Відкриття пам'ятного знаку Митрополиту Василю Липківському в Солом'янському районі

14 вересня 2024 року відбулася історична подія - на Олександрівській слобідці було відкрито пам'ятний знак Митрополиту, священномученику Василю Липківському. Знак встановлено біля будинку за сучасною адресою вулиця Григорія Кочура, 4. Саме на цьому місці стояв будинок (тодішня адреса - вулиця Дачна, 8), куди 1934 року влада переселила Митрополита разом із хворою дружиною та сестрою. Саме звідси у жовтні 1937 року почався останній шлях Митрополита - його було заарештовано, ув'язнено в Лук'янівській в'язниці і страчено...

 

Чин освячення пам'ятника очолив Митрополит Переяславський Олександр (Драбинко), єпископ Фастівський Володимир (Черпак) та численне духовенство ПЦУ та Українські капелани.

 

 

 

Усю роботу по організації цієї історичної події провів диякон отець Андрій Ковальов капітан ЗСУ. Кошти збирали серед небайдужої спільноти, також значну допомогу надали компанія "Оболонь" та благодійний фонд "Берегиня". 

 

На освяченні був присутній онук Митрополита, Костянтин Липківський. Його було охрещено Митрополитом саме у будинку на Дачній, 8 навесні 1937 року. 

 

 

Пам'ятний знак витесав із пісковику скульптор Олександр Ткачук. Знак увінчує незвичайний восьмиконечний хрест - його екскіз було розроблено архітектором, а згодом церковним діячем Юрієм Сластіоном, сином видатного архітектора Опанаса Сластіона.

 

Виступали також депутат Київської міської ради Ксенія Семенова, яка активно брала участь у спорудженні пам'ятника, професор Микола Тимошик - дослідник історії УАПЦ. А гімн України виконав Тарас Компаніченко.

 

Важливо, що пам'ятний знак встановлено САМЕ на тому місці, де і стояв будинок, в якому провів останні 3 роки життя Митрополит Василь Липківський. Цьому передували тривалі пошуки.  Адже автентичний будинок зруйновано у другій половині 1970-х років. Поряд 1981 року зведено 9-поверхівку за адресою вулиця Григорія Кочура (раніше - Дачна, Пироговського), 4. Це місце розшукав краєзнавець Олександр Михайлик.

 

У наступному дописі буде докладно розказано у прямій мові від краєзнавця, провідного бібліотекаря з краєзнавчої роботи Центральної районної бібліотеки імені Григорія Сковороди, Олександра Михайлика, про те, як він після тривалих пошуків знайшов це місце на підставі роботи із картами, аерофотознімками, співставленням їх із сучасними мапами. 

Важливо, що вшановано останню адресу Митрополита. Цей пам'ятний знак є надзвичайно важливим культурним об'єктом району. Важливо у подальшому водити до нього екскурсії, знайомити учнів, студентів.

 

Наша бібліотека свого часу започаткувала серію публікацій у краєзнавчому блозі "Імена, з якими живемо", що перетворилася на цикл публікацій "Видатні імена Солом'янського району". Чільне місце посідає популяризація постаті Митрополита Василя Липківського.

Лекція №19 Маленькі селища

 

Історичні екскурси в минуле нашого району тривають! Наш колега, провідний бібліотекар з краєзнавчої роботи, краєзнавець Олександр Михайлик, вже готує для вас 19-ту зустріч циклу "Солом'янка. Історія твого району". Це буде заключна лекція цього циклу. Але попереду - нові цикли на інші краєзнавчі теми!

Тема лекції буде незвичною - цього разу ми поговоримо не про одну місцевість, а одразу про... 7! Так-так, адже в нашому районі окрім великих місцевостей були або є й маленькі селища. Деякі з них існують, деякі вже ні. Зрозуміло, що про кожне із них окремо ми не змогли б зробити повноцінну лекцію, але ж хотілося розповісти про всі-всі без винятку місцини. Тому ми й придумали ось таку спеціальну розповідь.

 

Почнемо ми із маленьких хуторів, що зникли при новій забудові у 20 столітті - Пронівщина та Відрадний. А також зазирнемо в історію колишнього хутора Грушки, яка пов'язана, серед іншого, із подіями Української революції у 1917 році.

 

Ми дізнаємося про одне із перших робітничих селищ 1920-х років - селище Жовтнівка, де воно було і коли зникло. Поговоримо про селище Авіаторів, що існує, а також про забуте усіма і вже майже зникле селище Садове. А ще про загублене серед 16-поверхівок Відрадного безіменне селище, від якого залишилася лише чверть колишньої забудови.

 

Тож чекаємо на вас у нашій бібліотеці вже в середу 18 вересня о 17:30. До зустрічі!

 

 

Селище Садове

Із циклу "Історія твого району"

Селище Садове. Джерело: openstreetmap

Садове є одним із найменш відомих селищ району. Воно знаходиться на вулиці Медовій неподалік Музею авіації. Виникло у 1950-х під теперішньою назвою як селище для працівників авіаційно-технічного господарства. Тут було споруджено 11 одноповерхових будинків, які мали пічне опалення та балонний газ. У 1960-х роках було проведено електричну лінію.

Селише Садове. Джерело: googlemaps

Востаннє Садове згадане під такою назвою в довідниках «Вулиці Києва» 1975 та 1979 років. Із 1980-х воно фігурує як селище без назви. Станом на 2024 рік більшу частину будинків відселено та зруйновано, із них заселених залишилося 5. Відповідно, у селищі відсутні будь-які об'єкти інфраструктури. Безпосередньо в селище немає маршрутів громадського транспорту, проте лише за декілька сотень метрів є кінцева зупинка автобусу №22.

 

Видатні імена Солом'янського району. Іван Світличний

Ми започаткували нашу нову краєзнавчу рубрику. У ній будемо розповідати про видатних особистостей, життя і діяльність яких пов'язана із нашим районом. Акцент буде зроблено на тих постатях, на честь яких в нашому районі є вулиці (або взагалі у місті). Але не всі вшановані вулицями, тож йтиметься про всіх.

Допис буде присвячено видатному письменнику, літературознавцю, перекладачу, дисиденту Івану Світличному, який тривалий час жив у нашому районі.

Пам'ять про Івана Світличного вшанована - 19 лютого 2016 року на його честь перейменовано вулицю Петровського, поряд із якою він тривалий час мешкав. 10 листопада 2016 року на його честь перейменовано дитячу бібліотеку. А влітку 2024 року на фасаді будинку, де він мешкав, з'явилася стіна-мурал із портретом Івана Світличного.

Народився у селянській родині 20 вересня 1929 року у селі Половинкине, нині Луганської області. Мав двох молодших сестер Марію і Надію. До школи пішов у рідному селі Половинкине  в 1937 році. В 1943 році намагаючись разом з іншими підлітками підірвати німецьку техніку, лишився без пальців на руках. У 1947 році закінчив із золотою медаллю Старобільську середню школу.

З 1947 до 1952 року навчався на філологічному факультеті Харківського університету, який закінчив з відзнакою.

1952-1955 роках навчався в аспірантурі при Інституті літератури ім. Т. Шевченка АН УРСР. Його науковим керівником був академік Олександр Білецький Працював відповідальним секретарем журналу «Радянське літературознавство», завідувачем відділу критики журналу «Дніпро» (1955). Тут і заявив про себе як проникливий, непоступливий і принциповий літературний критик, як людина широкої ерудиції і справжній інтелектуал. 1956 року одружився з Леонідою Терещенко.

З 1957 року — молодший науковий працівник Інституту літератури, а з 1963 року — науковий працівник Інституту філософії АН УРСР. Написав дисертацію з естетики, але не опублікував.

З 1960 року його життя пов'язане із нашим районом - Іван Світличний отримав власну квартиру у новому будинку на Першотравневому масиві, на вулиці Уманській, 35, квартира 20. У 1960-х роках Світличний був фактичним організатором культурного та наукового життя творчої молоді. тут збирався весь цвіт шістдесятників - Стус, Симоненко, Вінграновський, Калинець, Костенко та ряд інших постатей. Його помешкання на вулиці Уманській було своєрідним центром формування національної свідомості наукової молоді, дискусійним клубом, у якому кристалізувалися погляди і формувався особистий вибір більшості шістдесятників. Привабливими для всіх були не тільки енциклопедичні знання Івана Світличного, а й особистісні якості — інтелігентність, м'якість, товариськість, доброзичливість. Мав одну з найкращих приватних бібліотек у Києві (2005 року сестра Н. О. Світлична передала цю бібліотеку Харківському університетові імені В. Каразіна). 

Мурал на будинку на вулиці Уманській, 35, де Іван Світличний жив у 1960-1972 роках. Джерело: телеграм-канал LOS SOLOMAS

У 1963 р. внаслідок конфлікту з академіком Іваном Білодідом був змушений залишити посаду головного редактора журналу "Радянське літературознавство". Через свою громадянську позицію Світличний зазнав переслідувань з боку репресивних органів тоталітарної радянської влади. Під тиском КДБ втратив роботу, був примушений перебиватися випадковими заробітками, публікаціями в пресі під псевдонімом або чужим прізвищем. 

Уперше було заарештовано 1 вересня 1965 року. На той час він уже давно був без роботи. За ним, за дружиною Леонідою і сестрою Надією постійно стежили, телефон неприкрито прослуховувався. 31 серпня 1965 року в помешканні Світличного, якого в цей час не було в Києві, відбувся обшук. Через кілька днів обшук повторився, і лише через тиждень після звернення до КДБ дружині Світличного офіційно повідомили про арешт чоловіка. Одночасно з ним тоді було арештовано Опанаса Заливаху, Михайла Косіва, Михайла Гориня, Богдана Гориня та інших. Усіх їх звинувачено за ст. 62, ч.1, КК УРСР: антирадянська агітація і пропаганда. 30 квітня 1966 року Івана Світличного через брак доказів було випущено.

12 січня 1972 року Світличного заарештували вдруге й звинуватили за тією ж статтею. Того ж року було заарештовано Євгена Сверстюка, Василя Стуса, В'ячеслава Чорновола, Надію Світличну.

27–29 січня 1973 року відбувся закритий судовий процес, де було винесено вирок: 12 років позбавлення волі (7 років концтаборів суворого режиму і 5 років заслання за антирадянську агітацію і пропаганду, виготовлення та поширення самвидаву. На суд ні дружину, ні матір Івана не допустили.

Відбував покарання у таборах Пермської області, у селищах Всесвятське й Кучино (ВС-389/35,36). Незважаючи на поганий стан здоров'я (хвороба нирок, рецидиви туберкульозу, постійний головний біль і носові кровотечі), намагався працювати разом з усіма. Майже весь останній табірний рік провів у лікарні.

Мав незаперечний моральний авторитет серед політв'язнів, став душею табірного руху Опору — його називали «табірною совістю». Виявляв моральну стійкість і силу духу, багато разів брав участь у голодуваннях протесту. Василь Стус писав про Світличного: «Все краще в мені — це Іван. Усе кращого у багатьох інших — від Івана». 1974 року Світличного на 56-й день голодування (він важив тоді 46 кг) відправили етапом на виховну «профілактику» до Києва і, не досягши бажаного результату, повернули назад до табору.

Місцем заслання для Івана Світличного було призначено селище Усть-Кан Горно-Алтайської області. Працював нічним сторожем, палітурником у бібліотеці. Від червня 1979 року і до кінця заслання разом із Світличним була його дружина Леоніда Павлівна. 1980 року з огляду на погіршення стану здоров'я їм дозволили перебратися в селище Майма (околиця Горно-Алтайська). 20 серпня 1981 року в Світличного стався інсульт, унаслідок чого він став інвалідом 1 групи. Пережив клінічну смерть, складну нейрохірургічну операцію в непристосованих умовах, післяопераційні ускладнення, підозру на рак хребта, гіпсове ліжко, частковий параліч. Вижив тільки завдяки самовідданому доглядові дружини. Комісувати за станом здоров'я відмовилися: досягнуту мовби домовленість Центрального секретаріату Міжнародної Амністії із Москвою про комісування було анульовано рішенням голови КДБ СРСР Федорчука. Термін відбув повністю.

Іван Світличний був звільнений 23 січня 1983 року Він був тяжко хворим, продовжувати колишню творчу і громадську діяльність він уже не зміг. Мешкав Іван Світличний після звільнення з ув'язнення на вулиці Преображенській, 16. Помер 25 жовтня 1992 року, похований у Києві на Байковому цвинтарі.

Будинок на вулиці Преображенській, 16. Іван Світличний жив тут у 1983-1992 роках

Історія Солом'янського району в архівних документах. Олександрівська слобідка

Пропонуємо ознайомитися із цікавими архівними документами за 1913-1915 роки, які стосуються історії заселення та впорядкування Олександрівської слобідки. У документах містяться відомості про населення (кількість, соціальний склад), проблеми впорядкування.

Одна із перших фіксацій селища на картах. 1918 рік

Документи публікуються в сучасному правописі зі збереженням тодішніх стилістичних особливостей та цитати мовою оригіналу (російською), непряма мова з документів - в перекладі українською.

Документи зберігаються у фондах Державного архіву міста Києва (фонд 163 опис 7 справа 1851).

29 березня 1913: "Вновь образованный посёлок Императора Александра ІІ-го, именуемый "Александровской Слободой", Киевского уезда…стал быстро заселяться и развиваться, а потому с развитием посёлка, жители его испытывают крайнюю нужду в удовлетворении духовно-религиозных потребностей… 2000 человек исключительно православного вероисповедания…не считая близь расположенных Чоколовского посёлка и д. Совок с населением б. 2000 душ…православнаго населения на указанной местности насчитывается более 4 тысяч душ".

 

Дітей шкільного віку нараховувалося близько 200, більшість з яких не могли бути прийняті до Солом’янського та іншого училищ за відсутності вільних місць, а у селищі відсутнє училище. Діти мусили ходити у міські училища за 4-5 верст. 

 

"Были неоднократные случаи совершенного изнемождения детей в борьбе со снежной метелью и только благодаря случайным проходящим рабочим не случалось беды". 

 

"Правление Общества домовладельцев благоустройства посёлка Александровская Слободка имеет честь просить… об отведении… участка городской земли, мерою в 3 десятины, из земель, прилегающих к поселку и Соломенскому кладбище для постройки на нем церкви, училища и здания для причта". 

 

"Посёлок, занимая пространство протяжённость границ городских земель и дальше до Клинического Городка, более 3 вёрст, не имеет ни одного законного выхода из посёлка, для более удобного, общения с городом, кроме одной Преображенской улицы".

 

На сільському сході 4 серпня 1913 року ставилося питання про будівництво церкви, училища і базара, про прокладання двох вулиць. 

 

"Первую и самую важную для посёлка от границы земель Митрополитанского дома, по границе поселка Александровская Слободка, по Городской земле до соединения её с Безымянной улицей на Верхней Соломенке назвав её Александровской… "

 

Заява члена Товариства домовласників 20 квітня 1914. Для увіковічнення пам'яті Олександра ІІ прохач бажає поставити пам'ятник (постамент і бюст замовили). Він просить розглянути питання про пошук ділянки для пам'ятника. 

 

26 серпня 1914 року Правління домовласників Олександрівської слобідки надіслало рршеніє про вулиці, підходяще місце для пам'ятника, розбивка парку навколо нього. Знайдено місце: ріг просимої до прокладання вулиці і Преображенської. 

 

Виписка протоколу засідання Земельної комісії 6 жовтня 1914 року: "Прохання вповноважених Товариства селян селища "Олександрівської Слободи" про відведення в безкоштовне користування 2 десятин міської землі, що знаходиться по суміжній з селищем, розташованій на землях селян с. Совки і дозвіл прокласти дорогу по міській землі.

Постанова: прохання відхилити. Затверджена до виконання 8 жовтня 1914".

 

Межовий інженер 12 лютого 1915 року постановив: "до загального врегулювання земель, що прилягають до Верхньої Солом’янки, вирішення питання про влаштування церкви і школи та про влаштування парку є завчасним".

Історія Солом'янського району на сторінках газет - від 1890-х років до нашого часу. Про викуп Солом'янки, 1895 рік

Сьогодні ми започатковуємо нову рубрику - історія району на сторінках газет. У цій рубриці ми плануємо зібрати якомога більше публікацій з історії нашого району. Вони розпорошені численними газетами за величезний проміжок часу - з 1890-х років дотепер. 

Для публікацій за 2002-2024 років основою буде бібліографічний покажчик, укладений бібліотекою 2024 року - він містить 127 позицій (газети "Хрещатик", "Вечірній Київ", "Солом'янка" та інші).

Однією із перших публікацій, присвячених Солом'янці та прилеглим місцинам (Кучмин та Протасів яри) є стаття у газеті "Киевлянин" №61 за 2 березня 1895 року. Назва статті: "Про викуп Солом'янки, Протасова і Кучминого ярів". 

Оригінал зберігається у газетному фонді Національної бібліотеки України ім. Вернадського. Надано дослідником С. Машкевичем. 

Вулиця Сім'ї Ідзіковських

 

Із циклу “Прочитання вулиць”

Джерело: google.com

Сучасна назва (з 2016): вулиця Сім’ї Ідзіковських

Підстава для перейменування:назва на честь Леона, Герсилії та Владислава Ідзиковських, родини українських і польських книговидавців, власників видавничої фірми «Л. Ідзіковський». 

Розпорядження Київського міського голови: від 19 лютого 2016 року № 125/1 «Про перейменування бульвару, вулиць, площі та провулків у місті Києві»

Місцевість: Чоколівка

Розташування: пролягає від Севастопольської площі до Волинської вулиці

Попередня назва (1963-2016):Михайла Мішина

Первинна назва (1900-і-1963): Центральна 

 

Книгарня Ідзіковських на вулиці Хрещатик

Ідзіковські (Idzikowscy) — родина українських і польських видавців. 

Леон Вікентійович (1827–18(06).05. 1865) — народився в м. Краків. 28 грудня 1858 заснував у Києві (вул. Хрещатик, 29) книгарню під назвою "Книжково-музичний магазин". До 1865 було надруковано понад 200 видань переважно польських авторів. Помер у м. Київ. 

Після його смерті фірмою "Leon Idzikowski" спочатку керувала його дружина Герсилія Гнатівна (до шлюбу – Бухаревич; 1832–15.08.1917). Вона 1870 відкрила при книгарні читальний зал, який з часом переріс у справжню приватну книгозбірню, читальня якої одночасно могла вмістити до 500 осіб. Книжковий фонд бібліотеки 1894 налічував 40 тис. томів, на 1914 збільшився до понад 173 тис. книжок. 

Від 1897 фірмою керував син Владислав Львович (14..05.1864–10.06.1944). У книгарні, що розташовувалася на Хрещатику, налічувалося понад 150 осіб штатного персоналу, в бібліотеці – 10 працівників. Крім польських авторів, книгарня видала майже всі твори українських композиторів, зокрема Олександра Кошиця, Кирила Стеценка, Миколи Лисенка (350 творів), надрукувала етнографічно-музичну працю А.Вєльгорського "Русинська музика" (1913). Владислав Львович організував 1897 при фірмі концертне бюро, що ним керувала його сестра Марія Львівна Ящевська (співачка, якій М.В.Лисенко присвятив пісню "Моя любонька" на слова Адама Міцкевича). В травні 1897 видавець Б.Корейво продав усе своє українське музичне видавництво разом із творами Миколи Лисенка фірмі Ідзіковських. 1909 під час відзначення 50-річчя книгарні Микола Лисенко виголосив промову, що "відзначалася надзвичайною сердечністю". В листопаді 1914 спадкоємці Миколи Лисенка продали фірмі Ідзіковських усі твори композитора й права на них "назавжди й на всі країни". 

19 лютого 2016 року вулицю Мішина в Солом’янському районі перейменовано на честь Сім’ї Ідзіковських.

 

Історія Солом'янського району у фотографіях. Вид на Совки, 1979 рік

На рідкісній фотографії, зробленій 1979 року - вид з місцевості Ширма на Совки та тодішній Червонозоряний проспект (нині проспект Валерія Лобановського). Бачимо не лише малоповерхову забудову Совок, а й перший (і передостанній) багатоповерховий будинок селища - 9-поверховий гуртожиток, споруджений саме наприкінці 1970-х. Наприкінці 1980-х поряд із ним збудують житлову 9-поверхівку. Решта ж забудови Совок і надалі залишається виключно індивідуальною. 

Фото, яке публікуємо - з фондів ЦДККФА України ім. Пшеничного. Вперше опубліковано 2020 року в книзі Семена Широчина та Олександра Михайлика "Невідомі периферії Києва. Солом'янський район". 

Історія Солом'янського району на сторінках газет - від 1890-х років до нашого часу. Освячення церкви на Солом'янці, 1897 рік

Наша наступна публікація у рубриці, присвяченій історії району на сторінках газет - замітка у газеті "Киевлянин" №311 від 10 листопада 1897 року "Урочисте освячення нового храму на Верхній Солом'янці".

Оригінал зберігається у газетному фонді Національної бібліотеки України ім. Вернадського.

Виставка карт "Україна зсередини"

 Наша Україна. Це 603 тисячі квадратних кілометрів від Карпат до Донецьких степів, від Полісся до Чорного моря. Одним із джерел вивчення та одним із ключових інструментів подорожей Україною є карти.

Ми підготували для вас незвичайну виставку з особистої колекції нашого колеги, краєзнавця Олександра Михайлика.

На нашій виставці ми представили вам карти усіх 25 обласних центрів та 2 міст державного підпорядкування (столиці – Києва та Севастополя) (не судіть суворо за те, що карти Дніпра, Одеси, Харкова, Сімферополя та Севастополя – раніше їх видавали лише такими).

На жаль, не в усі міста сьогодні ми можемо поїхати особисто… Частина – на тимчасово окупованих територіях. Та завдяки картам ми можемо віртуально помандрувати численними бухтами Севастополя,  уявити себе на вокзалі у Сімферополі, подумки пройтися вулицями Донецька та Луганська.

Тож відкриваймо Україну через карти її обласних центрів, пізнаваймо їх унікальність та неповторність кожного міста. 

 

Ретровиставка "Київ на поштових листівках 1930-х років"

На листівках, що дивом вціліли під час Другої світової війни – Київ майже 90-річної давнини. На них бачимо тодішній Хрещатик. Майже всю забудову знищено під час Другої світової війни… І сучасний Хрещатик зовсім інший. А от бульвар Тараса Шевченка і тепер виглядає майже так само.

На інших фото -  мальовничі київські краєвиди – вид з оглядового майданчика на Дніпро, Поділ, Дніпрові острови.

Тож запрошуємо завдяки оригінальним поштовим листівкам 1930-х років здійснити уявну подорож у Київ того часу. 

 

Виставка у бібліотеці триває з 1 по 15 вересня.