Людина і пам'ять. Жива історія

8 травня 2024 року в Україні вперше відзначався День пам'яті та перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939-1945 років.

В Центральній бібліотеці пройшла година усних історій, яка є частиною публічної історії нашого народу та передається із покоління в покоління.

Інформуємо про одну з таких історій від краєзнавця Олександра Михайлика.

Є речі, які з дитинства врізаються у пам'ять... У будинку на вулиці Озерній, де я мешкаю, жила бабуся. Звали її Олена Павлівна. Вона була самотня, дуже любила котів і завжди їх підгодовувала. Сама варила їм різні каші, тож її весь час можна було бачити в оточенні котів, яких завжди багато жило у нашому дворі. Цікаво, що прізвище її дивовижним чином перегукувалося із любов'ю до чотирилапиків - Котенко. Олена Павлівна Котенко (1925 чи 1926-2011) була корінною мешканкою району. Юність і молодість пройшли у селищі Першого Травня, у будинку, оточеному фруктовими деревами. Вона згадувала: "Приходила на роботу, приносила фрукти зі свого саду, а колеги дивувалися - ти що, у селі живеш? Кажу - та ні, в місті, біля Чоколівки". Але ще одна її розповідь теж назавжди залишилася у пам'яті.

Це було наприкінці 1990-х, автору рядків тобі було не більше 10-11 років. Наша родина була у добрих стосунках із Оленою Павлівною, у дитинстві моєму її навіть неодноразово просили забирати мене із садочка. Доводилося часто бувати у неї вдома. Тож рідні відпускали мене разом із нею - то на її город за Совськими ставками, то ще кудись.

Тож одного разу, а це було 9 травня, вона повела мене у парк імені Островського (нині імені Миколи Зерова). Тоді, у 1990-і, бучно і пафосно відзначали День Перемоги. Пісні, музика, солдатська каша. Ніби не день пам'яті, а якесь веселе свято... Так тоді було... Її ж розповідь ніби "приземлила", змусила подивитися на це не як на свято, а на день пам'яті. Насправді сумний день. Яким зрештою він і став у нашій країні.

Те, що відбулося тоді, пам'ятаю досі. Від головного входу до кладовища веде довга алея, обсаджена ялинами. Закінчується вона обеліском на честь киян, полеглих у тій війні. А з обох боків від алеї - братські могили із викарбуваними прізвищами воїнів, що там поховані. Олена Павлівна підвела мене до однієї з плит, показала на один із написів: "рядовой Котенко Н. П. 1922-1944". І сказала лише декілька слів: "А це мій старший брат". Більше нічого. Але і цих слів було достатньо, щоб зрозуміти - ось та пам'ять, яка залишає слід у серцях рідних на все життя. Більше вона нічого про нього не розповідала. І цей візит пам'яті був єдиним. Але ж чомусь саме зі мною вона поділилася цим своїм спогадом про загиблого на тій війні старшого брата... Потім, вже у дорослому віці, буваючи на тій алеї, я намагався віднайти напис "рядовой Котенко Н. П. 1922-1944". І щоразу, побачивши його, я згадував слова Олени Павлівни: "А це мій старший брат". Розповідав про це друзям, з якими декілька разів там бував. А тепер хочу передати цю пам'ять далі...

Братська могила, де похований М. П. Котенко

Сьогодні я відкрив 2-й том "Книги пам'яті України", виданий 1995 року. У ньому на 239-й сторінці читаємо: "Котенко Микола Павлович, 1922 р., м. Київ. Рядовий. Загинув 29.07.42 р. Похов. Ленінградська обл. (російська федерація)".

У виданні "Подвиг на віки: Книга пам'яті України - місто-герой Київ", виданій 2000 року, на 426 сторінці міститься дещо інша інформація у розділі, присвяченому військовому меморіалу на Солом'янському кладовищі: "Котенко Н.П., 1922, Рядовий. Помер 1944". Я не можу пояснити причину такої розбіжності. Але відомо те, що рядовий Микола Павлович Котенко похований у братській могилі на алеї Солом'янського кладовища.

Ось так від звичайної сусідки по дому, літньої бабусі, що завжди годувала котів, у дитинстві я отримав не просто спогад про загиблого в Другій світовій старшого брата. Відбулася дуже важлива передача інформації з минулого у сьогодення, а від мене - у майбутнє. Це приклад того, як звичайні мешканці, які жили серед нас, наші сусіди, яких ми щодня бачили в дворі, були насправді частиною історії району. Містками між минулим і сучасним. І що важливо, поділилася із нами цією усною історією, яку ми тепер зафіксували вже у писаному вигляді. Бо з цього теж складається історія рідних нам місць.