Батиєва гора

Із циклу "Історія твого району"

Батиєва гора — історична місцевість, селище у м. Києві. Розташована на схилі пагорба над річкою Либідь і залізницею між Протасовим і Кучминим ярами.

Орієнтовні межі — по вулиці Кучмин Яр, початковій частині вулиці Романа Ратушного, Городній вулиці та залізницею.

Батиєву гору 1950-х описав український письменник Іван Сенченко в оповіданні «На Батиєвій горі», згадав її і в оповіданні «На Калиновім мості».

Згадував місцевість і Максим Рильський в одному зі своїх віршів: 

«Ластівки літають, бо літається,

І Ганнуся любить, бо пора...

Хвилею зеленою здіймається

Навесні Батийова гора».

Фото О.Михайлика

Уперше зустрічається як «Батиєва могила» на мапі Києва 1860 року. Відомо, що в той час на горі було близько 50 курганних могильників із похованнями, які 1862 року дослідив науковець Яків Волошинський. Іноді трапляється варіант назви «Батієві могили». Існує версія — назва гори походить від якогось Бати (Баті). Цей топонім ближче до кінця ХІХ ст. породив популярну міську легенду: нібито 1240 року на цій горі стояв намет хана Батия.

Фото О.Михайлика

Фото О.Михайлика

Фото О.Михайлика

Територія гори у ХІХ ст. належала Києво-Софійському митрополичому дому, який насадив тут розлогі вишневі сади. На мапах межі ХІХ-ХХ ст. цю місцевість так і підписано: «Дача скотного митрополичого двору». Ще одна назва — Паньківська дача — походить від прізвища власників цих земель у XVI ст. Паньковичів (Панькевичів).

В останні роки ХІХ ст. церква продавала землю на горі під будівництво. Робітники-залізничники паровозного депо розплановували тут ділянки та забудовували гору будиночками. Так 1898 року виникло робітниче селище Батиєва гора. Вулиці, як було поширено в робітничих поселеннях, називали лініями. 1898 року з’явилися Перша, Друга й Третя лінії.

Окремо на межі ХІХ–ХХ ст. на південній частині гори сформувалася вулиця Городня, яка сполучила Батиєву гору з Протасовим яром. Селище розпланували й забудували досить швидко, близько 1909 року виникло ще сім нових вулиць-ліній.

1909 року на Батиєвій горі вже існували 254 забудовані садиби, населення становило близько 5 тис. осіб. Міська дума на засіданні 11 листопада цього ж року постановила включити Батиєву гору до меж міста. 2 червня 1910 року було ухвалено Найвище повеління про приєднання до Києва передмість. Батиєва гора разом із сусідніми місцевостями стала частиною Києва. 15-16 лютого 1911 року міською думою була вперше обрана Комісія по завідуванню Солом’янкою, Батиєвою горою, Кучминим і Протасовим ярами. Солом’янська комісія формувалася так: по 1 представнику від Батиєвої гори, по 1 представнику від Протасового яру, по 2 представники від Солом’янки, а також призначено по представнику Бактеріологічним інститутом і від Клінічного містечка.

Розширення залізничного вузла та розбудова паровозного депо потребували покращення водопостачання. Тому 1905 року на Батиєвій горі було виокремлено ділянку із земель Паньківської дачі для влаштування резервуарів, вода з яких мала б використовуватися для заправки паровозів.

У 1911–1913 роках тут побудували два залізобетонних резервуари. Воду привозили з Десни й накачували в резервуари, а звідти вона вже надходила до паровозного депо під власним тиском. У серпні 1914 року петербурзька фірма «Железобетон» мала розпочати зведення поряд із резервуарами залізобетонної водогінної вежі місткістю 24 тис. відер. Вартість будівництва мала становити 45 тис. рублів. У вересні 1914 року було подано на розгляд проєкт башти, але через початок Першої світової війни її так і не побудували.

Біля резервуарів 1913 року спорудили цегляний будиночок для наглядача, який мав постійно стежити за рівнем води. Для контроля встановили спеціальний поплавок. Коли заповнювався перший резервуар, вода трубою надходила в другий. Коли ж повними ставали всі резервуари, наглядач телефонував до паровозного депо, аби звідти припинили подавати воду. Час від часу резервуари спорожнювали, щоб очистити дно від мулу. Працівники, котрі чистили їх, потрапляли досередини через люк угорі баку. Резервуари використовували до 1960-х, проте наглядач спостерігав за ними до 1976 року.

Ще в 1980-х родина наглядачів, яка мешкала в будинку з 1944 року, замислила влаштувати в резервуарах храм — один із членів родини став священником. Проте у 1990-х землю, де стоять резервуари, віддали під забудову тодішнім високопосадовцям. 1995 року було зареєстровано церковну громаду. Після багатьох років поневірянь 2003 року вдалося відкрити церкву в одному з двох резервуарів. Того ж року поряд із будинком наглядача звели капличку. Храм було присвячено іконі Божої Матері Одигітрії. Верхівки обох резервуарів увінчано куполами з хрестами, хрест установлено й біля церкви. У церкві періодично правлять служби, вона поступово облаштовується.

1914 року мешканці Батиєвої гори подали клопотання щодо будівництва у селищі церкви. Як розповідала корінна мешканка Батиєвої гори, на найвищій точці, де згодом звели кінотеатр «Вогник» (стик вулиць Романа Ратушного, Докучаєвської, Привітної), поставили великого хреста — там мав бути храм. Однак клопотання було відхилено. Пізніше, 1916 року, в пристосованому приміщенні двоповерхової дерев’яної школи на вулиці Городній, 14 відкрили Троїцький храм. Церква розташувалася на другому поверсі, на першому був причт. Поряд стояла дзвіниця. 1931 року церкву закрили, будівлю згодом було втрачено.

2001 року на вулиці Городній у пристосованому приміщенні відкрили нову Троїцьку церкву.

1936 року силами Південо-Західної залізниці було зведено однокомплектну двоповерхову школу № 26 на 400 учнів за проєктом архітектора Повстенка. Школу здали 1 серпня 1936 року. Нині це — школа № 60 на вулиці Романа Ратушного, 1. У 1937–1938 роках за проєктом архітекторки Тамари Волкобой було побудовано ясла залізничників на 60 дітей. Будівництво розпочалося навесні 1937 року, ясла здали 1 липня 1938 року.

У 1950-х на Батиєвій горі почали споруджувати багатоквартирні житлові будинки. На вулиці Городній звели гуртожитки заводу «Транссигнал» та фабрики «Роза» (1951-1953), житловий будинок № 11 (1958). Є декілька будинків 1950-х і на вулиці Докучаєвській. До забудови 1960–1970-х належать: п’ятиповерхівки на Городній, 9-поверхівки на Городній і на Докучаєвській. У 1958–1964 роках на початку вулиці Романа Ратушного з’явився невеликий квартал, забудований здебільшого дев’ятьма цегляними 4-5-поверхівками.

У 1950-х на Батиєвій горі спорудили клуб локомотивного депо. 1972 року клуб було «перепрофільовано» на кінотеатр «Вогник». Його закрили ще наприкінці 1980-х. 1996 року ділянку, на якій стояв закинутий кінотеатр, відвели приватній структурі — формально для експлуатації будівлі. Проте 1997 року кінотеатр знесли, натомість звели будівлю невідомого призначення.

У 1963–1965 роках південніше селища Батиєва гора з’явився Залізничний масив. Селище злилося із сусідніми місцевостями. До початку 2000-х Батиєва гора зберігала майже всю робітничу забудову початку ХХ ст.

У 2000-х стару забудову частково замінили індивідуальними 2-3-поверховими котеджами, переважно на вулицях Дружній, Локомотивній і Привітній, проте частина старих будинків збереглася. На інших вулицях здебільшого залишилися садибні будівлі початку-середини ХХ ст. із вкрапленням пізнішої забудови.

2022 року колишню вулицю Волгоградську перейменовано на честь Романа Ратушного - видатного активіста, борця за збереження Протасового яру, який загинув у боях біля міста Ізюм на Харківщині.

За краєзнавчими матеріалами О. Михайлика