Із циклу "Історія твого району"
Солом’янка — історична місцевість, житловий масив міста Києва. Розташована між залізницею, вулицею Мокра і проспектом Повітряних Сил.
Там, де нині знаходиться Солом’янка, здавна існував брід через Либідь, що називався Мужичок (таку саму назву мала притока Либеді, сучасна річка Мокра) або Довгий Брід. Таку назву фіксують деякі мапи та плани Києва кінця XVII — середини ХІХ ст. Зокрема Довгий Брід позначено на мапі 1860 року. На плані Києва та околиць 1753 року на лівому березі річки Мужичок, у місці її впадіння в Либідь, зображено велику дерев’яну споруду, підписану як «Вавилон».
У 1850-х роках поряд із хутором Паньківщина, майже в місці впадіння річки Мокрої в Либідь, виник хутір, на мапі 1865 року вперше позначений як Солом’янка. Він сформувався там, де й нині розташоване історичне ядро Солом’янки, — в нижній частині сучасної вулиці Митрополита Василя Липківського. Щодо назви існує декілька версій. Одна з них, найпоширеніша, стверджує, що всі хати поселення були вкриті соломою. Згідно з іншою, тут був ринок, де продавали збіжжя. Територія не входила до складу Києва, це були землі Петропавлівсько-Борщагівського сільського товариства.
28 травня 1857 року імператор Олександр ІІ видав Найвище повеління про передання Києву 898,33 десятин земель Петропавлівського сільського товариства, а Сенат підтвердив це відповідним указом 25 червня 1857 року. Це була компенсація за землі, вилучені під будівництво Київської (Ново-Печерської) фортеці. Із земель, переданих Києву 1857 року, майже 18 десятин перебували під садибами — це були хутори Паньківщина та Солом’янка. У 1860-х у поселеннях налічувалося близько 130 будинків.
1866 року частину земель у долині Либеді було вилучено під будівництво залізниці, основні роботи з прокладання якої виконано у 1866–1868 роках. Прокладання залізниці та введення її в експлуатацію у 1868–1870 роках зумовило необхідність влаштувати залізничний віадук, під яким пролягала дорога з Києва на Солом’янку, а також протікала притока Либеді.
Після відкриття руху залізницею кількість населення Солом’янки стрімко зростала. Саме тоді почали виділяти Нижню (біля вокзалу) та Верхню Солом’янку (вздовж вулиці Великої), згодом перейменованої на Графа Ігнатьєва, Урицького, а нині — Митрополита Василя Липківського). Згідно з даними перепису, проведеного в Києві 1874 року, населення Солом’янки разом із Протасовим яром становило 3910 осіб. Налічувалося 212 дворів і 379 будинків. 302 будинки були дерев’яними, 76 — мазанками або землянками, і лише один — кам’яним. 116 було вкрито соломою, 240 — деревом, 22 — залізом. Промисловість і торгівля були представлені такими підприємствами та закладами: завод сухих дріжджів, пекарня, шість гончарень, чотири столярних, вісім слюсарних майстерень, механічна майстерня, красильня, 11 майстерень із пошиття чоловічого одягу, майстерня з виготовлення бахроми, палітурна майстерня, три кузні, три буфети, чотири трактири, 17 лавок, 34 шинки, пивна лавка. Було тут також два готелі та сім постоялих дворів. На Солом’янці діяла єврейська школа. Існувала лікарня. 1878 року на Нижній Солом’янці було споруджено єврейський молитовний будинок.
За 1870-ті змінився соціальний стан населення — замість селян більшість становили робітники залізничних майстерень. Солом’янка перетворилася на робітниче передмістя Києва. 1879 року її було включено до Бульварної поліцейської дільниці Києва. У другій половині 1880-х Солом’янку було розплановано. Однією з перших сформувалася головна вулиця місцевості — Велика (сучасна вулиця Липківського). 1897 року, згідно з переписом населення, тут мешкало 8702 особи, з них 6376 — на Верхній Солом’янці, 1819 — на Нижній.
Наприкінці ХІХ ст., зі зростанням кількості населення, на Солом’янці дедалі більше відчувалася потреба у власному храмі. Питання щодо його будівництва зрушило з місця лише 1891 року. 1 жовтня 1891 року помер Київський митрополит Платон (Городецький), і того ж дня на засіданні Міської думи прийняли рішення побудувати храм Покрови з приділом сповідника Платона. Було відкрито підписку на його спорудження. Комітет, який очолив Яків Бернер, зібрав 17 тис. рублів. 3 жовтня 1891 року Міська дума виділила ділянку землі на Солом’янці. У січні 1892 року місця для храму та будинку причту схвалила комісія духовної консисторії. 1893 року архітектор Іполит Ніколаєв, син славетного Володимира Ніколаєва, підготував проєкт церкви та іконостасу (прикметно, що це єдина церква, спроєктована цим архітектором).
Кошторисну вартість будівництва храму було визначено у 21 тис. рублів. 14 жовтня 1895 року було закладено фундаменти церкви й водночас освячено новозбудовану парафіяльну школу. 9 листопада 1897 року о 9-й годині ранку Покровський храм було освячено.
Стіни храму розписував художник Іван Селезньов. При церкві діяла парафіяльна школа на чолі з настоятелем. 1905 року було засновано денний дитячий притулок. Також існувало Жіноче благодійне товариство при Солом’янській Покровській церкві.
1905 року настоятелем храму замість Ісаакія Тарасевича стає протоієрей Василь Липківський, майбутній творець і очільник відновленої УАПЦ. Він був активним учасником українського культурно-просвітницького руху, вважав, що в Україні у храмах мають правити служби українською мовою, критично ставився до Російської православної церкви як політичної інституції. За «українофільство» його звільнили з посади директора Київської церковно-вчительської школи і призначили настоятелем храму. Саме Василь Липківський 22 травня 1919 року у супроводі хору під керуванням Миколи Леонтовича відслужив першу літургію українською мовою у збудованому гетьманом Іваном Мазепою Микільському соборі. За настоятельства Василя Липківського (1905–1919) храм було розбудовано.
У перше десятиліття радянської влади Покровська церква діяла за призначенням. Та з 1930 року богоборча влада розпочала наступ на храм. Лунали заклики закрити його. Однак церква встояла і залишалася діючою навіть у 1937–1938 роках — одна з небагатьох у місті. Зрештою Постановою президії Київської міської ради від 19 вересня 1939 року Покровську церкву закрили, знищили церковні бані та дзвіницю, переплавили дзвони, в будівлі розташувався швейний цех.
Восени 1941 року, з початком нацистської окупації Києва, було відновлено служби в Покровському храмі. Відтоді служіння в церкві вже не припинялося. У 1960-х Покровській церкві готували роль кафедрального собору, адже в ті роки існувала загроза закриття Володимирського собору. Та останній, на щастя, вдалося відстояти. У 1970-х знесли колишню будівлю церковно-парафіяльної школи. Напередодні тисячоліття хрещення Руси, коли відкрилися двері тисяч закритих доти храмів, Покровська церква була одним із восьми діючих парафіяльних храмів Києва (крім того, ще дві церкви діяли на території жіночих монастирів).
Упродовж 2002–2015 років у Покровській церкві служив протоієрей Димитрій Садов’як — видатний церковний діяч, теолог і богослов. Саме зусиллями його та громади 2003 року було відбудовано бані та дзвіницю церкви, що дало змогу повернути храму початковий вигляд. Протоієрей Димитрій очолював храм до останніх днів свого життя, тут його й відспівали. 2016 року йому було встановлено меморіальну дошку на стіні храму. Ще раніше тут установили меморіальну дошку о. Василю Липківському. 2019 року біля храму з’явилася скульптура Пресвятої Богородиці.
16 червня 1897 року на Нижній Солом’янці сталася велика пожежа, що знищила 23 будівлі, зокрема й єврейський молитовний будинок. Після пожежі місцевість було розплановано наново, замощено та впорядковано вулиці, які забудовували переважно 2-3-поверховими цегляними будинками. Вулицями проклали водогін. Звели цегляну Солом’янську синагогу. Забудова Верхньої Солом’янки при цьому майже не змінилася. Тут переважали 1-2-поверхові дерев’яні будинки. 1903 року замостили вулицю Велику, навколо церкви встановили гасові ліхтарі, впорядкували ринкову площу.
На межі ХІХ–ХХ ст. частина мешканців Солом’янки, а також Кучминого та Протасового ярів здійснила невдалу спробу створити на базі передмість окремий міський населений пункт Олександрію. Мешканці мотивували це передусім відсутністю благоустрою. 1902 року Верхню Солом’янку було вилучено з підпорядкування міста й віднесено до Київського повіту на правах окремого поселення з власною поліцейською дільницею. Нижня Солом’янка залишилась у складі Києва й надалі входила до Бульварної поліцейської дільниці. 11 грудня 1902 року на сільському сході мешканці ухвалили рішення про утворення на базі Верхньої Солом’янки, Кучминого та Протасового ярів міста Олександрії — на честь дружини Миколи ІІ Олександри Федорівни. Міська управа була категорично проти. Незважаючи на це, 9 лютого 1908 року солом’янці звернулися до київського губернатора Петра Ігнатьєва з поданням, у якому рішуче відмовлялися приєднуватися до Києва. Пояснювали це тим, що Солом’янка є окремим побутовим центром, живе власними інтересами, і навіть відмова Києва від цих земель не має значення, оскільки вони не є власністю міста. 9 листопада 1909 року делеговані прем’єр-міністром Російської імперії Петром Столипіним чиновники Міністерства внутрішніх справ разом із міським головою Іполитом Дьяковим прибули на Солом’янку, зустрілися з головою Товариства благоустрою Іваном Пироженком і обговорили питання утворення Олександрії. Наступного дня нарада щодо цього питання відбулася й у генерал-губернатора. Міська дума на засіданні 11 листопада 1909 року постановила включити Верхню Солом’янку, Кучмин і Протасів яри та Батиєву гору до меж міста. 8 травня 1910 року київському губернатору телеграмою повідомили про рішення Ради міністрів приєднати передмістя до Києва й про те, що це рішення було внесено на розгляд Державної думи. 2 червня 1910 року було ухвалено Найвище повеління про приєднання передмість до Києва. Солом’янка, Кучмин і Протасів яри та Батиєва гора увійшли до меж міста.
Освіта була представлена Солом’янським двокласним училищем № 65, відкритим 1909 року на вулиці Новостроєнській, 79 (також Новопокровська, з 1914 року — Мстиславська, з 1938 — Миколи Островського нині — Патріарха Мстислава Скрипника). Із 1915 року училище діяло в будинку № 18 на тій самій вулиці. Невдовзі його було перетворено на Солом’янське міське чотирикласне училище. Були тут також Солом’янська церковно-парафіяльна школа при Покровському храмі та приватна гімназія Є. Брагінцевої. У цих закладах здобували освіту 498 учнів. 1915 року було відкрито Солом’янське двокласне училище № 71 на вулиці Мстиславській, 69. 1911 року в Платонівському провулку звели двоповерхову будівлю, де розмістилося створене 1906 року двокласне чоловіче училище. 1915 року воно стало вищим початковим училищем, а пізніше — залізничною школою № 2. У 1920-х тут працював учителем української мови Максим Рильський. Із 1985 року школа носить поетове ім’я. На фасаді школи йому встановлено меморіальну дошку. Нині це найстаріша школа у Солом’янському районі.
1914 року на Солом’янку проклали телефонну лінію й відкрили тут перший сінематограф (кінотеатр). Заклад, власником якого був Г. Нікулін, мав розташуватися на першому поверсі триповерхового цегляного будинку, який того року саме споруджувався. Будівля на вулиці Графа Ігнатьєва, 38 була чи не найбільшою на старій Солом’янці й вирізнялася на тлі здебільшого одноповерхової міщанської забудови. Кінотеатр отримав назву «Фантазія». У 1920-х тут розмістився клуб залізничників. 1939 року в приміщенні було відновлено кінотеатр, який назвали «Іскра». Закрили його 1977 року. Незабаром, наприкінці 1970-х, знесли й сам будинок.
1928 року на Солом’янці діяли: залізнична трудова школа № 4 (колишнє реальне училище, вулиця Урицького, 98), два дитсадки, поліклініка (Урицького, 6), аптека Січневого Повстання (Урицького, 48) та поштове відділення № 10 (Урицького, 20). Наприкінці 1920-х (близько 1928 року) було розплановано та забудовано Богданів яр (між сучасними вулицями Скрипника, Стадіонною та проспектом Повітряних Сил). Тут з’явилися дві вулиці й три провулки, виникла малоповерхова забудова. Почалося формування житлової забудови вздовж проспекту Повітряних Сил (тоді – Повітрофлотське шосе). Так, навпроти згаданої вище малоповерхової забудови у 1930-х (точна дата спорудження невідома) звели п’ятиповерхівку для командного складу Червоної армії. Нині це житловий будинок на проспекті Повітряних Сил, 16.
У 1930-х було зведено ряд будівель громадського призначення. На сучасній вулиці Скрипника, 40 у 1936–1937 роках спорудили районні ясла за типовим проєктом на 120 дітей архітектора Г. О. Сластіонова. 2009 року будівлю знесли, аби звести на цьому місці житлову багатоповерхівку.
У другій половині 1930-х у Покровському провулку (тепер — вулиця Стадіонна) побудували дитсадок № 22 Південно-Західної залізниці. У 1942–1943 роках у будівлі діяв дитячий притулок, де тоді перебував майбутній краєзнавець і дослідник історії Києва Дмитро Малаков. На сучасній вулиці Скрипника, 48 у 1936–1937 роках спорудили дитсадок за типовим проєктом на 100 дітей архітектора Г. О. Сластіонова. Нині в цій будівлі — шкірно-венерологічний диспансер.
Упродовж 1931–1934 років на сучасній вулиці Липківського, 36 звели двоповерхові Солом’янські лазні у стилі конструктивізму. Зруйнували їх у лютому 2017 року. 1936 року було споруджено двоповерхову пожежну частину за проєктом архітектора Миколи Анічкова. Окрім Солом’янки, частина обслуговувала Олександрівську слобідку, Чоколівку та селище Першого Травня. Тепер це самостійна державна пожежна частина № 3.
1935 року було зведено триповерхову школу № 115. Її спорудили за типовим проєктом 101 двокомплектної школи на 880 учнів, розробленим 1934 року Шкілпроєктом Народного комісаріату освіти УСРР (архітектор Василь Осьмак).
У 1960–1970-х було здійснено масштабну реконструкцію Солом’янки. 1966 року розпочато реконструкцію непарного боку вулиці Липківського. Оскільки ухил по вулиці Липківського становить 5 %, а у бік Кучминого яру — 10 %, з огляду на такий рельєф доцільно було використовувати тут точкові односекційні будинки. У 1966–1967 роках у нижній частині непарного боку вулиці спорудили кільце з шести 9-поверхівок.
Парний бік вулиці Липківського до кінця 1970-х здебільшого займала стара малоповерхова забудова. 1976 року було розпочато реконструкцію парного боку вулиці Липківського з розширенням її до 40 м (архітектори Г. Добровольська, Л. Мосейчук, В. Жежерін, інженер Г. Гонцкевич). У межах цієї реконструкції у 1978–1979 роках побудували експериментальний ансамбль із 13-16-поверхівок проєкту БПС-6.
Планувалося будівництво чотирьох мікрорайонів, зокрема між проспектом Повітряних Сил, вулицями Січеславською, Скрипника та Стадіонною. На вулиці Стадіонній збиралися побудувати громадсько-торговельний центр: кінотеатр на 600 місць, бібліотеку на 90 тис. книжок, сім спеціалізованих магазинів, РАГС Залізничного району, ресторан на 300 місць, кафетерій і комбінат побутового обслуговування. Задля цього мали повністю знести забудову Залізничної колонії та залишки старої забудови Солом’янки. Проєкт не було здійснено.
1968 року на площі Героїв Підпілля (тепер — Петра Кривоноса) звели чотириповерхову будівлю заводу «Ремточмеханіка».
На вулиці Кудряшова, 1 (нині – вулиця Мокра) 1973 року побудували Залізничний ринок із торговельною залою на 394 місця за проєктом архітекторки А. Анищенко, інженерів Б. Беднарського, В. Федорка. Це кругла будівля зі стінами зі скла та бетону. Надалі вона неодноразово змінювала призначення. 1993 року ринок закрили. Спершу тут розмістився автосалон. У 1994–2000 роках у будівлі діяла Київська універсальна біржа. 2002 року, після реконструкції, у приміщенні колишнього ринку відкрили магазин «Велика Кишеня».
У 1980–1990-х було оновлено й забудову вулиці Стадіонної та непарної частини Повітрофлотського проспекту.
Після завершення нової забудови вигляд Солом’янки докорінно змінився. Було знесено майже всю історичну забудову.
Джерело: за краєзнавчими матеріалами Олександра Михайлика
.png)
