Мати В. Сікевича, – Наталя Данилівна, – донька відомого
письменника-богослова Данила Максимовича Смолодовича, прищепила своїм чотирьом
дітям любов до навчання. В. Сікевич закінчив 3-ю Київську класичну гімназію
(1888), Київський кадетський корпус та Київське піхотне юнкерське училище
(1890).
У 18-річному віці В. Сікевич вступив до лав війська і віддав армійській службі 29 років. Був активним учасником російсько-японської (1904–1905) та Першої світової (1914–1918) воєн, мужньо воював на фронтах, був двічі поранений, в 1917 році отримав чин полковника царської армії.
Володимир Сікевич удостоєний державних
нагород Російської імперії – Ордена Св. Станіслава ІІІ-го ступеня
(березень 1907 р.), Ордена Св. Станіслава ІІ-го ступеня (грудень
1914 р.), Ордена Св. Анни ІV-го ступеня (вересень 1916 р.),
Ордена Св. Анни ІІ-го ступеня (червень 1917 р.)
Як і більшість генералів тодішньої армії, він не визнав
більшовиків і в листопаді 1917 року перейшов на службу до Української Народної
Республіки. Наприкінці 1917-го українізував 6-й
запасний піхотний полк і присягнув Україні.На початку 1918 року як
старшина Гайдамацького коша Слобідської України, створеного Симоном Петлюрою,
В. Сікевич брав участь у боях за Київ з більшовицькими військами Муравйова. У березні 1918 року Сікевича було
призначено командиром 3-го Гайдамацького полку, що входив до складу Запорізької
дивізії, визволяв від більшовиків Лубни, Конотоп, Полтаву, Харків. У квітні він
очолив Донецьку групу у складі трьох піхотних, гарматного та інженерного
полків, яка звільнивши від більшовиків Донбас, 26 квітня вийшла на кордон із
Росією та підняла над ним прапор УНР.
Сікевич мав нагороди Української
Народної Республіки – Хреста Симона Петлюри, Воєнного хреста УНР, Галицького
Хреста.
У добу Гетьманату Скоропадського війська під командуванням В.
Сікевича охороняли східні кордони України. На початку 1919 року В. Сікевич
виїхав до Австрії, де в статусі військового аташе УНР очолював репатріаційну
комісію та формував із колишніх військовополонених підрозділи для Армії УНР. З
9 грудня 1920 року він виконував обов’язки посла УНР в Угорщині. У 1922 році
Уряд УНР в екзилі присвоїв Сікевичу звання генерал-хорунжого. Завдяки своїм
особистісним якостям він налагодив дружні стосунки з президентом Угорщини, яка
стала першою державою, що офіційно визнала УНР.
Голова Надзвичайної дипломатичної місії УНР в Угорщині В.
Сікевич відіграв ключову роль у підготовці переїзду з Варшави до Будапешта С.
Петлюри, коли той змушений був залишити Польщу. З 2 січня 1924 року С. Петлюра
перебував в Угорщині, уряд якої, завдячуючи зусиллям Сікевича, доброзичливо
поставився до його приїзду. Але 2 травня В. Сікевич отримав повідомлення про
припинення угорським урядом діяльності дипломатичної місії УНР в Угорщині і був змушений залишити
країну.
Після вимоги більшовиків до уряду Угорщини видати В. Сікевича
радянській Росії, генерал із родиною залишає Європу і переїздить до Канади.
Спочатку він оселився у Вінніпегу, де організував Товариство вояків Армії УНР,
згодом – у Торонто, де також керував ветеранськими організаціями колишніх вояків
УНР, був лідером антибільшовицького руху українських емігрантів.«Український
Лев» - так називали Сікевича. До самої смерті генерал В. Сікевич не полишав
громадської діяльності. Представляючи українських вояків, він зустрічався з
королевою Великобританії Єлизаветою та Георгом VI, брав участь у роботі Ради
Української бібліотеки імені Симона Петлюри, організовував футбольні турніри.
Помер Володимир Васильович Сікевич 27 липня 1952 року. Похований на кладовищі Проспект у Торонто.
