Згідно цього плану, як Пронівщина (це чи не перша карта, де так підписано верхню течію річки Совка, точніше, довколишню місцину) була підписана місцина в районі нинішнього верхнього ставка. На карті також позначено такі урочища: Острів, Пужня, Могили, Яри та Тісні Вулиці. Останнє відоме ще з документів XVI-XVIII ст. Плани володінь Києво-Софійського митрополичого дому, виконані у 1903 та 1909, фіксують назву «хутір Совки, Пронівщина».
Він виник 1879 року. Хутір складався з одного двору, де мешкало три особи. Вперше його було позначено на мапі 1886 року як «корчми Пронівщини». 1896 року тут було сім жителів. 1900 року на хуторі Пронівщина був один двір і 10 жителів, які займалися здебільшого хліборобством. Хутір належав до Білогородської, а з 1908 року — до Микільсько-Борщагівської волості Київського повіту. Де був цей хутір? На місці сучасного пологового будинку на Севастопольській площі. Згідно плану 1909 року, під садибою було 2000 саженів. План фіксує групу житлових і господарських споруд, сад площею 3 дес. 100 кв. саж., поряд (на місці амбулаторії і Новуса та ліцею №144) оранки площею 11 дес. 972 саж. Сади на місці сучасної районної адміністрації площею 4 дес. 1200 саж. орендував садівник Крюгер.
Сусідом Пронівщини був Лаврський хутір, уперше позначений на мапі 1897 року. Він складався з двох дворів, розташовувався південніше Севастопольської площі. Це була чернеча пустинь, яку також називали Садом Козакевича. Декілька будівель стояли над шляхом Київ — Жиляни на краю великого саду. Два окремих двори позначено на мапі 1932 року. Видно їх і на аерофотозйомці 1943 року. Забудова остаточно зникла у 1950-х, коли прокладали вулицю Народного Ополчення та розплановували парк між зазначеною вулицею та Повітрофлотським проспектом. Нині на цьому місці — районна адміністрація та сквер перед нею.
Напередодні Першої світової війни на схилах балки Пронівщина було заплановано будівництво дачного селища. 1912 року землі розпаювали на 400 ділянок під забудову. Через початок війни проект не було здійснено. На згадку про Києво-Софійський митрополичий дім у 1940-х тут проклали вулиці Софіївську Першу (нині — частина проспекту Лобановського) та Софіївську Другу (нині — вулиця Донська). Як Совська лісова дача поселення востаннє згадано в довідниках 1924 та 1926 років.
У першій половині 1950-х було забудовано парний бік Червонозоряного проспекту від школи № 144 до вулиці Народної. Тут проклали вісім нових вулиць, назви яким надано здебільшого 1953 року і забудували здебільшого одноповерховими приватними будинками. Частину малоповерхової забудови, між школою № 144 та вулицею Корсунь-Шевченківською, знесли у 1980-х (зникла вулиця Бородіна). У кінці вулиць Петра Радченка та Дачної у 1950-х звели житлові будинки для працівників радгоспу «Совки», здебільшого за проектом 1-281, який розробив інститут «Діпромісто» (архітектор — Г. Копоровський): Гаріна, 62 (1952), 64 (1952), 66 (1954), 68 (1951), 68-А (1951), Радченка, 23 (1950-ті), 25 (триповерховий гуртожиток, 1950-ті). На вулиці Радченка, 21 звели двоповерхівку проекту ММ-8-50 (Головне управління стандартного домобудування, архітектори І. Шипман, С. Хрустов). Тепер житлові будинки належать до агрокомбінату «Пуща-Водиця». У 1956 році споруджено 3-поверхову школу №144 (архіттектор Борис Ведерніков).
Висотне будівництво розпочалося у 1980-х. На вулиці Радченка, 14 (1983) і 12 (1985) звели дві 14-поверхівки за індивідуальним проектом. Будівництво 14-поверхівок тривало й у 1990-х: Радченка, 4 (1992) та 6 (1993). Останньою за часом висотною будівлею є 14-поверхівка на Радченка, 8, споруджена 1995 року. Також у 1992–1993 роках за проектом 16-поверхового 96-квартирного будинку, розробленого 1988 року колективом архітекторів у складі В. Кололя, А. Овчарука, С. Данилюка та інженера В. Микитюка під керівництвом Ш. Георгадзе, було споруджено будинки на Лобановського, 12 і 18.
Автор: Олександр Михайлик, краєзнавець, дослідник, один із авторів книжкової серії "Невідомі периферії Києва"
Немає коментарів:
Дописати коментар