Сьогоднішній допис буде присвячено Василю Овсієнку - дисиденту, політв'язню, публіцисту, історику, хранителю пам'яті про Василя Стуса та інших в'язнів сумління.
8 лютого 2024 року вулиці Білгородську перейменовано на честь Василя Овсієнка. Те, що вулиця на честь Василя Овсієнка з'явилася саме у нашому районі - не випадковість. Василь Овсієнко активно виступав у школах району, у НПУ імені Михайла Драгоманова. Був гостем нашої бібліотеки, виступав зі спогадами про побратимів-дисидентів.
А ще був багаторічним і активним парафіянином церкви Різдва Пресвятої Богородиці в селищі Совки. Саме в ній його і було відспівано 21 липня 2023 року.
 |
| Василь Овсієнко. Джерело: Українська правда |
Василь Овсієнко народився 8 квітня 1949 року в селі Ставки поблизу міста Радомишля на Житомирщині, в селянській родині. Закінчив школу в рідному селі. Після закінчення 1966 року школи працював у колгоспі, в 1967 р. — літературним працівником районної газети в сел. Народичі Житомирської області. У 1967—1972 рр. навчався на філологічному факультеті Київського державного університету імені Тараса Шевченка.
Інтенсивно розповсюджував самвидав у середовищі студентів. 1972 допомагав Василеві Лісовому та Євгенові Пронюку видати VI («київський») випуск журналу «Український вісник», і «Відкритий лист членам ЦК КПРС і ЦК КП України» Лісового.
З серпня 1972 р. працював учителем української мови та літератури в с. Ташань Переяслав-Хмельницького р-ну Київської області, де написав статтю «Добош і опришки, або Кінець шістдесятників», робив записи літературного характеру, які пізніше були використані слідством для шантажу психіатричною експертизою.
Заарештований 5 березня 1973 року за звинуваченням у проведенні антирадянської агітації і пропаганди у формі розповсюдження літератури самвидаву. 6 грудня 1973 року, разом із Пронюком і Лісовим, засуджений Київським обласним судом до 4 років позбавлення волі в таборах суворого режиму.
У мордовських таборах ЖХ-385/19 (сел. Лісне Теньгушевського р-ну Мордовської АРСР) і 17-А (сел. Озерне Зубово-Полянського р-ну) брав участь в акціях протесту. 20 серпня 1976 р. під час «профілактики» в Київському КДБ відмовився від визнання вини.
Звільнившись 5 березня 1977 року, жив під адміністративним наглядом у рідному селі і працював у колгоспі художником-оформлювачем. Підтримував широкі листовні зв'язки з політв'язнями та їхніми родинами.
У вересні 1977 року попереджений про кримінальну відповідальність на підставі Указу Президії Верховної Ради СРСР від 25 грудня 1972 р. Подав 7 січня 1978 року заяву до ВВіРу з клопотанням про виїзд із СРСР, не брав участі у виборах. Написав для УГГ матеріали про становище засланців і піднаглядних та перший варіант спогадів «Світло людей».
18 листопада 1978 року був затриманий міліцією у зв'язку з приїздом до нього Оксани Мешко та Ольги Бабич-Орлової. Пояснення давати відмовився, за що міліціонер вульгарно вилаяв його і виштовхнув із сільради. Подав на міліціонерів і кадебіста в суд, унаслідок чого проти нього самого 1 грудня 1978 року було порушено кримінальну справу за звинуваченням у вчиненні насильницького опору — ніби відірвав міліціонерові два ґудзики.
7—8 лютого 1979 року засуджений Радомишльським районним народним судом до 3 років позбавлення волі за ст. 188-1 ч. II. Заарештований у залі суду. Його текст «Замість останнього слова» став відомим на Заході. Карався в зонах № 55 (м. Вільнянськ Запорізької обл.) і № 71 (м. Коростень Житомирської обл.). Під час ув'язнення відмовився свідчити у справах Левка Лук'яненка, Миколи Матусевича, Гелія Снєгірьова, Василя Стуса, Дмитра Мазура, на захист останнього подав заяву в КДБ.
9 червня 1981 року майор КДБ Чайковський оголосив Овсієнкові про порушення проти нього справи за ч. II ст. 62 і запропонував написати «покаянну» статтю в газету з осудом діяльності УГГ, членом якої він був оголошений з дня зустрічі з Оксаною Мешко. Слідчий обіцяв звільнення ще до кінця кримінального терміну, або — 10 років таборів особливого режиму, 5 років заслання. Засуджений Житомирським обласним судом 23—26 серпня 1981 року.
Карався в таборі особливого режиму ВС-389/36 в сел. Кучино Чусовського р-ну Пермської області разом із Василем Стусом, з 8 грудня 1987 року — у зоні № 35 на ст. Всехсвятська. Брав участь в акціях протесту. Без клопотання помилуваний указом Президії Верховної Ради СРСР від 12 серпня 1988 року Менше як за добу, літаком, спецконвоєм допроваджений у Житомир і звільнений 21 серпня. Працював у рідному селі художником-оформлювачем, бо до роботи вчителем не допустили.
У вересні 1988 року увійшов до Всеукраїнської координаційної ради Української Гельсінської Спілки. 16 липня 1989 року обраний головою Житомирської філії УГС. У листопаді 1989 року — учасник експедиції з перепоховання Василя Стуса, Олекси Тихого та Юрія Литвина. 30 квітня 1990 року призначений секретарем УРП з видавничих справ. З 1 травня 1997 по 29 квітня 2001 — заступник голови Республіканської християнської партії.
З червня 1998 року — координатор програми Харківської правозахисної групи, поповнює електронний архів ХПГ біографічними довідками та інтерв'ю колишніх політв'язнів.
Співголова Українського комітету «Гельсінкі-90». З 1999 року організовує експедиції на Соловецькі острови та в урочище Сандармох — на місце загибелі тисяч бранців т. зв. «Соловецького етапу»: Леся Курбаса, Миколи Зерова та інших.
Весь цей час збирав інтерв'ю із колишніми дисидентами, писав спогади про них. Залишив численні книги спогадів, зокрема двотомові "Світло людей", спогади про Василя Стуса. Завжди виступав перед школярами та студентами, розповідав про дисидентів.
Василь Овсієнко пішов з життя після важкої хвороби 19 липня 2023 року в Києві. Похований у рідному селі Ставки.
У нашій бібліотеці ви можете ознайомитися із такими книгами Василя Овсієнка:
Інші книги Василя Овсінка:
- "Життя як покута"
- "Світло людей"
Немає коментарів:
Дописати коментар