Ми на початку осені цього року започаткували нову краєзнавчу рубрику. У ній розповідаємо про видатних особистостей, життя і діяльність яких пов'язана із нашим районом.
Сьогоднішній допис присвячено видатній історичній постаті далекого минулого - київському князю (1362-1394) Володимиру Ольгердовичу, першому з династії Гедиміновичів.
Пам'ять про князя вшанована у нашому районі - 25 серпня 2022 року на його честь перейменовано колишній Червоний провулок у селищі Совки. І це не випадковість. Саме в тій місцевості жив князь. Там у 14-15 століттях існував заміський двір Володимерка.
.jpg)
Народився Володимир Ольгердович 1331 року у Вітебську (нині Білорусь), в родині Ольгерда Гедиміновича (1296-1377), на той час (з 1320) вітебського князя, майбутнього великого князя литовського і руського (1345-1377) та вітебської княжни Марії Ярославни (до 1305-1341).
Охрещений матір'ю за православним обрядом, вихований на слов'янських звичаях і традиціях, Володимир не був сприйнятий в Києві як чужинець і швидко порозумівся з місцевим боярством, що вело свій родовід ще з домонгольских часів. В нечисленних документах, що збереглися з тих часів, Володимир Ольгердович іменує себе «З Божої ласки князь Київський».
Точна дата початку княжіння Володимира Ольгердовича у Києві невідома, і реконструюється з пізніших джерел. Зазвичай її пов'язують із напівлегендарною битвою на Синіх Водах, у якій литовсько-руські війська Ольгерда Гедиміновича розбили татарських правителів Поділля та їхніх союзників, після чого Київ нібито увійшов до складу Великого князівства Литовського. За іншою версією перехід був наслідком угоди Ольгерда із Мамаєм і зміна династії відбулася мирно. При цьому збереглися документи, в яких Володимир не іменує себе князем київським навіть пізніше, коли Київщина вже увійшла до складу Великого князівства Литовського, — це дозволяє припустити, що вона йому дісталася не одразу, а внаслідок наступного перерозподілу княжінь між Гедиміновичами.
За правління Володимира Київ був перебудований. Осередок влади був перенесений із Старокиївської гори (Верхнього міста домонгольських часів) до замку, зведеного на сусідньому пагорбі, що зараз і називається Замковою горою. Будували замок із дубових колод, за всіма правилами тодішнього фортифікаційного мистецтва. Резиденція митрополита залишилася у подвір'ї Святої Софії. Господарське життя Києва майже повністю було сконцентроване на Подолі. Заміською резиденцією самого князя була Володимерка — на місці пізнішого селища Совки (вперше згадане 1612 року). Згодом документи 1576 та 1578 років згадували урочище Володимирова груша, що було спогадом про князя та його двір.
Як володар Київського князівства провадив самостійну політику, карбував власну монету. На сьогодні знайдено близько 1200 монет Володимира Ольгердовича, семи основних типів у більш як півтора десятках місць Наддніпрянщини. Це може свідчити і про неабияке економічне пожвавлення на підвладних йому теренах. Володимир наполегливо намагався взяти під своє крило церкву. Як і Ольгерд він наполягав, що резиденція православного митрополита має знаходитися лише в Києві.
У 1385 році між Великим князівством Литовським і Польським королівством було укладено Кревську унію, за якою дві держави об'єднувались під владою одного монарха — Ягайла-Владислава Ольгердовича, молодшого брата Володимира. У 1386 році Володимир був у Кракові на коронації Ягайла. 1387 року разом з чернігово-сіверським князем Дмитром-Корибутом Ольгердовичем перебував на Ягайловому дворі у Вільно, де був свідком на пожалуванні Ягайлом привілеїв католицькій церкві.
У 1388 році Володимир Ольгердович як васал дав присяжну грамоту Владиславу II Ягайлу та його дружині, польській королеві Ядвізі та Короні Польській, обіцяючи зберігати їм вірність і надати допомогу в разі потреби.
Островська угода 1392 між Ягайлом і Вітовтом була для Володимира Ольгердовича вкрай несприятливою. Прийшовши до влади у Великому князівстві Литовському, Вітовт, за згодою і при підтримці Ягайла, взяв курс на ослаблення та ліквідацію найбільших удільних князівств. Рішення про відібрання у Володимира Києва і Київського князівства було прийняте Вітовтом, Владиславом II Ягайлом і Скиргайлом Ольгердовичем на початку грудня 1392 року в Белзі.
Однак його реалізація затяглася через відмову Дмитра-Корибута і подільського князя Федора Коріятовича визнати владу Вітовта. Лише після розгрому виступів цих князів, наприкінці 1394, при посередництві королівських емісарів Володимир був «виведений» з Києва, отримавши натомість доволі значний уділ в Поліссі з містами Копиль і Слуцьк, ставши князем Копильським і Слуцьким.
Востаннє згаданий серед підписантів Салінського договору між Вітовтом та Тевтонським Орденом у 23 квітня 1398 року, підписаним у місті Городня (нині Білорусь). Помер невдовзі після цього (між 12 жовтня 1398 та 12 серпня 1399) у місті Копиль (нині Білорусь), був похований в Успенському соборі Києво-Печерського монастиря, опікуном і благодійником якого він вважався.
Його син, Олелько Володимирович, був київським князем у 1441 або 1443-1455 роках, засновник роду Олельковичів. Жив також у Володимерці, заміському дворі, заснованого ще його батьком.
Немає коментарів:
Дописати коментар