Втрачені споруди Солом'янського району. Залізничне технічне училище

 

1876 року було засновано першу в Києві та загалом на Південно-Західній залізниці технічну залізничну школу. На базі школи 1884 року було створено технічне залізничне училище – одне з двох таких на залізниці (друге було в Одесі). Закон Божий в ньому викладав відомий свого часу священник Ісаакій Тарасевич – настоятель храму Св. Феодора на Лук’янівці, який називали «Київським Єрусалимом». Навчалося тут близько 160 учнів. 

У 1884-1886 роках було споруджено двоповерхову цегляну будівлю. 

Залізничне училище, 1930-ті роки

У будівлі в радянський час діяв електромеханічний технікум залізничного транспорту. Згодом технікум переїде у спеціально збудовану споруду на теперішньому проспекті Повітряних Сил. Будівлю колишнього училища почали розбирати у 1980-х роках при частковому знесенні забудови Залізничної колонії. Остаточно руїни споруди розібрано в 1990-х роках.

Будівля у 1950-х роках

Історія громадського транспорту Солом'янського району. Історія автобусного руху.

На відміну від трамвая та тролейбуса, історія Київського автобуса залишається недостатньо вивченою. Причина криється, ймовірно, у специфіці самих автобусів – вони не потребують рейок чи контактної мережі, відтак трасування може змінюватися динамічно та гнучко. До того ж автобус завжди був більш масовим видом транспорту за кількістю маршрутів та рухомого складу. 

Достеменно невідомо, коли в межах сучасного Солом'янського району з'явився перший автобусний маршрут.  Маємо лише згадку, що 1940 року було відкрито рух на Чоколівку.

Більше відомостей маємо про 1950-ті роки. Згідно із довідником "Вулиці Києва" 1958 року, в сучасних межах району (без Берестейського проспекту, далі ми також не включаємо маршрути, що проходили ним, не заходячи у сам район; також ми не включаємо маршрути від Центрального залізничного вокзалу) пролягали такі маршрути:

* № 9 "Площа Перемоги – завод "Більшовик" (вулицями Борщагівською, Ново-Ніжинською, Бульварною, Ізмаїльською, Гарматною)

* № 12 "Вулиця Федорова – площа Урицького" (вулицями Федорова, Степана Разіна, Клінічною, Народною, Університетською, Преображенською, Повітрофлотським шосе)

* № 19 "Клуб ім. Фрунзе – Совки" (вулицею Каменярів)

* № 33 "Площа Урицького – Чоколівський масив" (Повітрофлотським шосе, вулицею Авіації)

* № 40 "Солом'янський шляхопровід – Батиєва гора" (вулицями Краснодонською, 2-ю Лінією)

Сторінка довідника "Вулиці Києва" 1958 року, де вміщено перелік міських автобусних маршрутів. Серед них маршрути №9 та №12 що пролягали в межах району

У 1960-х роках мережа автобусних маршрутів суттєво зросла. Згідно із картосхемою "Київ" видання 1965 року, мешканців тодішніх Жовтневого та Залізничного районів обслуговували такі автобусні маршрути:

* №2 "Палац спорту – Відрадний"

* №3 "Вулиця Ушинського – селище Шевченка"

* №4 "Площа Урицького – Відрадний"

* №9 "Палац спорту – Відрадний"

* №12 "Вулиця Федорова – площа Урицького"

* №13 "Площа Урицького – Лук'янівський ринок"

* №17 "Автовокзальна площа – станція метро "Завод "Більшовик""

* №19 "Автовокзальна площа – Совки"

* №31 "Вулиця Героїв Севастополя – Лук'янівський ринок"

* №33 "Площа Урицького – Відрадний"

* №44 "Автовокзальна площа – площа Урицького"

* №53 "Автогенна вулиця – площа Перемоги"

* №58 "Академмістечко – вулиця Ушинського"

* №71 "Вулиця Ушинського – Рибальський півострів"

* №79 "Солом'янський міст – Залізничний масив"

Фрагмент картосхеми Києва 1965 року 

Автобус на Чоколівці, 1960-ті роки. Фото з набору листівок "1925-2020. 95 років автобусному руху в Києві"

У 1970 році бачимо певні зміни:

Маршрути №2, 3, 4, 9, 12, 17, 19, 33, 44, 53, 58, 71 курсували за тими ж трасами. Змінив маршрут №13 (пішов на Микільську Борщагівка), №31 вже не рухався районом, а №79 був замінений подовженим маршрутом трамвая №8. 

Додалися й цілком нові маршрути:

* №69 "Микільська Борщагівка – Центральний стадіон"

* №87 "Микільська Борщагівка – станція метро "Завод "Більшовик""

1975 року районом курсують "старі" маршрути №№2, 3, 4, 9, 12, 17, 19, 33, 44, 58, 69, 71, №13 залишає межі району, а маршрут №87 скасовано.

За 10 років потому, у 1985 році, в межах району діють маршрути №№2, 4, 12, 17, 19, 44, 69, 71.

Додається маршрут №96 "Проспект Чубаря – Кільцева дорога", натомість зникає №3.

Фрагмент картосхеми Києва 1985 року

У 1991 році діють старі маршрути №№2, 4, 9, 12, 17, 19, 44, 69, 71, 96 та додаються три нових:

* №73 "Вулиця Солом'янська – вулиця Володимирська" 

* №75 "Республіканський центр виставок і ярмарок – Жуляни" (відкрито 1988 року, коли село Жиляни увійшло до меж Києва). 

З того ж року і з тієї ж причини межами району став проходити маршрут №56 "Республіканський центр виставок і ярмарок – проспект Палладіна".

Фрагмент схеми "Київ. Як проїхати містом", 1996 рік

За 10 років, у 2002 році, діють старі маршрути №2, 4, 9, 12, 17, 19, 44, 56, 69, 71, 75. З'явилися нові маршрути:

* №58 "Вулиця Ушинського – Контрактова площа"

* №78 "Аеропорт "Київ" – село Жуляни" 

Зник маршрут №73.

Фрагмент атласу "Київ. Міський транспорт", 2004 рік

2004 року автобусний маршрут №17 замінено тролейбусним №42.

Автобус маршруту №12 на вулиці Клінічній, 2000-ні роки. Фото з набору листівок "1925-2020. 95 років автобусному руху в Києві"

2008 року скасовано низку автобусних маршрутів – №№4, 44, 58 та 71. 

2015 року в межах району діють маршрути №№2, 9, 12, 19, 56, 69, 75, 78. Нетривалий час діє маршрут №80 "Кібернетичний центр – Севастопольська площа". 

2017 року відкрито новий маршрут №119 "Контрактова площа – вулиця Василя Касіяна. Маршрут №12 приблизно у цей же період подовжено від вулиці Олексіївської до Південного вокзалу.

20 січня 2022 року маршрутне таксі №220 перетворилося на автобусний маршрут №22 "Музей авіації – вулиця Тростянецька".

1 жовтня 2022 року відкрито новий маршрут №25 "Національний музей історії України в Другій світовій війні – залізнична станція Київ-Волинський".

Станом на березень 2025 року в межах Солом'янського району (за винятком Вокзальної площі) діють автобусні маршрути:

* №2 "Вулиця Шолуденка – вулиця Вахтанга Кікабідзе"

* №9 "Станція метро "Лук'янівська" – вулиця Вахтанга Кікабідзе"

* №12 "Вулиця Ізюмська – Залізничний вокзал "Південний""

* №19 "Вулиця Ізюмська – станція метро "Васильківська""

* №22 "Музей авіації – вулиця Тростянецька"

* №25 "Національний музей історії України в Другій світовій війні – залізнична станція Київ-Волинський"

* №56 "Станція метро "Виставковий центр" – проспект Академіка Палладіна"

* №69 "Станція метро "Палац Спорту" – вулиця Литвиненко-Вольгемут"

* №75 "Станція метро "Виставковий центр" – вулиця Григорія Гуляницького (с. Жуляни)"

* №78 "Станція метро "Васильківська" – Севастопольська площа"

* №119 "Контрактова площа – вулиця Василя Касіяна"

Загалом нині діє 11 автобусних маршрутів. Такою є коротка історія автобусного руху в Солом'янському районі.

Про історію інших видів громадського транспорту району: трамвай, тролейбус та метрополітен

Історія Солом'янського району на сторінках газет. На узвозі Степана Разіна

Чергова публікація нашого циклу – стаття Павла Позняка з фото Сергія П'ятерикова "На узвозі Степана Разіна", опублікована в газеті "Прапор комунізму"  у 1980-х роках. 

Статтю присвячено узвозу Степана Разіна, який нині має назву вулиця Миколи Амосова, а також історії медичних закладів, розташованих на вулиці. 

Оригінал статті зберігається у фондах нашої бібліотеки. Зацифровано взимку 2024 року. 

Історична залізнична архітектурна спадщина Солом'янського району. Станція Київ-Товарний

Занурення в історію залізничних воріт району та міста – Центрального вокзалу, надихнули нас розповісти про ще одну станцію. Менш відому, але не менш цікаву. Це залізнична станція Київ-Товарний. 

Її поява датована ще початком 20 століття. Саме тоді було вирішено розділити пасажирський та ватажний рухи, прибрати товарну станцію з головного вокзалу, натомість побудувати поряд спеціальну непасажирську станцію. 

Перевантаженість пасажирського вокзалу викликала необхідність комплексної реконструкції залізничного вузла. Паралельно із підготовкою до побудови нового вокзалу, за 2 км південніше, у долині річки Либідь біля Протасового яру, розгорнулося будівництво нової товарної станції.

Автором проекту був молодий архітектор Олександр Вербицький, який на той час вже встиг спорудити ряд вокзалів по всій Україні.

Цікаво, що станція увібрала в себе найпрогресивніші інженерно-технічні рішення того часу: вона мала автономні водогін, каналізацію, освітлення, опалення та телефон! Станція включала в себе 2 вантажні парки.

До комплексу споруд входили: будівля контори станції, 2 пакгаузи – довгі споруди для розвантаження та зберігання вантажів та більше 10 допоміжних споруд, включаючи також: 4 житлові будинки (двоповерховий та 3 одноповерхових), насосну станцію та будинок для кондукторів. Основним стилем головних споруд став модерн.

Споруджена у 1902-1907 роках нова товарна станція відіграла значу роль у розвитку залізничного вузла – з одного боку, було відокремлено пасажирський та вантажний рух, з іншого – продемонстровано високий технічний розвиток залізничної справи у місті.

Комплекс споруд товарної станції добре зберігся і є цінним архітектурно-виробничим комплексом та пам'яткою розвитку залізничного транспорту на початку 20 століття.

Пропонуємо віртуальну фотоподорож основними спорудами станції Київ-Товарний. Фото Олександра Михайлика

Головна будівля станції

Головна будівля станції

Дата на фронтоні

Автентичний напис: "ЮЗ Товарная контора"

Насосна станція (ліворуч) та житловий будинок (праворуч)

Один із пакгаузів

Пакгаузи

Будинок для кондукторів

Житлові будинки

Біля одного з будинків зберігся цегляний сарай

Ще один цегляний сарай, який був біля двоповерхового житлового будинку, знесено у 2010-х роках

Фотолітопис історії бібліотеки. 2000-ні роки. Утворення нової Централізованої бібліотечної системи. Життя бібліотеки в той період

2001 року відбулася важлива подія в історії нашої бібліотеки. На основі двох старих районів – Залізничного та Жовтневого, утворено новий Солом'янський район. Відтак виникла потреба утворити нову Централізовану бібліотечну систему. Створена Солом'янська ЦБС на підставі Розпорядження № 198 від 15.11.2001 року Солом'янської районної в місті Києві державної адміністрації, до складу якої увійшли ще 7 публічних бібліотек колишнього Жовтневого району м. Києва. Відтоді до складу системи входить 17 бібліотек – центральна районна, 9 дорослих та 7 дитячих. 

Центральною районною бібліотекою нової системи була затверджена наша бібліотека. Ще одним унікальним фотолітописом історії є альбом світлин 1998-початку 2010-х років. На них – життя бібліотеки в цей час. Ми зацифрували альбом у лютому-березні 2025 року і тепер радо ділимося світлинами.

Колектив бібліотеки. Початок 2000-х років

У серпні 2002 року бібліотека переживає залиття з верхніх поверхів будинку. Пошкоджено багато книг, колектив бібліотеки намагається врятувати якомога більше фондів.

"Мокрий" серпень 2002 року

У бібліотеці відбувається багато заходів. У читальній залі завжди багато відвідувачів.

Продовжує діяти відділ україніки. Проходять засідання народознавчих клубів

Діє сектор історико-краєзнавчої роботи

Проходять тематичні виставки, присвячені минулому та сьогоденню району

Та інші виставки

Втім, з кожним роком стає зрозуміло – наявне приміщення в будинку на вулиці Освіти, 14, де бібліотека працювала з 1950 року, морально та фізично застаріло. Бібліотека починає шукати можливості переїхати до нового приміщення.

Попередні дописи з літопису бібліотеки: Початок історії, 1960-1970-ті, Утворення ЦБС, 1980-1990-ті і Народознавчий клуб. 

Далі буде

Весняна толока

Шановні мешканці району, громадські організації та всі небайдужі, долучайтесь до весняної толоки у рамках двомісячника з благоустрою!

Дата: 5 квітня

Час: 09:00

Місце збору: вул. Солом’янська, 41

Беріть із собою гарний настрій та бажання зробити район чистішим! 

Разом зробимо Соломʼянку затишнішою та привабливішою!

У разі оголошення повітряної тривоги найближчі укриття знаходяться за адресами:

• вул. Солом’янська, 38
• вул. Романа Ратушного, 1/2
• вул. Миколи Амосова, 2
• вул. Миколи Амосова, 6

До зустрічі на толоці!

Легенди Солом'янські. Малюнки лікаря "Дем'яна Петровича"

Малюнки лікаря "Дем'яна Петровича"

Був чудовий літній день. За містом весело щебетали птахи. В травах чувся передзвін комах. Шляхом котився візок, запряжений парою темно-коричневих коней. Молодий візник посміхався природі, хоч дорога була для нього добре знайомою. Він часом гукав коням «Вйо, вйо» і ті бігли швидше.

Він віз старшого лікаря Київського округу державних маєтностей Домініка де ля Фліза. Петро вже не вперше возив лікаря, власне, він його провіз вже різними селами Київщини. Але щоразу дивувався допитливості та простоті. Коли Петро дізнався рік тому, що йому доведеться возити таку поважну особу, він навіть злякався – а раптом той суворий, ледь що – битиме. Та з першого ж виїзду той попросив казати на себе “Дем’ян Петрович” (його справжнє ім’я Петро не міг вимовити та запам’ятати) і виявився дуже простою, скромною, цікавою до всього людиною. Він, хоч і з певною вимовою, вмів говорити російською та українською. Тож розпитав Петра, звідки той, коли дізнався, що той теж казенний селянин, та ще й із поблизьких Совок, почав розпитувати про життя, побут. 

Петро ж дізнався від начальства, що Дем’ян Петрович – француз. А вже у особистій розмові той розповів, як опинився в Україні. Це був 1812 рік, російсько-французька війна. Він потрапив у російський полон, а коли з’явилася нагода повернутися додому, залишився. Осів на Чернігівщині, побрався із українкою зі славного роду Маркевичів. Всотував нову для себе мову та культуру, звичаї, традиції, кухню. Потім було багато років праці у Білій Церкві, справжній столиці всемогутніх Браницьких. А з 1843 року, відколи він овдовів, тобто вже 10 літ, він працював лікарем у Києві. В його розпорядженні були великі території Київського округу державних маєтностей. Але його не обтяжувала робота, навпаки. Лікуючи, він дізнавався більше про хвороби та їх причини, їв просту селянську їжу, спав у хатах, бував на весіллях, похованнях, хрестинах та інших подіях. Все цікавило його. Він брав із собою папір та малював все, що бачив – рослини, тварин, та головне – місцеве населення.

Він помітив різницю між поміщицькими селянами, яких лікував у Білій Церкві, та державними. Другі були заможніші, бо особисто вільні. Краще харчувалися, одягалися, не знали панщини. Точніше, про неї згадували поодинокі старі бабусі та дідусі. Ще 1787 року монастирі втратили села і відтоді всі села навколо Києва стали державними. Селяни охоче працювали в місті (як Петро, приміром).

Домінік де ля Фліз жив в Україні вже майже 40 літ, наша земля стала для нього другою рідною. Він вільно спілкувався із селянами. Вони, зачувши, що він здаля (звісно, де Франція, Париж, вони гадки не мали, але розуміли одне – він "з далеких країв") і охоче співали йому пісень, позували, коли той їх малював.

“Цікаві ці люди, розмірковував він. Скількі років я вже тут, а все ж завжди відкриваю щось нове. Вони… як сказати… повні контрастів. Розумні, дуже працьовиті, але стільки… як це… забобонів, дивних звичаїв. О, лікувати їх – це справжня… як би… авантюра. Вони звиклі до трав, до… як вони кажуть… баб-шептух. Але вони щирі. Часом майже як діти. Запросять у дім, поставлять перед тобою тарілку, нагодують… З теплом, з усмішкою. Це… це харно.”,

Він потроху збирав відомості і якоїсь миті зрозумів – слід зробити альбом, з малюнками, описом. Додати зображення селян, а ще – кожного села.

Тож він обирав високе місце і малював. Дізнавався у старост сіл, або у сільському товаристві, скільки люду живе, скільки худоби. А все інше дізнавався сам, спілкуючись із селянами.

І от він їхав у села Петропавлівського сільського товариства. Вже відвідав усі 5 Борщагівок. Сьогодні його метою були два сусідніх із Києвом села – Совки та Жиляни. Петро аж сяяв – нарешті і його село побачить лікар. Він напередодні наказав жінці наготувати наїдків. А сам розповідав про село, що знав. Сипав назвами, тож лікар лише й встигав слухати (потім він занотував усе, перепитуючи Петра).

Дорога тим часом почала спускатися в долину річки і показалися Совки. Нарешті вони переїхали невелику річку. “Оце Руда Брід”, сказав Петро. “А он далі в неї впадає Солоний Ставок. Руда Брід потім у Либідь біжить, а та в Дніпро”. “А це наші пагорби-гори. Ота далека найбільша Волихий ліс зветься. Ото лівіше од неї – Лишкова. Ще лівіше – Маричинка. А ота далі – Курган, там могил багато, а що в них, ніхто не знає”.

Проїхали пересохле озеро. "Влітку води нема, тільки як дощі осінню підуть, вода буде", додав Петро.

Лікар побачив вдалині велике болото. Поки їхали, відзначив для себе, що навколо села багато чагарників із молодого дубняка, ліщини, берези, грабів. А ближче до річок було багато верб і лози. Ще Петро розповів, що у лісах навколо раніше було багато вовків та зайців, але останніми роками з Києва приходить багато людей полювати і тепер живини стало мало.

А коли вже майже приїхали, лікар мовив:

– Петре, це... дуже гарний день. Сонце як... як золото, – промовив лікар, вдивляючись у далечінь.

– Атож, Дем'яне Петровичу, — кивнув парубок, хльоснувши коня. – Літо все ж таки.

– Літо... Воно тут інакше. У Франція пахне море... тут пахне трава, земля, соняшник...

Петро всміхнувся.

– А я й не думав, що ви так любите наш край.

– Любите... так. Бо тут мій дім вже... сорок літ.

Вдома Петро познайомив “Дем’яна Петровича” із рідними – молодою дружиною та двома ще малими дітками, Іваном та Тимофієм. Жінка пригостила гостя смачними наїдками. По тому вийшли надвір.

– А що у вас тут на полях сіють? – запитав лікар, оглядаючи город біля хати Петра та Мокрини.

– Та земля в нас не дуже, – першим озвався Петро. – Глина та пісок. Пшениця не росте…

– Зате жита та гречки багацько! – підхопила Мокрина.

– Вівса та ячменю трохи сіємо, – додав Петро. – Але то вже для худоби.

– А біля хат, у городах? – лікар уважно подивився на землю під ногами.

– О, там картопля головна, – усміхнулася господиня. – Без неї як?

– І капусти садимо багацько, – кивнув Петро. – І буряки, і квасолю.

– Огірки, коноплі… – додала Мокрина.

– Мак ще сіємо, – сказав Петро.

– А кукурудза? – поцікавився лікар.

– О, то новина в нас! – Мокрина аж засміялася. – Недавно почали, ще мало маємо.

– Гарбузи теж буває сіємо, – згадав Петро.

– Але більше для худоби, – підсумувала Мокрина.

Лікар уважно слухав, відзначаючи для себе: земля тут нехай і непроста, але люди знають, як з нею поводитися.

Лікар відзначив, що Совки малі – тільки 20 хат, а от половин з них старі. Та й затісні… Але охайні. От він зараз сидів у хаті свого візника Петра – стара хата, але дуже чисто. Ще як вони приїхали і пішли до хати, “Дем’ян Петрович” помітив – усі носять чоботи! Чоловіки, жінки, юнаки, дівчата! До того ж, усі були добре одягнені – він не помітив на жодному селянинові чи селянці дрантя, старого одягу. А він багато бачив різних сіл! Тож він записав важливу відмінність Совок: “Одежа і взуття. Дуже достатні. Селяни та селянки краще вдягнені, аніж в інших селах, з причини близькості Києва”. Він зобразив совців на малюнку, як завжди робив.

Протягом дня він спілкувався і з іншими мешканцями Совок і переконався – так, їжа у всіх добра, бо повсюди він бачив і хліб і м’ясо, і вдосталь борошна. У криницях скрізь була гарна вода. І совці дуже помірно вживали горілку, тож пиятиків у селі майже й не було. Біля кожної хати бігало чимало курей. Кожен двір мав по 4 воли – без них ніяк було орати. А от корів мала тільки половина родин – їх було лише 10. Були й коні – але теж мало, 6 на село. Всі тримали свиней, хтось одну, хтось дві, а всього 30. Село було мале, тож лікарю не склало труднощів перерахувати тварин самому.

Того ж дня лікар вирішив, як він завжди робив, змалювати село. Перейшовши греблю, він трохи піднявся на пагорб і впродовж кількох годин малюнок був готовий. Попереду ставок, гребля через нього. А на іншому березі – село. Купки хаток, городи, далі декілька гаїв. Ще він відзначив, як багато свійських гусей та качок плавало на ставку!

Весь вечір він говорив із селянами, розпитував щодо хвороб, радив, чим лікуватися.

– Ох і добре у вас серце, Дем’ян Петрович, – щиро мовила баба Мокрина, мати Петра.

Дізнавшись, що він здаля (хоч де Франція, селяни, схоже, не дуже зрозуміли), дід Василь, батько Петра, схвально кивнув:

– А так добре по-нашому балакаєте.

Лікар усміхнувся – він сам не вважав свою українську досконалою. Інколи наголос не там ставив, інколи губився між «в» і «у», а часом слова зливалися так, що йому здавалося, ніби він ковтає половину звуків. Але сказав просто:

– Я тут вже, о, сорок літ… Це є важливо… Я маю знати мову… простого люду.

Селяни захитали головами на знак згоди.

– Добре балакаєте, ой добре, – підтакнув дід Василь. – Чується, що не ваша рідна ця мова, та добре виходить.

Лікар відчув, як у грудях потеплішало. Він не раз чув добрі слова на свою адресу, та ця проста щирість розчулила його по-особливому.

Від сільського старости лікар дізнався, що люду в Совках 197 – чоловіків 89, жінок 105. А ще троє селян, які відбули 25-річну солдатчину і повернулися додому.

 

Та слід було зазирнути ще й у сусідні Жиляни. Бо саме туди ходили совці до церкви – своєї не мали. Повертатися у Київ не було сенсу. Петро і його дружина поклали “Дем’яна Петровича” на ліжку – як гостя. А самі лягли на печі. Лікар швидко заснув після насиченого дня.

Наступного дня вранці Петро запряг коней і повіз “Дем’яна Петровича” у сусідні Жиляни. Спершу їхали серед полів, ближче до Жилян дорога йшла серед суцільних чагарників. Хати було недовго – Совки та Жиляни відділяло не більше версти. Лікар одразу побачив – село значно більше. Вдалині показалася баня церкви. Нарешті, проїхавши ще трохи, вийшли біля неї. Петро пішов до священника, той покликав сільського старосту. Приїзд лікаря не залишився непоміченим серед селян. Тож до хати старости потяглися жилянці різного віку. Для лікаря це була знахідка – оглянути людей, а ще поговорити. Він традиційно представився як “Дем’ян Петрович” і оглядаючи людей, слухав їх розповіді. Перше, що він помітив – жилянці були гірше одягнені, та й виглядали біднішими. Багато хат були дуже старі, а всередині них він бачив бруд. Хоча в чоботах були майже всі – жінки та чоловіки. Оглядаючи і опитуючи людей, він зрозумів – харчуються вони погано. А от вода була доброю в криницях, та й пиятиків у селі було дуже мало.

Лікарю було важливо дізнатися, чи родюча земля і що люди вирощують.

– Земля тут яка? – запитав лікар, зупинившись біля гурту селян.

– Та що земля… Пісок та глина, – відказав староста Іван, спершись на ціпок.

– Але ж врожай дає?

– Дає, як що добре посіяти, – втрутилася баба Ганна. — Озимину сіємо з осені, то родить добре.

– А на городах що маєте? – поцікавився лікар, оглядаючи засаджені ділянки.

– Картопля, куди ж без неї, – засміявся дядько Семен. – А ще капусту любимо, огірки, гарбузи…

– І маку в нас багато, – додала молода жінка, поправляючи хустку. – І конопель сіємо чимало.

Лікар уважно слухав, киваючи головою. 

– Ви добре знаєте свою землю… І вона вас годує. 

Йдучи далі зі старостою, він запитав:

– Скільки у вас є хат? Людей у вас тут є багато? – поцікавився лікар, розглядаючи двори.

– П’ятдесят вісім хат маємо, – відповів староста. – Усього 521 душа.

– А солдатів колишніх є?

– Було двадцять двоє, що службу двадцять п’ять літ відбули. Але не всі вже є... Зосталося тринадцять. Усі ж жінками. Вдів у нас дев'ять.

Лікар кивнув, примружившись:

– А худоба… Бачу, біля кожної хати є…

– Так, без худоби жити не будеш! – мовив староста. – Волів маємо аж двісті шість!

– І корів чимало, – додала баба Параска. – Сто дві на все село, поточнив староста.

– А коні? – спитав лікар.

– От з кіньми хуже, – зітхнув староста. – Лиш двадцять у всіх.

– Але овець і свиней вдосталь! – похвалився молодий господар. – По сто п’ятдесят вісім тих і тих, додав точну кількість староста.

Лікар схвально хитнув головою, аж тут почув, як хтось зітхнув.

– Вовків у нас багато… – пробурмотів дід Микита.

– Таких, що в лісі? – перепитав лікар.

– Та, з лісу забігають... Вже не одну вівцю зжерли, проклятущі... – долучилася баба Ярина.

– То що ж робите?

– Та що… Стріляємо, коли можемо. Та вовк – звір хитрий… – похитав головою староста.

Лікар замислився. В цьому селі, з його сильними, працьовитими людьми, навіть боротьба з вовками була щоденною справою.

Погомонівши із людьми весь день, лікар знайшов місце в селі і теж зробив малюнок – селянські обійстя, полукіпки. А далі – невелика дерев’яна церква із однією банею.

Він залишився на ніч у Жилянах, в хаті старости. На ранок Петро відвіз “Дем’яна Петровича” у Київ.

Він ретельно занотував усе почуте, впорядкував малюнки. Адже він вже не один місяць у великому рукописному альбомі вміщував все, що бачив під час мандрів. Заповнилися і аркуші про Совки та Жиляни. Він дбайливо вмістив у альбом ще два малюнки.

1854 року Домінік де ля Фліз завершив роботу над працею, яку назвав «Медикотопографічний опис селян Київського округу державних маєтностей». Вийшов чималий альбом на 1250 осіб. Завершивши його, він був задоволений! Цей, а також іще ряд альбомів утворили цікавий опис державних сіл Київщини. Туди потрапили цікаві подробиці побуту, записи пісень та звичаїв.

А за 4 роки потому вже літній лікар (а йому виповнився 71 рік) вийшов у відставку, а альбоми передав у архів на зберігання. За 3 роки потому, у 1861-му, Домінік де ля Фліз пішов із життя у Ніжині, де жив разом із сином.

Минуло понад 100 літ. Праці Домініка де ля Фліза були в різних зібраннях, а вже у 1920-х роках потрапили до Центральної наукової бібліотеки. До них часом зверталися дослідники, а в наш час альбом навіть перевидали. Завдяки невтомним дослідникам оригінал було зацифровано.

І ми знову й знову переносимося у 1854 рік… Відкриваємо альбом, у якому оживають малюнки – перші зображення місцевостей нашого району… Давні Жиляни, давні Совки… Ми читаємо давно забуті назви, які колись закарбував чужинець із добрим серцем, невтомний Домінік де ля Фліз. Який просив селян називати його Дем’яном Петровичем.

І оживає картина – совець Петро везе доброго лікаря у Совки. Той балакає з селянами. А потім малює село. Навколо співають птахи, дзеленчать комахи в травах, гелгочуть гуси на ставку. Ми ніби чуємо, як він говорить із Петром – українською з ледь відчутною французькою вимовою. Той захоплений малюнком

– Як гарно виходить! – захоплено вигукує Петро, зазираючи через плече.

– Це…, – усміхнувся лікар. – Це просто я... як сказати... бачу світ.

– Совки як живі малюєте, відповідає Петро і вони обоє посміхаються.

Зелені легені Солом'янського району. Парк "Юність"

У 1960-х роках при забудові Першотравневого масиву закладено парк "Юність". Він розміщений між вулицями Уманською, Генерала Воробйова, Пилипа Козицького та Єреванського і має площу 4,27 га. У 2010-х роках зелену зону реконструйовано, замінено покриття доріжок та освітлення, встановлено дитячі та спортивні майданчики. Оновлений парк відкрито 31 жовтня 2017 року.

У парку переважають листяні породи дерев – липи, каштани, клени.

Парк "Юність". Фото Олександра Михайлика

Втрачені споруди Солом'янського району. Інститут харчової промисловості

Сьогодні ми започатковуємо нову рубрику в нашому краєзнавчому блозі. Її присвятимо втраченим цивільним спорудам (про знищені в радянський час храми ми вже писали у рубриці "Храми Солом'янського району"). Це будуть житлові та громадські споруди (окрім кінотеатрів та клубів, адже про них ми також писали). Якщо масові знесення історичної забудови відбувалися вздовж всієї вулиці, то йтиметься про комплекс будівель.

Однією із найбільших втрачених споруд Солом'янського району є головний корпус Інституту цукрової (пізніше – харчової) промисловості на Повітрофлотському шосе, яка існувала у 1931-1943 роках. Ця будівля була одним із найцікавіших зразків чистого конструктивізму в Києві. 

Будівництво комплексу інституту розпочалося 1930 року на вільній території площею 10 га між Олександрівською слобідкою та селищем Першого Травня, у кварталі, обмеженому сучасними Повітрофлотським проспектом, вулицями Освіти, Максима Кривоноса та Преображенською.

"Союзцукор" виділив на будівництво 3 млн карбованців, а загалом сума капіталовкладень на чисте будівництво становила 4,8 млн карбованців. Будівництво здійснювалося за проектом інституту "Діпромісто" (архітектор Михайло Малигін, Державний проєктний інститут технічних навчальних закладів "Діпровтуз"). У листопаді 1931 року інститут отримав власне приміщення. 1932 року було завершено будівництво учбово-адміністративного корпусу, який можна побачити на фото.

Восени 1943 року німецькі війська при відступі з Києва зруйнували головний корпус. Його руїни можна побачити на одній із фотографій. Є свідчення, що споруду було підпалено зсередини. Руїни існували до 1950-х років, поки не були остаточно знесені. 1959 року на цьому місці розпочалося спорудження головного корпусу Київського інженерно-будівельного інституту.