Фотолітопис історії бібліотеки. 2000-і роки. Утворення нової Централізованої бібліотечної системи. Життя бібліотеки в той період

2001 року відбулася важлива подія в історії нашої бібліотеки. На основі двох старих районів – Залізничного та Жовтневого, утворено новий Солом'янський район. Відтак виникла потреба утворити нову Централізовану бібліотечну систему. Створена Солом'янська ЦБС на підставі Розпорядження № 198 від 15.11.2001 року Солом'янської районної в місті Києві державної адміністрації, до складу якої увійшли ще 7 публічних бібліотек колишнього Жовтневого району м. Києва. Відтоді до складу системи входить 17 бібліотек – центральна районна, 9 дорослих та 7 дитячих. 

Центральною районною бібліотекою нової системи була затверджена наша бібліотека. Ще одним унікальним фотолітописом історії є альбом світлин 1998-початку 2010-х років. На них – життя бібліотеки в цей час. Ми зацифрували альбом у лютому-березні 2025 року і тепер радо ділимося світлинами.

Колектив бібліотеки. Початок 2000-х років

У серпні 2002 року бібліотека переживає залиття з верхніх поверхів будинку. Пошкоджено багато книг, колектив бібліотеки намагається врятувати якомога більше фондів.

"Мокрий" серпень 2002 року

У бібліотеці відбувається багато заходів. У читальній залі завжди багато відвідувачів.

Продовжує діяти відділ україніки. Проходять засідання народознавчих клубів

Діє сектор історико-краєзнавчої роботи

Проходять тематичні виставки, присвячені минулому та сьогоденню району

Та інші виставки

Втім, з кожним роком стає зрозуміло – наявне приміщення в будинку на вулиці Освіти, 14, де бібліотека працювала з 1950 року, морально та фізично застаріло. Бібліотека починає шукати можливості переїхати до нового приміщення.

Далі буде

Весняна толока

Шановні мешканці району, громадські організації та всі небайдужі, долучайтесь до весняної толоки у рамках двомісячника з благоустрою!

Дата: 5 квітня

Час: 09:00

Місце збору: вул. Солом’янська, 41

Беріть із собою гарний настрій та бажання зробити район чистішим! 

Разом зробимо Соломʼянку затишнішою та привабливішою!

У разі оголошення повітряної тривоги найближчі укриття знаходяться за адресами:

• вул. Солом’янська, 38
• вул. Романа Ратушного, 1/2
• вул. Миколи Амосова, 2
• вул. Миколи Амосова, 6

До зустрічі на толоці!

Легенди Солом'янські. Малюнки лікаря "Дем'яна Петровича"

Малюнки лікаря "Дем'яна Петровича"

Був чудовий літній день. За містом весело щебетали птахи. В травах чувся передзвін комах. Шляхом котився візок, запряжений парою темно-коричневих коней. Молодий візник посміхався природі, хоч дорога була для нього добре знайомою. Він часом гукав коням «Вйо, вйо» і ті бігли швидше.

Він віз старшого лікаря Київського округу державних маєтностей Домініка де ля Фліза. Петро вже не вперше возив лікаря, власне, він його провіз вже різними селами Київщини. Але щоразу дивувався допитливості та простоті. Коли Петро дізнався рік тому, що йому доведеться возити таку поважну особу, він навіть злякався – а раптом той суворий, ледь що – битиме. Та з першого ж виїзду той попросив казати на себе “Дем’ян Петрович” (його справжнє ім’я Петро не міг вимовити та запам’ятати) і виявився дуже простою, скромною, цікавою до всього людиною. Він, хоч і з певною вимовою, вмів говорити російською та українською. Тож розпитав Петра, звідки той, коли дізнався, що той теж казенний селянин, та ще й із поблизьких Совок, почав розпитувати про життя, побут. 

Петро ж дізнався від начальства, що Дем’ян Петрович – француз. А вже у особистій розмові той розповів, як опинився в Україні. Це був 1812 рік, російсько-французька війна. Він потрапив у російський полон, а коли з’явилася нагода повернутися додому, залишився. Осів на Чернігівщині, побрався із українкою зі славного роду Маркевичів. Всотував нову для себе мову та культуру, звичаї, традиції, кухню. Потім було багато років праці у Білій Церкві, справжній столиці всемогутніх Браницьких. А з 1843 року, відколи він овдовів, тобто вже 10 літ, він працював лікарем у Києві. В його розпорядженні були великі території Київського округу державних маєтностей. Але його не обтяжувала робота, навпаки. Лікуючи, він дізнавався більше про хвороби та їх причини, їв просту селянську їжу, спав у хатах, бував на весіллях, похованнях, хрестинах та інших подіях. Все цікавило його. Він брав із собою папір та малював все, що бачив – рослини, тварин, та головне – місцеве населення.

Він помітив різницю між поміщицькими селянами, яких лікував у Білій Церкві, та державними. Другі були заможніші, бо особисто вільні. Краще харчувалися, одягалися, не знали панщини. Точніше, про неї згадували поодинокі старі бабусі та дідусі. Ще 1787 року монастирі втратили села і відтоді всі села навколо Києва стали державними. Селяни охоче працювали в місті (як Петро, приміром).

Домінік де ля Фліз жив в Україні вже майже 40 літ, наша земля стала для нього другою рідною. Він вільно спілкувався із селянами. Вони, зачувши, що він здаля (звісно, де Франція, Париж, вони гадки не мали, але розуміли одне – він "з далеких країв") і охоче співали йому пісень, позували, коли той їх малював.

“Цікаві ці люди, розмірковував він. Скількі років я вже тут, а все ж завжди відкриваю щось нове. Вони… як сказати… повні контрастів. Розумні, дуже працьовиті, але стільки… як це… забобонів, дивних звичаїв. О, лікувати їх – це справжня… як би… авантюра. Вони звиклі до трав, до… як вони кажуть… баб-шептух. Але вони щирі. Часом майже як діти. Запросять у дім, поставлять перед тобою тарілку, нагодують… З теплом, з усмішкою. Це… це харно.”,

Він потроху збирав відомості і якоїсь миті зрозумів – слід зробити альбом, з малюнками, описом. Додати зображення селян, а ще – кожного села.

Тож він обирав високе місце і малював. Дізнавався у старост сіл, або у сільському товаристві, скільки люду живе, скільки худоби. А все інше дізнавався сам, спілкуючись із селянами.

І от він їхав у села Петропавлівського сільського товариства. Вже відвідав усі 5 Борщагівок. Сьогодні його метою були два сусідніх із Києвом села – Совки та Жиляни. Петро аж сяяв – нарешті і його село побачить лікар. Він напередодні наказав жінці наготувати наїдків. А сам розповідав про село, що знав. Сипав назвами, тож лікар лише й встигав слухати (потім він занотував усе, перепитуючи Петра).

Дорога тим часом почала спускатися в долину річки і показалися Совки. Нарешті вони переїхали невелику річку. “Оце Руда Брід”, сказав Петро. “А он далі в неї впадає Солоний Ставок. Руда Брід потім у Либідь біжить, а та в Дніпро”. “А це наші пагорби-гори. Ота далека найбільша Волихий ліс зветься. Ото лівіше од неї – Лишкова. Ще лівіше – Маричинка. А ота далі – Курган, там могил багато, а що в них, ніхто не знає”.

Проїхали пересохле озеро. "Влітку води нема, тільки як дощі осінню підуть, вода буде", додав Петро.

Лікар побачив вдалині велике болото. Поки їхали, відзначив для себе, що навколо села багато чагарників із молодого дубняка, ліщини, берези, грабів. А ближче до річок було багато верб і лози. Ще Петро розповів, що у лісах навколо раніше було багато вовків та зайців, але останніми роками з Києва приходить багато людей полювати і тепер живини стало мало.

А коли вже майже приїхали, лікар мовив:

– Петре, це... дуже гарний день. Сонце як... як золото, – промовив лікар, вдивляючись у далечінь.

– Атож, Дем'яне Петровичу, — кивнув парубок, хльоснувши коня. – Літо все ж таки.

– Літо... Воно тут інакше. У Франція пахне море... тут пахне трава, земля, соняшник...

Петро всміхнувся.

– А я й не думав, що ви так любите наш край.

– Любите... так. Бо тут мій дім вже... сорок літ.

Вдома Петро познайомив “Дем’яна Петровича” із рідними – молодою дружиною та двома ще малими дітками, Іваном та Тимофієм. Жінка пригостила гостя смачними наїдками. По тому вийшли надвір.

– А що у вас тут на полях сіють? – запитав лікар, оглядаючи город біля хати Петра та Мокрини.

– Та земля в нас не дуже, – першим озвався Петро. – Глина та пісок. Пшениця не росте…

– Зате жита та гречки багацько! – підхопила Мокрина.

– Вівса та ячменю трохи сіємо, – додав Петро. – Але то вже для худоби.

– А біля хат, у городах? – лікар уважно подивився на землю під ногами.

– О, там картопля головна, – усміхнулася господиня. – Без неї як?

– І капусти садимо багацько, – кивнув Петро. – І буряки, і квасолю.

– Огірки, коноплі… – додала Мокрина.

– Мак ще сіємо, – сказав Петро.

– А кукурудза? – поцікавився лікар.

– О, то новина в нас! – Мокрина аж засміялася. – Недавно почали, ще мало маємо.

– Гарбузи теж буває сіємо, – згадав Петро.

– Але більше для худоби, – підсумувала Мокрина.

Лікар уважно слухав, відзначаючи для себе: земля тут нехай і непроста, але люди знають, як з нею поводитися.

Лікар відзначив, що Совки малі – тільки 20 хат, а от половин з них старі. Та й затісні… Але охайні. От він зараз сидів у хаті свого візника Петра – стара хата, але дуже чисто. Ще як вони приїхали і пішли до хати, “Дем’ян Петрович” помітив – усі носять чоботи! Чоловіки, жінки, юнаки, дівчата! До того ж, усі були добре одягнені – він не помітив на жодному селянинові чи селянці дрантя, старого одягу. А він багато бачив різних сіл! Тож він записав важливу відмінність Совок: “Одежа і взуття. Дуже достатні. Селяни та селянки краще вдягнені, аніж в інших селах, з причини близькості Києва”. Він зобразив совців на малюнку, як завжди робив.

Протягом дня він спілкувався і з іншими мешканцями Совок і переконався – так, їжа у всіх добра, бо повсюди він бачив і хліб і м’ясо, і вдосталь борошна. У криницях скрізь була гарна вода. І совці дуже помірно вживали горілку, тож пиятиків у селі майже й не було. Біля кожної хати бігало чимало курей. Кожен двір мав по 4 воли – без них ніяк було орати. А от корів мала тільки половина родин – їх було лише 10. Були й коні – але теж мало, 6 на село. Всі тримали свиней, хтось одну, хтось дві, а всього 30. Село було мале, тож лікарю не склало труднощів перерахувати тварин самому.

Того ж дня лікар вирішив, як він завжди робив, змалювати село. Перейшовши греблю, він трохи піднявся на пагорб і впродовж кількох годин малюнок був готовий. Попереду ставок, гребля через нього. А на іншому березі – село. Купки хаток, городи, далі декілька гаїв. Ще він відзначив, як багато свійських гусей та качок плавало на ставку!

Весь вечір він говорив із селянами, розпитував щодо хвороб, радив, чим лікуватися.

– Ох і добре у вас серце, Дем’ян Петрович, – щиро мовила баба Мокрина, мати Петра.

Дізнавшись, що він здаля (хоч де Франція, селяни, схоже, не дуже зрозуміли), дід Василь, батько Петра, схвально кивнув:

– А так добре по-нашому балакаєте.

Лікар усміхнувся – він сам не вважав свою українську досконалою. Інколи наголос не там ставив, інколи губився між «в» і «у», а часом слова зливалися так, що йому здавалося, ніби він ковтає половину звуків. Але сказав просто:

– Я тут вже, о, сорок літ… Це є важливо… Я маю знати мову… простого люду.

Селяни захитали головами на знак згоди.

– Добре балакаєте, ой добре, – підтакнув дід Василь. – Чується, що не ваша рідна ця мова, та добре виходить.

Лікар відчув, як у грудях потеплішало. Він не раз чув добрі слова на свою адресу, та ця проста щирість розчулила його по-особливому.

Від сільського старости лікар дізнався, що люду в Совках 197 – чоловіків 89, жінок 105. А ще троє селян, які відбули 25-річну солдатчину і повернулися додому.

 

Та слід було зазирнути ще й у сусідні Жиляни. Бо саме туди ходили совці до церкви – своєї не мали. Повертатися у Київ не було сенсу. Петро і його дружина поклали “Дем’яна Петровича” на ліжку – як гостя. А самі лягли на печі. Лікар швидко заснув після насиченого дня.

Наступного дня вранці Петро запряг коней і повіз “Дем’яна Петровича” у сусідні Жиляни. Спершу їхали серед полів, ближче до Жилян дорога йшла серед суцільних чагарників. Хати було недовго – Совки та Жиляни відділяло не більше версти. Лікар одразу побачив – село значно більше. Вдалині показалася баня церкви. Нарешті, проїхавши ще трохи, вийшли біля неї. Петро пішов до священника, той покликав сільського старосту. Приїзд лікаря не залишився непоміченим серед селян. Тож до хати старости потяглися жилянці різного віку. Для лікаря це була знахідка – оглянути людей, а ще поговорити. Він традиційно представився як “Дем’ян Петрович” і оглядаючи людей, слухав їх розповіді. Перше, що він помітив – жилянці були гірше одягнені, та й виглядали біднішими. Багато хат були дуже старі, а всередині них він бачив бруд. Хоча в чоботах були майже всі – жінки та чоловіки. Оглядаючи і опитуючи людей, він зрозумів – харчуються вони погано. А от вода була доброю в криницях, та й пиятиків у селі було дуже мало.

Лікарю було важливо дізнатися, чи родюча земля і що люди вирощують.

– Земля тут яка? – запитав лікар, зупинившись біля гурту селян.

– Та що земля… Пісок та глина, – відказав староста Іван, спершись на ціпок.

– Але ж врожай дає?

– Дає, як що добре посіяти, – втрутилася баба Ганна. — Озимину сіємо з осені, то родить добре.

– А на городах що маєте? – поцікавився лікар, оглядаючи засаджені ділянки.

– Картопля, куди ж без неї, – засміявся дядько Семен. – А ще капусту любимо, огірки, гарбузи…

– І маку в нас багато, – додала молода жінка, поправляючи хустку. – І конопель сіємо чимало.

Лікар уважно слухав, киваючи головою. 

– Ви добре знаєте свою землю… І вона вас годує. 

Йдучи далі зі старостою, він запитав:

– Скільки у вас є хат? Людей у вас тут є багато? – поцікавився лікар, розглядаючи двори.

– П’ятдесят вісім хат маємо, – відповів староста. – Усього 521 душа.

– А солдатів колишніх є?

– Було двадцять двоє, що службу двадцять п’ять літ відбули. Але не всі вже є... Зосталося тринадцять. Усі ж жінками. Вдів у нас дев'ять.

Лікар кивнув, примружившись:

– А худоба… Бачу, біля кожної хати є…

– Так, без худоби жити не будеш! – мовив староста. – Волів маємо аж двісті шість!

– І корів чимало, – додала баба Параска. – Сто дві на все село, поточнив староста.

– А коні? – спитав лікар.

– От з кіньми хуже, – зітхнув староста. – Лиш двадцять у всіх.

– Але овець і свиней вдосталь! – похвалився молодий господар. – По сто п’ятдесят вісім тих і тих, додав точну кількість староста.

Лікар схвально хитнув головою, аж тут почув, як хтось зітхнув.

– Вовків у нас багато… – пробурмотів дід Микита.

– Таких, що в лісі? – перепитав лікар.

– Та, з лісу забігають... Вже не одну вівцю зжерли, проклятущі... – долучилася баба Ярина.

– То що ж робите?

– Та що… Стріляємо, коли можемо. Та вовк – звір хитрий… – похитав головою староста.

Лікар замислився. В цьому селі, з його сильними, працьовитими людьми, навіть боротьба з вовками була щоденною справою.

Погомонівши із людьми весь день, лікар знайшов місце в селі і теж зробив малюнок – селянські обійстя, полукіпки. А далі – невелика дерев’яна церква із однією банею.

Він залишився на ніч у Жилянах, в хаті старости. На ранок Петро відвіз “Дем’яна Петровича” у Київ.

Він ретельно занотував усе почуте, впорядкував малюнки. Адже він вже не один місяць у великому рукописному альбомі вміщував все, що бачив під час мандрів. Заповнилися і аркуші про Совки та Жиляни. Він дбайливо вмістив у альбом ще два малюнки.

1854 року Домінік де ля Фліз завершив роботу над працею, яку назвав «Медикотопографічний опис селян Київського округу державних маєтностей». Вийшов чималий альбом на 1250 осіб. Завершивши його, він був задоволений! Цей, а також іще ряд альбомів утворили цікавий опис державних сіл Київщини. Туди потрапили цікаві подробиці побуту, записи пісень та звичаїв.

А за 4 роки потому вже літній лікар (а йому виповнився 71 рік) вийшов у відставку, а альбоми передав у архів на зберігання. За 3 роки потому, у 1861-му, Домінік де ля Фліз пішов із життя у Ніжині, де жив разом із сином.

Минуло понад 100 літ. Праці Домініка де ля Фліза були в різних зібраннях, а вже у 1920-х роках потрапили до Центральної наукової бібліотеки. До них часом зверталися дослідники, а в наш час альбом навіть перевидали. Завдяки невтомним дослідникам оригінал було зацифровано.

І ми знову й знову переносимося у 1854 рік… Відкриваємо альбом, у якому оживають малюнки – перші зображення місцевостей нашого району… Давні Жиляни, давні Совки… Ми читаємо давно забуті назви, які колись закарбував чужинець із добрим серцем, невтомний Домінік де ля Фліз. Який просив селян називати його Дем’яном Петровичем.

І оживає картина – совець Петро везе доброго лікаря у Совки. Той балакає з селянами. А потім малює село. Навколо співають птахи, дзеленчать комахи в травах, гелгочуть гуси на ставку. Ми ніби чуємо, як він говорить із Петром – українською з ледь відчутною французькою вимовою. Той захоплений малюнком

– Як гарно виходить! – захоплено вигукує Петро, зазираючи через плече.

– Це…, – усміхнувся лікар. – Це просто я... як сказати... бачу світ.

– Совки як живі малюєте, відповідає Петро і вони обоє посміхаються.

Зелені легені Солом'янського району. Парк "Юність"

У 1960-х роках при забудові Першотравневого масиву закладено парк "Юність". Він розміщений між вулицями Уманською, Генерала Воробйова, Пилипа Козицького та Єреванського і має площу 4,27 га. У 2010-х роках зелену зону реконструйовано, замінено покриття доріжок та освітлення, встановлено дитячі та спортивні майданчики. Оновлений парк відкрито 31 жовтня 2017 року.

У парку переважають листяні породи дерев – липи, каштани, клени.

Парк "Юність". Фото Олександра Михайлика

Втрачені споруди Солом'янського району. Інститут харчової промисловості

Сьогодні ми започатковуємо нову рубрику в нашому краєзнавчому блозі. Її присвятимо втраченим цивільним спорудам (про знищені в радянський час храми ми вже писали у рубриці "Храми Солом'янського району"). Це будуть житлові та громадські споруди (окрім кінотеатрів та клубів, адже про них ми також писали). Якщо масові знесення історичної забудови відбувалися вздовж всієї вулиці, то йтиметься про комплекс будівель.

Однією із найбільших втрачених споруд Солом'янського району є головний корпус Інституту цукрової (пізніше – харчової) промисловості на Повітрофлотському шосе, яка існувала у 1931-1943 роках. Ця будівля була одним із найцікавіших зразків чистого конструктивізму в Києві. 

Будівництво комплексу інституту розпочалося 1930 року на вільній території площею 10 га між Олександрівською слобідкою та селищем Першого Травня, у кварталі, обмеженому сучасними Повітрофлотським проспектом, вулицями Освіти, Максима Кривоноса та Преображенською.

"Союзцукор" виділив на будівництво 3 млн карбованців, а загалом сума капіталовкладень на чисте будівництво становила 4,8 млн карбованців. Будівництво здійснювалося за проектом інституту "Діпромісто" (архітектор Михайло Малигін, Державний проєктний інститут технічних навчальних закладів "Діпровтуз"). У листопаді 1931 року інститут отримав власне приміщення. 1932 року було завершено будівництво учбово-адміністративного корпусу, який можна побачити на фото.

Восени 1943 року німецькі війська при відступі з Києва зруйнували головний корпус. Його руїни можна побачити на одній із фотографій. Є свідчення, що споруду було підпалено зсередини. Руїни існували до 1950-х років, поки не були остаточно знесені. 1959 року на цьому місці розпочалося спорудження головного корпусу Київського інженерно-будівельного інституту.

Видатні імена Солом'янки

Ми створили окремий розділ, присвячений видатним постатям нашого району. У ньому ви знайдете посилання на статті про всіх видатних особистостей, що жили, бували, працювали на теренах району. 

Іван Дзюба

Іван Світличний

Василь Липківський

Сергій Береговий

Роман Ратушний

Максим Токарев

Олег Афанас

Микола Зеров

Дмитро Зеров

Михайло Зеров (Орест)

Іван Огієнко

Василь Шевчук

Марія Капніст

Леонід Махновець

Дмитро Донцов

Микола Голего

Микола Амосов

Микола Сліпченко

Дмитро Яблонський

Князь Володимир Ольгердович

Володимир Сікевич

Василь Овсієнко

Олександр Шалімов

Михайло Павловський

Олександр Кобелєв

Аттила Могильний

Михайло Брайчевський

Людмила Проценко

Геннадій Воробйов

Степан Васильченко

Василь Осьмак

Сергій Веселовський

Степан Тимошенко

Євген Патон

Михайло Кравчук

Микола Василенко

Агатангел Кримський

Павло Тутковський

Всеволод Петрів

Володимир Караваєв

Павло Житецький

Історія громадського транспорту Солом'янського району. Історія метрополітену

В межах Солом'янського району є лише 2 станції Київського метрополітену Святошинсько-Броварської лінії – "Вокзальна" та "Політехнічний інститут", причому обидві – на межі району. Проте саме в будівлі станції "Політехнічний інститут" розташоване управління Київського метрополітену, є відомчий музей його історії (наразі закритий для відвідування). 

Проте існують плани спорудження нових станцій. Історію, сучасність та можливе майбутнє метрополітену в Солом'янському районі розглянемо у цьому дописі.

Роботи з будівництва метрополітену в Києві розпочалися 1949 року. Зокрема, одна із перших шахт будівництва була біля майбутньої на той час станції "Вокзальна". 1958 року було оголошено конкурс на найкращі проєкти перших станцій.

До наявної будівлі приміського вокзалу за проєктом архітекторів Анатолія Добровольського та Ігоря Масленкова прибудовано наземний двоповерховий вестибюль із напівкруглою колонадою. Підземну частину станції споруджено за проєктом архітекторів Євгена Катоніна, Ірфана Шемседінова, Валентина Єжова, Вадима Скугарєва. В пілонах залу встановлено 8 медальйонів із бронзового литва (художник Олександр Мизін), що відтворюють основні етапи історії України. Пілони обличковано білим мармуром. В торці зали до 1992 року була декоративна решітка із гербом УРСР. 21 січня 1986 року Рішенням виконавчого комітету Київської міської Ради народних депутатів №49 станції присвоєно статус пам'ятки архітектури місцевого значення.

Стіни вздовж колій обличковано звичайною білою кахляною плиткою. Дверцята на колійній стіні мають цифри "1960", що нагадують про рік відкриття станції.

Станцію було офіційно відкрито 6 листопада 1960 року в складі першої дільниці Київського метрополітену – "Вокзальна" – "Дніпро". Втім, 6, 7, 8 листопада метрополітен приймав пасажирів лише за спеціальними перепустками, з 9 по 12 листопада не працював задля усунення виявлених у перші дні недоліків. І лише о 16:00 12 листопада він став доступним для всіх охочих.

Одразу після відкриття першої ділянки розпочалося будівництво у західному напрямку. 5 листопада 1963 року відкрито станцію "Політехнічний інститут" у складі другої пускової дільниці "Вокзальна" – "Завод "Більшовик"" (з 1993 року – "Шулявська").

Наземний вестибюль вбудований у адміністративний будинок, в якому розміщена дирекція метрополітену (архітектори Ігор Масленков, Ю. Тягно).

Архітекторами підземної станції є Григорій Головко, Борис Дзбановський, Євген Іванов, Михайло Сиркін.

У торці зали розміщено барельєф "У космос", яку створив скульптор Василь Бородай. Архітекторами є А. Краснянський та Мойсей Голод. Пілони станції оздоблено білим мармуром. Та загалом інтер'єр доволі стриманий.

Наразі це єдині чинні станції метрополітену в межах району. Далі варто розповісти про проєкти.

1982 року вперше було оприлюднено схему лінії метрополітену, в якій позначено Подільсько-Воскресенську (Подільсько-Вигурівську) лінію. Схема позначала в межах району такі станції – "Вокзальна" (пересадкова), "Площа Урицького", "Севастопольська площа" та "Аеропорт".

Схема ліній Київського метрополітену, 1985 рік. Позначено Подільсько-Воскресенську лінію

2020 року оприлюднено план розвитку Києва до 2040 року, в якому є місце й Подільсько-Вигурівській лінії. В межах Солом'янського району заплановано збудувати 5 станцій – "Вокзальна" (пересадкова на Святошинсько-Броварську лінію), "Солом'янська площа" (обидві до 2040 року), "Чоколівська", "Аеропорт", "Кільцева дорога" (до 2060-2070 років). 

Схема ліній Київського метрополітену (2024) разом із перспективними ділянками

Щодо дати початку будівництва наразі немає жодної інформації, зазначено лише загально "в перспективі після 2030 року". Станом на 2025 рік жодних будівельних робіт не ведеться. 28 січня 2025 року з'явилося повідомлення про те, що "У Києві почнуть проєктувати нову гілку метро", проте йдеться лише про ділянку лінії від Подолу на Воскресенку. 

Тож Солом'янський район якщо й отримає повноцінну лінію метрополітену, то в дуже віддаленому майбутньому. 

Історія Солом'янського району на сторінках газет. На проспекті Перемоги

Чергова публікація нашого циклу – стаття Павла Позняка з фото Сергія П'ятерикова "На проспекті Перемоги", опублікована в газеті "Прапор комунізму"  у 1980-х роках. 

Статтю присвячено проспекту Перемоги (нині Берестейський проспект), Шулявці та Київському політехнічному інституту.

Оригінал статті зберігається у фондах нашої бібліотеки. Зацифровано взимку 2024 року. 

Історія повітряних воріт Києва. Аеропорт "Київ"

Солом'янський район є не лише залізничними, а й повітряними воротами Києва. І хоча з початком повномасштабної російської війни проти України авіасполучення не здійснюється, а аеропорти не працюють, вони в майбутньому відновлять свою роботу.

А 25 травня 2024 року виповнилося 100 років з дня, коли розпочалася історія київського аеропорту.

1923 року засновано Товариства авіації та повітроплавання України та Криму. Перший пробний рейс із Харкова до Києва відбувся 25 травня 1924 року. Політ тривав 3 години 20 хвилин. Цей день і вважається точкою відліку історії київського аеропорту. Регулярні ж польоти, що здійснювалися двічі на тиждень, почалися з червня 1924 року. У 1920-х його називали "аеродромом у Пост-Волинському".

Утім, аеродром (фактично літне поле) в Жулянах недовго використовували як головні повітряні ворота Києва. Упродовж 1933-1935 років було побудовано повноцінний аеропорт біля Броварів, що проіснував до початку війни. 1941 року його було знищено, і більше його не відновлювали. Окрім того, генеральним планом Києва передбачалось спорудження ще одного пасажирського аеропорту на Нивках.

Панорама аеропорту. 1950-і роки

Після Другої світової війни аеропорт на Чоколівці (або Київський аеропорт, такі назви вживали в ті роки) було відновлено в ролі пасажирського. 1949 року за проєктом архітектора Віктора Єлізарова було зведено комплекс споруд, що включав головну будівлю аеровокзалу й допоміжні будівлі.

Аеропорт у 1950-х роках

Аеропорт на початку 1950-х років

Дещо раніше, наприкінці 1948 року, навпроти будівлі аеропорту було засновано 410-ту авіаремонтну базу цивільної авіації, яка згодом змінила назву на 410-й завод цивільної авіації. Основним призначенням підприємства спочатку був ремонт авіаційної техніки.

Аеропорт був єдиним у Києві, тому обслуговував усі внутрішні пасажирські чи вантажні рейси. Також через нього проходили міжнародні лінії з Москви до столиць країн соціалістичного табору (Берлін, Будапешт, Бухарест, Варшава та ін.).

Зустріч прем'єр-міністра Великої Британії. 1959 рік

1959 року було засновано аеропорт "Бориспіль". Київський же отримав назву "Жуляни". 1961 року при ньому було відкрито ресторан "Політ". Також у 1960-х поряд побудували готель, який існує донині й має назву "Жуляни".

1952 року задля забезпечення безперебійного транспортного сполучення до аеропорту з центру міста проклали тролейбусну лінію — її відкрили 17 липня того ж року, і з Хрещатика сюди проліг новий маршрут № 9.

У 1950-х сюди почали прокладати швидкісну автомагістраль, яку так і назвали – Аеровокзальною. Однак із невідомих причин роботи завершено не було.

Фото з фондів бібліотеки. Публікується вперше

Фото з фондів бібліотеки. Публікується вперше

У 1980-х з’явилися плани щодо прокладання до аеропорту лінії метрополітену: станція "Жуляни" мала стати кінцевою для Подільсько-Воскресенської лінії. Вперше її було позначено на перспективній схемі 1981 року, також вона присутня на схемах 1984 і 1985 років. Починаючи з 2005 року, станція позначається на схемах як "Аеропорт".

У 1970-1980-х, згідно з перспективними планами розвитку міста, передбачалося винести аеропорт у район м. Васильків. Такі плани озвучували й на початку 2000-х, однак ані тоді, ані в наш час ідея практичного втілення не набула.

Старий корпус аеропорту. 2008 рік. Фото Олександра Михайлика

2009 року комплекс аеропорту реконструювали, зокрема подовжили злітно-посадкову смугу з 1800 до 2310 м.

На межі 1980-1990-х на вулиці Медовій почали споруджувати новий термінал. Будівництво не було завершене, а 2010 року недобудовану споруду демонтували.

До чемпіонату Європи з футболу ЄВРО-2012 було збудовано три нових термінали й оновлено всю супутню інфраструктуру. Нові термінали знаходяться на перетині Повітрофлотського проспекту та вулиці Медової, тобто трохи ближче, ніж стара будівля аеропорту, проте далі, ніж знаходився знесений 2010 року термінал, на місці якого влаштовано стоянку. 

22 березня 2018 року Київська міська рада присвоїла міжнародному аеропорту «Київ» ім’я Ігоря Сікорського. 31 серпня 2019 року біля нього відкрито пам'ятник Ігорю Сікорському (архітектор Олег Селіванов, скульптор Володимир Журавель). Загальна висота – 7,2 м, постамент – граніт, пам'ятник – бронза.

Нові термінали аеропорту. Фото Олександра Михайлика

Літак-пам'ятник біля нових терміналів. Фото Олександра Михайлика

Сьогодні аеропорт «Київ» складається з трьох терміналів – А (міжнародний), В (бізнес-термінал) та D (внутрішні рейси). Старий термінал використовується лише як адміністративна будівля.

Фотолітопис історії бібліотеки. Народознавчо-етнографічний клуб "Народна криниця"

23 лютого 1991 року при бібліотеці урочисто відкрито клуб любителів української літератури та мистецтва "Народна криниця", який відроджував національні традиції, звичаї та обряди, висвітлював доти невідомі, замовчувані, заборонені сторінки історії України. Очолила клуб та вела усі його засідання тодішня завідувачка абонементом Світлана Гула. Засідання проходили в бібліотеці з питань мистецтв імені Миколи Бажана (проспект Валерія Лобановського, 37). 

Важливим елементом діяльності було залучення видатних митців. Скажімо, у бібліотеці в березні 1993 року виступав легендарний хор "Гомін" під керівництвом Леопольда Ященка, учасники якого (Леопольд Ященко, В. Лісовол, В. Фалєторов та майстер художньої вишивки О. Васянович) того року стали лауреатами Шевченківської премії. На засіданні клубу в квітні 1993 року приміщення бібліотеки було освячене о. Юрієм.

Реліквією бібліотеки є альбом великого формату (А3, 40х30 см), який оздобив художник Анатолій Піхота, що понад 15 років працював у бібліотеці. До альбому додано фото, де зафіксовано усі 16 засідань клубу (1991-1993 роки). Вони проходили у лютому, березні, квітні, вересні, жовтні, грудні 1991, січні, лютому, березні, квітні, вересні, жовтні, листопаді 1992, січні, березні та квітні 1993. 

У березні 2025 року ми зацифрували цей альбом. Адже це унікальна сторінка історії нашої бібліотеки. А тепер радо ділимося нею із вами.