Солом’янка

Із циклу "Історія твого району"

Солом’янка — історична місцевість, житловий масив міста Києва. Розташована між залізницею, вулицею Мокра і проспектом Повітряних Сил.

Там, де нині знаходиться Солом’янка, здавна існував брід через Либідь, що називався Мужичок (таку саму назву мала притока Либеді, сучасна річка Мокра) або Довгий Брід. Таку назву фіксують деякі мапи та плани Києва кінця XVII — середини ХІХ ст. Зокрема Довгий Брід позначено на мапі 1860 року. На плані Києва та околиць 1753 року на лівому березі річки Мужичок, у місці її впадіння в Либідь, зображено велику дерев’яну споруду, підписану як «Вавилон».

У 1850-х роках поряд із хутором Паньківщина, майже в місці впадіння річки Мокрої в Либідь, виник хутір, на мапі 1865 року вперше позначений як Солом’янка. Він сформувався там, де й нині розташоване історичне ядро Солом’янки, — в нижній частині сучасної вулиці Митрополита Василя Липківського. Щодо назви існує декілька версій. Одна з них, найпоширеніша, стверджує, що всі хати поселення були вкриті соломою. Згідно з іншою, тут був ринок, де продавали збіжжя. Територія не входила до складу Києва, це були землі Петропавлівсько-Борщагівського сільського товариства.

28 травня 1857 року імператор Олександр ІІ видав Найвище повеління про передання Києву 898,33 десятин земель Петропавлівського сільського товариства, а Сенат підтвердив це відповідним указом 25 червня 1857 року. Це була компенсація за землі, вилучені під будівництво Київської (Ново-Печерської) фортеці. Із земель, переданих Києву 1857 року, майже 18 десятин перебували під садибами — це були хутори Паньківщина та Солом’янка. У 1860-х у поселеннях налічувалося близько 130 будинків.

1866 року частину земель у долині Либеді було вилучено під будівництво залізниці, основні роботи з прокладання якої виконано у 1866–1868 роках. Прокладання залізниці та введення її в експлуатацію у 1868–1870 роках зумовило необхідність влаштувати залізничний віадук, під яким пролягала дорога з Києва на Солом’янку, а також протікала притока Либеді.

Після відкриття руху залізницею кількість населення Солом’янки стрімко зростала. Саме тоді почали виділяти Нижню (біля вокзалу) та Верхню Солом’янку (вздовж вулиці Великої), згодом перейменованої на Графа Ігнатьєва, Урицького, а нині — Митрополита Василя Липківського). Згідно з даними перепису, проведеного в Києві 1874 року, населення Солом’янки разом із Протасовим яром становило 3910 осіб. Налічувалося 212 дворів і 379 будинків. 302 будинки були дерев’яними, 76 — мазанками або землянками, і лише один — кам’яним. 116 було вкрито соломою, 240 — деревом, 22 — залізом. Промисловість і торгівля були представлені такими підприємствами та закладами: завод сухих дріжджів, пекарня, шість гончарень, чотири столярних, вісім слюсарних майстерень, механічна майстерня, красильня, 11 майстерень із пошиття чоловічого одягу, майстерня з виготовлення бахроми, палітурна майстерня, три кузні, три буфети, чотири трактири, 17 лавок, 34 шинки, пивна лавка. Було тут також два готелі та сім постоялих дворів. На Солом’янці діяла єврейська школа. Існувала лікарня. 1878 року на Нижній Солом’янці було споруджено єврейський молитовний будинок.

За 1870-ті змінився соціальний стан населення — замість селян більшість становили робітники залізничних майстерень. Солом’янка перетворилася на робітниче передмістя Києва. 1879 року її було включено до Бульварної поліцейської дільниці Києва. У другій половині 1880-х Солом’янку було розплановано. Однією з перших сформувалася головна вулиця місцевості — Велика (сучасна вулиця Липківського). 1897 року, згідно з переписом населення, тут мешкало 8702 особи, з них 6376 — на Верхній Солом’янці, 1819 — на Нижній.

Наприкінці ХІХ ст., зі зростанням кількості населення, на Солом’янці дедалі більше відчувалася потреба у власному храмі. Питання щодо його будівництва зрушило з місця лише 1891 року. 1 жовтня 1891 року помер Київський митрополит Платон (Городецький), і того ж дня на засіданні Міської думи прийняли рішення побудувати храм Покрови з приділом сповідника Платона. Було відкрито підписку на його спорудження. Комітет, який очолив Яків Бернер, зібрав 17 тис. рублів. 3 жовтня 1891 року Міська дума виділила ділянку землі на Солом’янці. У січні 1892 року місця для храму та будинку причту схвалила комісія духовної консисторії. 1893 року архітектор Іполит Ніколаєв, син славетного Володимира Ніколаєва, підготував проєкт церкви та іконостасу (прикметно, що це єдина церква, спроєктована цим архітектором).

Кошторисну вартість будівництва храму було визначено у 21 тис. рублів. 14 жовтня 1895 року було закладено фундаменти церкви й водночас освячено новозбудовану парафіяльну школу. 9 листопада 1897 року о 9-й годині ранку Покровський храм було освячено.

Стіни храму розписував художник Іван Селезньов. При церкві діяла парафіяльна школа на чолі з настоятелем. 1905 року було засновано денний дитячий притулок. Також існувало Жіноче благодійне товариство при Солом’янській Покровській церкві.

1905 року настоятелем храму замість Ісаакія Тарасевича стає протоієрей Василь Липківський, майбутній творець і очільник відновленої УАПЦ. Він був активним учасником українського культурно-просвітницького руху, вважав, що в Україні у храмах мають правити служби українською мовою, критично ставився до Російської православної церкви як політичної інституції. За «українофільство» його звільнили з посади директора Київської церковно-вчительської школи і призначили настоятелем храму. Саме Василь Липківський 22 травня 1919 року у супроводі хору під керуванням Миколи Леонтовича відслужив першу літургію українською мовою у збудованому гетьманом Іваном Мазепою Микільському соборі. За настоятельства Василя Липківського (1905–1919) храм було розбудовано.

У перше десятиліття радянської влади Покровська церква діяла за призначенням. Та з 1930 року богоборча влада розпочала наступ на храм. Лунали заклики закрити його. Однак церква встояла і залишалася діючою навіть у 1937–1938 роках — одна з небагатьох у місті. Зрештою Постановою президії Київської міської ради від 19 вересня 1939 року Покровську церкву закрили, знищили церковні бані та дзвіницю, переплавили дзвони, в будівлі розташувався швейний цех.

Восени 1941 року, з початком нацистської окупації Києва, було відновлено служби в Покровському храмі. Відтоді служіння в церкві вже не припинялося. У 1960-х Покровській церкві готували роль кафедрального собору, адже в ті роки існувала загроза закриття Володимирського собору. Та останній, на щастя, вдалося відстояти. У 1970-х знесли колишню будівлю церковно-парафіяльної школи. Напередодні тисячоліття хрещення Руси, коли відкрилися двері тисяч закритих доти храмів, Покровська церква була одним із восьми діючих парафіяльних храмів Києва (крім того, ще дві церкви діяли на території жіночих монастирів).

Упродовж 2002–2015 років у Покровській церкві служив протоієрей Димитрій Садов’як — видатний церковний діяч, теолог і богослов. Саме зусиллями його та громади 2003 року було відбудовано бані та дзвіницю церкви, що дало змогу повернути храму початковий вигляд. Протоієрей Димитрій очолював храм до останніх днів свого життя, тут його й відспівали. 2016 року йому було встановлено меморіальну дошку на стіні храму. Ще раніше тут установили меморіальну дошку о. Василю Липківському. 2019 року біля храму з’явилася скульптура Пресвятої Богородиці.

16 червня 1897 року на Нижній Солом’янці сталася велика пожежа, що знищила 23 будівлі, зокрема й єврейський молитовний будинок. Після пожежі місцевість було розплановано наново, замощено та впорядковано вулиці, які забудовували переважно 2-3-поверховими цегляними будинками. Вулицями проклали водогін. Звели цегляну Солом’янську синагогу. Забудова Верхньої Солом’янки при цьому майже не змінилася. Тут переважали 1-2-поверхові дерев’яні будинки. 1903 року замостили вулицю Велику, навколо церкви встановили гасові ліхтарі, впорядкували ринкову площу.

На межі ХІХ–ХХ ст. частина мешканців Солом’янки, а також Кучминого та Протасового ярів здійснила невдалу спробу створити на базі передмість окремий міський населений пункт Олександрію. Мешканці мотивували це передусім відсутністю благоустрою. 1902 року Верхню Солом’янку було вилучено з підпорядкування міста й віднесено до Київського повіту на правах окремого поселення з власною поліцейською дільницею. Нижня Солом’янка залишилась у складі Києва й надалі входила до Бульварної поліцейської дільниці. 11 грудня 1902 року на сільському сході мешканці ухвалили рішення про утворення на базі Верхньої Солом’янки, Кучминого та Протасового ярів міста Олександрії — на честь дружини Миколи ІІ Олександри Федорівни. Міська управа була категорично проти. Незважаючи на це, 9 лютого 1908 року солом’янці звернулися до київського губернатора Петра Ігнатьєва з поданням, у якому рішуче відмовлялися приєднуватися до Києва. Пояснювали це тим, що Солом’янка є окремим побутовим центром, живе власними інтересами, і навіть відмова Києва від цих земель не має значення, оскільки вони не є власністю міста. 9 листопада 1909 року делеговані прем’єр-міністром Російської імперії Петром Столипіним чиновники Міністерства внутрішніх справ разом із міським головою Іполитом Дьяковим прибули на Солом’янку, зустрілися з головою Товариства благоустрою Іваном Пироженком і обговорили питання утворення Олександрії. Наступного дня нарада щодо цього питання відбулася й у генерал-губернатора. Міська дума на засіданні 11 листопада 1909 року постановила включити Верхню Солом’янку, Кучмин і Протасів яри та Батиєву гору до меж міста. 8 травня 1910 року київському губернатору телеграмою повідомили про рішення Ради міністрів приєднати передмістя до Києва й про те, що це рішення було внесено на розгляд Державної думи. 2 червня 1910 року було ухвалено Найвище повеління про приєднання передмість до Києва. Солом’янка, Кучмин і Протасів яри та Батиєва гора увійшли до меж міста.

Освіта була представлена Солом’янським двокласним училищем № 65, відкритим 1909 року на вулиці Новостроєнській, 79 (також Новопокровська, з 1914 року — Мстиславська, з 1938 — Миколи Островського нині — Патріарха Мстислава Скрипника). Із 1915 року училище діяло в будинку № 18 на тій самій вулиці. Невдовзі його було перетворено на Солом’янське міське чотирикласне училище. Були тут також Солом’янська церковно-парафіяльна школа при Покровському храмі та приватна гімназія Є. Брагінцевої. У цих закладах здобували освіту 498 учнів. 1915 року було відкрито Солом’янське двокласне училище № 71 на вулиці Мстиславській, 69. 1911 року в Платонівському провулку звели двоповерхову будівлю, де розмістилося створене 1906 року двокласне чоловіче училище. 1915 року воно стало вищим початковим училищем, а пізніше — залізничною школою № 2. У 1920-х тут працював учителем української мови Максим Рильський. Із 1985 року школа носить поетове ім’я. На фасаді школи йому встановлено меморіальну дошку. Нині це найстаріша школа у Солом’янському районі.

1914 року на Солом’янку проклали телефонну лінію й відкрили тут перший сінематограф (кінотеатр). Заклад, власником якого був Г. Нікулін, мав розташуватися на першому поверсі триповерхового цегляного будинку, який того року саме споруджувався. Будівля на вулиці Графа Ігнатьєва, 38 була чи не найбільшою на старій Солом’янці й вирізнялася на тлі здебільшого одноповерхової міщанської забудови. Кінотеатр отримав назву «Фантазія». У 1920-х тут розмістився клуб залізничників. 1939 року в приміщенні було відновлено кінотеатр, який назвали «Іскра». Закрили його 1977 року. Незабаром, наприкінці 1970-х, знесли й сам будинок.

1928 року на Солом’янці діяли: залізнична трудова школа № 4 (колишнє реальне училище, вулиця Урицького, 98), два дитсадки, поліклініка (Урицького, 6), аптека Січневого Повстання (Урицького, 48) та поштове відділення № 10 (Урицького, 20). Наприкінці 1920-х (близько 1928 року) було розплановано та забудовано Богданів яр (між сучасними вулицями Скрипника, Стадіонною та проспектом Повітряних Сил). Тут з’явилися дві вулиці й три провулки, виникла малоповерхова забудова. Почалося формування житлової забудови вздовж проспекту Повітряних Сил (тоді – Повітрофлотське шосе). Так, навпроти згаданої вище малоповерхової забудови у 1930-х (точна дата спорудження невідома) звели п’ятиповерхівку для командного складу Червоної армії. Нині це житловий будинок на проспекті Повітряних Сил, 16.

У 1930-х було зведено ряд будівель громадського призначення. На сучасній вулиці Скрипника, 40 у 1936–1937 роках спорудили районні ясла за типовим проєктом на 120 дітей архітектора Г. О. Сластіонова. 2009 року будівлю знесли, аби звести на цьому місці житлову багатоповерхівку.

У другій половині 1930-х у Покровському провулку (тепер — вулиця Стадіонна) побудували дитсадок № 22 Південно-Західної залізниці. У 1942–1943 роках у будівлі діяв дитячий притулок, де тоді перебував майбутній краєзнавець і дослідник історії Києва Дмитро Малаков. На сучасній вулиці Скрипника, 48 у 1936–1937 роках спорудили дитсадок за типовим проєктом на 100 дітей архітектора Г. О. Сластіонова. Нині в цій будівлі — шкірно-венерологічний диспансер.

Упродовж 1931–1934 років на сучасній вулиці Липківського, 36 звели двоповерхові Солом’янські лазні у стилі конструктивізму. Зруйнували їх у лютому 2017 року. 1936 року було споруджено двоповерхову пожежну частину за проєктом архітектора Миколи Анічкова. Окрім Солом’янки, частина обслуговувала Олександрівську слобідку, Чоколівку та селище Першого Травня. Тепер це самостійна державна пожежна частина № 3.

1935 року було зведено триповерхову школу № 115. Її спорудили за типовим проєктом 101 двокомплектної школи на 880 учнів, розробленим 1934 року Шкілпроєктом Народного комісаріату освіти УСРР (архітектор Василь Осьмак).

У 1960–1970-х було здійснено масштабну реконструкцію Солом’янки. 1966 року розпочато реконструкцію непарного боку вулиці Липківського. Оскільки ухил по вулиці Липківського становить 5 %, а у бік Кучминого яру — 10 %, з огляду на такий рельєф доцільно було використовувати тут точкові односекційні будинки. У 1966–1967 роках у нижній частині непарного боку вулиці спорудили кільце з шести 9-поверхівок.

Парний бік вулиці Липківського до кінця 1970-х здебільшого займала стара малоповерхова забудова. 1976 року було розпочато реконструкцію парного боку вулиці Липківського з розширенням її до 40 м (архітектори Г. Добровольська, Л. Мосейчук, В. Жежерін, інженер Г. Гонцкевич). У межах цієї реконструкції у 1978–1979 роках побудували експериментальний ансамбль із 13-16-поверхівок проєкту БПС-6.

Планувалося будівництво чотирьох мікрорайонів, зокрема між проспектом Повітряних Сил, вулицями Січеславською, Скрипника та Стадіонною. На вулиці Стадіонній збиралися побудувати громадсько-торговельний центр: кінотеатр на 600 місць, бібліотеку на 90 тис. книжок, сім спеціалізованих магазинів, РАГС Залізничного району, ресторан на 300 місць, кафетерій і комбінат побутового обслуговування. Задля цього мали повністю знести забудову Залізничної колонії та залишки старої забудови Солом’янки. Проєкт не було здійснено.

1968 року на площі Героїв Підпілля (тепер — Петра Кривоноса) звели чотириповерхову будівлю заводу «Ремточмеханіка».

На вулиці Кудряшова, 1 (нині – вулиця Мокра) 1973 року побудували Залізничний ринок із торговельною залою на 394 місця за проєктом архітекторки А. Анищенко, інженерів Б. Беднарського, В. Федорка. Це кругла будівля зі стінами зі скла та бетону. Надалі вона неодноразово змінювала призначення. 1993 року ринок закрили. Спершу тут розмістився автосалон. У 1994–2000 роках у будівлі діяла Київська універсальна біржа. 2002 року, після реконструкції, у приміщенні колишнього ринку відкрили магазин «Велика Кишеня».

У 1980–1990-х було оновлено й забудову вулиці Стадіонної та непарної частини Повітрофлотського проспекту.

На Солом’янській площі за проєктом архітекторів В. та О. Жукових та інженера Г. Макарова побудували великий комплекс проєктних установ. 1979 року на місці вилучених під забудову трьох ділянок Солом’янського кладовища за проєктом архітекторів В. та О. Жукових почали споруджувати 26-поверховий корпус Головного інформаційно-обчислювального центру Міністерства водного господарства УРСР. Наприкінці 1980-х будівництво було призупинено. Надалі споруда дев’ять разів змінювала власників. Упродовж 2004–2007 років за проєктом архітекторів В. Гальченка та А. Цвєткова було здійснено масштабну реконструкцію з демонтажем кількох поверхів і надбудовою. За цю роботу архітектори 2010 року отримали Державну премію в галузі архітектури.

Після завершення нової забудови вигляд Солом’янки докорінно змінився. Було знесено майже всю історичну забудову.

Джерело: за краєзнавчими матеріалами Олександра Михайлика

Сьома краєзнавча лекція "Совки"

З циклу "Історія твого району"

3 квітня у Центральній бібліотеці Солом’янки імені Григорія Сковороди відбудеться сьома краєзнавча лекція києвознавця Олександра Михайлика. Лекцію буде присвячено найдавнішій місцевості Солом'янського району - Совкам.

Ми дізнаємося про заміський двір Володимерка, який був попередником поселення, про давні назви довколишніх урочищ. Згадаємо, як у середині 19 століття Совки описав видатний етнограф Домінік де ля Фліз. Дізнаємося, яка промисловість була у Совках на початку ХХ століття, як поселення було приєднане до Києва і як розвивалося у його складі. Згадаємо про історію церкви у Совках та її долю. Розповідь буде супроводжуватися старовинними картами, малюнками, рідкісними фото.

Совки унікальні тим, що не лише є найдавнішим поселенням Солом'янського району, а й попри сторічне перебування в межах Києва, зберегло давню планувальну структуру та досі має лише одноповерхову забудову.

Вулиця Софії Гале́чко

Із циклу "Прочитання вулиць"

Сучасна назва (з 2022): вулиця Софії Гале́чко

Підстава для перейменування: на честь української громадської діячки та військовички, хорунжої УСС Софії Галечко

Рішення Київської міської ради: від 8 грудня 2022 року № 5859/5900 «Про перейменування вулиці Зої Космодем’янської у Солом'янському районі міста Києва»

Місцевість: Олександрівська слобідка

Розташування: пролягає від Преображенської вулиці (тупик) до кінця забудови (має дворовий виїзд на вулицю Братів Зерових).

Попередня назва (1955 - 2022): на честь радянської партизанки, Героя Радянського Союзу Зої Космодем'янської

Первинна назва (поч. XX ст., не пізніше 1912 - 1955): (3-я) Гоголівська

Софія Галечко

Життєпис

Софі́я Гале́чко (Ґалєчко) народилася 3 травня 1891 року в місті Новий Сонч (нині Польща) єдиною дитиною поштового урядовця і приватної викладачки. У Новому Сончі закінчила народну школу. Навчалась у Самбірській народній гімназії. Закінчила філософський факультет університету міста Грац (Австрія). Брала участь в українському молодіжному русі, була членкинею «Пласту». В час навчання була головою гуртка «Рідна школа» та заступницею голови товариства «Січ». Очолювала міську громадську організацію «Взаємна поміч», доброчинними послугами якої користувалася українська громада, що проживала в Ґраці.

На початку Першої світової війни добровільно вступила до легіону Українських Січових Стрільців. З 1914 року була санітаркою, розвідницею, стрільчинею, четаркою. Командувала четою у 4-й сотні УСС Зенона Носковського. Відзначилась під час боїв на Тернопільщині, зокрема 14 вересня 1915 вмілими діями на чолі чети врятувала від поразки курінь. Нагороджена 10 листопада 1914 року «Медаллю за хоробрість». Того ж року підвищена в званні до підхорунжої. Згодом — хорунжа УСС, відзначилася у боях в Карпатах (зима 1914-15) та Бою за гору Маківку, була нагороджена другою срібною «Медаллю за хоробрість».

Брала активну участь у визвольних змаганнях 1917-1918 рр. У 1917–1918 роках служила в запасній частині — Коші Легіону УСС.31 серпня 1918 трагічно загинула. За словами Ольги Підвисоцької: купалась у річці Бистриці, потрапила у вир і втопилася у с. Пасічна. Існує версія, що Софія Галечко покінчила життя самогубством. Похована в урочищі Розтока.

Старшини УСС: Софія Галечко, Теодор Мамчур, Зенон Носковський, Павло Семирозум, Роман Дудинський та чех Здіславський

Софія Галечко та Ганна Дмитерко, 1916

Більше дізнатися про Софію Галечко можна у книзі "Знай Наших: обличчя, думки, вчинки : ілюстрована книга життя видатних синів та дочок нашої землі. Кн. 1 / Юрій Журавель." (2019). Це унікальна історія України в біографічних оповіданнях про видатних діячів. Кожна історія розкриє життєвий портрет сміливих полководців, яскравих митців, письменників, художників, політичних та громадських діячів та їх особливе місце і значення в історії нашого народу.

Пам'ять

У Івано-Франківську та у Солом’янському районі м. Києва є вулиця Софії Галечко.

У Надвірній щорічно проходить обласний фестиваль повстанської і стрілецької пісні імені Софії Галечко. Згідно з розпорядженням Представника Президента України від грудня 1993 року її могила віднесена до реєстру місць пам'яті Української революції. В Івано-Франківському міському центрі патріотичного виховання ім. С. Бандери 17 грудня 2013 року була представлена вистава «Софія Галечко» драматичним гуртком «МІФІЯ», за мотива твору Миколи Угрин-Безгрішного «Софія Галечко».

4 листопада 1990 року на могилі Софії Галечко споруджено пам'ятник: у кам'яній брилі вміщено бронзовий барельєф із зображенням Галечко у військовій формі, зверху хрест, а знизу напис: «Хорунжа УСС Софія Галечко 1891-1918. За Україну, за її волю, за честь, за славу, за народ».

Джерело: за матеріалами Вікіпедії

Вулиця Миколи Миклухи-Маклая

Із циклу "Прочитання вулиць"

Сучасна назва (з 2022): вулиця Миколи Миклухи-Маклая

Підстава для перейменування: на честь мандрівника Миколи Миклухи-Маклая

Рішення Київської міської ради: від 25 серпня 2022 року № 4988/5029 «Про перейменування вулиці Дежнєва в Солом'янському районі міста Києва»

Місцевість: Монтажник

Розташування: Пролягає від вулиці Володимира Брожка до вулиці Нечуя-Левицького та вулиці Монтажників.*

Попередня назва (1955 - 2022): вулиця Дежнєва, на честь російського мореплавця Семена Дежнєва (Дежньова).

Первинна назва (1-ша пол. XX ст., не раніше 1949 року - 1955): (2-га) Ольгинська

* Прилучаються Травнева вулиця, Сіверсько-Донецький провулок (двічі), Куп'янський провулок та Лисичанська вулиця.

Микола Миклу́ха-Макла́й (1846 - 1888), всесвітньовідомий мандрівник українського походження (з козацького роду Миклух); антрополог, етнограф, географ; дослідник народів Південно-Східної Азії, Австралії й Океанії; автор близько 160 наукових праць. Був підданим Російської імперії, але майже все своє свідоме життя провів поза її межами, де й зробив свої знакові дослідження та відкриття. Дослідив історію свого роду й повернув родовому прізвищу Миклуха повне написання — Миклухо-Маклай (щоправда, на російський манер).

Життєпис

Народився Микола Миколайович Миклуха 17 липня 1846 року в селі Язикове Боровицького повіту Новгородської губернії в родині інженера-залізничника Миколи Миклухи, який на той час був начальником будівництва ближньої ділянки Петербурзько-Московської залізниці та винаймав для родини кімнати в садибі Рождественське.

Батько Микола Ілліч Миклуха — українець, дворянин, родом із Стародуба Чернігівської губернії, його пращури — славнозвісні запорозькі козаки. Перший начальник Московського вокзалу. Коли Тарас Шевченко опинився в засланні, Микола Ілліч виявив свою солідарність, виславши йому поштою 150 карбованців. Грошовий переказ на пошті затримали, а Миколу Ілліча звільнили зі служби. На той час він був начальником пасажирської станції та вокзалу в Петербурзі.

Мати, Катерина Семенівна Беккер (Миклуха), походила з мішаної родини зрусифікованого німця С. Ф. Беккера — лікаря, учасника війни 1812 року, підполковника у відставці та польської дворянки Лідії Шатковської.

Стосовно свого походження Миклухо-Маклай зробив нотатки на берегах рукопису нарису про своє життя і подорожі, який йому надав для ознайомлення Е.С. Томассен:

"Мої предки родом з України, і були запорозькими козаками з Дніпра. Після анексії України Степан, один з членів родини, служив сотником (вище козацьке офіцерське звання) під командуванням генерала графа Румянцева і відзначився під час штурму турецької фортеці Очаків, указом Катерини II було надане дворянство…"

Як свідчить старовинний родовий переказ Миклухо-Маклаїв, що дійшов до наших днів, один з хоробрих козаків Грицько Миклуха взяв у полон шотландського лицаря Мікаеля Мак-Лая, що по бідності найнявся в польське військо. Мак-Лай прижився в сім'ї Миклух і пізніше поріднився з ними, одружившись із сестрою Грицька — Ганною. Для того, щоб зіграти весілля, Мікаелю довелося прийняти православ'я. Із з'єднання двох прізвищ виникло нове — Миклухо-Маклаї. Але козаки, як і раніше, продовжували іменуватися просто Миклухами і лише в другій половині XIX століття Микола Миколайович Миклуха, будучи студентом за кордоном, повернув прізвищу повне написання — Миклухо-Маклай (щоправда, на російський манер).

1882 року мандрівник, перебуваючи в Австралії, прокоментував уживання титулу «барон», яким його нерідко нагороджували в пресі:

"«Барон» — це недолуга спроба перекласти нам слово «благородний», колись зроблена в Єні. Російського титулу «барон» не існує; коли ви зустрінете когось із моїх співвітчизників з цим останнім титулом, то у нього виявиться грамота німецького, австрійського, данського або шведського походження; але родина Миклухо-Маклаїв іноземними титулами не володіє. Називайте мене, будь ласка, або «Nikolai Nikolaewitsh Mikluho-Maklay», або «Nicholas de Miklouho-Maclay»."

Помер Микола Миклуха-Маклай 14 квітня 1888 року в Санкт-Петербурзі.

На початку XXI сторіччя в Австралії та за її межами жило 8 онуків та 16 правнуків Миколи Миклухи-Маклая. Кілька з них підтримували зв'язки з українською громадою в Австралії.

Дізнатися більше про життя Миклухи-Маклая можна у ЦРБ імені Григорія Сковороди з книжок:

• Іван Корсак "Запізніле кохання Миклухо-Маклая: роман" (2016)
• "Великі мандрівники", авт.-упоряд. В. Маркова (2004)

 

Джерело: за матеріалами Вікіпедії та фондами ЦРБ імені Григорія Сковороди

Селище Першого Травня

Із циклу "Історія твого району"

До 1918–1920 років на місці колишнього селища Першого Травня та сучасного Першотравневого масиву ріс Кадетський гай. Історично Шулявський (згодом Кадетський) гай колись займав простір, обмежений сучасною залізницею Київ - Фастів, теперішніми Чоколівським бульваром і проспектом Повітряних Сил. Історія гаю почалася ще 1726 року, коли митрополит Варлаам Ванатович (Вонятович) заснував на правому березі Либеді літню резиденцію Київських митрополитів.

Селище мало форму трикутника між сучасними проспектом Повітряних Сил (тоді — шосе Героїв Стратосфери, пізніше Повітрофлотське шосе), Чоколівським бульваром (тоді — бульваром Леніна) та вулицею Авіаконструктора Антонова (тоді — вулицею Авіації).

1926 року в селищі налічувався 41 будинок, мешкало 179 осіб. Початково тут проклали шість вулиць — Авіації, Кооперації, Лукашевича (згодом Янки Купали, ліквідована), Піонерська (нині вона має назву Янки Купали), Секторну (ліквідована), Соціалістичну (сучасна Левка Мацієвича).

Навколо митрополичої дачі було насаджено величезний березовий гай. Частково основою гаю стали дубові насадження природного походження, що росли тут і раніше.

1847 року літню резиденцію митрополита було ліквідовано. Впродовж 1852–1857 років у гаю побудували Кадетський корпус. Східним краєм гаю у 1850-х пролягла початкова частина нового Кадетського шосе (нині – проспект Повітряних Сил), яке за будівлею Кадетського корпусу переходило у шлях до села Жуляни. На початку Першої світової війни вздовж Кадетського шосе було побудовано нові військові навчальні заклади. У період Української революції 1917–1920 років більшість дерев Кадетського гаю вирубали та спалили в київських «буржуйках». Від гаю залишилися поодинокі дерева й невеликі ділянки. Кожне старе дерево, що збереглося, має велику цінність.

Фото О.Михайлика

Одним із найстаріших і найвідоміших дерев Кадетського гаю є 400-річний Перунів дуб, що росте у дворі будинку № 1 на вулиці Генерала Воробйова. За легендою, колись це було священне місце поклоніння Перуну. Обсяг стовбура на висоті 1,3 м — 6 м, висота дерева — 15 м. Рішенням Київради від 23.04.2009 № 326/1382 дуб оголошено пам’яткою природи місцевого значення.

Іншим відомим деревом, що залишилося від Кадетського гаю, є дуб Фролкіна. Дерево росте біля будинку № 2/32 к. 3 на вулиці Антонова. Вік дуба — понад 300 років, обсяг стовбура — 4,3 м, висота — 25 м. Дерево назване на честь киянина А. М. Фролкіна, коштом якого дуб було вилікувано 2009 року. Рішенням Київради від 23.12.2010 № 415/5227 дуб Фролкіна оголошено пам’яткою природи місцевого значення. Поряд ростуть іще два вікових дуби (віком приблизно 300–350 років), проте вони заповідного статусу не мають. Нагадує про колишній гай і невелика діброва з кількох десятків 100–200 річних дубів уздовж парного боку вулиці Антонова.

На місці частини колишнього Кадетського гаю впродовж 1925–1929 років було розплановано та забудовано нове поселення. Селище кооперативу робітників-залізничників ім. Першого Травня будувалося у господарчий спосіб (тобто силами самих робітників) за допомогою довготермінової державної позики. Проєкт селища склало Управління Південно-Західної залізниці. Загалом було збудовано 64 одноповерхових і двоповерхових житлових будинки котеджного типу.

Фото з архіву Олександра Михайлика

На початку 1930-х забудову було дещо поширено в бік Чоколівки. Виникло ще три нові вулиці — бульвар Леніна, вулиця Колективізації (сучасна Джеймса Мейса) й Транспортна (ліквідована). Ближче до кінця 1930-х з’явилася вулиця Культури (сучасна Сергія Берегового). Забудова селища тривала у 1930-х — там поставали нові кооперативні будинки.

Руйнування селища Першого Травня почалося у 1950-х із початком магістральної забудови Повітрофлотського шосе (нині – проспект Повітряних Сил). Далі магістральну забудову парного боку Повітрофлотського проспекту продовжили в бік Севастопольської площі.

На місці знесеної одноповерхової забудови селища Першого Травня у 1957–1958 роках спорудили чотири п’ятиповерхових житлових будинки уздовж Повітрофлотського проспекту. Між будинками також звели чотириповерхову будівлю для райвиконкому Залізничного району та триповерхову будівлю-вставку Залізничного універмагу.

Наступними кроками у знесенні селища стали магістральна забудова Чоколівського бульвару на початку 1970-х і багатоповерхова забудова вулиці Антонова у середині 1970-х. Саме в цей час було знесено решту забудови селища Першого Травня. Зникли деякі вулиці, хоча вулична мережа здебільшого збереглася. Частина вулиць тепер є безіменними проїздами. Забудовувати Чоколівський бульвар багатоповерхівками почали 1970 року. Багатоповерхова забудова вулиці Антонова розпочалась у середині 1970-х. Окрім того, на території колишнього селища з’явилися дитсадки та поліклініка.

Фото О.Михайлика

Наразі відомо про п’ять вцілілих будинків селища Першого Травня, споруджених у 1926–1934 роках. Один із них розташований за адресою: вулиця Левка Мацієвича, 5, і у 1970-х був пристосований під допоміжне приміщення одного з дитсадків. Другим є сусідній із ним двоповерховий будинок № 5/1, побудований у 1933–1934 роках, який спочатку мав адресу на вулиці Кооперації, 54. Нині його надбудовано та значно змінено. Ще одна одноповерхівка, також за адресою: вулиця Левка Мацієвича, 5, збереглася навпроти дитсадка на Левка Мацієвича, 6/2. Вона також із 1970-х пристосована під допоміжне приміщення дитсадка, але з усіх збережених будинків має чи не найбільш автентичний вигляд.

Фото О.Михайлика

Ще дві двоповерхівки (фасади значно змінено) збереглися вздовж колишньої вулиці Піонерської (нині — безіменний проїзд, що починається в арці Залізничного універмагу і завершується прилученням до вулиці Левка Мацієвича). Їхні адреси — вулиця Левка Мацієвича, 5 та 5 к. 2. Значною мірою збереглася і планувальна структура селища. Під час знесення старої забудови зникло лише дві невеликі вулиці. Решта вуличної мережі залишилася без змін.

Джерело: публікацію здійснено за краєзнавчими матеріалами києвознавця О. Михайлика

Шоста краєзнавча лекція "Солом’янка"

20 березня у Центральній бібліотеці Солом’янки імені Григорія Сковороди відбудеться 6-та краєзнавча лекція "Солом’янка" від києвознавця Олександра Михайлика.

Лекцію буде присвячено місцевості Солом'янка, яка дала назву усьому адміністративному району. Ми дізнаємося, коли почалося заселення цієї місцини і які назви вона мала. З'ясуємо походження цих назв. Поговоримо про роль залізниці в розвитку Солом'янки, про історію церкви Покрови Пресвятої Богородиці та навколишньої місцевості. Дізнаємося, як протягом ХХ століття змінився вигляд Солом’янки і як вона набула сучасного вигляду. А ще про видатних постатей, згадки у літературі й цілу низку цікавинок. Зацікавилися темою? Чекаємо на вас!

вул. Освіти, 14а

20 березня о 17:30

Вхід вільний

Укриття є!

Жуляни (Жиляни). Неіменні назви вулиць, набуті внаслідок перейменування 2022 року

Із циклу "Прочитання вулиць"

Вулиця Гуцульська

Сучасна назва (з 2022): вулиця Гуцульська

Підстава для перейменування: на честь гуцулів**, етнографічної групи українців, що проживають у Карпатах

Рішення Київської міської ради: від 25 серпня 2022 року № 4996/5037 «Про перейменування вулиці Карла Маркса в Солом'янському районі міста Києва»

Місцевість: Жуляни (Жиляни)

Розташування: Пролягає від Повітрофлотської вулиці до кінця забудови, продовженням слугує незабудована дорога, що йде до вулиці Шевченка

Попередня назва (1950-х? - 2022): Карла Маркса, на честь німецького вченого-філософа, засновника комуністичної ідеології

Первинна назва*: достеменно невідома

* Вулиця зафіксована ще на картах Київської губернії 1860-х років та 1891 року, називалася, ймовірно, за назвою кутка села, через який пролягала (Марченків). Місцями збереглася забудова 1-ї третини XX століття.

** Гуцу́ли — етнографічна група українців, яка проживає у Карпатах та які, за однією з версій, є нащадками найстародавнішого племені літописних уличів. Гуцули є чи не єдиною групою українського етносу, для якої вівчарство завжди було провідною галуззю господарства. Гуцули проживають в таких адміністративно-територіальних областях України як Івано-Франківська, Чернівецька і Закарпатська (Верховинський, південна частина Косівського й Надвірнянського районів Івано-Франківської області, Путильський та південна частина Вижницького району Чернівецької області, більша частина Рахівського району Закарпатської області).Територія Гуцульщини в Україні — 6,5 тис. км², хоча гуцули також проживають на півночі Румунії — на Мармарощині та південній Буковині.

Вулиця Морських Піхотинців

Сучасна назва (з 2022): вулиця Морських Піхотинців

Підстава для перейменування: на честь Морської піхоти** Військово-морських сил Збройних сил України

Рішення Київської міської ради: від 25 серпня 2022 року № 4997/5038 «Про перейменування вулиці Мічуріна в Солом'янському районі міста Києва»

Місцевість: Жуляни (Жиляни)

Розташування: Пролягає від вулиці Сергія Колоса до Лугової вулиці.

Первинна назва* (1-ша третина XX століття - 2022): Мічуріна, на честь російського біолога і селекціонера

* Виникла у 1-й третині XX століття як одна з вулиць села Жуляни (куток Греківщина).

** Морська піхота Збройних сил України являє собою передові сили висадки, що призначений для дій у складі тактичних і оперативно-тактичних десантів, а також оборони пунктів базування ВМС, островів, ділянок узбережжя, портів, аеродромів та інших важливих об'єктів. Народження регулярної української морської піхоти в сучасному розумінні припадає на час існування Української Держави у формі Гетьманату Павла Скоропадського (29 квітня— 14 грудня 1918 року)

Вулиця Українських повстанців

Сучасна назва (з 2022): вулиця Українських повстанців**

Підстава для перейменування: на честь Української Повстанської Армії

Рішення Київської міської ради: 25 серпня 2022 року № 4986/5027 «Про перейменування вулиці Героїв Війни в Солом'янському районі міста Києва»

Місцевість: Жуляни (Жиляни)

Розташування: Пролягає від вулиці Сергія Колоса до Повітрофлотської вулиці.

Первинна назва (середина 1940-х? - 2022): Героїв Війни

Первинна назва*: достеменно невідома

* Вулиця виникла у XIX столітті. Вулиця проходить повз парк, в якому споруджено Меморіал воїнам та жителям села Жуляни, що загинули у роки Другої світової війни. Звідси й попередня назва вулиці.

Фото О. Михайлика

** Українська повстанська армія (УПА) — військово-політичне формування, яке діяло в Україні протягом 1942-1960 років (хоча були й випадки бойового спротиву окремих бійців УПА і пізніше), озброєне крило ОУНР. Перші загони УПА Поліська Січ були сформовані Тарасом Бульбою-Боровцем 28 червня 1941 року. Згідно з позицією ОУН (б), офіційною датою створення УПА вважається 14 жовтня 1942 року. У травні 1943 року загони ОУН(б) почали офіційно іменуватися «Українською повстанською армією». Ряди УПА поповнювалася за рахунок добровольців з числа ідейних націоналістів, перебіжчиків із допоміжної поліції, дезертирів з Червоної Армії. Своїм головним завданням УПА декларувала підготовку потужного повстання, яке мало розпочатися в сприятливий для того часу момент, коли СРСР і Німеччина виснажать один одного в кровопролитній війні, а потім створення самостійної єдиної української держави, яка мала включати в себе всі етнічні українські землі. Крім українців, яких була переважна більшість, в складі УПА воювали євреї, росіяни та бійці інших національностей. З самого початку свого існування УПА воювала на три фронти: з військами Третього Рейху та його союзниками, польським Рухом опору (Армією Крайовою, Армією Людовою) та радянськими партизанами. З поверненням радянського режиму на західноукраїнські землі, УПА ще кілька років змогла чинити активний спротив каральним загонам НКВС. УПА діяла до 1954 року, коли активні її дії припинилися. Окремі осередки спротиву продовжувались впродовж 1950-х — 1960-х років. З травня по листопад 1943 року Головним Командиром УПА був Дмитро Клячківський, з 1944 по 1950 рік — генерал Роман Шухевич, з 1950 по 1954 рік — Василь Кук. З 2015 року вояки УПА мають встановлений Верховною Радою статус борців за незалежність України у XX столітті. Боротьба Української повстанської армії — складова Українського визвольного руху 1920-1950 років. У грудні 2018 року прийнято закон, який надає солдатам УПА статус учасників бойових дій, додатковий соціальний захист.

Вулиця Територіальної оборони

Сучасна назва (з 2022): вулиця Територіальної оборони**

Підстава для перейменування: на честь сил Територіальної оборони Збройних Сил України.

Рішення Київської міської ради: від 8 вересня 2022 року №5438/5479 «Про перейменування вулиці Ватутіна в Солом'янському районі міста Києва»

Місцевість: Жуляни (Жиляни)

Розташування: Пролягає від вулиці Отця Анатолія Жураковського до Кільцевої дороги

Попередня назва (середина XX ст. - 2022): Ватутіна, на честь радянського військового діяча, генерала

Первинна назва*: достеменно невідома

* Вулиця зафіксована на картах Київщини 1860-х років та 1891 року, ймовірно, мала назву одного з кутків села Жуляни, через які пролягала (Козлівщина — на початку вулиці та Могилів — дальня частина вулиці).

Фото О.Михайлика

** Сили територіальної оборони (Сили ТрО) — окремий рід сил ЗСУ, на який покладається організація, підготовка та виконання завдань територіальної оборони. Безпосереднє керівництво територіальною обороною здійснюється Головнокомандувачем ЗСУ через Командувача Сил територіальної оборони. За даними видання The Military Balance 2024 року, Сили територіальної оборони мали чисельність у 200 - 350 тис. військовослужбовців. Вони були організовані у 31 легкопіхотну бригаду. Тривалий час територіальна оборона була частиною Сухопутних військ. Внаслідок реформи, 1 січня 2022 року Сили територіальної оборони були виділені в окремий рід сил. У складі Сил територіальної оборони України передбачено 25 бригад (одна бригада на регіон), які складаються із понад 150 батальйонів (один батальйон на район). Силам територіальної оборони Збройних Сил України належить чільна роль в організації та виконанні завдань територіальної оборони. Територіальна оборона, поряд з рухом опору та підготовкою громадян України до національного спротиву є складовою Національного спротиву в Україні.

Джерело: Вікіпедія, фото з архіву києвознавця Олександра Михайлика

Вулиця Катерини Ступницької

Із циклу "Прочитання вулиць"

Ву́лиця Катерини Ступни́цької — вулиця в Солом'янському районі м. Києва (сучасна назва - з 2022 року)

Підстава для перейменування: на честь українського військового медика, Героя України Катерини Ступницької

Рішення Київської міської ради: від 8 грудня 2022 року № 5857/5898 «Про перейменування вулиці Уляни Громової у Солом'янському районі міста Києва»

Місцевості: Олександрівська слобідка, Пронівщина

Розташування: Пролягає від Олексіївської вулиці до Дачної вулиці. Прилучається Кишинівська вулиця (двічі) та проїзд (без назви) до проспекту Валерія Лобановського

Попередня назва (1953 – 2022): на честь радянської підпільниці, Героя Радянського Союзу Уляни Громової

Первісна назва (на межі 1940–50-х рр. – 1953): 480-та Нова вулиця

Катерина Ступницька (1996 – 2022), український військовий медик, сержант Збройних сил України. З 2016 року - санінструктор медпункту 3-го механізованого батальйону в 14-й ОМБр. Неодноразово була на передовій в зоні ООС. У боях при смт Макарів Київської області на початку широкомасштабного російського вторгнення самовіддано рятувала українських танкістів під шквальним вогнем противника. Загинула 10 березня 2022 року від ракетно-бомбового удару.

Нагороди

Звання «Герой України» з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (19 березня 2022, посмертно) — за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі.

Життєпис

Народилася 11 квітня 1996 року у селі Залізниця Рівненської області. Закінчила Дубенський медичний коледж. Першим місцем роботи був фельдшерсько-акушерський пункт у селі Даничеві Рівненської області.

Згодом дівчина уклала контракт для проходження військової служби. З 2014 року на передовій неодноразово рятувала життя захисників і захисниць України.

З 2016 року проходила військову службу на посаді санітарного інструктора медичного пункту 3-го механізованого батальйону в 14-й окремій механізованій бригаді у місті Володимирі Волинської області. Неодноразово, з нетривалими відпустками, була на передовій в зоні ООС. У вересні 2021 року продовжила контракт ще на рік.

10 березня 2022 року тривали важкі бої за визволення смт Макарів Київської області, захопивши яке, ворог мав намір оточити Київ з заходу. Ворожа артилерія не вщухала ні на хвилину, та українських воїнів це аж ніяк не зупиняло, вони нещадно нищили окупантів — одна за одною ворожі машини спалахували від влучних пострілів. Противника відкидали все далі й далі, звільняючи такий важливий населений пункт. Під час бою підбили екіпаж танка командира першої роти.

Дівчина, не задумуючись, помчала за пораненими. Під шквальним вогнем противника змогла евакуювати всіх — і командира, і членів екіпажу. Дівчина оперативно надала першу медичну допомогу і вивезла танкістів для подальшої евакуації у безпечне місце. Сама ж одразу повернулась до підрозділу.

"Катя на собі цілий день виносила «двохсотих» і «трьохсотих». Таке маленьке дівчатко таких дядьків витягувало і під такими обстрілами — я б не повірив, якби сам не бачив. Зокрема, і командира взводу. Поранених евакуювали на машинах до лікарень. Вона реально безстрашна була, такий сильний дух у неї", — згадував танкіст 14-ї ОМБр Василь Швець.

Щойно увечері з’явилась мінімальна надія хоча б на півгодини спокою — окупанти завдали низку ракетно-бомбових ударів по периметру. Пряме потрапляння у будівлю, яка слугувала медичним штабом, не залишило Катерині шансів на життя.

Фото О. Михайлика. Старий

трьохсотрічний дуб на вул. Катерини Ступницької

Прощання з Катериною Ступницькою відбулося 11 березня 2022 року у місті Корець Рівненської області. 12 березня 2022 року її поховали у рідному селі.

Вшанування пам'яті

19 березня 2022 року указом Президента України Катерині Ступницькій було присвоєно звання Героя України посмертно. Пам’ять героїні гідно вшановано. 1 вересня 2022 року її ім’ям назвали школу, де навчалась військова медикиня. У жовтні 2022 року на честь Катерини Ступницької перейменовано колишні вулицю і провулок Пушкіна у м. Корець на Рівненщині. Також 8 грудня 2022 року вулицю Уляни Громової в Солом'янському районі м. Києва було перейменовано на честь Катерини Ступницької.

Посилання на статті у медіа про Катерину Ступницьку:

Армія-Інформ , Громадське

Джерело: за матеріалами Вікіпедії.

П’ята краєзнавча лекція з циклу «Cолом'янка. Історія твого району»

7 березня у Центральній бібліотеці Солом’янки імені Григорія Сковороди (вул. Освіти, 14а) відбудеться п’ята краєзнавча лекція з циклу «Cолом'янка. Історія твого району» від києвознавця Олександра Михайлика — «Селище Першого Травня та Першотравневий масив». 

Лекцію буде присвячено одному з перших робітничих селищ Києва - селищу Першого Травня, його історії, особливостям забудови.

Дізнаємося, що вціліло з забудови селища. Також чільне місце буде присвячено Першотравневому масиву - другому за ліком у Києві житловому масиву. Дізнаємося, скільки варіантів оздоби будинків було створено, як змінювався підхід до забудови. Також згадаємо про видатних постатей, які жили на Першотравневому масиві, поспілкуємося про залишки Кадетського гаю та інші цікавинки. Зацікавилися темою? Чекаємо на вас!

Чоколівка

Фото О. Михайлика

Із циклу "Історія твого району"

Чо́колівка — історична місцевість Києва, що нині є частиною Солом'янського району. Сучасна Чоколівка охоплює територію між Південним залізничним напівкільцем Києва, аеропортом, Турецьким містечком та історичною Солом'янкою.

До широких меж Чоколівки належить Першотравневий масив, КНУБА разом із забудовою між вул. Освіти та проспектом Лобановського, а також нежитлова забудова між вулицями Святослава Хороброго, Медовою та проспектом Повітряних сил (донедавна — Повітрофлотський проспект).

Вузькі межі Чоколівки — територія між залізничною колією, частиною Чоколівського бульвару, вулиць Авіаконструктора Антонова, Святослава Хороброго, Федора Ернста, проспекту Повітряних сил та Міжнародного аеропорту «Київ» імені Ігоря Сікорського.

На карті нашого району з початку ХХ ст. існує місцевість Чоколівка і це є той рідкісний приклад, коли у назві увічнена особистість, причетна до появи місцини.

Микола Чоколов (1845 - 1932), на честь якого місцина й здобула назву, був відомою особистістю – на початку 1900-х років один із найбагатших промисловців Києва, купець 1-ї гільдії, гласний (депутат) міської думи, власник друкарні на вулиці Великій Житомирській №20, співзасновник винокурно-дріжджового заводу на вулиці Глибочицькій.

Передісторією появи місцини стало звернення 1896 року робітників заводу Гретера та Криванека до Міської думи з проханням виділення землі під індивідуальну забудову на пільгових умовах.

Дума спершу запропонувала землю між Старо-Житомирським шляхом та Брест-Литовським шосе, однак через зростання вартості землі через спорудження Політехнічного інституту довелося шукати іншу місцину.

1899 року було утворено «Київську робітничу артіль», яка мала права юридичної особи. Засновником артілі якраз і був Микола Чоколов. Артіль ухвалила рішення придбати землі, що знаходилися за Кадетським гаєм, вздовж шляху на Жуляни. Ці землі відносилися до Микільсько-Борщагівської волості Київського повіту. Власником частини земель був волосний писар Устименко, в якого за 16800 крб. було придбано 7 десятин землі. Половину необхідної суми мала артіль, другу половину дав сам Чоколов.

Наприкінці 1901 року землю було розділено на 39 ділянок – так починалося селище Чоколівка. Отримання артіллю кредиту у 20,5 тис. крб. лише прискорило забудову – за рік, до осені 1902 року було забудовано 28 ділянок.

А офіційною датою появи селища є 6 серпня 1905 року, коли відбулося освячення та додаткове відкриття селища, що в той же день здобуло ім’я Миколи Чоколова – так на карті міста з’явилася Чоколівка.

На той момент селище мало 31 забудовану садибу – з будиночком, садком та присадибною ділянкою. У середині 1910-х років селище мало вже бл.20 вулиць та простягалося між сучасними проспектом проспектом Повітряних Сил (тоді Земська вул.), вулицями Донецькою і Смілянською (тоді – власне Чоколівська та Озерна) та залізницею. Однією з основних була вулиця Земська, продовження Кадетського шосе.

Донедавна про це було невідомо, але нетривалий час до Чоколівки навіть ходив від Тріумфальних воріт (нині Повітрофлотський міст) трамвай. У непростий для нашої історії час, 10 квітня 1918 року було відкрито продовження спорудженої ще 1908 року Кадетської лінії до Чоколівського селища. На жаль, лінія проіснувала недовго і вже 1919 року була закрита...

12 жовтня 1923 року Чоколівку було включено до меж Києва.

1926 року Чоколівка мала 485 садиб, де мешкало 1478 осіб.

Зростання селища потребувало розвитку соціальної сфери, тому 1923 року було відкрито клуб, а 1925 року - школу, де навчалося 170 дітей. У 1936 році школа перейшла у нову, спеціально споруджену за проєктом архітектора Юрія Корбіна, будівлю на вулиці Чоколівській (нині Донецька), 25. У Чоколовці існувала власна аптека фармацевтів Вінзбургів. На сучасній Севастопольській площі існувало поштове відділення.

Водночас у 1925-29 роках розплановується та забудовується «супутник» Чоколівки – селище імені Першого Травня, збудоване частково на місці знищеного Кадетського гаю (сучасними межами селища є трикутник між проспектом Повітряних Сил, Чоколівським бульваром та вулицею Антонова). Це поселення будувалося здебільшого для робітників-залізничників.

Станом на 1932 рік у Чоколівці мешкало 1697 осіб та налічувалося 494 садиби.

Забудова селища була змішаною: якщо північну частину було забудовано виключно індивідуальними малоповерхівками, то південна частина мала цілі квартали промислово-складської забудови. Єдиним представником багатоповерхової забудови 1930-х є житлова чотириповерхівка на проспекті Повітряних Сил, 78.

У повоєнну добу, а саме у 1950–1952 роках, Чоколівку було поширено на північ. У кварталах, обмежених сучасними вулицями Донецькою, Левка Мацієвича й Сергія Берегового, виник мікрорайон 2-3-поверхової забудови. Він має неофіційну назву «селище ГВФ», адже будинки призначалися переважно для працівників тодішнього Київського інституту цивільного повітряного флоту (тепер — Київський Авіаційний Інститут, донедавна — Національний авіаційний університет).

1950 року в Чоколівці силами військовополонених німців було споруджено двоповерховий будинок культури ім. Кірова (тодішня адреса — бульвар Леніна, 15). Невдовзі в будівлі відкрився кінотеатр, який успадкував назву клубу. Його знесли 1970 року, а 1977-го на цьому місці звели адміністративну будівлю (Чоколівський бульвар, 13). На першому поверсі відкрили кінотеатр «Єреван» на 415 місць. Закрили його 2007 року. Відтоді приміщення не використовується.

У 1952 та 1955 роках майже всі вулиці Чоколовки, зокрема й ті, що мали назви ще з 1900-х, було перейменовано. Однією з небагатьох вулиць, яка зберегла історичну назву, є Святославська.

У 1960-х під забудову було остаточно освоєно весь простір між Чоколівським бульваром, вулицями Донецькою та Ушинського. На стику нинішнього проспекту Повітряних Сил, Чоколівського бульвару та проспекту Лобановського сформувалася площа, яку 1967 року назвали Севастопольською. У 1960-х Чоколовка остаточно злилася із забудовою селища Першого Травня та Першотравневого масиву.

Зразок старої забудови Чоколівки. Фото О. Михайлика

Попри масове будівництво 1960-х, у південній частині Чоколовки залишалася незабудованою місцевість, обмежена проспектом Повітряних Сил, вулицями Вінницькою та Ернста. Дерева, що росли тут іще до забудови, утворювали паркову зону, яка довго не мала власної назви й неофіційно звалася «парком на вулиці Вінницькій». У 2010-х зона отримала офіційний статус парку, який спочатку називався Вінницьким. Згодом його перейменували на парк Захисників України. 2016 року паркову зону впорядкували, оновили покриття доріжок, встановили лавки та влаштували дитячий майданчик. Загальна площа парку — 5,44 га. Його засаджено листяними породами дерев (клени, липи, берези, тополі, каштани).

Майже всю стару садибну забудову Чоколовки знесли у 1970-х. При цьому зникли 13 вулиць і три провулки. Забудова 1970–1980-х представлена переважно 9-поверховими житловими будинками.

Фото О. Михайлика

У 1976–1977 роках на вулиці Народного Ополчення (нині – Святослава Хороброго) звели будівлі для Інституту кардіології ім. Академіка Стражеска. Медичний заклад, заснований 1936 року лікарем Миколою Стражеском як Український інститут клінічної медицини, 1978 року розпочав діяльність у нових приміщеннях. 1979 року перед інститутом було відкрито пам’ятник Миколі Стражеску.

2000 року було реконструйовано транспортну розв’язку на Севастопольській площі. У 2000-х тут звели нову сучасну будівлю Солом’янської РДА.

Важливою рисою Чоколовки є те, що вона, як і Олександрівська слобідка, значною мірою зберегла історичну мережу вулиць.

Джерело: публікацію здійснено за краєзнавчими матеріалами києвознавця О. Михайлика