Вулиця Павла Потоцького – вулиця в Солом’янському районі, селище Жуляни, пролягає від проїзду без назви, що сполучає вулиці Шкільну та Садову до Повітрофлотської вулиці. Сучасну назву на честь генерала від артилерії, військового історика, мецената Павла Потоцького носить з 2016 року.
Потоцький Павло Платонович народився 12 грудня 1857 року в селі Просяниківка (нині Кобеляцький район, Потавської області) у родині повітового судді та предводителя дворянства Кобеляцького повіту Полтавської губернії Платона Олександровича Потоцького. Мати Ганна Петрівна Потоцька лікувала селян, робила нескладні хірургічні операції. Батьки були культурними, намагалися це прищепити своїм дітям, котрих в родині було восьмеро: шестеро синів та дві дочки.
Його прапрадід звався Григорій. За відомостями історика Полтавщини Платона Китицина, він служив у походах за гетьмана Самойловича з 1687 року. За іншими даними, почав військову службу при взятті Кизикермена (1695). 1713 року його було призначено на сотника у містечку Кишеньці на Полтавщині. Павла змалку цікавила історія, зокрема події Полтавської битви. У 1874 році він закінчив Полтавський кадетський корпус, а згодом - математичне відділення Петербурзького артилерійського училища та вступив до Михайлівської артилерійської академії. Брав участь у російсько-турецькій війні 1877-1878 рр. За бойові заслуги отримав ордени Св. Анни ІV ст. з написом «За хоробрість» та Св. Станіслава ІІІ ст. У 1881 році закінчив Михайлівську артилерійську академію.
Після закінчення академії був призначений до Лейб-гвардії 3-ї артбригади у складі котрої вислужився до звання капітана (1895). З 1897 року, отримавши підвищення до полковника, Потоцький став начальником 4-ї, а з 1901 року 1-ї, батареї Його високості лейб-гвардії і артилерійської бригади.
Від 1904 року командувач 22-ї артбригади. Невдовзі в званні генерал-майора командир 25-ї артбригади (1904-1907), з котрою брав участь у російсько-японській війні. За бойові відзнаки нагороджений Георгієвською зброєю та черговим орденом Св. Станіслава І ст. з мечем.
21 листопада 1907 року призначений в. о. начальника артилерії 13-го армійського корпусу, згодом - інспектор артилерії Гвардійського корпусу (1908-1914), з котрим вступив у І СВ в складі 9-ї армії, потім начальник 2-ї гвардійської піхотної дивізії і, нарешті, як генерал від артилерії - командувач І-го Гвардійського корпусу. Після Лютневої революції під час «зачистки» вищого керівного складу армії втратив свою посаду і з квітня 1917 року був в резерві чинів КВО та ПВО.
Павло Потоцький займався історичними дослідженнями. Він є автором історіографії армійської артилерії та багатьох військово-історичних статей. 28 червня 1909 року Павло Платонович подарував Полтавському корпусу книжку: «Петро. Полтава. До 27 липня 1909 склав і видав Павло Потоцький».
1890 року вийшла друком перша книжка Потоцького «Гвардія руського царя под Нарвою в 1700-1704 роках». За короткий термін він посів чільне місце серед військових істориків, отримавши схвальні відгуки фахівців. За основу своїх досліджень Павло Потоцький брав архіви, котрі носили науковий характер. Він був одним із засновників Російського військово-історичного товариства. Публікувався у газеті «Правительственный Вҍстникъ» та інших виданнях.
Павло Платонович є засновником ряду армійських музеїв, перший з котрих було організовано у 1896 році при військовій частині. Був знавцем музейної справи, принципів формування та збереження фондів. Ці думки частково виклав в доповіді «Схема організації Русского Воєнно-исторического музея» на Першій музейній конференції. У 1919 році Потоцький захоплювався батальним мистецтвом, окрім наукової діяльності пожертвував 10 десятин землі для влаштування та утримання народного училища на своїй батьківщині, листувався з Яворницьким – (1884 – 1933), в архіві останнього збереглося 4 його листи. Характерним є його вітання до 30-ліття діяльності Яворницького (1913). «Душевний привіт досліднику і відтворювачу минулого нашого рідного краю».
Свою колекцію Павло Платонович почав збирати у 80-х роках 19 ст. Найбільшою частиною колекції Потоцького була бібліотека, котра налічувала 17 тисяч томів.
Після смерті першої дружини Павло Платонович одружився вдруге (1915) з Єлизаветою Денисівною Давидовою (нар. 1866). Усі випробування, яких зазнав Потоцький відтоді, вони пройшли удвох. На утриманні Павла Платоновича перебували також сестра дружини Любов Денисівна Давидова (нар. 1867) і онук Павло Павлович (нар. 1918). Його сини стали на захист Вітчизни від узурпаторів у лавах добровольців – це привело їх на еміграцію.
За часів Центральної Ради П. Потоцький приймає українське громадянство. У вересні 1918 року Павло Платонович був схоплений в Петрограді в числі заручників, але потім звільнений. У перші місяці своєї влади більшовики обережно ставились до колишніх офіцерів імператорської армії, тож 22 жовтня 1918 року Головне управління архівною справою Наркомпросу РРФСР вирішило: «П.П. Потоцький звільняється від залучення до трудової повинності як особа, яка має певні заняття і виконує суспільно-корисні функції».
Йому було призначено пенсію й запрошено на службу до музейного відділу, котрий входив до Ленінградського відділення Главнауки. Потоцький був одним із найактивніших членів Товариства дослідників української історії, писемності й мови, заснованого в Петрограді у 1921 році. Тамтешнє українське земляцтво на своїх засіданнях зачитувало доповіді й реферати з питань історії, археології, мистецтва, книгодрукування та фольклору. На цей час роботу над зібранням колекцій української старовини було завершено.
Постало питання збереження колекції, в якій була збірка рідкісної зброї: «Шпаги, пістолети, рушниці (є запорізькі) карабіни, сокири, сокирки, булави, багнети, кинджали – зброя старовинна і пізніша. Між ними є з багатою золотою насічкою». Дозвіл на зберігання зброї він мав, проте вирішив передати її Російському музею. У 1924 році після повені кілька речей з колекції зброї пропали. Коштовності, котрі були забрані у П. Потоцького перевезені до Москви у 1920 році.
Найціннішими у збірці були старовинні речі – 90 срібних тарілок з гербами, келихи, золоті кишенькові годинники, тощо. Вага коштовностей становила 20 пудів, а 1925 року вони були оцінені у 40 тис. карбованців, але до Потоцького не повернулись. З’явилась думка перевезти колекцію до Києва для передання в дарунок УРСР.
Затримка виникла через те, що ще рік у приміщенні на території Києво-Печерської лаври тривали ремонтні роботи. Колекцію масою 38 тонн вивезли до Києва у липні 1927 року у семи вагонах. Частину колекції демонстрували в експозиційних залах. Виставку відвідали й залишили схвальні відгуки Ф.Ернст, І.Крип’якевич, Едуард Ерріо та ін. Потоцький разом з колекцією повернувся в Україну, отримавши посаду простого співробітника музею. Працює над описом матеріалів колекції, створює каталог, систематизує матеріали, продовжує відшукувати і поповнювати колекцію старовинними речами.
У 1937 році очевидний наступ на Потоцького продовжується, йому заборонили вільно відвідувати музейне приміщення. На його адресу лунають звинувачення, матеріали колекції почали ділити між музеями республіки, колекціонер змушений був передати все, що називалося музеєм його імені у власність Київського історичного музею. В цих умовах, як свідчить дослідник його спадщини М. Пасічник, П. Потоцький звертається листом до Й.Сталіна:
«Розпилення музею приведе до знищення його виняткової і неповторної цінності, і ніхто, крім мене, який віддав десятиліття на його збирання та облаштування, не знає й не може знати його значущості». Але це не допомогло врятувати колекцію.
У 1938 році 81-річного генерала було звинувачено в контрреволюційній діяльності та скоєнні терористичних актів та заарештовано. 24 липня 1938 року великого українця з Полтавщини, генерала царської армії, фундатора унікальної скарбниці – Музею України – Павла Платоновича Потоцького заарештували. Історик Костянтин Штепа написав у некролозі: «Вночі до 80-літнього старика, що жив при своєму музеї-збірці, буквально вдерлася банда енкаведистів, перерила і розграбувала його квартиру і багатющу збірку, а його самого завезла з собою». Під час арешту було конфісковано особисті речі. За декілька днів співробітники НКВС примусили Павла Потоцького підписати «зізнання» про його контрреволюційні дії. Потоцький не дав жодного свідчення і 27 серпня 1938 року помер у тюремній лікарні від паралічу серця. Але документи свідчать, що справжньою причиною смерті було жорстоке побиття під брамою Лук’янівки.
Дружину Потоцького Єлизавету Денисівну та її сестру Любов Денисівну - онучок поета-партизана Дениса Давидова було заарештовано та розстріляно 5 жовтня 1958 року, як таких, хто знали про склад і цінність колекції. Онук, Павло Павлович Потоцький (10 березня 1918, Харків – 1991) під час Другої світової війни опинивсь у Бухенвальді, тікав, його схопили. 29 березня 1945 року він ще перебував у Бухенвальді. 5 вересня 1946 року його арештували наші. Павло Павлович відбував заслання у Воркутлазі.
Визначальною рисою Павла Платоновича Потоцького, що забезпечила йому почесне місце в нашій історії, була виняткова жертовність, і саме цю рису він успадкував від свого далекого предка. Наприкінці ХІХ ст. в Архангело-Михайлівській кишеньській церкві ще зберігались пожертви старого сотника Григорія Потоцького.
Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»
Наукова праця "Наріччя, піднаріччя і говори південної Росії у зв’язку з наріччями Галичини", яка побачила світ у 1872 році, заклала основи української діалектології. здійснив систематичний опис українських діалектів на основі порівняльних матеріалів, одержаних після обстеження українських говірок за єдиною програмою, визначив діалектичне членування української мови, окреслив межі поширення трьох наріч – північного, південно-західного і південно-східного – і менших одиниць діалектичного поділу. Вчений обгрунтував наддіалектичний характер літературної мови; утверджував право української мови і культури на безперешкодний розвиток "Що таке малоруська (південноруська) мова?", 1899; "До питання про малоруську літературну мову", 1898, опубліковано 1929, обидві – рос. мовою). Сформулював наукові принципи обстеження українських діалектів, що заклали підвалини їх типологічного вивчення ("Програма до збирання діалектних одмін української мови"), 1909, у співавторстві з Є.Тимченком; "Програма для збирання особливостей малоруських говорів", 1910, рос. мовою, у співавторстві з А.Кримським). У публіцистичних статтях, надрукованих в газетах і журналах, виступав на захист української мови і культури, зокрема, одна з його статей на сторінках газети "Діло" називалася "Чого хотять від нас Росияни?" . Як редактор і порадник вклав багато праці у видання "Української граматики" та Російсько-українського словаря С.Тимченка, "Українського словаря" за редакцією Б.Грінченка. 
