Провулок князя Володимира Ольґе́рдовича

Із циклу "Прочитання вулиць"

Фото києвознавця Олександра Михайлика

Назва з 2022 року: Провулок князя Володимира Ольґе́рдовича, на честь першого Київського князя з династії Гедиміновичів (рр. правл. 1362 - 1394), через розташування у цій місцевості його заміського двору Володимерка.

Підстава: згідно з Рішенням Київської міської ради від 25 серпня 2022 року № 4995/5036 «Про перейменування провулку Червоного в Солом'янському районі міста Києва»

Місцевість: Совки

Розташування: Провулок пролягає від Крутогірної до Червоної вулиці. Прилучаються Рибна вулиця та Добросусідський провулок

Попередня назва (1955 - 2022): Червоний провулок

Первісна назва (1930-1940 рр. - 1955): 36-та Нова вулиця

Значна частина провулку (між Рибною та Червоною вулицями) виникла та була забудована у 2-й половині 1930-х років, початковий відтинок прокладений та забудований вже у 2-й половині 1940-х років. Первісна назва — 36-та Нова вулиця. З 1955 року отримав назву Червоний провулок.

За даними українського краєзнавця Лаврентія Похилевича, у другій половині XIV ст. тут був заміський двір князя Володимира Ольґердовича. У середині XV ст., за князювання його сина Олелька Володимировича (помер 1455), тут було засновано його двір — Володимерку. Згодом князів син пожалував цей двір шляхтичеві Михайлу Юрійовичу.

Цікаво, що у документах 1576 та 1578 років про розмежування меж між володіннями монастирів згадано урочище Володимирова груша: «почавши от Тесных улиц к груши Володимеровое, от груши Старою дорогою ку лозам Жиляныским, от лоз над курган Жилянъский». На думку автора цих рядків, назва Володимирова груша якраз і пов’язана із двором Володимерка. Це могла бути і справді старезна, правічна груша, яка росла на місці Володимерки або поблизу, як примітний та важливий орієнтир.

Князь Володимир Ольґердович (1331 - бл. 1398) — перший Київський князь (1362 - 1394) з династії Гедиміновичів, син Ольгерда Гедиміновича і Марії Вітебської. Пізніше князь Копильський (1395 - після 1398) та Слуцький. Охрещений матір'ю за православним обрядом, вихований на слов'янських звичаях і традиціях, Володимир швидко порозумівся з місцевим боярством, що вело свій родовід ще з домонгольских часів. В нечисленних документах, що збереглися з тих часів, Володимир Ольґердович іменує себе «З Божої ласки князь Київський». Точна дата початку княжіння Володимира Ольґердовича у Києві невідома, і реконструюється з пізніших джерел. Зазвичай її пов'язують із напівлегендарною битвою на Синіх Водах, у якій литовсько-руські війська Ольґерда Гедиміновича розбили татарських правителів Поділля та їхніх союзників, після чого Київ нібито увійшов до складу Великого князівства Литовського.

За іншою версією, перехід був наслідком угоди Ольґерда із Мамаєм, і зміна династії відбулася мирно. При цьому збереглися документи, в яких Володимир не іменує себе князем київським навіть пізніше, коли Київщина вже увійшла до складу Великого князівства Литовського, — це дозволяє припустити, що вона йому дісталася не одразу, а внаслідок наступного перерозподілу княжінь між Гедиміновичами.

За правління Володимира Київ був перебудований. Осередок влади був перенесений із Старокиївської гори (Верхнього міста домонгольських часів) до замку, зведеного на сусідньому пагорбі, що зараз і називається Замковою горою. Будували замок із дубових колод, за всіма правилами тодішнього фортифікаційного мистецтва. Резиденція митрополита залишилася у подвір'ї Святої Софії. Господарське життя Києва майже повністю було сконцентроване на Подолі. Заміською резиденцією самого князя була Володимерка — на місці пізнішого селища Совки.

У своїй політиці Володимир спирався на київське боярство. Князь провів своєрідну «інвентаризацію» їхніх володінь, документально закріпивши права власності бояр на землю. І значно розширивши їхні маєтки — протягом кількох наступних століть місцеві шляхтичі обґрунтовували свої права на землі грамотами, виданими Володимиром. Підтримка боярства дозволила князю формувати військо, з яким рахувалися і сусіди, і сеньойори самого Володимира.

Воєначальником він був здібним, його походи на південь були успішними, а межі князівства були навіть розширені. Іноді кажуть, що під владою князя було 71 місто, згадані у «Списку городів руських». Але сам цей список — джерело відносне. Із впевненістю можна казати лише те, що до Київського князівства входили не лише ті землі, що їх зараховували до нього перед монгольської навалою, а й Переяславщина, і значна частина чернігово-сіверських земель.

Як володар Київського князівства, провадив самостійну політику, карбував власну монету. На сьогодні знайдено близько 1200 монет Володимира Ольґердовича, семи основних типів у більш як півтора десятках місць Наддніпрянщини. Це може свідчити і про неабияке економічне пожвавлення на підвладних йому теренах. З іншого боку — це могло свідчити і про політичну залежність Києва і про те, що карбування (принаймні спочатку) відбувалося під контролем ханської адміністрації. З іншого боку — на переважній більшості монет Володимира є зображення «князівського знака», що нагадує давньоруський знак Рюриковичів (тризуб) і атрибується як схематичне зображення церкви. Це свідчило і про державні амбіції самого Володимира, і про намагання князя засвідчити свою належність до політичної традиції Давньої Русі.

Володимир наполегливо намагався взяти під своє крило церкву. Як і Ольґерд, він наполягав, що резиденція православного митрополита має знаходитися лише в Києві, вимагаючи або повернення до міста митрополита Олексія з Москви, або призначення нового очільника церкви. Константинопольський патріарх певний час вагався, і лише в 1375 році висвятив на митрополичу кафедру Кипріана.

У 1385 році між Великим князівством Литовським і Польським королівством було укладено Кревську унію, за якою дві держави об'єднувались під владою одного монарха — Ягайла-Владислава Ольґердовича. Владисла́в II Яга́йло (1362 - 1 червня 1434) — молодший брат Володимира Ольґердовича, великий князь литовський і руський (1377 - 1381, 1382 - 1386) і польський король (1386 - 1434), володар та спадкоємець Русі з династії Гедиміновичів.

У 1388 році Володимир Ольґердович як васал дав присяжну грамоту Владиславу II Ягайлу та його дружині, польській королеві Ядвізі та Короні Польській, обіцяючи зберігати їм вірність і надати допомогу в разі потреби. У 1390 році підтримав Ягайла у боротьбі проти бунтівного кузена Вітовта — військові загони київського князя разом з іншими союзниками у складі королівських військ брали штурмом Гродно, центр володінь Вітовта. Островська угода 1392 між Ягайлом і Вітовтом була для Володимира Ольґердовича вкрай несприятливою. Прийшовши до влади у Великому князівстві Литовському, Вітовт, за згодою і при підтримці Ягайла, взяв курс на ослаблення та ліквідацію найбільших удільних князівств.

Рішення про відібрання у Володимира Києва і Київського князівства було прийняте Вітовтом, Владиславом II Ягайлом і Скиргайлом Ольґердовичем на початку грудня 1392 року в Белзі. Однак його реалізація затяглася. Наприкінці 1394, при посередництві королівських емісарів Володимир був «виведений» з Києва, отримавши натомість доволі значний уділ в Поліссі з містами Копиль і Слуцьк.

Востаннє згаданий серед підписантів Салінського договору між Вітовтом та Тевтонським Орденом у 1398 році. Помер невдовзі після цього, похований в Успенському соборі Києво-Печерського монастиря, опікуном і благодійником якого вважався. Записаний у Києво-Печерському пом'янику. Згідно з цим пам'яником, перед смертю став ченцем.

Мав трьох синів — князів Олелька (займав Київський стіл у 1443 - 1445 роках), Івана та Андрія.

Джерело: Вікіпедія; краєзнавчі матеріали Олександра Михайлика.