Імена, з якими ми живемо. Вулиця Костянтина Ушинського

Вулиця Ушинського - вулиця в Солом'янському районі міста Києва, місцевість Чоколівка. Пролягає від Чоколівського бульвару до Фастівської вулиці. 

Ім’я видатного українського педагога, правника, одного із засновників педагогічної науки та народної школи носить з 1957 року. 

Костянтин Дмитрович Ушинський народився 18 чи 19 лютого 1824 року (за іншими даними – 1823 року). Місце його народження й досі чітко не встановлено: у наукових дослідженнях вказують і с. Богданка Глухівського повіту Чернігівської губернії, і міста Новгород-Сіверський, Охтирку і Тулу. 

Батько, Дмитро Григорович, був дрібномаєтним дворянином. Сім’я не мала великих статків, оскільки Дмитро Ушинський відпустив селян на волю ще до реформи 1861 року. У 1832 році він отримав призначення на суддівство до Новгород-Сіверського, де у невеликій заміській садибі на березі Десни й оселилася родина Ушинських. 

Матір, Любов Степанівна Гусак-Капніст, яка належала до українського шляхетського роду грецького походження та була онукою українського письменника Василя Васильовича Капніста, померла, коли синові було 11 років. Але саме вона пробудила у ньому допитливість, інтерес до читання, прищепила любов до України, української мови й культури. Дошкільне виховання й початкову освіту Костянтин Ушинський отримав під керівництвом матері, яка навчала його вдома за програмою перших двох класів гімназії. І хоча К. Д. Ушинський писав свої праці російською мовою, він належить до плеяди славетних українських педагогів, належить Україні, з якою завжди був кровно і духовно пов’язаний. Ушинський стверджував: «…Я українець: рід наш старовинний, дворянський. Всі родичі, діди, дядьки і батьки були українцями, народилися й поховані в українській землі». 

Після домашнього навчання, Костянтин вступив до Новгород-Сіверської гімназії, яку закінчив у 1840 році. Здобувши середню освіту, Ушинський вступає до Московського університету на юридичний факультет та закінчує його з відзнакою у 1844 році. У цьому ж році Рада університету присудила йому ступінь кандидата юриспруденції. 

У 1846 році він стає виконуючим обов’язки професора камеральних наук кафедри енциклопедії законознавства, державного права і науки фінансів в Демидівському ліцеї в Ярославлі. Але відмінність в педагогічних поглядах з керівництвом ліцею призвела до відставки Костянтина Дмитровича в 1849 році. Скрутне матеріальне становище змусило його погодитися на посаду дрібного урядовця в одному з департаментів Міністерства внутрішніх справ у Петербурзі (1849-1855). Але його звільнили за критику свого керівника, відомого українофоба Д. А. Толстого. 

В 1851 році Костянтин Дмитрович одружився з подругою дитинства Надією Семенівною Дорошенко. В 1852 році у пари з’явився первісток Павло, потім дочки Віра і Надія і сини Костянтин і Володимир. А через декілька років народжується шоста дитина – дочка Ольга, яка згодом стала художницею. 

У 1854 році Костянтин Дмитрович влаштувався викладачем, а пізніше й інспектором Гатчинського сирітського інституту та паралельно співпрацював з журналом «Библиотека для чтения» (1854-1856 рр.). Саме тут він долучився до практичної педагогічної діяльності й розробки основних проблем педагогічної науки. 

Педагогічні знахідки були настільки оригінальними, що у 1859 році Костянтин Дмитрович був запрошений на роботу до Смольного інституту шляхетних дівчат на посаду інспектора. Долаючи перешкоди влади, педагог перетворив інститут у пристойний навчально-виховний заклад, запропонувавши новий навчальний план, додатковий дворічний педагогічний клас, залучивши до роботи талановитих педагогів. У ці роки Костянтин Дмитрович продовжував вести активну літературну й громадську діяльність: склав хрестоматію «Дитячий світ», редагував «Журнал Министерства народного просвещения». 

Яскрава освітня діяльність педагога викликала протидію консерваторів, наслідком якої став політичний донос. У 1862 році К. Д. Ушинський був вимушений залишити місце редактора і роботу в інституті. Костянтина Дмитровича з сім’єю відправили у вимушене відрядження до Швейцарії начебто для вивчення постановки шкільної освіти та поліпшення стану свого здоров’я. 

Саме там Костянтин Дмитрович познайомився з Миколою Івановичем Пироговим, старанно та критично вивчав роботу жіночих навчальних закладів, дитячих садків, притулків. Найдовше він перебував у Швейцарії, але відвідав і школи Німеччини, Франції, Бельгії та Італії. У ці роки він пише книгу «Рідне слово, статтю «Педагогічна подорож до Швейцарії», готує до друку два томи фундаментальної праці «Людина як предмет виховання», збирає матеріал до третього тому цього унікального твору тощо. 

У 1867 році Костянтин Дмитрович повертається до Росії та починає працювати над третім томом наукової роботи «Людина як предмет виховання. Досвід педагогічної антропології». Закінчити його він не встиг, на жаль. внаслідок перевтоми стан його здоров'я значно погіршився. У травні 1868 року класик української педагогіки поїхав до Криму на лікування, але доїхав лише до Києва та був змушений повернутися на старий хутір Богданку, де пробув усе літо.

Невдовзі родину спіткало тяжке горе – на полюванні у Воронежі трагічно загинув старший син педагога – вісімнадцятирічний Павло. Після трагічної смерті сина Павла Ушинські купили будиночок у Києві на вулиці Тарасівській поблизу Київського університету. Дружина Костянтина Дмитровича Надія Семенівна багато зробила для того, щоб відкрити початкову школу на хуторі Богданка, допомагала селянським дітям отримати вищу освіту. У жовтні 1870 року Ушинський за наполяганням лікарів разом з синами Володимиром та Костянтином і своїм секретарем О. Ф. Фролковим виїхав до Криму на ще одне лікування. Але у дорозі він застудився, захворів на запалення легенів і зупинився в Одесі у готелі «Отель дю Норд». Через кілька днів до Одеси приїхали дружина Надія Семенівна і доньки Костянтина Дмитровича Віра та Надія, а також дружина його старшого брата Олександра. Ушинський почував себе дуже погано, але не звертався до лікаря. В останні дні він активно правив рукопис третього тому «Педагогічної антропології». Пізно вночі, коли вся сім'я відпочивала, Костянтин Дмитрович Ушинський у черговий раз сів у крісло за письмовий стіл і взявся правити рукопис «Педагогічної антропології». 

Костянтин Ушинський помер на сорок сьомому році життя о другій годині ночі 23 (за іншими даними, 24) грудня 1870 року за письмовим столом. 

28 грудня 1870 року (9 січня 1871 року) труну з тілом К. Ушинського перевезли до Києва, згідно з його

заповітом. Поховали видатного педагога у некрополі Видубицького чоловічого монастиря. Поруч із ним згодом поховали і його дружину Надію Семенівну та онуку Олену. У 1936 році ці могили, як і багато інших, було знищено і через них прокладено асфальтову алею. На могилі Костянтина Ушинського встановлено мармурову плиту з епітафією, автором якої був Павло Тичина. 

Серед учителів Російської імперії популярність К. Д. Ушинського була дуже великою. Не випадково його називали «учителем учителів». На його ідеях будувалася й розвивалася педагогіка не тільки українська й російська, але й багатьох країн. 

Недовгим, але яскравим був життєвий шлях цієї людини, яка залишила творчу спадщину, що переживе віки. На ідеях «учителя учителів» ґрунтується сучасна, в тому числі й українська, педагогіка.

Він став основоположником, творцем глибокої, стрункої педагогічної системи, забезпечивши таким чином високий науковий злет і світову славу української педагогіки в усіх її основних напрямках - у галузі новітньої дидактики й теорії виховання, школознавства й підручникознавства, педагогічної антропології, українознавства, підготовки учительських кадрів. 

Основне завдання освіти й виховання, за Костянтином Ушинським, полягає у формуванні розвиненої людини на засадах народності. 

Основні засади педагогіки К. Д Ушинського: 

✵ виховання має бути народним, тобто охоплювати все підростаюче покоління народу в порядку обов'язкового навчання; 

✵ справою виховання повинен керувати сам народ; 

✵ виховання має давати дітям реальну освіту і водночас розвивати їхні розумові здібності, з тим щоб набуті знання були пов'язані з життям і спрямовані на загальнонародне благо; 

✵ провідне місце у формуванні людини мусить займати рідна мова навчання — і як джерело знань, і як скарбниця народу; 

✵ мета виховання — формування високоморальної людини; 

✵ жінці має бути забезпечене виховання і освіта нарівні з чоловіком.

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»

Імена, з якими ми живемо. Вулиця Олександра Богомазова

Вулиця Олександра Богомазова - вулиця в Солом'янському районі міста Києва, селище Жуляни. Пролягає від вулиці Ганни Арендт до кінця забудови. Ім'я видатного художника і теоретика мистецтва носить з 2019 року. 

Олександр Костянтинович Богомазов народився 14 березня (26 березня) 1880 в с. Янків Ріг Харківської губернії, (нині с. Іванівка Охтирського району Сумської області). Він був другим сином у родині бухгалтера цукроварного заводу. Згодом його батько став купцем другої гільдії. Матір майбутнього художника – Онисія, одружившись вдруге, лишила дітей батькові. Стосунки між синами і суворим батьком були відчуженими. Єдиною людиною, яка підтримувала потяг хлопчика до малярства, був його дядько, з яким Сашко залюбки ходив на етюди. Початкову освіту Олександр отримав у гімназіях Глухова та Києва, а у 1896 році він за наказом батька вступає до Херсонського земського сільськогосподарського училища. Але вже в 1902 році Сашко, незважаючи на спротив батька, вступає до Київського художнього училища. Викладачами О. Богомазова в училищі були відомі майстри: М. Пимоненко, О. Мурашко, І. Селезньов. У цей період в мистецтві панували імпресіонізм, арт-нуво (модерн), символізм, кубізм, спектралізм, футуризм, абстракціонізм та інші течії. Спільність думок зблизила Богомазова зі студентами, майбутніми авангардистами О. Архипенком, О. Екстер, В. Бурлюком, О. Кручених та ін. 

В 1905 році, після чорносотенних погромів у Києві, О. К. Богомазова разом з іншими студентами відрахували з навчального закладу за участь у студентському страйку. 

Ще будучи студентом, Богомазов працював художником-карикатуристом у газеті «Киевская искра» та в літературно-політичній газеті ліберального напряму «Киевская мысль» 

Сергій Світославський, який викладав в училищі, створив власну студію, в якій він навчав виключених хлопців, тим самим звільнивши їх від військової повинності. В 1906 році майбутній художник брав уроки в студіях С. Світославського. 

Влітку 1908 року Олександр вирушає до Криму, поєднуючи відпочинок з малюванням пейзажів та спілкуванням з друзями – О. Грищенком та В. Денисовим, з якими мешкав в Алупці поблизу Воронцовського палацу. 

Після Криму він намагався вступити до Московського училища, але не склав іспит. Тоді він приватно почав вчитися в студіях московських художників Ф. Рерберга та К. Юона. Вони давали класичну академічну освіту разом з новітніми європейськими методами. По вихідних студенти ходили в будинки Морозова і Щукіна та вивчали картини Матісса, Пікассо та Гогена, що зберігалися в тих колекціях. 

Після повернення в Київ, Олександр відновлюється в училищі, але зберігає ті контакти, які він отримав у Москві. Так відбувається виставка «Ланка», яка об’єднала молодих художників: Д. Бурлюка, Л. Бурлюка, М. Ларіонова, А. Лентулова та О. Екстер.

В 1911 році за завданням редакції газети «Київська мисль» художник поїхав до Фінляндії, звідки привіз велику серію нових творів. Після повернення з Фінляндії Богомазов і разом з О. Екстер стає співорганізатором групи «Кільце», до якої увійшли українські художники, відомі представники кубофутуристичного руху – Є. Васильєва, М. Денисов, В. Курнаков, І. Рабінович, Н. Шифрин, С. Шор, Христофор Кнор (Норвегія), Б. Пастухов, члени гуртка «Мистецтво» з Політехнічного інституту. Свої творчі пріоритети «Кільце» задекларувало в «Маніфесті» – «звільнення живописних елементів від сковуючих шаблонів», закликавши митців «розбити шкарлупу академізму» та пропагувати завдання «Нового Мистецтва», відображати, перш за все, естетичні емоції самих художників, дотичні їхній уяві, а не чіткому відтворенню дійсності. В 1914 році група репрезентувала свої твори на виставці в Києві, серед них було й 88 творів живопису та графіки О. Богомазова. Він же став автором афіші та вступної статті до каталогу виставки. Це була його перша прижиттєва персональна виставка.

В 1913 році Олександр Костянтинович одружується з художницею Вандою Вітольдівною Монастирською, яка для нього стала музою, єдиним коханням, жінкою, яка заради творчості чоловіка практично відмовилася від власного мистецького розвитку. Познайомившись та закохавшись ще під час навчання в училищі, Олександр Костянтинович довго не наважувався відкритися і лише в листах висловлював свої почуття. 

В 1915 році Богомазов з дружиною їдуть на Північний Кавказ - до Нагорного Карабаху, в селище Герюси (сучасна назва Горис), де митець стає викладачем малювання та креслення у Вищому навчальному училищі, двокласній початковій школі та організовує заняття з ліквідації неписьменності. Невдовзі дружина змушена була повернутися до Києва. Олександр Костянтинович, щоб відволіктися від самотності, розпочинає писати наукове дослідження під умовною назвою «Мысли об искусстве». 

В 1916 році завдяки ініціативі дружини художника твори Богомазова експонуються в Київському міському музеї на «ІV Весняній виставці картин та скульптур». Після цієї події критики вперше назвали художника майстром кубофутуризму. 

На початку 1917 повернувся до м. Києва. Із січня 1917 до березня 1918 працював у Комерційному училищі в м. Золотоноші, де викладає креслення та малювання. 

7 березня 1917 року народжується його дочка Ярослава. Відповідальність за родину змушує Богомазова повернутися до Києва та почати викладати в художньо-ремісничій школі-майстерні друкарської справи . З цього часу творчість Богомазова пов’язана лише з Києвом – він малює

вулиці, будинки - зображує буття великого міста. 

Родина часто мешкала в Боярці. Саме тут у 1920-х роках художник реалізує свій давній задум – показати в мистецтві динамічну красу людського тіла в процесі фізичного напруження. Богомазов починає працювати над найбільш відомим своїм твором – живописним полотном «Пилярі». 

Революційні події 1917 р. художник зустрів зі сподіваннями на довгоочікувані соціальні зміни. Його обирають першим секретарем профспілки художників України, призначають інспектором секції (а згодом й завідувачем) художньо-просвітнього відділу освіти у Всеукраїнському комітеті образотворчого мистецтва. 

В 1918 році, в період правління П. Скоропадського, виступаючи на з’їзді діячів українського мистецтва з доповіддю «Основные задачи развития искусства живописи на Украине», Богомазов наполягає на реформуванні художньої освіти з акцентом на дотримання в мистецтві національного колориту. 

Богомазов стає одним із засновників «Кустарного товариства» та Української академії мистецтв, старшим майстром державної декоративної майстерні, займається агітаційно-масовим мистецтвом як керівник художнього оформлення революційних свят. В 1918–1919 рр. Художник викладав у Київській художньо-ремісницькій школі-майстерні та Будаєвському вищому початковому училищі, 1919–1922 рр. — у Боярській залізничній трудшколі. 

У 1920 році Богомазов працював художником 12-ї армії, оформлював агітсанпоїзд та агітпароплав «Пушкін» (разом з О. Екстер, В. Меллером та ін.). Перевантаження, матеріальні негаразди, праця в несприятливих умовах, зокрема й у холодних приміщеннях, призвели майстра до тяжкої хвороби – сухот. Проте його любов до життя та почутті відповідальності не дозволяють йому полишити педагогічну та громадську діяльність. 

1922–1930 Олександр Костянтинович був професором Київського художнього інституту (тепер Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури), де читав розроблені ним курси з графічних мистецтв та станкового живопису. 

У 1926 році Олександра Костянтиновича обирають членом Асоціації революційного мистецтва України (АРМУ), керівником якої був відомий український художник М. Бойчук. 

Майже до кінця своїх днів Олександр Костянтинович приходив на лекції до Інституту. Але хвороба взяла гору – 3 червня 1930 року майстра не стало. Похований О. К. Богомазов на Лук’янівському кладовищі. 

Олександр Богомазов, не будучи професійним літератором, писав чудові вірші, римовані чи прозові, есе, епістолярій, малі літературні твори, які вражають досконалістю і вишуканим стилем. 

Після смерті ім’я художника було надовго викреслено з історії українського живопису. Опікувалася його спадком лише родина. 

До нашого часу дійшли щоденники художника та листи, які все життя зберігала Ванда Вітольдівна Монастирська. Під час Другої світової війни вдова художника, залишаючи Київ, власноруч вивозила тачкою архів О. Богомазова до Святошина та Боярки. Після закінчення бойових дій родина повернулася до Києва, де весь час зберігала надбання митця, не зважаючи на забуття. І тільки в 1966 році, в часи «хрущовської відлиги», знавці живопису та мистецтвознавці організували першу виставку митця, що відбулася в Київському будинку літераторів. 

"Пилярі"

                                                                                                           

 

 

 

 

Портрет дружини

Київський пейзаж

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»

Імена, з якими ми живемо. Проспект Любомира Гузара

Проспект Любомира Гузара - проспект у Солом'янському районі міста Києва, житловий масив Відрадний. Пролягає від Гарматної вулиці до залізничного шляхопроводу і проспекту Леся Курбаса. Ім’я видатного церковного діяча світового рівня носить з 2019 року. 

Про Блаженнійшого Любомира Гузара можна знайти багато інформації. Це видатна особистість сучасності, як його називали - «Князь Церкви».Не перелічити його досягнень і чеснот - він був абсолютним українським патріотом і дуже чітко визначав своє місце у суспільному житті. Наведемо основні дати з життя цієї людини високого духу. 

Любомир Гузар народився 26 лютого 1933 року у тоді польському міжвоєнному Львові. Тут він закінчив народну школу та перший клас гімназії. В 1944 році родина Ярослава Гузара та Ростислави Демчук - батьків Любомира Гузара - покинула Львів перед наступом Радянських військ та на перший час осіла в австрійському Зальцбургу, де Любомир продовжив навчання в українській гімназії, а переїхавши у 1949 до США - закінчив середню освіту в Малій духовній семінарії (St. Basil College Seminary) в м. Стемфорді (штат Коннектикут, США). У Сполучених Штатах він прожив 20 років. Богословські студії Гузар здобув у Вашингтонському католицькому університеті в Америці. У 1958 році як вихованець Великої духовної семінарії святого Йосафата одержав ліцензіат богослов’я. 30 березня того ж року владика Амвросій Сенишин висвятив Любомира Гузара на священника для служіння в Стемфордській єпархії. 

У 1958–1959 роках працював вчителем і префектом у Стемфордській духовній семінарії святого Василія, а також служив у м. Кергонксоні (штат Нью-Йорк, США) як душпастир оселі «Союзівка» Українського народного союзу та виховної оселі Спілки української молоді Америки в м. Елленвілі (штат Нью-Йорк, США). 

З 1965 року — настоятель парафії Пресвятої Трійці в м. Кергонксоні (штат Нью-Йорк, США). 

Любомир Гузар продовжив навчання у Фордгамському університеті Нью-Йорка, вивчаючи філософію. У 1967 році він здобув ступінь магістра. 

В 1969 році переїхав до Риму для продовження богословських студій, після завершення яких отримав ступінь доктора богослов’я в 1972 році. 

У 1972 році вступив до монастиря Святого Теодора (монахів Студійського уставу) в Гроттаферрата (Італія). 

У 1973–1984 роках викладав у Папському місійному університеті «Урбаніана» в Римі, виконував різні доручення Патріарха Йосифа Сліпого. 

2 квітня 1977 року в монастирі Студійського уставу в м. Кастель-Гандольфо, що біля Риму, був висвячений Патріархом Йосифом Сліпим на єпископа. 

У 1978 році Патріарх Йосиф призначив єпископа Любомира Гузара архимандритом монастиря Святого Теодора, а також відповідальним за монастирі Студійського уставу за межами України. 

З 1984 до 1991 року Любомир Гузар був протосинкелом Львівської архиєпархії в Римі (Італія). 

У 1993 році разом зі всією спільнотою з м. Гроттаферрата (Італія) Владика Любомир Гузар повернувся на рідну землю після повернення з довготривалої еміграції з США. Мешкав у передмісті Львова — селі Зимна Вода. 

У 1993–1994 роках служив духівником у Львівській духовній семінарії Святого Духа. 

У 1995 році спільнота осіла у своєму монастирі Святого Теодора Студита в с. Колодіївка на Тернопільщині. 

14 жовтня 1996 року Синод Єпископів УГКЦ обрав Блаженнішого Любомира єпископом-помічником Глави Української Греко-Католицької Церкви з делегованими правами. 

З 14 грудня 2000 (день смерті блаженнішого Мирослава Івана кардинала Любачівського) Любомир Гузар виконував обов’язки Апостольського адміністратора УГКЦ. 

26 січня 2001 року на Надзвичайному Синоді Єпископів УГКЦ обраний Верховним Архиєпископом Української Греко-Католицької Церкви. 26 січня 2001 року Папа Римський Іван Павло II затвердив цей вибір. 21 лютого того ж року Любомир Гузар став Кардиналом Католицької церкви з титулом Святої Софії на Віа Боччеа у м. Рим (Італія). 

21 серпня 2005 року проголошено перенесення осідку Глави УГКЦ зі Львова до Києва, а титул Блаженнішого Любомира змінився на «Верховний Архиєпископ Києво-Галицький». Кандидатуру Любомира Гузара розглядали як наступника Папи Римського Івана Павла ІІ (з-поміж 16 кандидатів). Найбільшою перешкодою до обрання називали східноєвропейське походження — кардинали могли не проголосувати за другого поспіль папу з цього регіону Європи. Серед інших перешкод називали колишнє громадянство США, потребу в разі обрання перейти в Римо-католицьку церкву. З-поміж його переваг відзначали ясність розуму, високу духовність, популярність серед кардиналів. Також звертали увагу на його головування у Церкві, де дозволені шлюби священиків, і те, що це могло позитивно вплинути на скасування целібату в Римо-католицькій церкві. 

Після зречення престолу Бенедикта XVI у Любомир Гузар не міг стати учасником виборів нового папи, тому що за кілька днів до початку конклаву йому виповнилося 80 років. Згідно з апостольською конституцією, кардинали, яким за 80 років, не можуть брати участі у виборах Папи. 

10 лютого 2011 року на прес-конференції в Києві Блаженніший Любомир повідомив про те, що цього дня Папа Венедикт XVI прийняв його зречення з уряду Верховного Архиєпископа УГКЦ. Відповідне прохання до Святійшого Отця Глава УГКЦ подав, коли йому виповнилося 75 років. «Я не повинен бути провідником — настає час, коли потрібно передати важелі людям, у яких більше сили. Навіть фізичної. Вони повинні далі бачити», — заявив Блаженніший Любомир Гузар на прес-конференції у Києві, пояснивши свій крок. 

Після свого зречення Любомир Гузар продовжив займатися активною громадською діяльністю, зокрема був учасником Ініціативної групи «Першого грудня». 

Блаженніший Любомир Гузар нагороджений чотирма державними вищими нагородами: Орденом князя Ярослава Мудрого III ступеня, Орденом князя Ярослава Мудрого IV ступеня, Орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня та Орденом «За заслуги» III ступеня. Останні роки Любомир Гузар жив в селі Княжичі, що під Києвом. 

Помер Блаженніший Любомир Гузар 31 травня 2017 року в лікарні Феофанія. Похований у м. Києві в крипті Патріаршого собору Воскресіння Христового. У заупокійній Архиєрейській літургії взяли участь понад 600 священнослужителів з різних єпархій України, а також з-за кордону. 

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»

Солом'янський стріт-арт. Мурали Солом'янського району

Мурали — великі малюнки на стінах будинків. Вони є видом монументального мистецтва. Ідея розмальовувати стіни будинків «законно» належить режисеру і художнику Гео Леросу. І влітку 2015 року Київ побачив перші (легальні) мурали. Мурали виконують позитивні функції естетизації міського простору. В Солом’янському районі також є цікаві й оригінальні мурали.

Мурал на фасаді ЦКМ «The Impact Of Discovery» знаходиться на вулиці Політехнічній. Відомий канадський художник Аарон Лі-Хілл, який нині проживає в столиці стріт-арту Нью-Йорку, прикрасив будівлю Центру культури і мистецтв КПІ величезним муралом. «На муралі зображено протони, які рухаються назустріч один одному з величезною швидкістю, а під час їх зіткнення вивільнюється енергія. Стіни провідного технічного вишу України якнайкраще підійшли для втілення задуму», – розповів Аарон Лі-Хілл одному зі столичних телеканалів. Він працював над стріт-арт-шедевром упродовж двох тижнів. Ця робота присвячена одному з найвизначніших наукових відкриттів останніх років, а саме – бозона Хіггса. У розписі, за словами художника, поєдналися фотографія початку ХІХ століття з людьми у русі та образ великого адронного колайдера. «Мурал у Києві, мабуть, є однією з найскладніших та найнеймовірніших робіт, над якими я мав за честь працювати», – відзначив Аарон Лі-Хілл. Аарон Лі-Хілл працює в унікальному жанрі – у його роботах органічно поєднується графічний дизайн, графіті, живопис, трафарет та елементи скульптури. Його картини об'ємні, і складається враження, що вони живі. Творіння художника прикрашають стіни і фасади в Австралії, Таїланді, Німеччині, Мексиці, Китаї тощо. Стінопис Лі-Хілла є частиною програми міжнародного фестивалю сучасного мистецтва у громадському просторі Mural Social Club, організатором якого виступив благодійний фонд Sky Art Foundation. Куратори проекту – Олег Соснов та Юлія Островська. Реалізація проекту даного муралу стала можливою завдяки підтримці групи компаній EVO (Prom.ua), тож жодних фінансових витрат з боку НТУУ «КПІ» не було.

Мурал «Дорослішання» з'явився в липні 2017 на території КПІ ім. Ігоря Сікорського – на стіні корпусу №7. Автор муралу художник Марат Морік. Головним героєм муралу став засновник практичної космонавтики академік Сергій Павлович Корольов – студент КПІ у 1924–1926 рр. Під його керівництвом було створено і 4 жовтня 1957 р. виведено на навколоземну орбіту перший штучний супутник Землі, а 12 квітня 1961 р. перший космічний корабель з першим космонавтом – Юрієм Гагаріним – на борту. 

Арт-об'єкт «КПІ стіна» створений у 2015 році на території Київського політехнічного інституту імені Ігоря Сікорського. Усі малюнки намалювали студенти-графіки з Видавничо-поліграфічного інституту КПІ. Ця стіна є справжньою виставкою мистецтва, адже тут аж цілих 44 малюнки. На малюнках зображені речі характерні різним факультетам, інститутам, підрозділам та студентським ініціативам КПІ. Наприклад, на малюнку про хіміко-технологічний факультет намальований вчений, який створює нові хімічні сполуки, а на малюнку про фізико-математичний факультет намальований Альберт Ейнштейн.

Мурал на будівлі гуртожитку № 4 Національного авіаційного університету, що за адресою вул. Гарматна, 53, створений у 2016. Автор роботи – український художник Олександр Корбан. Ініціатором створення стінопису стала студентська організація NAU HUB. На малюнку зображений чоловік, який дивиться в небо та тримає паперовий літачок у лівій руці, що є досить символічно для авіаційного університету.

Мурал на будинку № 30, що на вулиці Вадима Гетьмана - один з найстаріших збережених муралів Солом’янського району, котрий намалювали ще в 2011 році. Автори роботи – відомий український дует Interesni Kazki, до якого входять художники Володимир Манжос (Waone) та Олексій Бордусов (Аес).

Мурал «Історія Караваєвих дач» на вулиці Нижньоключовій, 14 був створений у 2020 році. Автор роботи – український художник Dima Fatum. Стінопис виконаний у притаманному для художника сюрреалістичному стилі та розповідає історію місцевості Караваєві дачі з 19 по 21 ст. На малюнку ми також можемо побачити портрет видатного хірурга Володимира Опанасовича Караваєва, життя якого безпосередньо пов’язане з цією місцевістю. «На території сучасних кардач був київський садовий розплідник частиною якого володів Караваєв, від Шулявки до Відрадного були його володіння. Після смерті професора Караваєві дачі в 1902-1908 роках були поділені на ділянки і розпродані під приватні садиби, виникло робітниче селище пізніше його включили до складу міста. Такий ось недурний стріт арт)) і короткий екскурс з історії кардач» (Dima Fatum). 

Мурал «Енергетичний кракен» на вулиці Левка Мацієвича, 2/4 був намальований у 2017 році за ініціативою Київенерго, на одному з теплопунктів компанії. Автор роботи – український художник Chzz Zavoyovnuk. «Ця історія про пошук свого шляху в житті, своєї суті та своєї другої половинки. Мій персонаж є провідником, який вказує напрямок, розставляє акценти за допомогою світлових ефектів» (Chzz Zavoyovnuk).

Мурал із сиворакшею на проспекті Валерія Лобановського, 38 створений у 2018 році на проспекті Валерія Лобановського, 38 (на будівлі господарського магазину). Автор роботи – український художник Віталій Гідеван (Gide1). На малюнку зображена неймовірно гарна пташка сиворакша (сизоворонка, ракша) з ключиком на шиї. Також роботу художника прикрашає вірш. «Кожен з нас має свою заповітну мрію, інколи для її досягнення нам не вистачає маленького ключика (поштовху). Світ мрій безмежний немов космос, в них ми можемо бути ким завгодно і мати все що побажаємо, важливо сильно хотіти і мрії стануть реальністю. На малюнку зображений рідкісний птах сизо воронка, і якщо ви зустрінете її в житті вам точно всміхнеться удача».

Мурал із дівчиною в червоній сукні на вулиці Василя Липківського, 8 створений у 2017 році в рамках арт-проєкту Art United Us. Він намальований на стіні 5-поверхового будинку, біля Південного вокзалу. Автор роботи – канадський художник Emmanuel Jarus. На муралі зображена молода дівчина в червоній сукні, яка сидить на підвіконні біля відчиненого вікна.

Мурал «Петро Франко», що на вулиці Авіаконструктора Антонова, 7, офіційно відкрили на День Незалежності 2020 року (28 червня Петрові Франкові виповнилось би 130 років). Петро Франко - співзасновник Пласту, педагог, військовий льотчик, письменник, науковець-хімік, син Івана Франка.

Мурал «Ластівки» намальований на стіні будинку за адресою Чоколівський бульвар, 1 25 квітня 2014 року. Художник Антоніо Корея із Португалії зобразив прихід весни і єднання людини з природою.

Мурал «Кохання» на вулиці Василя Липківського, 16 – шоста робота, намальована в рамках арт-фестивалю Muralissimo. Автор – французький художник Louis Lambert (3ttman). Ініціатором створення муралу і всього фестивалю загалом стала Київська міська галерея мистецтв «Лавра». Реалізація фестивалю Muralissimo була приурочена до проведення чемпіонату Європи з футболу «ЄВРО 2012». За словами художника малюнок про любов і про те, як люди підтримуючи один одного, можуть досягти спільної мети. Доволі важко описати, що саме там намальовано. З однієї сторони малюнка верхом на якійсь істоті, схожій на тигра, сидить триголовий чоловік із мечем у руках, а на його плечах сидить створіння, яке тримає на собі чоловіка. З іншої сторони малюнка верхом на якійсь птахоподібній істоті сидить дівчина з мечем в руках, а на її плечах сидить рогате чудо, яке тримає на собі дівчину. Якщо коротко, то все можна описати так: група істот чоловічої статі з однієї сторони та група істот жіночої статі - з іншої сторони, тягнуться одна до одної. 

Мурал «Тут живе Любов» на вулиці Богданівській, 3 створений у 2017 році на стіні 5-поверхового будинку. Автори роботи – українські художники Катя Дудник, Ольга Оболтусова та Максим Оболтусов. На стінописі зображені закохані дівчатка та хлопчики, маленький купідон та малюк Будда, равлики, котики, пташки, метелики та собачка. Тут ми бачимо кохання не лише серед людей, а й серед тварин. Зліва намальований кіт залицяльник, який лізе до кицьки. Малюнок дуже позитивний та добрий. Ви не побачите гострих соціальних тем або складного глибокого змісту. Він просто підіймає настрій та примушує вас усміхнутися. «Картина, яка надихає людей на добро, на любов до оточуючих, близьких, до Міста» (Катя Дудник).

Мурал «Симон Петлюра» на вулиці Зої Космодем'янської, 18 був офіційно відкритий 22 травня 2019 року, до 140-річної річниці від дня народження державного діяча. Автор роботи – український художник Андрій Пальваль. Симон Васильович Петлюра (22 травня 1879 – 25 травня 1926) – видатний український політичний та військовий діяч, патріот, голова Директорії Української Народної Республіки, Головний Отаман Армії УНР та видавець низки патріотичних видань. Петлюру не можна назвати ідеальною особистістю, але він усе життя боровся за незалежність України й саме завдяки таким людям ми не втратили свою державність. Образ Симона Петлюри, як і більшості українських патріотів, постійно намагається очорнити російська пропаганда, під вплив якої підпадають малоосвічені та проросійськи налаштовані люди (ментальні росіяни). Тому у мережі можна зустріти критику стінопису.

Мурал «Єнот» на стіні школи №46, що на вулиці Миколи Василенка, 10. Настінний малюнок, на якому зображений учень з єнотом, створено спільними зусиллями Освітнього Хабу – EduHub.in.ua, художника Віталія Гідевана, Управління освіти Солом'янської РДА, батьківської громадськості та адміністрації школи.

На стіні гімназії-інтернату №13 (вул. Новопольова, 106-Б у Солом’янському районі Києва) у 2019 році з’явився мурал з доповненою реальністю. Про це повідомив автор мурала, художник Віталій Гідеван. На муралі зображено найменшу у світі пташку – колібрі. «Я радий, що нарешті реалізував свою ідею муралу з АR. Навівши телефон на малюнок, можна побачити, як картинка оживає, листя починає рухатися від легкого весняного вітерцю. Світ найменшої пташки - колібрі - постає перед нами великим 12-метровим муралом», - написав художник. Гідеван пояснив, чому серед багатьох шкіл він вибрав саме цю: «Тому, що тут не тільки вчаться, а й живуть дітки з хворобами серцево-судинної системи. Я хочу їх підтримати і поділитися своїм добром. Упевнений, що цей арт, так чи інакше, позитивно вплине на дітей, дасть їм сили і натхнення радіти життю в будь-якій ситуації. Саме тому я вважаю, що не дарма вклав усі свої сили, засоби та ресурси на реалізацію даного проекту». Художник дав інструкцію, як треба споглядати цей «живий» мурал: 

• Завантажити додаток JiliviAr для смартфона (в appstore або playmarket). 
• Запустити і навести на мурал або на фото мурала. 
• Дивитися на невелику казкову екосистему. 

Мурал з боксерськими рукавичками з автографами відомих боксерів, що на будинку № 9 на вул. Озерній, був намальований в 2018 році. В жовтні 2018 року в цьому будинку було відкрито районну школу боксу «Чемпіон». Мурал був присвячений саме цій події.

Імена, з якими ми живемо. Вулиця Миколи Василенка

Вулиця Миколи Василенка - вулиця в Солом'янському районі міста Києва, місцевості Відрадний, Грушки. Пролягає від проспекту Перемоги (станція метро «Берестейська») до проспекту Любомира Гузара (зупинка автобуса «Вулиця Миколи Василенка»). 

Ім’я відомого українського вченого-історика, правознавця, політичного і громадського діяча, одного із фундаторів Української академії наук носить з 1991 року. 

Микола Прокопович Василенко народився 14 лютого 1866 року в с. Есмань (нині смт. Червоне Глухівського р-ну Сумської обл.) в родині дрібного службовця. Навчався у Глухівській шестикласній, а згодом у Полтавській гімназіях. Потім навчався на історико-філологічному факультеті Юр’ївського (Дерптського, Тартуського) університету. 

На початку 90-х рр. XIX ст. М. П. Василенко став членом культурно-просвітницького товариства «Стара громада». Він працював у Києві як педагог і журналіст. 

В 1895 році в газеті «Киевское слово» з’явилась перша публікація Миколи Василенка. Він також співпрацював з часописом «Киевская старина» та редакціями газет «Громадська думка» і «Рада». З жовтня 1905 року Василенко став неофіційним редактором газети «Киевские отклики». Ця газета, яка займала «безпартійно-незалежну позицію», була дуже популярною у Києві в кінці 1905 року. Офіційним редактором «Киевских откликов» Василенко став у січні 1906 року, але довго на цій посаді він не втримався. «Прошла всего одна неделя, и я очутился под судом по двум делам, одно из которых за номер 15 января 1906 года стоило мне одного года крепости». Два тижні Микола Прокопович провів у Лук’янівській в’язниці, був звільнений, але через кілька днів його знову заарештували. У тюрмі «Кресты», що в Санкт-Петербурзі, Василенко перебував з 11 жовтня 1908 року до 8 липня 1909 року. Після звільнення він екстерном здав екзамени на юриста у Новоросійському університеті в м. Одесі. У цей час Микола Василенко активно занурився в наукову діяльність. Багато його статей публікується в періодиці, зокрема у газеті «Киевская мысль». Свої статті він часто підписує криптонімами: В–ко, Н.; В–ко, Ник.; Н.; Н. В. 

В 1909 році Василенка було обрано приват-доцентом Київського університету Св. Володимира, але через політичні мотиви (зазнав переслідувань та звинувачень в українському сепаратизмі) було позбавлено права викладати. 

На початку 1917 року Василенко працював на посаді куратора Київської Шкільної Округи. Займаючи цю посаду, Микола Василенко зняв обмеження на вступ до навчальних закладів залежно від національності та віросповідання, втілив у життя принцип єдності школи, створив Тимчасову Попечительську Раду, до якої увійшли представники вищих, середніх та нижчих навчальних закладів, батьківських комітетів, професійної спілки вчителів, Педагогічного товариства, міської Думи, національних об’єднань. 

Після Лютневої революції вченого запросили до Петрограда на посаду заступника міністра освіти Тимчасового Уряду. Тут він зійшовся з В. І. Вернадським і запропонував створити Українську Академію наук. Ця ідея почала втілюватися в життя лише у 1918 році. Наказом гетьмана України Павла Скоропадського №1 від 3 травня 1918 року Василенка було призначено міністром народної освіти та тимчасово виконуючим обов’язки міністра закордонних справ. За неповні 6 місяців роботи він домігся підписання не одного десятка законів і наказів загальнодержавного значення, які передбачали виділення коштів на різні потреби культури і освіти (будівництво шкіл, інститутів, бібліотек, музеїв, організація курсів українознавства, ремонт приміщень, господарські потреби загальноосвітніх шкіл, видання підручників, збільшення зарплатні вчителям). Завдяки наполегливості Миколи Василенка почав діяти закон про обов’язкове вивчення дисциплін українознавства (української мови і літератури, музики і українських пісень, історії та географії України) в усіх середніх школах. Микола Прокопович створює програму з розбудови культурно-освітніх закладів, в тому числі й створення Української Академії наук і Національної бібліотеки. Здебільшого завдяки саме його зусиллям 14 листопада 1918 р. було ухвалено Закон про заснування Української академії наук (УАН). 

У 1920 році Микола Василенко став академіком Української Академії наук. 18 липня 1921 року його було обрано президентом Академії наук, але залишався він на цій посаді лише півроку. Він очолював соціально-економічний відділ академії наук, Постійну комісію з вивчення західноруського та українського права, провадив активну викладацьку діяльність, був професором ряду київських вищих навчальних закладів. Микола Василенко видав низку праць, присвячених розвитку правових установ та інститутів права в Україні. Протягом усього свого життя він досліджував соціальну та економічну історію України. 

У квітні 1923 р. він одружився з істориком Наталією Полонською. Проте родинне щастя було недовгим. У березні 1924 року Василенко був заарештований у справі так званого Київського «Центру Дій» і звинувачений у створенні контрреволюційної організації. Василенко був засуджений на десять років в’язниці, однак під впливом Української Академії наук та прем’єр-міністра Франції Пуанкаре, завдяки клопотанням дружини Василенко був амністований, але не виправданий. Виправдання Василенка відбулося лише у 1991 році! 

З 1929 року вчений був позбавлений можливості здійснювати керівну працю в Академії наук. До того ж у Миколи Прокоповича було підірване здоров'я. За роки роботи М. П. Василенка в Українській академії наук у видавництві ВУАН вийшла низка його праць з історії України, зокрема «Павло Полуботок» (1925), «Як скасовано Літературного Статута» (1926), «Територія України 17 століття". (1927), «Збірка матеріалів до історії Лівобережної України та українського права 17-18 століття (український археографічний збірник», І т., 1927), «Правне положення Чернігівщини за польської доби» (1928), «Матеріали до історії українського права», І т. (1929) та ін. В 1929 році М. Василенко опублікував «Конституцію Пилипа Орлика», а також класичну юридичну працю «Генеральні слідства про маєтності українських полків 1729- 1730 рр.» 

Науковий доробок - майже 500 наукових та публіцистичних праць - Миколи Василенка присвячено історії держави і права, історії України, біографістиці. Микола Прокопович Василенко все своє життя активно виступав за державну незалежність України. 

З жовтня 1935 р. після тяжкої і тривалої хвороби Микола Прокопович помер у Києві і був похований на Лук'янівському кладовищі. 

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»