Байкова гора

Із циклу публікацій "Історія твого району"

Ба́йкова гора — історична місцевість на території Голосіївского та частково Солом’янського району міста Києва. Розташована вздовж Байкової вулиці між вулицями Миколи Грінченка, Володимира Брожка, Гайдамацькою, Гайдамацьким провулком і південно-західною границею району.

Хутір Байкова

Назва гори походить від прізвища генерал-майора Сергія Байкова, який заснував 1831 року в долині Либеді, біля підніжжя гори, власний хутір. І хутір, і гора здобули назву на честь Сергія Байкова.

Кладовище, що виникає на горі у 1830-х роках, також здобуває назву Байкового. Навколо хутора було насаджено Байків гай.

Мапа 1842 року зображує великий житловий будинок, а також три господарські будівлі ближче до яру, що починався від садиби. Поряд із будинком змальовано невеликий сад, а на північ, у бік Протасового яру — оранку.

Після смерті Сергія Байкова 19 червня 1848 року його землю передали Військово-інженерному відомству. Та хутір Байкова продовжував існувати.

1857 року, коли землі Петропавлівського сільського товариства, до яких, зокрема, належав і зазначений хутір, передали місту, тут мешкало чотири особи. Площа хутора становила 3,58 десятин.

Востаннє Байків хутір було позначено на плані Києва та його передмість 1879 року. 1885 року на місці хутора з’явилися цегляні споруди парового млина та хлібопекарні військового відомства. Завдяки порівнянню історичних і сучасних планів удалося точно локалізувати місце розташування хутора. Нині тут — будинки за адресою: вулиця Миколи Грінченка, 4 та 6.

Бактеріологічний інститут

На Байковій горі вздовж вулиці Амосова простягається Клінічне містечко. Воно повністю складається з медично-наукових комплексів і має лише два житлових будинки — Амосова, 7 (1952, два поверхи) і Амосова, 14 (1961, три поверхи).

Хоча назву було вперше вжито 1913 року, першою установою Клінічного містечка став Бактеріологічний інститут, що виник ще 1895 року, коли промисловець і благодійник Лазар Бродський пожертвував 132 тис. рублів на будівництво інституту. Проєкт головної будівлі розробив архітектор Костянтин Іванов. У березні 1896 року почалися будівельні роботи. А 21 жовтня 1896 року будівлю інституту було освячено. Крім головного двоповерхового корпусу, у садибі було кілька допоміжних споруд, зокрема стайня та приміщення для піддослідних тварин, загалом до 10 корпусів.

Першим керівником інституту став лікар Василь Чернов. У новоствореній установі зібралася плеяда видатних вчених. Серед них — завідувач сироваточного відділення Олександр Павловський і його помічник Марко Нещадименко, очільник щепленнєвого та ветеринарного відділення Володимир Високович, завідувач експериментального відділення Володимир Ліндеман, професор Володимир Підвисоцький.

Бактеріологічний інститут почав працювати над багатьма завданнями, та головними були такі: розроблення нових сироваток і вакцин, нових напрямів лікування інфекційних хвороб, підготовка мікробіологів. При інституті існувала клініка для хворих, яких лікували безкоштовно, лише за перебування потрібно було платити по 30 копійок за добу.

По смерті Василя Чернова 1912 року інститут очолив професор Університету Св. Володимира Володимир Ліндеман. 1920 року заклад було реорганізовано у Санітарно-бактеріологічний інститут, а 1938 року він отримав назву Український інститут епідеміології та мікробіології.

У 1960–1970-х заклад зазнав чергових змін. Його було перейменовано на Київський науково-дослідний інститут епідеміології, мікробіології та паразитології, згорнуто виробництво вакцин і сироваток.

Від інституту 1978 року відокремилася виробнича частина — Київський завод бактерійних препаратів. 1981 року Київський науково-дослідний інститут епідеміології об’єднався зі створеним 1949 року Інститутом інфекційних хвороб, який тривалий час очолював учений Лев Громашевський. У результаті постав Науково-дослідний інститут епідеміології, мікробіології, паразитології та інфекційних хвороб ім. Л. В. Громашевського. Теперішня назва закладу — Інститут епідеміології та інфекційних хвороб ім. Л. В. Громашевського.

Сучасний заклад розташований вище старого Бактеріологічного інституту і займає споруджений вже у 1970-х корпус. На старій території в історичних спорудах донедавна розташовувалася медична компанія «Біофарма».

Зберігся комплекс споруд колишнього Бактеріологічного інституту — три цегляних двоповерхових і шість цегляних одноповерхових корпусів за спільною адресою вулиця Амосова, 9, а також одноповерховий дерев’яний будинок на Амосова, 16. Окрасою комплексу є головна двоповерхова будівля у стилі неоренесанс.

Клінічне містечко

Наступною після Бактеріологічного інституту медичною установою Клінічного містечка стала хірургічна клініка Київського університету Св. Володимира. 1913 року до Міської управи надійшло клопотання щодо виділення землі для університетської клініки.

28 листопада 1913 року управа вирішила: «Внаслідок клопотання Ради Імператорського університету Святого Володимира Київською міською громадською управою відведено на Батиєвій горі площу землі у 15 десятин для спорудження на ній будівель Клінічного містечка, що передбачається до побудови». У документі є єдина помилка — насправді це не Батиєва, а Байкова гора.

Саме тоді на вершині Байкової гори вздовж вулиці Дяківської за проєктом архітектора Василя Осьмака було споруджено будівлі для хірургічної клініки Київського університету: головний корпус, розташований вздовж вулиці, та два одноповерхових корпуси в глибині садиби. Головний корпус було закладено 1913 року й завершено 1914 року, а клініка, що розташовувалася в приміщенні Університетської клініки на Бібіковському бульварі (тепер — бульвар Тараса Шевченка), 17, перебралася в нове приміщення лише в перші місяці 1915 року.

Поряд, на 200 м південніше основного комплексу, у 1914–1915 роках (ймовірно, також за проєктом архітектора Василя Осьмака) було зведено 2-3-поверховий корпус, у якому, за деякими відомостями, була туберкульозна лікарня (сучасна адреса — вулиця Амосова, 13; нині — корпус Інституту бiоенергетичних культур i цукрових буряків).

На німецькій мапі 1918 року споруди як нинішнього Інституту фтизіатрії, так і окремої будівлі підписано як Krankenhaus («лікарня»). Університет планував розбудувати згодом цілий комплекс закладів, де викладали б усі медичні науки, також планувалося перенести сюди анатомічний театр. Тому він клопотав про виділення ще 4,5 десятин землі. Однак рішення земельної комісії у жовтні 1914 року було негативним. Тож на Байкову гору перебралася лише хірургічна клініка.

Очільником клініки був Микола Волкович, а студентську практику тут проходив, зокрема, студент-медик Михайло Булгаков. До клініки було прокладено трамвайну лінію. 4 травня 1915 року з Міської думи повідомляли: «Лінію до Байкового кладовища слід влаштувати тепер, щоб можливість була приєднати її до щойно завершеної лінії Військового відомства до Клінічного містечка». Лінію до кладовища збудовано не було, а от лінія трамваю вулицями Поліцейською (нині — Федорова), Протасів Яр та Дяківською (нині — Амосова) діяла, як видно з документів, як лінія для перевезення поранених до хірургічної клініки і пасажирською ніколи не була. Після завершення війни її було закрито.

Значно пізніше, вже по завершенні Другої світової війни, в ці приміщення перевели створений 1922 року Київський туберкульозний інститут, який було засновано за сприяння видатного лікаря Феофіла Яновського. Інститут мав значні наукові досягнення — ще 1925 року було здійснено першу вакцинацію від туберкульозу. Після смерті останнього 1928 року заклад перейменували на Український науково-дослідний інститут туберкульозу ім. академіка Ф. Г. Яновського (ім’я засновника інститут зберігає й досі).

Фото О. Михайлика

Під час Другої світової війни заклад не діяв. Після війни до шести споруд, які існували на терені садиби інституту до 1941 року, додався ще один двоповерховий корпус, сполучений критим переходом із головною будівлею. Про лікарів інституту, які не повернулися з фронту, нагадує пам’ятник, установлений 1977 року перед головним корпусом.

1982 року заклад перейменували на Київський ордена Трудового Червоного Прапора НДІ туберкульозу, пульмонології і грудної хірургії (зараз — Національний інститут фтизіатрії і пульмонології).

1992 року перед головним корпусом було встановлено пам’ятник Феофілу Яновському (скульптор Олександр Скобліков, архітектор Микола Кислий).

Нині це — провідна і єдина в Україні наукова установа, що займається науковою й практичною сторонами вдосконалення фтизіатричної та пульмонологічної допомоги населенню і має власну лікувальну базу — поліклініку та лікарню з хірургічними можливостями.

У 2007–2008 роках було здійснено ремонт історичних корпусів. Зберігся комплекс споруд колишньої хірургічної клініки — туберкульозного інституту — три корпуси 1910-х (головний двоповерховий і два допоміжних), три корпуси 1930-х і один корпус, зведений після Другої світової війни.

Останнім за ліком на Байковій горі є Інститут серцево-судинної хірургії ім. М. Амосова було утворено 1983 року на базі Київського науково-дослідного інституту туберкульозу ім. Ф. Г. Яновського, у складі якого з 1957 року перебувала перша в Україні спеціалізована клініка серцевої хірургії, заснована 1955 року славетним кардіохірургом Миколою Амосовим. За його керівництва в Україні вперше почали лікувати вади серця.

Для клініки серцевої хірургії в 1950-х було побудовано чотириповерховий корпус із двома бічними крилами. У цих стінах багато чого було зроблено вперше не лише в Україні, а й у світі.

1958 року почали вперше проводити операції зі штучним кровообігом. 1961 року вперше в Україні було застосовано штучну нирку. 1963 року було здійснено протезування мітрального клапана та перші експериментальні операції на серці в умовах барокамери. З 1965 року тут роблять імплантацію електрокардіостимуляторів. Того ж 1965 року вперше в світі було розроблено та впроваджено антитромботичні моделі протезів клапанів серця. З 1973 року вперше в Україні почали застосовувати аорто-коронарне шунтування при ішемічній хворобі серця, з 1978 року — методи фармако-холодового захисту серця під час його виключення з кровообігу.

2003 року вулицю, на якій розташовані всі медичні установи Клінічного містечка, було названо на честь Миколи Амосова.

Джерело: За краєзнавчими матеріалами Олександра Михайлика