Видатні імена Солом'янського району. Олександр Кобелєв

Ми нещодавно започаткували нову краєзнавчу рубрику. У ній будемо розповідати про видатних особистостей, життя і діяльність яких пов'язана із нашим районом.

Сьогоднішній допис буде присвячено видатному архітектору Олександру Кобелєву, який спорудив ряд споруд у нашому районі.

Пам'ять про Олександра Кобелєва вшанована - 19 лютого 2016 року на його честь перейменовано вулицю Фурманова у нашому районі районі.

Архітектурні автографи архітектора Кобелєва на мапі району:

• Будівля притулку на Залізничній колонії, вул. 6-та та 7-ма Лінії, нині вулиця Архітектора Кобелєва № 1/5 (1899–1900)
• Хіміко-технічна лабораторія на Залізничній колонії, вул. 6-та та 7-ма Лінії, нині вулиця Архітектора Кобелєва № 3/8 (1899–1901)
• Залізнична лікарня на Залізничній колонії, вул. 6-та та 7-ма Лінії, нині вулиця Архітектора Кобелєва № 5 (1900)
• Комплекс Київського політехнічного інституту (друге місце на архітектурному конкурсі - 1898; 1900-1902 - безпосереднє керівництво будівельними роботами, замінив автора проєкту Ієроніма Кітнера)

Театральна історія Солом'янського району. Залізничний та Другий залізничний театри. 1918-1927

Театральна історія Солом'янського району є майже недослідженою.

Сьогодні в районі нині діє декілька професійних театрів - Київський театр на Солом'янці (заснований 1988 року), англомовний театр ProEnglish Theatre (заснований 2018 року), а також унікальний театр міміки і жесту "Радуга", де працюють артисти, що не чують або слабко чують. Останній існує з 1969 року, втім, з 1997 року є структурним підрозділом Культурного центру Українського товариства глухих.

Будівля колишньої їдальні для залізничників, у якій 1918 року діяв Залізничний театр. Фото 1972 року. З фондів ЦДКФФА України ім. Пшеничного

Театральна історія району розпочалася понад 100 років тому, восени 1918 року. Тоді на Солом'янці було засновано театральний колектив - Залізничний театр, який організував і очолив С. Кабузан, в минулому статист театру "Соловцов", що навчався у Музично-драматичній студії імені Миколи Лисенка. Вистави проходили в різних приміщеннях - Лук'янівському народному будинку, театрі "Жарт" на вулиці Львівській (нині Січових Стрільців), а потім - у колишньої їдальні в Залізничній колонії.

Репертуар складався із п'єс українських ("Ревізор" Гоголя), англійських ("Тітонька Чарлея" Брандон), французьких ("Мадам Сен-Жен" Сарду) та російських ("На дні" Горького, "Без вини винні" Островського, "Чорні ворони" Протопопова).

Театральний колектив розпався на початку 1919 року.

У січні 1918 року був створений Другий Залізничний театр (інші назви - "Конюшня" та "Театр під мостом"). Спершу він працював на Хрещатику, 7 (у Клубі службовців Управління Південно-Західної залізниці). А згодом перемістився на Залізничну колонію, у будівлю 14-ї дільниці служби залізниці. Споруду називали "Конюшня", тож таку назву мав і театр. У грудні 1919 року офіційно отримав назву і офіційне визнання як Другий залізничний театр. Трупу очолювали Р. Пушечніков (січень-осінь 1918), К. Чумаченко (1918-1920), І.Березняк (1920-1923), знову К. Чумаченко (з 1923). У 1923-1926 в театрі працювали Панас Саксаганський як режисер і актор та Микола Садовський. Тоді ж його перейменовано на Український пересувний театр. Припинив існування 1927 року.

Олександр Липківський

Ганна Прядченко. Фото 1919 року. З фондів Центральної бібліотеки Солом'янки імені Григорія Сковороди. Публікується вперше.

Склад трупи: В. Бондарівна, Аліна Войцехівська, Микола Гурський, Олександр Липківський (син Митрополита Василя Липківського), Д. Луцький, Ганна Прядченко, М. Руденко, В. Руденко, є. Сичова, Володимир Смірнов, К. Станкевич, Микола Станкевич (Братерський), П. Станкевич, Ю. Троянець, М. Юрченко.

Репертуар складався із української класики: "Наталка Полтавка", "Шельменко-денщик", "Сватання на Гончарівці", "Дай серцю волю, заведе в неволю", "Наймичка", "Безталанна", "Сто тисяч", "Мартин Боруля", а також творів сучасників - "Про що тирса шелестіла".

Тож театральна історія району починає свій відлік ще з 1918 року. Про сучасні театри розповімо у наступних дописах.

Храми Солом'янського району. Церква Св. Димитрія у Жилянах

Ми започатковуємо нашу нову краєзнавчу рубрику. У ній будемо розповідати про сакральну спадщину району. Вона кількісно невелика, але дуже цінна. Познайомимося із усіма історичними храмами  -як тими, що існують, так і втраченими.

Відкриває нашу нову рубрику церква Св. Димитрія - найдавніша на теренах району, одна із небагатьох дерев'яних церков Києва. Вона має дуже цікаву історію.

Першу церкву збудували ченці митрополичого дому 1715 року. Із часом вона занепала, і 1847 року її розібрали. Водночас із державної скарбниці виділили суму у 4126 рублів для будівництва нового дерев’яного храму. Його спорудили й освятили того ж року.

Жиляни на малюнку Домініка де ля Фліза, 1854. На малюнку - церква, що існувала у 1847-1859

Другій церкві судилася недовга історія — вона проіснувала лише 12 років. Про її долю з документальною точністю писав Лаврентій Похилевич: 

«...21-го июня 1859 года в 7 часов вечера сожжена молнией со всем имуществом и колокольней». Як виявилося, це був не перший подібний випадок — далі краєзнавець навів такі відомості: 

«Замечательно, что еще в предыдущее лето молния ударила было в эту же церковь, но не произведя пожара, только очернила все металлические вещи в церкви и позолоту на иконостасе. Люди также говорят, что до построения церкви на этом месте молния сожгла избу».

Досить швидко було виділено кошти з державної скарбниці, й 1862 року на іншому місці збудували нову церкву, освячену, як і попередниці, в ім’я великомученика Димитрія Солунського. Спорудили її за типовим проектом архітектора Костянтина Тона. Храм був однобаневим, хрестовим у плані. Дзвіниця — над притвором. В архітектурі — елементи «псевдоросійського стилю»: деталі, характерна форма куполів. У 19 столітті церква була парафіяльною для мешканців трьох сіл — власне Желян, а також Михайлівської Борщагівки та Совок. 

Церква, що існувала у 1862-2016 роках. Фото О.Михайлика

Станом на 1882 рік церкву було віднесено до 5-го класу. Їй належало 44 десятини землі, було два члени причту й 1802 парафіянина. При храмі діяла однокласна церковно-парафіяльна школа, у якій навчалося 10 хлопчиків. 1913 року парафіян було вже 2988. До парафії належали окрім Жилян також село Совки та хутір Красний Трактир. Досить довго (у 1862–1895 роках) настоятелем храму був Євфимій (Юхим) Біляновський. Його могила — й донині біля церкви.

Після встановлення радянської влади Димитрівська церква й надалі діяла. Її закрили 1936 року згідно з постановою Київської міськради, мотивуючи це тим, що громада розпалася. Опісля з дзвіниці познімали дзвони, знищили частину ікон. Решту врятували парафіяни та згодом повернули до церкви. Тим часом у храмі було влаштовано колгоспний склад.

У серпні 1941 року, під час оборони Києва, у вівтар храму влучив набій. На щастя, пошкодження виявилися незначними. Восени 1941 року служби було відновлено. Відтоді церква залишається
діючою. У храмі зберігаються старовинні ікони, зокрема мироточиві. Були тут і фрагменти розписів кінця ХІХ — початку ХХ ст. 

Будівництво нової церкви на місці давньої. Фото О.Михайлик

Улітку 2016 року було розпочато реконструкцію церкви. Стару будівлю разом із дзвіницею повністю розібрали. Впродовж 2016–2017 років громада збудувала на цьому місці дерев’яну церкву, що є точною копією старого храму. Реконструкцію приурочено до 155-річчя церкви. Тож сучасна церква є вже четвертою за ліком.

Споруджена у 2016-2017 роках дерев'яна копія старої церкви. Фото О.Михайлика

Вулиця Архітектора Кобелєва

Із циклу "Прочитання вулиць"

Вулиця Архітектора Кобелєва. Фото О.Михайлика

Сучасна назва (з 2016): вулиця Архітектора Кобелєва

Підстава для перейменування: назва на честь архітектора Олександра Кобелєва

Розпорядження Київського міського голови: від 19 лютого 2016 року № 125/1 «Про перейменування бульвару, вулиць, площі та провулків у місті Києві»

Місцевість: Залізнична колонія

Розташування: пролягає від Стадіонного провулку до вулиці Івана Огієнка

Попередні назви (1955-2016): Фурманова

Первинна назва (межа XIX-XX ст. - 1955): 6-та Лінія + 7-ма Лінія

Олександр Васильович Кобелєв (15 (27) липня 1860, Царське Село, Санкт-Петербурзька губернія — 30 вересня 1942, Київ, Райхскомісаріат Україна) — київський архітектор, педагог.

Народився 15 [27] липня 1860 року в Царському Селі (тепер м. Пушкін, Санкт-Петербург, Росія) у родині дворянина, офіцера. Згідно з легендою, йому дали ім'я на честь Олександра ІІ, який був його хрещеним батьком. Первинну освіту здобув у 3-й військовій гімназії в Санкт-Петербурзі.

У 1887 році закінчив Петербурзький інститут цивільних інженерів, після чого був зарахований у Технічно-будівельний комітет, який направив його до Управління Південно-Західної Залізниці, що розташовувалося в Києві (з 1896 року завідував архітектурним відділом технічного відділення шляхової служби).

У 1899 році за проектом Кобелєва посилено фундамент будинку Управління Південно-Західної залізниці.

Упродовж 1890-х років звів численні об'єкти Залізничної колонії, ряд споруд сільськогосподарської виставки 1897 року (не збереглися). У 1898 році виборов друге місце на закритому конкурсі проектів комплексу Політехнічного інституту (КПІ), а у 1900 році успішно замінив переможця конкурсу Ієроніма Кітнера у керуванні будівництвом цього важливого об'єкта.

Кобєлєв напрочуд вдало інтерпретував у своїх будівлях різноманітні історичні стилі. Зокрема, приміщення контори Державного банку (1902–1905) він проектував (у співавторстві з Олександром Вербицьким) у стилі італійського ренесансу; будівлю Дворянського та Селянського банків (1911) оздоблено у неоросійському стилі; споруди Вищих жіночих курсів та Київського відділення Російського технічного товариства (обидві 1914) — у стилі неокласицизму (у Технічному товаристві Кобєлєв очолював архітектурний відділ). У 1913–1915 роках Кобєлєв реконструював корпуси Комерційного інституту. Звів також кілька приватних прибуткових будинків, каплицю в Кирилівській лікарні (1902).

Також Олександр Кобєлєв був і визначним педагогом, автором численних наукових статей та доповідей. З 1899 року викладав у КПІ, де в 1912 році став професором. З 1901 року завідував школою десятників у будівній та шляховій справі, був її почесним опікуном. З 1912 року — декан інженерно-будівного відділення Київських політехнічних курсів.

Після революції, незважаючи на свій похилий вік, спроектував і збудував немало великих споруд, в основному у галузі промислової архітектури.

Помер 30 вересня 1942 року в Києві, похований на Лук'янівському кладовищі.

19 лютого 2016 року вулицю Фурманова в Солом’янському районі перейменовано на честь Архітектора Кобелєва.

Історія Солом'янського району в фотографіях. Селище Монтажник, 1950 рік

На рідкісній фотографії, зробленій 1950 року - вид із Байкової гори на селище Монтажник, яке тоді саме забудовувалося. Забудова тоді існувала лише з непарного боку вулиці Монтажників, але невдовзі забудували і парний бік. Вдалині - забудова місцевостей Ширма та селище Совки, видно школу №121. Сучасна локація - перше тупикове відгалуження з непарного боку вулиці Монтажників.

Фото, яке публікуємо - з фондів ЦДККФА України імені Пшеничного. Вперше опубліковано 2020 року в книзі Семена Широчина та Олександра Михайлика "Невідомі периферії Києва. Солом'янський район".  

Історія Солом'янського району на сторінках газет - від 1890-х років до нашого часу. Про будівництво церкви на Солом'янці, 1896 рік

Наша наступна публікація у новій рубриці, присвяченій історії району на сторінках газет - замітка у газеті "Киевлянин" №322 від 21 листопада 1896 року "Побудова церкви в пам'ять митрополита Платона".

Оригінал зберігається у газетному фонді Національної бібліотеки України імені Вернадського.

Цього тижня Київ відзначає Всесвітній день туризму серією безоплатних екскурсій

Управління туризму та промоцій Київської міської державної адміністрації та Київський центр розвитку туризму підготували для вас 7 безоплатних заходів, що будуть проходити з четверга до неділі, серед яких екскурсія, адаптована для людей із порушеннями слуху у супроводі перекладача жестової мови.

Зважаючи на дуже великий попит та обмежену кількість місць під час дії воєнного стану, реєстрація є обов’язковою для кожного учасника окремо.

Екскурсія «Позняки – паркова прогулянка»

Під час прогулянки територією парку поблизу озера Позняки, ви дізнаєтеся про історію давнього поселення, яке стало основою для сучасного житлового масиву на лівобережжі Києва, ознайомитеся з видатними особистостями, іменами яких названі навколишні вулиці, та зможете помилуватися мальовничими краєвидами озер, що збереглися в серці мегаполіса.

Маршрут: Станція метро «Позняки» → парк «Позняки» → фонтан «Груша» → проспект Петра Григоренка → вулиця Драгоманова → озеро Позняки → проспект Бажана.

Місце зустрічі вказано в анкеті.

26 вересня, четвер, 17:30

Реєстрація за посиланням: https://forms.gle/FosCbPk1JBNENbjY6

Екскурсія «Нивські етюди»

Прогулюючись вулицями Нивок, ви дізнаєтеся багато цікавого про цю історичну місцевість, почуєте про видатних політиків і науковців, які тут жили й працювали та чиїми іменами названі тутешні вулиці, а також побачите твір мистецтва відомої художниці-шестидесятниці.

Маршрут: Станція метро «Нивки» → вул. Д. Щербаківського → вул. М. Безручка → вул. І. Черняхівського → вул. Естонська → вул. Брюссельська → вул. Д. Щербаківського.

Місце зустрічі вказано в анкеті.

27 вересня, п'ятниця, 14:00

Реєстрація за посиланням: https://forms.gle/jNSYtoGut7mt28uEA

Екскурсія «Печерські історії»

Прогулюючись вулицею Бастіонною, ви дізнаєтеся про літописний Звіринець та старовинні монастирі XII століття, про Звіринецьке укріплення Київської фортеці та катастрофу, яка сталася тут 100 років тому, побуваєте в затишних двориках, збудованих у 1950-х роках, а також довідаєтеся про історію будівництва Ботанічного саду на Печерських пагорбах.

Маршрут: Станція метро «Звіринецька» → Печерський міст → Бастіонний сквер → Державне Казначейство України → Басейн «Юність» → вул. Болсуновська → Київський міський Палац ветеранів → Ботанічний сад імені М.М. Гришка НАН України (центральний вхід).

Місце зустрічі вказано в анкеті.

27 вересня, п'ятниця, 17:00

Реєстрація за посиланням: https://forms.gle/HjU5rNQURPnzwiwK8

Екскурсія «Меценати Києва»

Під час екскурсії ви почуєте про традиції благодійництва та відомі родини меценатів Києва, які жили у місті більше століття тому, дізнаєтеся про їхній внесок у збереження музейних цінностей, а також про те, як власна оселя могла стати домом молитви чи музеєм.

Маршрут: станція метро «Палац спорту» → Хоральна синагога Бродського → Бессарабський ринок → Національний музей Тараса Шевченка → Національний музей «Київська картинна галерея» → Національний музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків → Національна наукова медична бібліотека України.

Місце зустрічі вказано в анкеті.

28 вересня, субота, 12:00

Реєстрація за посиланням: https://forms.gle/WXtUcZX7jVv7SzwJ6

Екскурсія «Київ: стежиною воєнної історії» (для людей із порушеннями слуху)

Прогулюючись затишними вулицями стародавнього Печерська, ви побачите низку об’єктів мілітарної історії Києва, а також дізнаєтеся про події багатолітньої боротьби за незалежність України, що триває й донині.

Екскурсія проводитиметься в супроводі перекладача жестової мови.

Маршрут: Центральний будинок офіцерів Збройних Сил України → Маріїнський парк → Будинок командувача військ Київського військового округу → Арсенальна площа.

Місце зустрічі вказано в анкеті.

28 вересня, субота, 14:30

Реєстрація за посиланням: https://forms.gle/KCgdXostbqzTce5f7

Екскурсія «Святошинська сюїта»

Під час екскурсії ви дізнаєтеся про те, як створювався та розбудовувався Святошинський район – від невеликого курортно-дачного передмістя Києва до густонаселеного житлового масиву, почуєте про видатних вчених, художників і поетів, які жили в Академмістечку, та про наукові відкриття, які робилися в цій місцевості.

Маршрут: Спорткомплекс «Наука Спорт» → бул. Академіка Вернадського → вул. Серпова.

Місце зустрічі вказано в анкеті.

28 вересня, субота, 18:00

Реєстрація за посиланням: https://forms.gle/vKcunghCjUHRCgXZ6

Екскурсія «Провулками київського Кудрявця»

Познайомтеся з літописними місцями Києва та творіннями багатьох видатних киян – архітекторів, художників, письменників та акторів, які мешкали в цій місцевості у різні часи.

Маршрут: Львівська площа → Вознесенський узвіз → вул. Кудрявська → вул. В. Винниченка → Павлівський сквер.

Місце зустрічі вказано в анкеті.

29 вересня, неділя, 13:00

Реєстрація за посиланням: https://forms.gle/nFcimdUsFXsTFi6R8

Ознайомтеся, будь ласка, з нашими правилами безпеки під час дії воєнного стану:

• у разі повітряної тривоги за маршрутом передбачені діючі укриття, кожен учасник екскурсії заради своєї безпеки повинен слухати вказівки гіда
• у разі ворожих обстрілів заради безпеки екскурсантів та гіда, Управління та Київський центр розвитку туризму залишають за собою право скасувати захід.

Подкаст "Солом'янка. Історія твого району". Випуск 1. Солом'янка

А наша бібліотека започаткувала ще один дуже цікавий краєзнавчий проєкт - цикл подкастів "Солом'янка. Історія твого району"!

 

Кожен подкаст відкриє для вас цікаві сторінки історії усіх місцевостей нашого району!

Тож слухайте наш перший випуск, присвячений місцевості "Солом'янка". Подкасти ведуть наші колеги, головний бібліотекар по організації масових заходів, поетеса Тетяна Яровицина та провідний бібліотекар з краєзнавчої роботи, письменник-краєзнавець Олександр Михайлик.

А наступна наша лекція буде присвячена місцевості Шулявка! Тож слухайте нас та відкривайте для себе цікаве про Солом'янський район!

Посилання: https://youtu.be/2cW0nFVD-ys?si=m5nhdPWE8XYwKrGs 

Видатні імена Солом'янського району. Іван Дзюба

Ми нещодавно започаткували нову краєзнавчу рубрику. У ній будемо розповідати про видатних особистостей, життя і діяльність яких пов'язана із нашим районом.

Сьогоднішній допис буде присвячено видатному літературознавцю, літературному критику, громадському діячу та дисиденту Івану Дзюбі, який тривалий час жив (з 1965 до самої смерті у 2022) у нашому районі.

Пам'ять про Івана Дзюбу вшанована - 8 грудня 2022 року на його честь перейменовано вулицю Сім'ї Сосніних у сусідньому Святошинському районі.

Адреси на мапі району

У кінці 1965 року, після створення ним праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?», переїхав у двокімнатну квартиру на проспекті Повітряних Сил 50, що її надала Спілка письменників. За словами Івана Дзюби, нове помешкання було розміщене в «будинку КДБ». Систематична поява автівок спецслужб у дворі маркувала будинок як відомчий. На думку Дзюби, ордер на це житло він отримав не випадково. Там мешкав до арешту у 1972 році. З 1973 року до самої смерті у 2022 році мешкав у будинку на вулиці Авіаконструктора Антонова, 7.

Життєпис

Народився Іван Дзюба 26 липня 1931 року в селі Миколаївка теперішньої Донецької області в селянській родині. 1932 року родина, рятуючись від Голодомору, переїхала в сусіднє робітниче селище Новотроїцьке, потім — в Оленівські Кар'єри (тепер Докучаєвськ), де Іван Дзюба закінчив середню школу № 1. До 17 років розмовляв російською.

Закінчив російську філологію в Донецькому педагогічному інституті. Згодом - аспірантуру Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка. У столиці Іван Дзюба став одним із активних учасників Клубу творчої молоді, зблизившись із Іваном Світличним, Аллою Горською, Василем Симоненком, Ліною Костенко, Іваном Драчем, Лесем Танюком, Євгеном Сверстюком та іншими молодими й натхненними «шістдесятниками».

З 1956 року працював у видавництві «Дніпро». 1958 року перейшов працювати до часопису «Вітчизна», звідки 1962 року звільнений з посади завідувача відділу критики часопису «за ідеологічні помилки», а 1965 року — з роботи у видавництві «Молодь».

У вересні 1965 року на прем'єрі фільму «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна» (Київ) з букетом квітів піднявся на сцену кінотеатру «Україна», щоб привітати знімальну групу Сергія Параджанова. Вручивши квіти художниці по костюмах Лідії Байковій, він підійшов до мікрофона і сказав: «У нас велике свято. Але й велике горе. В Україні почалися арешти творчої молоді». У залі увімкнули сирену, щоб заглушити слова промовця, але він і далі називав імена заарештованих у серпні дисидентів: Іван Світличний, Святослав Караванський, Михайло та Богдан Горині, Іван Гель. Присутній у залі В'ячеслав Чорновіл схопився з місця і вигукнув «Хто протестує проти політичних арештів — встаньте!».

Того ж року написав твір "Інтернаціоналізм чи русифікація". В ній автор спирається на «канонічні» твори Леніна, Маркса та Енгельса, цитуючи партійні постанови та інші офіційні джерела, викривав згубну політику партії щодо національного питання і доводячи, що «ідея асиміляції націй, ідея про майбутнє безнаціональне суспільство — це не ідея наукового комунізму, а того „комунізму“, який Маркс і Енгельс називали казармовим». Автор власноруч надіслав її до найвищих керівних органів УРСР у сподіванні, що влада врахує перегини в національній політиці й «виправиться». Дзюба власноруч відіслав до Першого секретаря ЦК Компартії Петра Шелеста, голови Ради міністрів УРСР Володимира Щербицького, до ЦК Компартії в Москву і навіть до головного редактора журналу «Новый мир» Олександра Твардовського.

Ця праця спочатку викликала шок в партійного керівництва. З одного боку, трактат був однозначно «антирадянський». З іншого — він спирався на радянські постулати, які важко було заперечити. Та й сам автор не крився, а запрошував опонентів до відкритого діалогу. І з ним спочатку пробували вести діалог, запрошуючи на «співбесіди» й намагаючись переконати в хибності його думки. Але логіка аргументів Івана Дзюби була настільки беззаперечною, що всі ці спроби від початку були приреченими.

І тоді влада пішла перевіреним шляхом: скликала спеціальну комісію, яка визнала «Інтернаціоналізм чи русифікація?», яка на той час уже вийшла за кордоном і активно поширювалася в самвидаві, ідейно шкідливим твором.

Його звільняють з посади консультанта літературного відділу видавництва «Молодь» (два роки перед тим його так само «за ідеологічні помилки» звільнили з відділу критики журналу «Вітчизна»). Протягом трьох років після виступу в кінотеатрі «Україна» він буде змушений працювати коректором в «Українському біологічному журналі», що було свого роду примусовою ізоляцією від літератури й літературознавства, і лише в 1969 році отримує посаду редактора видавництва «Дніпро», яку займає до свого арешту в 1972 році.

1972 року був виключений зі Спілки письменників України. 13 січня 1972 року під час візиту до Івана та Леоніди Світличних, його затримали, а згодом — арештували. Але рік постійних допитів і перебування в слідчому ізоляторі КГБ вплинули на Івана Дзюбу. До всього далася взнаки відкрита форма туберкульозу, якою він перехворів у 19 років. 1973 року Київський обласний суд засудив його до 5 років ув'язнення і 5 років заслання за «антирадянську» працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Потреба в постійному лікуванні та певних умовах життя для виживання давало КДБ чудовий інструмент тиску на Дзюбу. На думку дослідників, саме через загострення хвороби під час його арешту 1972 року Дзюба був змушений до певної міри піддатися «слідчому тиску» партії та КДБ й «покаятись», інакше він просто не пережив би найближчу зиму в таборі. Тож він звернувся до Президії Верховної Ради УРСР з проханням про помилування. Після «помилування» його не оголосили «тунеядцем» завдяки авіаконструкторові Олегу Антонову, який знайшов йому роботу коректора в багатотиражці Київського авіазаводу.

Восени 1989 року став одним із засновників «Народного Руху України», президентом Республіканської асоціації україністів. З 1991 — головний редактор журналу «Сучасність», згодом — голова редакційної ради. Із 17 листопада 1992 року по 19 серпня 1994 року — міністр культури України.

У 1999—2005 роках Дзюба очолював Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка. Із 2001 року — почесний доктор НаУКМА.Член Українського ПЕН.

За останні тридцять років Іван Дзюба написав та видав у світ близько двох десятків книг, присвячених українському світу літератури, мистецтва, культури, де знайшлося місце і класикам, і сучасним письменникам, від Ліни Костенко до Олега Лишеги та Сергія Жадана.

Помер 22 лютого 2022 року у віці 90 років у Києві. Був похований 24 лютого на Байковому кладовищі.

Звання, нагороди, посади

Герой України (2001), кавалер ордену Свободи (2009), кавалер ордена Ярослава Мудорого V ступеня (2022), лавреат Державної Премії ім. Тараса Шевченка (1991) та премії ім. О. Білецького у галузі літ. худож. критики (1987), академік НАН України, другий Міністр культури України (1992—1994), голова Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка (1999—2001), керівник відділу загальних енциклопедичних досліджень Інституту енциклопедичних досліджень НАН України.

Ретровиставка "Одні з найдавніших фото Києва"

Запрошуємо віртуально оглянути нашу нову ретровиставку, що сформована переважно із рідкісних фото Києва 1860-х-1870-х років. Також на виставці - декілька маловідомих фото 1880-х-1890-х років.

Виставка у бібліотеці триває з 16 вересня по 1 жовтня.

 

Історія Солом'янського району в архівних документах. Комісія по завідуванню Солом'янкою

Пропонуємо ознайомитися із цікавими архівними документами за 1911-1913 роки, які стосуються діяльності Комісії по завідуванню Солом'янкою.

Солом'янка та прилеглі місцини. 1913 рік

Декілька слів про саму Комісію. Комісія по завідуванню Солом’янкою, Батиєвою горою, Кучминим і Протасовим ярами була вперше обрана міською думою 15-16 лютого 1911. Солом’янська комісія формувалася так: по 1 представнику від Батиєвої гори, по 1 представнику від Протасового яру, по 2 представники від Солом’янки, а також призначено по представнику Бактеріологічним інститутом і від Клінічного містечка.

У перший рік роботи комісія розглянула близько 200 питань, серед яких: влаштування мостових, водогону, трамвая, каналізації, електричного освітлення, покращення сполучення Солом’янки з містом через залізничний переїзд, заселення прилеглої порожньої казенної землі, складання загального плану Солом’янки. На мощення вулиць зрештою було виділено кошти, однак для мешканців не менш важливим були й інші питання.

Документи публікуються в сучасному правописі зі збереженням тодішніх стилістичних особливостей та цитати мовою оригіналу (російською), непряма мова з документів - в перекладі українською.

Документи зберігаються у фондах Державного архіву міста Києва (фонд 163 опис 7 - фонд Комісії по завідуванню Солом'янкою, справи 9, 13, 14, 39, 132, 184).

Комісія по завідуванню Солом’янкою 6 жовтня 1911 року писала начальнику Служби руху Південно-Західної залізниці: "Соломенка и другие прилегающие посёлки совершенно отрезаны ж/д насыпью и путями на них имеющиеся от г. Киева, т.к. единственный выход к Соломенскому виадуку под путями ж/д, устроенный почти 40 лет тому назад и рассчитанный для сообщения населения не выше 200-300 душ - в настоящее время совершенно не удовлетворяет потребности в сообщении 20 000 населения (прим.: на полі написано: "теперь население возросло до 35 000") Верхней Соломенки, Кучминого яра и Батыевой горы, а также многочисленного населения вновь образованного поселка Безымянного (прим.: Олександрівська слобідка), Чоколовского и др., а также и ж-д колонии при ст. Киев-1, население которого довольно многочисленно… ". 

Восени і навесні проїзд під віадуком заливало атмосферними і стічними опадами. Існував ще один виїзд - Кадетський: "...других выездов и проходов, кроме Кадетского в стороне от Соломенки, которым население за дальностью не может пользоваться, не имеется". 

Віадук "представляет своей подошвой яму с очень плохой мостовой шириной всего 8 аршин для проезда и бокового помоста шириной 4 аршина… К числу больших недостатков Соломенского виадука надо отнести ещё и потолок виадука, который не имеет никакой подшивки под рельсами лежащими прямо на балках. При проходе поездов горящий уголь из поддувал паровоза, грязная вода, колёсная смазка падают на голову проходящей и проезжающей публике, что причиняет не только неоднократные неприятности, но также и материальный ущерб от порчи одежды".

Товариство домовласників ще у жовтні 1908 року просили начальника Служби колії про підсилення Солом’янського віадуку, встановлення 4-х електричних ліхтарів, по 3 лампи в кожному ліхтарі, оскільки у вечірній і нічний час тут знаходять собі прихисток злодії, а дорога від р. Либідь була дуже довгою, пустинною, незабудованою і неосвітленою територією. Просили встановити пост городових (або озброєних сторожів). Крім того, в той час було закрито для проходу вокзал і встановлено перонний збір 10 копійок, а до того мешканці могли проходити через станцію, біля паровозного депо і Головних майстерень. Просили не лише виправити дорогу під віадуком, але й містка на дорозі, що вела через Мокрий струмок і замостити її від віадуку до підйому на Батиєву гору. Населення "большинство которого железнодорожные служащие и хоть отчасти облегчить то тяжёлое положение, какое создалось для нашего поселения в последнее время, когда с отчуждением Нижней Соломенки полоса отчуждения отбросила нас далеко за пределы города…".

У березні 1912 року домовласники Солом’янки написали прощення Київському міському голові, де розповідали про свої надії, що з приєднанням до міста їх життя покращиться. І справді, "...в то время находилась она… гораздо хуже, как в настоящее время: как то дома были сплошь деревянные, даже крытые соломою, дороги не проезжие, и ни одной не было замощено, не говоря уже о водопроводе, какого вовсе не было… ". Вони писали, що тепер Солом’янка змінилася - замість дерев'яних будинків збудували кам'яні, дерев’яні обклали цеглою, дороги було сплановано, головна замощена каменем, з’явився водопровід з двома пожежними кранами.

Як свідчать документи, подані Головою Комісії по завідуванню Солом’янкою від голови Солом’янської поліцейської дільниці, у вересні 1912 додатково прикомандировано 1 околодочного, 6 городових і 6 кінних охоронців. Доти штат поліції складався з: пристава (отримував 1000 карбованців на рік + 500 на роз'їзди), 5 околодочних наглядачів (по 600 карбованців на рік), штатного письмоводителя (600 карбованців на рік), 2 писців (480 карбованців на рік), паспортиста (300 карбованців на рік), старшого городового (300 карбованців на рік), 4 городових на старшому окладі - по 21 карбованець 83 копійки на місяць, 15 городових на молодшому окладі 16 карбованців 83 копійки на місяць, 2 сторожів - по 15 карбованців на місяць.

Як видно з копії рапорту, поданого у вересні 1912 року Київському поліцмейстеру від голови Солом’янської поліцейської дільниці, у міському Народному училищі по Новій вулиці, 18, відбулася пожежа. Зазначалося про незадовільний стан проїжджої частини Церковного провулку, а також вулиць Батиєвої гори і Протасового яру, що вони "...густо населены исключительно рабочим людом, которые в случае пожара при даже небольшом ветре поголовно все сгорят".

У жовтні 1912 року домовласники Кучминого провулку скаржилися на відсутність мостової, тротуару, а також освітлення: "по вечерам нет возможности пройти и проехать по нашему проулку". Вони просили голову Комісії по завідуванню Солом’янкою подати клопотання у міську думу, щоб на розі вулиці було встановлено ліхтар.

25 травня 1913 голову Комісії по впорядкування Солом’янки Івана Пироженка було повідомлено, що розпочато мостові роботи по вулиці Графа Ігнатьєва.

4 липня 1913 року Покровський провулок визнано Комісією по замощенню таким, що потребує замощення у першу чергу.

20 липня 1913 пройшла злива, в результаті чого було затоплено частину будинку 1 по Большой вулиці.

Комісія по завідуванню Солом’янкою на засіданні 9 листопада 1914 року, вислухавши прощення домовласників вулиці Нововокзальної про влаштування мостової та проведення по їх вулиці освітлення, визначила: додаток двох ліхтарів у Протасовому ярі, в тому числі і для Нововокзальної вулиці, передбачено кошторисом на 1915 рік.

Нововокзальна вулиця була прокладена по приватно-власницькій землі, що належала Софійському Митрополичому дому, через це міська влада "не нашла возможности произвести замощение означенной улицы, впредь до предоставления городу сервитутных прав на таковую" (21 серпня 1914).

Грудень 1914, лист до контори товариства "Свет и сила": "На основании личных с Вами переговоров, прошу не позже 15 января 1915 года установить по улицам Соломенки/ Батыевой горы, Кучминого и Протасового яров 50 керосинно-калильных фонарей" "Самосвет" по 120 рублей за фонарь".

Київському губернатору 9 січня 1914 писали щодо Солом’янки: "Исполнительная Комиссия по заведыванию делами предместий имела возможность осуществить целый ряд мероприятий, направленных к благоустройству этой окраины, как-то: устройство газо-калильного освещения, водоснабжение, содержание своего штата полиции, врачебно-санитарного пункта и др. "

У лютому 1914 року Комісія по завідуванню Солом’янкою, розглянувши заяву домовласників Кучминого провулку, постановила встановити один великий гасово-калильний ліхтар (хоча просили встановити два), натомість зняти три малі.

Влітку 1914 року планувалося замощення вулиці Данилівської (де знаходилися будинки 30-38 і 33-43), її було сплановано до замощення, але початок війни перешкодив мощенню вулиці. Зрештою вулицю розмило і на ній скрізь були вимоїни.

11 вересня 1914 року отець Василь Липківський просив "усилить в Киеве Соломенскую церковь за взятый у неё на мостовые работы дикий камень в количестве 8 куб.саженей". Цей камінь було взято для мощення Мокрої і Данилівської вулиць.

У столиці змінили назви ще 13 міських об'єктів

У столиці змінили назв ще 13 міських об'єктів (в тому числі, і у Солом'янському районі), вісім з яких перейменовано у процесі дерусифікації та декомунізації, а п'ять – на загальних підставах.

Солом’янський район:

• вулиця Боткіна – вулиця Професора Павловського
• безіменній площі між вулицями Січеславською та Георгія Кірпи присвоєно назву «Площа Північноатлантичного альянсу»

Подільський район:

• вулиця Брюсова – вулиця Валентини Радзимовської
• парку біля кінотеатру Т.Г. Шевченка присвоєно назву «Гірка Крістера»

Печерський район:

• вулиця Станіславського – вулицю Богдана Ступки

Дніпровський район:

• вулиця Петра Чаадаєва – вулиця Єлизавети Шахатуні

Дарницький район:

• вулиця Івана Тургенєва – вулиця Миколи Волковича

Шевченківський район:

• провулок Бехтерівський – провулок Варязький
• скверу на вулиці Прорізній (між будинками №3 та №5) присвоєно назву «Українського радіо»

Святошинський район:

• парк «Юність» – парк «Гамбурзький»
• вулиця Жовтнева – вулиця Сулимівська
• вулиця Сергія Єсеніна – вулиця Скарбова

Пам'ятник Митрополиту Василю Липківському. Пошук і знахідка місця будинку, де жив Митрополит

У одному із попередніх дописів йшлося про відкриття та освячення за участю духовенства Православної церкви України 14 вересня 2024 року у Києві, в Солом'янському районі, на Олександрівській слобідці, пам'ятника Митрополиту Василю Липківському на місці будинку, де той жив у 1934-1937 роках і де був заарештований 22 жовтня 1937 року. І куди він вже не повернувся...

Що передувало цій події? Навесні 2023 року онук Митрополита, Костянтин Липківський, повідомив диякону Андрію Ковальову, голові громадської ініціативи "Історія УАПЦ" про те, що останні роки життя Василь Липківський жив на околиці Києва, на Олександрівській слобідці, на вулиці Дачній, 8. Туди його 1934 року з Солом'янки силоміць переселила влада. У Андрія Ковальова майже одразу (тоді ж, навесні 2023 року) виник задум знайти те місце і якимось чином позначити його - каплицею або пам'ятним знаком. 

23 липня 2023 року він звернувся до знаного краєзнавця та дослідника історії Києва, а тепер вже і провідного бібліотекаря з краєзнавчої роботи Центральної районної бібліотеки імені Григорія Сковороди, Олександра Михайлика, з проханням допомогти віднайти місце. І вже 27 липня було здійснено вихід на місцевість.

Далі Олександр Михайлик прямою мовою розповість про історію пошуків цього пам'ятного місця, про те як він на підставі роботи із давніми картами і аерофотознімками, співставленням їх із сучасними мапами, працюючи з архівними та музейними матеріалами, після тривалих пошуків все ж знайшов те що шукав.

"Отже, одразу після того, як до мене звернувся Андрій Ковальов та повідомив адресу - Дачна, 8, я відповів йому, що знаю, де це, що це сучасна вулиця Григорія Кочура і слід лише з'ясувати, на місці якого сучасного будинку він був. Але доти я не знав про факт мешкання на вулиці Дачній Василя Липківського, тож і для мене це було відкриття. Я написав, що скористаюся німецькою аерефотозйомкою 1943 року та американськими супутниковими знімками 1962 та 1968 років. І висловив припущення щодо знесення будинку ще у 1970-х. Адже у першому кварталі є дві 9-поверіхвки - №4, побудована 1981 та №6, побудована 1975. 

До речі, я одразу ж відкинув припущення Андрія щодо того, що адреса будинку (Дачна, 8), де жив Митрополит, відповідає місцю, де стоїть сучасний будинок №8. Чому я одразу знав, що це неможливо? Після знесення у 1970-х більшості малоповерхової забудови нумерація змістилася. Але залишилася важлива підказка - одразу після сучасного будинку №8 стоїть приватний будинок №16! Тобто він зафіксував ще попередню нумерацію! Відтак було зрозуміло - шукати місце старого будинку №8 слід у іншому кварталі. 

Втім, і з мого боку початково була помилка - я спершу вважав, що сучасний будинок №4 стоїть на місці старих будинків №4 та №6, а от садиба №8 була наріжною із вулицею Преображенською, тому старий будинок №8 стояв на місці сучасного №6, ближче до будинку №27 на вулиці Преображенській. Втім, багатоденна робота із супутниковими та аереофтознімками переконали мене - якщо після сучасного №8 йде №16, а на його місці у 1930-х існувала лише одна садиба, місце будинку №8 слід шукати ближче до сучасних будинків №6 або навіть №4. Бо наріжній ділянці відповідали старі садиби №12 та №14".

Аерофотознімок 1934 року, будинок на вулиці Дачній, 8. Саме тоді у будинок силоміць переселяють митрополита

"Пошуки тривали. Ускладнювалися вони тим, що на старих картах і планах відсутня нумерація будинків. Тож потрібно було її відтворити? Але як? Тут також стали в нагоді аерофотознімки, але вже часів Другої світової. Особливо - знімок за січень 1944 року, де завдяки снігу і відсутності рослинності було чітко видно не лише будинки, а й - що найважливіше - межі садиб!"

"Далі, завдяки накладенню аерофотознімку 1944 року на сучасну карту, вдалося не лише відтворити стару нумерацію, а й прив'язати її до сучасної. Це відтворення остаточно спростувало поширену раніше думку, що старий №8 відповідає сучасному будинку з таким же номером. Старий №8 відповідає сучасному №4".

"Я показав Андрію усі ці карти, розповів про свої пошуки і ми поїхали на місце. Після звіряння з картами ми підійшли до південного краю будинку №4. Тут на нас спіткало приємне відкриття - будинок №4, який звели 1981 року, побудували зі значним відступом від вулиці. Сама ж вулична лінія, її ширина, не змінилися з 1930-х років! І - місце будинку №8, де й жив Митрополит - виявилося незабудованим! Там був доволі захаращений газон між хідником та проїжджою частиною вулиці. Андрій показав ескіз пам'ятника, який на той момент вже існував, і ми одразу уявили, як він там виглядатиме. Ми подякували один одному за пошуки, а вже у жовтні 2023 року Андрій Ковальов оголосив збір коштів на створення та монтаж пам'ятника. І минуло менше року - наприкінці літа 2024 року пам'ятник було змонтовано, а 14 вересня 2024 року - урочисто освячено та відкрито! Тепер вже усі знають, що саме на тому місці стояв будинок, де й жив у 1934-1937 роках Митрополит Василь Липківський".

Додамо, що вулиця з часу розпланування Олександрівської слобідки на початку 1910-х років називалася Дачна до 1984 року, коли її перейменували на Олександра Пироговського. А з 2023 року це вулиця Григорія Кочура.

Аерофотознімок 1944 року. Межі садиб нанесено Олександром Михайликом і на підставі цього відтворено нумерацію

Сучасна (зелені цифри) та історична (червоні цифри) нумерація. Червоний трикутничок поряд із №8 - пам'ятник.

Супутниковий знімок 1962 року. Тодішня нумерація (червоні цифри) та будинок №16 (зелена цифра), який зберіг стару нумерацію.

На жаль, ми не маємо фотографій старого будинку, де у 1934-1937 роках жив Митрополит.. Але є одне старе фото вулиці Василя Овсієнка, розташованої неподалік. Подібною була і забудова вулиці Дачної.

Будинок на вулиці Василя Овсієнка (праворуч), фото початку 1960-х. Так або приблизно так виглядав і будинок на Дачній, 8, де жив Митрополит

А Загалом забудова Олександрівської слобідки історично виглядала так. Єдиний будинок, що зберігся відтоді - у Клінічному провулку. Його збудовано ще 1905 року.

Саме на цьому місці стояв будинок за адресою вулиця Дачна, 8. Ліворуч - сучасний будинок за адресою вулиця Григорія Кочура, 4.