Совки

Із циклу публікацій "Історія твого району"

Найстарішою місцевістю на теренах сучасного Солом’янського району є Совки.

Достеменно невідомо, звідки походить назва поселення. Втім, як і годиться, існують версії щодо цього. Назвати варто найпоширенішу.

Дослідники припускають, що назва могла походити від назви хижого птаха – совки, що живиться шкідливою комахою, яка має назву... також совка. Що ж, можливо велика кількість птаства та шкідників у далекому минулому справді сприяли появі цього топоніму.

За даними Лаврентія Похилевича, у другій половині XIV ст. тут був заміський двір князя Володимира Ольгердовича. У середині XV ст., за князювання Олелька Володимировича, тут було засновано його двір — Володимерку. Згодом князів син пожалував цей двір шляхтичеві Михайлу Юрійовичу.

Поселення Совки (у той час — Сувки) вперше згадується 1612 року як володіння домініканського монастиря, продане шляхтичеві Ярошу Покаловичу. 1618 року поселення було придбане у вищезгаданого шляхтича Києво-Печерською Лаврою, а 1656 року – перейшло до Софійського монастиря. Відтоді впродовж понад двох століть ці землі належатимуть до монастирських володінь.

Це було невелике поселення на Київщині, що розташовувалося на пагорбах над долиною невеликої річки Совка. Як і традиційно було в ті часи, річка була загачена, існував ставок із водяним млином. В документах 1686 року згадуються 4 водяних млини – чимало, як для невеличкої річки, довжина якої не перевищує 5 кілометрів. Один водяний млин існував у Совках ще на початку XX ст.

З кінця XVIII століття, після скасування традиційного полково-сотенного поділу України, Совки належали до Білогородської волості Київського повіту Київської губернії. Незважаючи на давню історію, це було зовсім маленьке, незначне поселення, населення якого згідно Книгою Київського намісництва 1787 року складало лише 93 особи державних селян, що мешкали у 24 хатах. В давнину поблизу Совок існував завод, що відливав дзвони, а 1837 року біля села було засновано свічний завод.

Про Совки середини ХІХ століття залишили унікальні згадки два дослідники – перший, де ля Фліз, у виданому 1854 року «Медико-топографічному описі Київського округу» подає такі цікаві відомості про село. Отже, населення Совок складало 194 особи – 89 чоловіків, зокрема 3 відставних солдат та 105 жінок. У селі було 20 хат, з них 10 були «старі дуже, але чисті та охайні». Навколо села 4 значних гори: Маричинка, Курган, Лішкова та Вотхий Ліс. На річці Солоний Ставок (нині один з витоків Совкки - прим. авт.) – гребля та млин. Землі глинисті, часом піщані. Селяни вирощували жито, гречку, овес, ячмінь. На городах сіяли картоплю, капусту, буряки, квасолю, цибулю, коноплі, мак, частково кукурудзу та гарбузи. Селяни тримали 40 волів, 10 корів, 6 коней, 20 овець, 30 свиней. З птиці розводили багато курей та трохи гусей і качок. У лісах навколо траплялися вовки і трохи зайців.

Цікавим виглядає зауваження автора про те, що селяни добре харчувалися, гарно вдягалися, горілки споживали помірно, а п’яниць було мало!

Не менш цікава праця «Сказания о населенных местностях Киевской губернии» другого дослідника - краєзнавця Л.Похилевича:

«Совки - село поблизу Києво-Либідського кладовища. Мешканців обох статей 161. Розкидані мальовничими балками, порослими густим чагарником. Ставок у селі, при ньому млин, що належить з 1850 р. митрополичому дому замість ставка, відданого Кадетському корпусу. Совки належали до 1787 р. Києво-Печерській Лаврі, якій і донині поблизу села належить добра пасіка». Дещо доповнюють ці відомості уривок зі ще однієї фундаментальної праці - «Летопись и описание Киева» М.Закревського: «...у 1848 році відведене митрополиту (інше) місце, поблизу поселення Совки... Ставок і млин належать тепер (1864 рік) до Софійської дачі...».

Здавна заміський дім митрополитів розташовувався там, де нині знаходиться споруда Міністрства оборони України, а в минулому - Кадетського корпусу. 1847 року ці землі було передано військовому відомству, натомість митрополичий дім отримав землі навколо села Совки.

Наприкінці ХІХ - на початку ХХ століття Совки – невелике село Білогородської волості Київського повіту. Більш докладну інформацію знаходимо у «Списке населенных мест Киевской губернии» 1900 року. Тоді у 132 дворах мешкало 883 особи, що займалися здебільшого хліборобством. У селі діяла школа грамотності. Промисловість була представлена трьома невеликими цегельнями, що належали Харитону Чиркову, Федору Скворцову та Дмитру Сингаївському, на кожній цегельні працювало по 16 робітників. Діяв також шкіряний завод, на якому працювало 35 осіб.

Село, як і до того, займало невеличку територію – забудовані були лише початкові частини сучасних вулиць Крутогірної та Каменярів, що зісно ж, не мали назви – адже в селах віддавна вживалися народні назви, тому численні «кутки» відображали особливості населених пунктів, його рельєф, а нерідко – і прізвища поселенців!

Від початку 1910-х (перша згадка — 1912 рік) у селі існувала каплиця, приписана до церкви в Жулянах. У 1920-х каплицю перебудували у Покровську церкву. Цей храм згадано як діючий у документі «Перелік всіх функціонуючих молитовень православного релігійного культу по місту Києву станом на 26 березня 1936 р.». Зруйнували храм у 1960-х роках. Приблизно на її місці, на перетині вулиць Каменярів і Круглої, вже в наш час звели церкву Різдва Пресвятої Богородиці.

12 жовтня 1923 року, згідно з рішенням Раднаркому УСРР, Совки увійшли до меж Києва як село у складі Київської міської ради з власною сільською радою, якій підпорядковувалися село Совки та Совська лісова дача (Пронівщина). 1924 року у селі налічувалося 182 садиби, мешкало 1009 осіб. 1932 року — 292 садиби, 1307 осіб. Хоча Совки на 90 % були робітничим селом, Голодомор 1932–1933 років забрав життя 420 мешканців — майже третину місцевого населення. 1933 року сільську раду було ліквідовано. Совки стали селищем у межах міста, а 1938 року воно увійшло до новоутвореного Залізничного району. 1938 року тут звели триповерхову будівлю середньої школи № 121.

У 1940–1950-х Совки набули сучасного вигляду. Було остаточно розплановано та забудовано північну й південно-західну частини селища. Більшість вулиць найменували або перейменували 1944, 1953 та 1955 року. Загалом тут налічувалося 23 вулиці та 11 провулків. Забудова та планування Совок досьогодні не змінилися. Лише у 1980-х знесли малоповерхову забудову вздовж парного боку вулиці Крутогірної.

Автор: Олександр Михайлик, краєзнавець, дослідник, один із авторів книжкової серії "Невідомі периферії Києва"

Перейменування вулиць в Солом'янському районі

У процесі дерусифікації та з метою увіковічення українських Героїв у Солом'янському районі перейменували та найменували ще 5 об’єктів.

Заступник міського голови – секретар Київської міської ради Володимир Бондаренко: «Мешканці зробили свій вибір, і на основі цих результатів депутатський корпус Київської міської ради приймає рішення. Ми виходимо на фінішну пряму і невдовзі буде остаточно завершено процес дерусифікації міських об'єктів. Більше місця російським наративам на карті столиці ніколи не буде. Агресор, який вбиває наших людей не має жодного права на возвеличення у вільній Україні. Київ не є частиною так званого великого срср. У місті-герої Києві не має бути топонімів, які возвеличують російську імперію та російський імперіалізм.

Солом’янський район:

• вулиця Бакуніна на вулиця Олега Афанаса
• провулок Металістів на Оксани Вороніної
• вулиця Академіка Карпінського на вулиця Академіка Возіанова
• провулок Федосєєва на провулок Мар’яна Гаденка
• вулиця Сурикова на вулиця Дениса Монастирського

Звикаємо до нових назв. Солом'янський район

Від 2022 року змінилися не тільки ми самі, змінилося наше Місто, яке почало повертати собі історичні назви та називати свої вулиці іменами гідних синів і дочок України.

Якщо поглянути на це з точки зору історії, - це виправдані, логічні засадничі зміни, які мали б трапитися з нами ще на світанку Незалежности. Проте інерція досвіду - річ вперта, і спливло дуже багато часу, перш ніж Київ став повертати собі українську фундаментальність, якої його було брутально позбавлено за радянських часів.

Війна пробудила в нас жагу до змін. Протягом останніх років багато столичних топонімів позбулися відбитку колоніального минулого, а прізвища віджилих комуністичних та російських діячів змінилися іменами новітніх Українських Героїв.

Зараз Київ не впізнати. Проходячи випробування війною, він оновлюється та твердо стоїть на шляху самоідентифікації. Суспільство вже доросло до розуміння, чому це конче необхідно й активно включається у процес дерусифікації.

Разом з тим, це створює для його мешканців певні труднощі/прикрощі практичного характеру, як то запам’ятовування назв і орієнтація в просторі. Приміром, вам треба кудись проїхати, а гугл-мапи видають нові імена, - і ви витрачаєте час на розвідку та співставлення “було/стало”, аби переконатися, що це саме та вулиця/площа/станція метро, яка вам потрібна. Але вони, ці труднощі, тимчасові. Наша суспільна пам’ять потребує переформатування, і крапка. А кияни підлаштуються, бо це не найважче випробування, що випадали на їхню долю.

Саме тому ми запланували низку публікацій, які допоможуть вам привчити себе до нового Міста. Наші шанувальники, мабуть, пам’ятають соціальні інформування #Прочитання_вулиць та #Імена_з_якими_ми_живемо на сторінці Публічні бібліотеки Солом'янки під час пандемії.

До широкомасштабного вторгнення нами було зроблено близько 20 публікацій щодо перейменованих від 2015 р. вулиць Солом’янського району.

Знаємо, зміни - це непросто. Тож ми продовжуємо. І, звісно, почнемо з Солом’янки та найсвіжіших перейменувань 2022-2023 рр.

Пронівщина

Із циклу публікацій "Історія твого району"

За однією із версій, назва походить від прізвища князя Семена Пронського, якому у середині XVI ст. київський воєвода подарував землі в долині річки Совки за заслуги у війні з Кримським ханством. Втім, назва виникає значно пізніше, тож версія є дискусійною.

Верхів’я річки Совки, а точніше, два її витоки позначено на мапі міста 1753 року як Сичівку та «річку в Кухмістрівщині» (основний виток, що починається біля сучасної Севастопольської площі). Тобто, план 1753 року фіксує місцину Кухмістрівщина, але не Пронівщина. У верхів’ях останньої було урочище Липовий кущ. І лише на мапі 1842 року річку Совку підписано як Пронівщину (причому її нижню частину). І це чи не перша фіксація назви. Лаврентій Похилевич писав, що 1799 року тут випадково знайшли 32 уламки міді — і це ніби свідчило про існування тут у давнину заводу з відливу дзвонів. Але називає місцевість, де було виявлено цю знахідку, «Троянівщиною». Кухмістрівщина, потім Троянівщина. Тобто урочище мало давніше саме такі назви. Пронівщина ж із 1848 року належала Києво-Софійському митрополичому дому. На плані Совської дачі, яку передбачалося для надання митрополичому дому замість Шулявського гаю (1848). Площа становила 289 десятин. Згідно цього плану, як Пронівщина (це чи не перша карта, де так підписано верхню течію річки Совка, точніше, довколишню місцину) була підписана місцина в районі нинішнього верхнього ставка. На карті також позначено такі урочища: Острів, Пужня, Могили, Яри та Тісні Вулиці. Останнє відоме ще з документів XVI-XVIII ст. Плани володінь Києво-Софійського митрополичого дому, виконані у 1903 та 1909, фіксують назву «хутір Совки, Пронівщина».

Він виник 1879 року. Хутір складався з одного двору, де мешкало три особи. Вперше його було позначено на мапі 1886 року як «корчми Пронівщини». 1896 року тут було сім жителів. 1900 року на хуторі Пронівщина був один двір і 10 жителів, які займалися здебільшого хліборобством. Хутір належав до Білогородської, а з 1908 року — до Микільсько-Борщагівської волості Київського повіту. Де був цей хутір? На місці сучасного пологового будинку на Севастопольській площі. Згідно плану 1909 року, під садибою було 2000 саженів. План фіксує групу житлових і господарських споруд, сад площею 3 дес. 100 кв. саж., поряд (на місці амбулаторії і Новуса та ліцею №144) оранки площею 11 дес. 972 саж. Сади на місці сучасної районної адміністрації площею 4 дес. 1200 саж. орендував садівник Крюгер.

Сусідом Пронівщини був Лаврський хутір, уперше позначений на мапі 1897 року. Він складався з двох дворів, розташовувався південніше Севастопольської площі. Це була чернеча пустинь, яку також називали Садом Козакевича. Декілька будівель стояли над шляхом Київ — Жиляни на краю великого саду. Два окремих двори позначено на мапі 1932 року. Видно їх і на аерофотозйомці 1943 року. Забудова остаточно зникла у 1950-х, коли прокладали вулицю Народного Ополчення та розплановували парк між зазначеною вулицею та Повітрофлотським проспектом. Нині на цьому місці — районна адміністрація та сквер перед нею.

Напередодні Першої світової війни на схилах балки Пронівщина було заплановано будівництво дачного селища. 1912 року землі розпаювали на 400 ділянок під забудову. Через початок війни проект не було здійснено. На згадку про Києво-Софійський митрополичий дім у 1940-х тут проклали вулиці Софіївську Першу (нині — частина проспекту Лобановського) та Софіївську Другу (нині — вулиця Донська). Як Совська лісова дача поселення востаннє згадано в довідниках 1924 та 1926 років.

У першій половині 1950-х було забудовано парний бік Червонозоряного проспекту від школи № 144 до вулиці Народної. Тут проклали вісім нових вулиць, назви яким надано здебільшого 1953 року і забудували здебільшого одноповерховими приватними будинками. Частину малоповерхової забудови, між школою № 144 та вулицею Корсунь-Шевченківською, знесли у 1980-х (зникла вулиця Бородіна). У кінці вулиць Петра Радченка та Дачної у 1950-х звели житлові будинки для працівників радгоспу «Совки», здебільшого за проектом 1-281, який розробив інститут «Діпромісто» (архітектор — Г. Копоровський): Гаріна, 62 (1952), 64 (1952), 66 (1954), 68 (1951), 68-А (1951), Радченка, 23 (1950-ті), 25 (триповерховий гуртожиток, 1950-ті). На вулиці Радченка, 21 звели двоповерхівку проекту ММ-8-50 (Головне управління стандартного домобудування, архітектори І. Шипман, С. Хрустов). Тепер житлові будинки належать до агрокомбінату «Пуща-Водиця». У 1956 році споруджено 3-поверхову школу №144 (архіттектор Борис Ведерніков).

Висотне будівництво розпочалося у 1980-х. На вулиці Радченка, 14 (1983) і 12 (1985) звели дві 14-поверхівки за індивідуальним проектом. Будівництво 14-поверхівок тривало й у 1990-х: Радченка, 4 (1992) та 6 (1993). Останньою за часом висотною будівлею є 14-поверхівка на Радченка, 8, споруджена 1995 року. Також у 1992–1993 роках за проектом 16-поверхового 96-квартирного будинку, розробленого 1988 року колективом архітекторів у складі В. Кололя, А. Овчарука, С. Данилюка та інженера В. Микитюка під керівництвом Ш. Георгадзе, було споруджено будинки на Лобановського, 12 і 18.

Автор: Олександр Михайлик, краєзнавець, дослідник, один із авторів книжкової серії "Невідомі периферії Києва"

Від Желані до Жулян

Із циклу публікацій "Історія твого району"

Урочище та річка Желань, неодноразово згадані в літописах ХІ–ХІІ ст., були, на думку Лаврентія Похилевича, історичними попередниками села Жиляни (Жуляни): «Святополк же вийшов на [річку] Желянь, і пішли обоє одні проти одних, і зступилися, і покріпшала битва» (1093 рік); «І стали вони пустошити, од Треполя [починаючи], навколо [городів] Красна і Василева, і до Білгорода, і аж до самого Києва, і по [річці] Желяні, і до Вишгорода, і до Деревлян, і через [річку] Либідь перестрілювалися» (1136 рік); «Торки ж догнали вози їхні на [річці] Желяні, а війська їхні настигли [недалеко] од [села] Буличів і тут стали сікти їх, а інших руками хватати» (1161 рік); «Ярополк же з берендичами настигли Володимира на [річці] Желяні коло [села] Доброго Дуба, та не дали берендичі стрілятися з ними, [військами Володимира], бо берендичі хитрували» (1169 рік).

Існує багато версій походження назви місцевості та річки. За однією, тут було розташоване капище давньослов’янської богині суму Жалі (Желі). За другою — струмок, що тече у цих краях, був бажаним, «желанним» для людей. За третьою — місце було обжитим (жилим). Інші версії пов’язують назву з давньослов’янським словом «жал» (берег) або тюркським «жол йани» (край дороги).

Село ж є значно пізнішим поселенням. Вперше село під назвою Жиляни (Желяни) згадується в грамотах 1689 і 1690 років, виданих гетьманом Іваном Мазепою митрополиту Гедеону на володіння рядом поселень на Київщині.

В подальшому назву нового поселення, що виникло, за словами М.Закревського «... від переселення селян Софійського монастиря, котрому цю місцину подаровано» зустрічаємо у грамотах 1700, 1708, 1710 років. Жиляни були у власності монастиря до 1786 року, а потім унаслідок секуляризації монастирських маєтностей перейшли в казенне володіння. Село належало до Київського округу державних маєтностей, а згодом увійшло до складу Петропавлівського сільського товариства.

За Книгою Київського намісництва 1787 року, фактично тодішньому перепису населення, у Жилянах мешкало 260 осіб державних або казенних селян.

Де ля Фліз, у виданому 1854 року «Медико-топографічному описі Київського округу» подає вичерпні відомості про поселення Київщини. Міститься там і ряд надзвичайно цікавої інформації про тогочасні Жиляни.

Отже, населення складало 521 особу – 260 чоловіків та 261 жінка, зокрема «митрополичого штату» 51 чоловік та 101 жінка, 13 відставних солдат та 22 їх жінки. Мешкали вони у 58 хатах. Земля була глиниста, неродюча. Селяни сіяли озиму та яру пшеницю. На городах сіяли картоплю, капусту, огірки, мак, коноплі та частково гарбузи. Селяни тримали 206 волів, 102 корови, 20 коней, по 150 овець та свиней. У лісах навколо водилося багато вовків.

Харчувалися та одягалися селяи погано, але це не сприяло пияцтву – горілки та пива споживалося помірно, а п’яниць було мало.

Про деякі епізоди подальшої історії села писав у чудовій праці «Сказания о нгаселенных местностях Киевской губернии» Леонтій Похилевич: «Село за 3 версти від Братської Борщагівки та за 7 верст від Києва на захід. Мешканців обох статей: православних 727, євреїв 6. У давніх літописах багато разів згадується про це поселення. Так мовиться, що «в літо 1126 Олегович із Половцями перейшов Дніпро грудня 29; [...] звідти ж до Києва, і по Желань...». Від цієї віддаленої давнини у нинішніх Желянах не залишилося нічого, виключаючи декілька могил навколо нього...Навіть місця Желані деякі нові дослідники шукають в інших урочищах, ближче до міст Києва та Вишгорода. В минулому століття Желяни причислялися до монастирських володінь. Перша Желянська церква в ім’я великомученика Димитрія, була збудована 1715 р. ченцями митрополичогор дому і через старість та тісноту розібрана у 1847 р. На її місці того ж року... збудована була нова дерев’яна, що 21 червня 1859 р. о 7 годині вечора спалена блискавкою з усім майном та дзвіницею. В даний час (1864 рік - авт.) парафіяни вже збудували нову дерев’яну церкву на тому місці, де вона існувала з 1715 р».

Згадана дослідником «нова дерев’яна церква» - це церква Св.Димитрія, споруджена казенним коштом 1862 року. До цієї церкви були приписані також села Михайлівська Борщагівка та Совки і число парафіян на 1880 р. було 1802 особи. У церковно-парафіяльній школі навчалося 10 хлопчиків. До парафії належало село Совки та хутір Красний Трактир. Церкву було закрито 19356 року, а 1941 року служби у ній поновилися і вже не припинялося.

Улітку 2016 року було розпочато реконструкцію церкви. Стару будівлю разом із дзвіницею повністю розібрали. Впродовж 2016-2017 років громада збудувала на цьому місці дерев’яну церкву, що є точною копією старого храму. Реконструкцію приурочено до 155-річчя церкви.

Читач напевно звернув увагу, що якіхось 150 років тому вживалася не звична нам назва «Жуляни», а «Желяни» або «Жиляни». Як же сталося, що селище отримало спотворену назву? На жаль, приклад серед численних київських топонімів не єдиний – з різних причин, чи то від незнання історії, чи то від прикрої помилки канцеляриста «перейменовувалися» давні поселення.

З того часу, як до Києва з боку Фастова 1870 року пройшла залізниця і відбулося «перейменування» села. Вже згадуваний Л. Похилевич 1887 року писав: «Полустанок Києво-Брестської залізниці її акціонери з євреїв, ніби кепкуючи з місцевої Історії, назвали Жулянами, під такою зіпсованою назвою вони друкуються в усіх книгах, що перераховують станції та полустанки залізниць». Згодом вже в путівнику по Південно-Західній залізниці було зазначено, що «добре було б зіпсовану немилозвучну назву полустанку Жуляни змінити на Желани й таким чином не лише відновити правильне найменування, а й сприяти збереженню цим шляхом спогадів про давнє селище». На превеликий жаль, далі і село Жиляни стали Жулянами. Лише вулиця Жилянська нині воскрешає втрачене ім’я…

Того ж таки 1887 р. у селі мешкало 1332 особи. Жиляни, за даними «Списка населенных мест Киевской губернии», виданого 1900 року, було селом Білогородської волості, яке мало 265 дворів та населення у 1399 мешканців, основним заняттям яких було хліборобство. При храмі Димитрія Солунського була парафіяльна однокласна школа.

Жуляни після 1920-х р. стали центром однойменної сільради. 1926 року в Желянах (так їх названо в довіднику «Населені місця Київщини») було 480 дворів, де проживало 2312 особи. Це чи не остання згадка про історичну, не спотворену назву села. Надалі вживатиметься лише назва Жуляни.

Станом на 1933 рік, село налічувало 468 дворів, мешкало у селі 2541 особа.

На початку зловісних 1930-х років Жуляни були великим селом, тут мешкало 2529 осіб. Голодомор 1932–1933 років забрав життя 330 селян.

У липні-вересні 1941 року поблизу Жулян проходила друга лінія оборони Києва. Під час Другої світової війни загинуло 200 мешканців села.

1952 року в селі спорудили нову двоповерхову школу. 1988 року, після включення Жулян до меж Києва, навчальний заклад отримав загальноміський №279. 2007 року замість старої будівлі відкрили нове сучасне чотириповерхове приміщення школи. 2008 року школі було присвоєно ім’я Петра Григоренка, відомого дисидента та правозахисника.

У 1950–1960-х вулиці отримали назви. До присвоєння вулицям офіційних назв Жуляни історично поділялися на 12 кутків. Центральна частина села мала назву Командирівщина, північно-західна — Забара, Козлівщина, Марченків і Могилів (останній відокремлює від основної частини селища Кільцева дорога), південна — Лушпіївщина та П’ятихатки, північна (район кладовища) — Джигирівщина, східна — Білий Хутір, Хутір, Греківщина та Латунівщина. Білий Хутір виник уже в 1920-х. Частково причиною його появи було розширення аеропорту. Хати покривали білими бляшаними листами — звідси й пішла назва.

У цей період остаточно сформувалися територія села та вулична мережа. Тут налічувалося близько 30 вулиць і провулків. У 1970-х на території Жулян було близько 1700 садиб, а населення перевищувало 5 тис. осіб.

Рішенням № 6486-ХІ Верховної Ради УРСР від 26 серпня 1988 року село Жуляни Києво-Святошинського району Київської області було включено до меж Києва. Воно увійшло до складу тодішнього Залізничного району. З 2001 року селище Жуляни є частиною Солом’янського району.

Автор: Олександр Михайлик, краєзнавець, дослідник, один із авторів книжкової серії "Невідомі периферії Києва"

Цікаві факти з історії місцин Солом'янського району

Залізнична колонія

Чи знали ви, що саме тут було вперше в місті запроваджено електричне освітлення? Керуючий залізничними майстернями Олександр Бородін 1878 року привіз із виставки у Парижі 4 дугові ліхтарі та встановив їх у одному із цехів майстерень. А перша міська електростанція була відкрита лише 1890 року.

Чи знали ви, що Залізнична колонія стала першим поселенням такого типу в Україні? Започаткувавши собою цілий ряд робітничих поселень при залізничних станціях, великих промислових підприємствах.

Чи знали ви, що церкву Св. Георгія на площі перед південним вокзалом було споруджено лише за 73 дні? Тож церква увійшла до книги Рекордів України.

Солом’янка

Чи знали ви, що з 1903 року мешканці Солом’янки та довколишніх місцин протягом наступних років намагалися створити на основі поселень місто Олександрія?

Чи знали ви, що настоятелем церкви Покрови Пресвятої Богородиці на Солом’янці протягом півтора десятиліття (1905-1919) був о. Василь Липківський, у подальшому – перший митрополит Української автокефальної православної церкви?

Чи знали ви, що школа №7 на Солом’янці невипадково носить ім’я Максима Рильського? У 1920-х роках видатний поет працював у школі вчителем української мови.

Батиєва гора

Чи знали ви, що попри популярну міську легенду, назва гори не має стосунку до хана Батия? Здавна на горі існував курганний могильник, що у другій половині 19 ст. був відомий як Батієві могили (саме через і, і могили, у множині). Походження назви невідоме. Згодом люди через співзвучність із іменем хана вигадали легенду, ніби тут стояло його шатро.

Чи знали ви, що на Батиєвій горі існує унікальна церква? Вона розміщена у одному з двох колишніх залізобетонних резервуарів, споруджених в 1911-1913 роках для водопостачання паровозного депо. Ще в 1980-х родина, яка мешкала в будинку біля резеруварів, замислила влаштувати в резервуарах храм — один із членів родини став священником. 1995 року було зареєстровано церковну громаду. 2003 року вдалося відкрити церкву в одному з двох резервуарів. Храм присвячено іконі Божої Матері Одигітрії.

Чи знали ви, що Батиєва гора є однією із найвищих точок Києва? Висота над рівнем моря становить 185,2 м (найвища точка, поблизу площі Слави на Печерську, має висоту 196 м)

Чоколовка

Чи знали ви, що місцевість – одна з небагатьох у Києві, названа на честь конкретної особи, до того ж, яка жила на початку минулого століття? Підприємець Микола Чоколов був у прямому сенсі «батьком-засновником» місцини, адже пожертвував робітникам половину суми, необхідної для викупу землі. Тож селище, що тут утворилося, якраз і назвали на честь благодійника

Чи знали ви, що трамвайний вагон біля МакДональдза на Севастопольській площі – мимовільний пам’ятник трамвайній лінії, яка колись тут проходила? З квітня 1918 приблизно по початок 1919 року приблизно тут була кінцева Кадетської (Артилерійської) трамвайної лінії, що сполучала Берестейський проспект із Чоколовкою.

Чи знали ви, що ресторан МакДональдз на Севастопольській площі – другий за часом відкриття в Україні? Його було відкрито 1997 року, невдовзі після першого на Лук’янівській площі.

Відрадний масив

Чи знали ви, що Відрадний масив є першим житловим масивом Києва?

Турецьке містечко

Чи знали ви, що мікрорайон Турецьке містечко – єдиний не лише в Києві, а й в Україні, забудований серійними житловими будинками східнонімецьких проєктів?

Чи знали ви, що попри наявність у мікрорайоні вулиці Кадетський Гай сам гай був не тут? Він існував за 1,5 км північніше, на місці Першотравневого масиву.

Автор: Олександр Михайлик, краєзнавець, дослідник, один із авторів книжкової серії "Невідомі периферії Києва"

Історія Києва у фотографіях. Солом'янська площа, 1983 рік

Фото: Віталій Руденко

1983 рік, Солом'янська площа (у ті роки - площа Брежнєва, мала цю назву у 1982-1988 роках). Трамвай моделі КТВ-55-2 на 8-му маршруті, що сполучав Червоний корпус Університету та Залізничний масив. Маршрут мав тупик біля Університету, тож на ньому працювали винятково двобічні вагони із кабінами з обох боків. Маршрут закрито 15 грудня 1987 року.

 

Олександрівська слобідка

Із циклу публікацій "Історія твого району"

Місто, стрімко розвиваючись у ХХ столітті, поглинало та зливало між собою віддалені доти місцини. Активно забудовувались балки, оранки, ліси. Місто росло.

Минуло небагато часу, як Солом’янка із тихого передмістя перетворилася на міський район, що швидко розвивався.

Звісно, не всі робітники-залізничники могли вже розраховувати на власну садибу. Тому на початку століття майстрові Південно-Західної залізниці вирішили утворити поселення на околиці міста між Верхньою Солом’янкою та урочищем Пронівщина і отак на орних землях селян села Совки утворилося нове поселення. Спочатку воно називалося гранично просто - Робітниче артельне селище.

Вперше згадка про це селище датується 1906 роком і відомості про це вміщені у довіднику «Весь Киев» на 1906 рік. Тоді у селищі було вже 40 власників садиб, найімовірніше ще незабудованих.

Та невдовзі уся Російська імперія відзначала 50-річчя скасування кріпацтва, тому новоутвореному селищу ювілейного 1911 року було присвоєно назву «селище Імператора Олександра ІІ», або ж просто - Олександрівська слобідка (слобода). Схоже, саме тоді селище мало розплановані вулиці та забудовані садиби.

Що означає додаток «слобода»? За словником, слобода у 16 — 18 ст. - це новозаснована оселя з власним самоврядуванням, мешканці якої власник звільняв на деякий час від виконання повинностей.

На початку ж 20 ст. слободами називали на Центральній і Східній землях інколи більші села, а також промислові і фабричні оселі, які не мали титулу міст чи містечок. Тобто – робітничі поселення, якою й була Олександрівська слобідка.

Певний час, щоправда, відносно селища вживалася паралельна назва Костопальня або Костопалівка, що теж має доволі цікаву історію походження. Ще задовго до того, як у цій місцині виникло поселення, у 1880-і роки поблизу сучасної Севастопольської площі існувало декілька костопальних заводів, серед них найбільшим був завод Шапіро з потужностями у 12000 тонн на рік. Заводи ці перепалювали кістки худоби із Солом’янського скотомогильника на кісткове вугілля, яке було необхідне для виробництва цукру (основним споживачем був Деміївський цукроворафінадний завод). Можна лише уявити, які «аромати» відчували ті, хто мешкав неподалік…

Олександрівська слобідка адміністративно була підпорядкована Микільсько-Борщагівській волості Київського повіту, однак впритул прилягала з півночі до міської межі.

Що являла собою тоді Олександрівська слобідка? У фондах Державного архіву м.Києва зберігся надзвичайно цікавий документ – рукописний наглядний план селища, складений 1913 року, ймовірно кимось із мешканців. Він дає уявлення про тогочасний стан селища. Селище на той час вже було розплановане і складалося з 1 повздовжньої та 9 поперечних вулиць: центральною була вул. Преображенська, яку перетинали вулиці Гоголівська (нині Софії Галечко), Садова (нині Братів Зерових), Суворовська (нині Білгородська), Олексіївська, Озерна, Миколаївська (не вказана на плані, нині Василя Барки), Скобелєвська (нині Златопільська), Херсонська (ліквідована у 1970-і) та Василівська (згодом Дачна, нині Григорія Кочура).

План селища, 1913 рік

Прошення Правління товариства домовласників впорядкування Олександрівської Слобідки, подане до Міської управи у березні 1913 р., дає змогу уявити, як розвивалося і чим жило селище в ті роки.

Отже, у селищі було близько 200 забудованих садиб з населенням близько 2 тисяч осіб, з них близько 200 осіб - діти шкільного віку. Поява поруч Клінічного містечка і загалом активний розвиток міста давали щорічне населення на 200-300 осіб!

Однак населення зростало, а соціального розвитку не відбувалося. Так, у селищі було затишно – садиби були обсаджені деревами, навколо зеленіли луки та поруч шумів старезний Кадетський гай, а окрасою молодого селища були декілька старезних дубів, тактовно збережених при прокладанні вулиць... Але краса навколишньої природи, на жаль, не вирішувала суто побутових проблем.

Головними проблемними питаннями для мешканців були насамперед відсутність “законного виходу” для сполучення із Києвом, за винятком Преображенської вулиці, що виходила на шлях в районі Кадетського Гая та відсутність власного храму і навчального закладу.

Мешканці, усі православні, відвідували найближчу Солом’янську Покровську церкву, до якої було близько 2 км. Мешканці мріяли про власний храм, бо «відчували велику нужду у задоволенні духовно-релігійних потреб».

Діти ж мусили ходити за 4-5 км до найближчих міських училищ, бо навчальні заклади Солом’янки вже не могли прийняти охочих...У заметіль діти наражалися на небезпеку бути заметеними або замерзлими і лише випадкові робітники, що проходили повз, рятували їх.

До цього можна додати відсутність мощених вулиць та освітлення. Не говорячи вже про водопровід та каналізацію, адже цих атрибутів цивілізації не мала навіть Солом’янка.

Зрештою мешканці на сільському сході 4 серпня 1913 року поставили питання про виділення містом 3 дес. землі, прилеглої до селища для будівництва парафіяльної церкви з будинком причту, училища та влаштування базару, а також про прокладання 2 нових вулиць.

Судячи з плану, церква мала бути десь на початку теперішньої вул. Кривоноса, або і на Солом’янському кладовищі, яке також не мало храму, а училище та базар – майже там, де по війні з’явилася школа №43.

Наступного 1914 року один із мешканців подав заяву про… бажання задля увіковічнення пам’яті Олександра II встановити йому пам’ятник. Було повідомлено, що вже замовлено бюст та постамент. Мешканці навіть знайшли місце для пам’ятника – ріг вулиці Преображенської та просимої до прокладання (майбутня вул. Шевченківська, нині Кривоноса). Залишалося одне питання – відведення землі.

Здавалося б, благородна справа - встановити бюст імператора! Але мешканці зіткнулися із імперською бюрократичною системою… Переписка між міською управою і селищем тривала досить довго і зрештою, у жовтні 1914 року управа своїм рішенням відхиляє прохання селищної громади...

Останньою крапкою стала постанова міського межового інженера у 1915 році, яка була гранично короткою:

"До загального врегулювання земель, що прилягають до Верх. Солом’янки, вирішення питання про влаштування церкви і школи являється завчасним".

Так у Олександрівській слободі не було збудовано ні церкви, ні школи, не було розбито парк і не з’явився пам’ятник тій історичній особі, на честь якої селище отримало своє ім’я…

Не було втілено тоді ще один задум – Перша світова війна та події революції перекреслили задум про створення між слобідкою та балкою Пронівщина дачного селища. 1912 року селище вже було утворено, а землі поділено на 400 ділянок під забудову, адже місцевість була дуже мальовнича – каскад ставків на річці Совка, гаї...Але проект так і лишився проектом...

Цій місцині спершу взагалі не щастило, адже окрім двох вищезгадуваних, не було втілено в життя ще один важливий проект – створення притулку для покинутих дітей ім. Гладинюка. Та залишилася будівля – єдина споруда імперської доби у Олександрівській слобідці...

Колишній притулок Гладинюка, 1947 рік

У жовтні 1923 року Олександрівську слобідку було включено до меж Києва, однак незабаром поселення перепідпорядкували Київській окрузі, а у березні 1927 року селище було остаточно включено до меж міста. У 1920-30-х роках було розплановано та забудовано східну частину слобідки, нині це квартали між вулицями Головка, Червонозоряним проспектом, Божковим яром та Солом’янською вулицею. Тут виникло близько 10 вулиць.

Включення до меж міста пішло на користь селищу – наприкінці 1920-на початку 1930-х років було прокладено водопровід та замощено вулиці.

Також відбулося деяке розширення у бік Повітрофлотського шосе, де зокрема проклали вулицю Шевченківську (нині Кривоноса).

Між цією вулицею та шосе на початку 1930-х років було споруджено комплекс споруд Київського інституту цукрової промисловості, перейменованого 1935 року на Київський технологічний інститут харчової промисловості (КТІХП) ім. Мікояна – окрім головного корпусу тут був споруджений стадіон та гуртожитки, що збереглися донині вздовж вулиці з цілком доречною назвою Освіти, а також житловий будинок на вул. Клименка. Цей заклад проіснує тут до початку війни.

Інститут харчової промисловості

На 1932 рік населення слобідки становило 1480 осіб, що мешкали у 276 садибах.

1938 року було утворено Залізничний район і серед інших місцин, до нього увійшла і Олександрівська слобідка.

1941 рік... Мирні часи залишилися позаду... Олександрівська слобідка опинилася на оборонних рубежах міста, на 3-й лінії оборони міста. Про тих, хто у липні-вересні 1941 року обороняв рідну землю, нагадує встановлений на Червонозоряному проспекті пам’ятний знак.

У слобідці, в будиночку №7 на тодішній вулиці Садовій (згодом закономірно Червонопартизанській, нині - Братів Зерових) діяла конспіративна квартира підпільного компартійного осередку. Нині про це нагадує дошка на будівлі школи.

По війни ця місцевість стала заселятися ще більш активно, тут розгорнулося масове будівництво приватних будинків, зокрема багато ділянок отримували відставні військові. У 1950-і роки, зважаючи на значну розбудову місцини та збільшення кількості дітей шкільного віку, було збудовано одразу дві школи - №43 та №144. Потреба ж у медичному обслуговуванні була вирішена спорудженням у той самий час приміщень районної поліклініки.

Селище ще більше розширилося у бік селища Совки, було прокладено і забудовано Червонозоряну вулицю, що з часом перетворилася на велику магістраль. Зокрема, було забудовано вільні землі праворуч від вулиці, між нею та урочищем Пронівщина, де 1912 року так і не збудували дачне селище.

Олександрівська слобідка майже злилася з віддаленими колись Совками. Тоді ж, у 1950-х роках, було змінено майже усі історичні назви слобідки.

На початку 1960-х років було забудовано вільну доти ділянку селища, де було прокладено вулицю із логічною назвою – Новобудівну, пізніше перейменовану на Андрія Головка.

Сучасного вигляду Олександрівська слобідка набула вже у 1960-1980-і роки, коли на місці старих приватних будинків почали зводити багатоповерхівки. Відтак від забудови 1910-20-х років тут нічого не залишилося. Натомість більш нова частина Олександрівської слобідки, забудована вже у 1930-50-і роки, усю свою малоповерхову садибну забудову зберегла.

Окрім житлових будинків на території Олександрівської слобідки 1963 року було споруджено новий навчальний комплекс створеного ще 1930 році Інженерно-будівельного інституту. Пізніше було відкрито спорткомплекс із плавальним басейном, а 1977 року – другий навчальний корпус. На межі 70-80-х років споруджено лабораторний корпус, а 1982 року – навчальний корпус архітектурного факультету.

Тоді ж, 1961 року, на місці пустиря, перекопаного окопами між Повітрофлотським шосе та Солом’янським кладовищем було закладено парк ім. Миколи Зерова. Значно пізніше, 1986 року, на схилах між Кучминим яром та слобідкою заклали ландшафтний лісопарк, та він, на жаль, не набув закінченого вигляду.

Так змінювалася Олександрівська слобідка.

Втративши первісну забудову, вона стала більш впорядкованою, отримала усі атрибути розвинутого району, але водночас позбулася своєрідного затишку, що притаманний районам одноповерхової забудови, хоча місцевість своєю тишою внутрішніх кварталів зі значною кількістю зелені справляє приємне враження. В такому вигляді Олександрівська Слобідка існує і зараз.

Нині з віддаленої околиці вона перетворилася у хоч і не центральний, але добре інтегрований до центру район.

Автор: Олександр Михайлик, краєзнавець, дослідник, один із авторів книжкової серії "Невідомі периферії Києва" 

Музей історії та Авіаційний навчальний ангар Національний авіаційний університет - НАУ запрошують на групові та індивідуальні екскурсії!

Музей історії та Авіаційний навчальний ангар Національний авіаційний університет - НАУ запрошують на групові та індивідуальні екскурсії!

З 15 листопада 2023 року експозиції відновлюють свою роботу для відвідувачів.

Графік роботи: Понеділок-п’ятниця з 09:00 до 16:00

Графік екскурсій:

09:00-10:15

10:30-11:45

13:00-14:15

14:30-15:45

Тривалість екскурсії 1 година 15 хв.

Вартість:

Дорослі – 100 грн.

Студенти, учні й пенсіонери – 60 грн.

Пільгові категорії – безоплатно

Адреса: місто Київ, проспект Л.Гузара, 1.

Замовити квитки: https://ticket.aviamuseum.com.ua

Контактний телефон: 093 770 98 96

Детальніше: http://surl.li/nakww

Меморіальна дошка Максиму Токарєву

Нові памʼятні місця й меморіальні дошки зʼявляються у нашому районі, нашому місті й по всій Україні щодня. Усі вони повʼязані із великою і справді дуже страшною війною.

Про втрати говорити важко і болісно, коли з життя йдуть зовсім молоді - страшно і болісно стає вдвічі.

Низько схиляємо голови перед подвигом Токарева Максима Павловича, памʼять про якого сьогодні увіковічнили на меморіальній дошці рідної для Максима 178-ї гімназії.

Кожного дня ми памʼятаємо, що саме подвиг наших героїв-захисників дарує нам віру в перемогу та щасливе майбутнє України.

Український борщ на вишитому рушникові

Український борщ на вишитому рушникові - таку композицію створено в сквері на Повітрофлотському проспекті. 

До Дня українського борщу, який відзначається третій рік поспіль у другу суботу вересня, працівники КП УЗН Солом'янського району створили квіткову композицію присвячену національній страві України.

Український борщ — символ української кулінарної культури і достатку у 2022 році визнаний обʼєктом культурної спадщини ЮНЕСКО.

Ще одне підтвердження того, що українська культура - неповторна, українська кухня- найсмачніша, а український народ - працьовитий і творчий.

Меморіальна дошка заслуженому науковцеві КПІ ім. Ігоря Сікорського В’ячеславу Лавриненку

На фасаді 12-го корпусу ФЕЛ увічнили пам’ять В’ячеслава Лавріненка, який протягом 60 років учився, викладав, досліджував і винаходив у стінах Київської політехніки.

Учений розробив унікальний п’єзодвигун для перетворення електричної енергії на механічну з великим ККД. Нині його винахід застосовують в астрономії, космічних дослідженнях, робототехніці й навіть встановлюють в об’єктиви дзеркальних фотоапаратів.

Ця інноваційна розробка швидко вийшла за межі нашої держави: п’єзодвигуни використовують у Японії, Китаї, США.

На Солом’янці відкрили меморіальну дошку на честь загиблого захисника Астамура Гумби

На Солом’янці відкрили меморіальну дошку на честь загиблого захисника Астамура Гумби.

На будинку, де жив захисник Астамур Гумба, відкрили меморіальну дошку на його честь. Посмертно Астамура нагородили орденом “За мужність” третього ступеня.

Астамур Гумба пішов добровольцем до 130 батальйону київської ТРО, брав участь у звільненні Київщини.

У червні 2022 року біля села Дементіївки, під час жорсткого обстрілу, підрозділ Гумби був вражений ворогом, Астамур загинув від важких поранень.

Панно до Дня Конституції

До Дня Конституції України Берестейський проспект працівники КП УЗН Солом'янського району прикрасили панно, на якому зображені лелеки — символ сімейного благополуччя, любові до рідної землі, до Батьківщини

Доповненням є «вишитий» квітами орнамент.

Це панно є виявом любові до України, виявом вдячності кожному захисникові, кожній захисниці, які важкою боротьбою відстоюють права і свободи громадян нашої держави.

Нові адреси Києва: на Солом’янці з’явилася вулиця Григорія Кочура

Київська міська рада продовжила перейменування низки міських топонімів, назви яких пов’язані з радянським союзом, російською федерацією та її сателітами.

Зокрема, нову назву одержала вулиця комуністичного діяча та героя радянського союзу Олександра Пироговського, яка відтепер має назву на честь відомого українського перекладача, поета, літературознавця, громадського діяча Григорія Кочура (1908-1994).

Вулиця виникла ще на початку XX століття та знаходиться в історичній місцевості Олександрівська слобідка. Спершу вона мала назву Дачна, однак у повоєнний час її продовжили в бік урочища Пронівщина. З 1984 року вона одержала назву на честь одного з організаторів радянського підпілля в Києві, секретаря Залізничного підпільного райкому КП (б)У — Олександра Пироговського.

З метою декомунізації, 18 травня цього року, рішенням Київради вулиця одержала нову назву на честь Григорія Кочура.

Відомий перекладач та діяч літератури народився 17 листопада 1908 року у селі Феськівка на Чернігівщині. Основ грамоти хлопчик навчився від батька. Також у ранньому віці він зачитувався Кобзарем, а завдяки Біблії опанував церковнослов’янську мову.

У 1928 році здібний юнак вступає на навчання до Київського інституту народної освіти (Київського національного університету імені Тараса Шевченка), де його наставниками на філологічному факультеті стали неокласики — Микола Зеров, Стефан Савченко, Михайло Калинович, Олександр Білецький, Борис Якубський та Сергій Маслов.

Ще у роки навчання авторитетні педагоги звернули увагу на здібного студента, активно залучаючи його до співпраці. Григорій Кочур долучився до перекладу антології нової французької поезії (1930), а потім хрестоматії «Антична література» (1935).

Про роль неокласиків у своїй професійній долі Григорій Порфирович висловився так: «Вони допомогли мені сформуватись, стати тим, ким я є. Їх вплив безперечний. Може, без них мені важче було б досягнути цього»

Саме під час спільної роботи над антологією нової французької поезії Григорій Кочур познайомився з відомими літературними діячами: Максимом Рильським, Павлом Филиповичем, Освальдом Бургардтом, Михайлом Драй–Хмарою. Певний час він працював помічником у видатного сходознавця Агатангела Юхимовича Кримського.

Вже у зрілі роки Григорій Кочур згадуватиме:

«Ті „кумири й авторитети“, що були в молодості, — каже він, — лишилися в пам’яті назавжди, поки й віку мого… В інституті я найбільше зобов’язаний Миколі Зерову, також Михайлові Калиновичу, що викладав у нас мовознавство. На них я завше дивився знизу вгору. Кумирами були й лишилися улюблені поети — Максим Рильський, Павло Тичина (раннього періоду), Борис Пастернак, Йосип Мандельштам, Анна Ахматова та інші».

У 1932–1936 Григорій Кочур викладав іноземну літературу в Тираспольському педагогічному інституті, а з 1936–1941 очолював кафедру літератури Вінницького педагогічного інституту. Свої перші переклади він публікує у хрестоматії «Антична література» (1938) та в періодиці.

Під час Другої світової мешкав з дружиною у Полтаві, пережив німецьку окупацію. У 1943-му, після звільнення міста радянськими військовими, разом з дружиною був заарештований за приналежність до ОУН та засуджений до 10 років таборів.

З 1943-1953 роках відбував покарання в Інтинському таборі (Комі АРСР), де виконував каторжні роботи на шахтах концтаборів ГУЛАГа міста Інта.

Після звільнення та реабілітації подружжя Кочурів оселилося в Ірпені. Тут їхня оселя стала місцем, де збиралася опозиційно налаштована творча інтелігенція. Сюди часто приїжджали Іван Дзюба, Василь Стус, В’ячеслав Чорновіл, Василь Симоненко та багато інших відомих українців.

Григорій Кочур вважається однією з ключових фігур національно-культурного відродження в Україні 60-х. Після першої хвилі арештів серед української інтелігенції 1965 року Кочур підписав лист-протест 139 на захист своїх друзів і близьких знайомих.

У цей час літературний діяч багато і плідно працював, виховуючи нове покоління перекладачів. Його переклади охоплюють XXVI століть, починаючи від Архілоха (давньогрецька поезія) і закінчуючи сучасними поетами, три континенти (Європа, Америка й Азія), близько тридцяти літератур світу.

Він автор статей з теорії перекладів, кваліфікованих передмов до видань іноземних авторів, численних рецензій і спогадів.

За спогадами учнів Григорія Кочура він мав енциклопедичні знання та феноменальну пам’ять. Максим Стріха жартує, що навіть у зрілому віці Григорія Порфировича можна було порівняти з Ґуґлом.

«У ті часи, коли не було інтернету, не було пошукових систем, був прекрасний спосіб про все довідатися — подзвонити Кочуру й отримати відповіді на все» — згадує учень.

У 70-х Григорій Кочур щораз частіше потрапляв до списків тих, кого «розбирали» на різних зборах, потрапив до «чорних списків», зокрема за те, що зустрічався з українськими літераторами з-за кордону.

Під час другої хвилі репресій серед української інтелігенції 1973 року Кочура виключили зі Спілки письменників України (СПУ): попри тиск, не дав потрібних КДБ показів проти Євгена Сверстюка; практично позбавили можливості публікуватися.

Лише у 1988 році Григорія Кочура відновили у Спілці письменників. За рік була видана його невеличка збірка поезій «Інтинський зошит», створена ще у період ув’язнення у таборах.

У 1991 році побачив світ том вибраних перекладів «Друге відлуння».

Лише у 82-річному віці Григорій Порфирович мав можливість прийняти закордонні запрошення, виступивши з доповідями на наукових конференціях у США (Іллінойський університет, 1991), у Польщі й Чехії (1992).

Григорій Кочур є лауреатом премії імені Максима Рильського (1989) та Державної премії України імені Тараса Шевченка (1995, посмертно, за книгу вибраних перекладів «Друге відлуння», 1991). Нагороджений медаллю імені Михайла Грушевського НТШ (1993).

Григорій Кочур помер 15 грудня 1994 року, похований в Ірпені.

За декілька років, його діти переобладнали будинок у літературно-меморіальний музей, продовживши справу батька — сприяти розвиткові української перекладацької діяльності та загалом української культури.

Справжньою сенсацією у світі української літератури стала посмертна збірка «Третє відлуння», видана вже у 2000-х роках. У ній вміщено більш ніж 600 перекладів творів 175 поетів, представників понад 30 країн світу.

Часовий простір цієї своєрідної антології світової поезії сягає від античних часів і до сучасності.

У 2008 році, до 100-річчя перекладача випущена марка з його портретом. За ініціативою Міністерства культури та туризму України у вересні 2009 заснована Літературна премія імені Григорія Кочура.

Джерело: Вечірній Київ

«Київська політехніка»

До 125-річчя з часу відкриття у Києві Київського політехнічного інституту

Цей рік – ювілейний для політехнічного інституту, який відомий на весь світ своїми досягненнями на видатними науковцями.

Ідея створення вищого технічного закладу виникла в царській Росії на потребу часу, оскільки стрімко розвивалась промисловість і потрібні були освічені професійні кадри. Особливо в цьому були зацікавлені цукрозаводчики південно- західного краю. Тому політехнічний інститут було вирішено відкрити саме в Києві.

«Шедевр на Шулявці» - так називали кияни цей навчальний заклад побудований на кошти меценатів. До збору коштів долучалися як прості мешканці Києва так і відомі імена, як сім’я Терещенків та Л.Бродський, а також Київська міська дума, банки, заводи та установи. Корпуси інституту зведено за проектом відомого архітектора І.Кітнера.

У 1898 році відбулися урочистості з нагоди відкриття Київського політехнічного інституту, який мав 4 відділення: механічне, інженерне, сільськогосподарське та хімічне. Першим директором КПІ був призначений В. Л. Кирпичов.

Міністр фінансів Росії С.Ю.Вітте особисто піклувався КПІ, ним була сформована група вчених - засновників політехніки: Д.Менделєєв, М. Жуковський, К.Тимірязєв та ін.

Основою вищої технічної освіти КПІ стало поєднання наукових дисциплін з практичними навичками на виробництві та в наукових установах. Таку модель навчання назвали фізико-технічною, її й тепер вважають елітною вищою інженерною освітою.

Про якість підготовки інженерів свідчить відгук голови Екзаменаційної комісії 1903 року Д.Менделеєва: «Маючи 35-річний досвід у справі дипломування у вищих навчальних закладах, я маю сміливість стверджувати, що такої загальної сукупності спеціальних робіт студентів, яку я бачив у першому випуску Київського політехнікуму, не можна зустріти у відомих мені університетах і технологічних інститутах».

У 1906 році при Механічному гуртку КПІ було створено Повітроплавну секцію, з якої вийшло більшість авіаційних конструкторів світового рівня. До «золотих імен» Київської політехніки належать: професори С.Тимошенко, М.Делоне, піонер повітроплавання І.Сікорський, творець гідролітаків Д Григорович, розробник авіаційних двигунів О.Мікулін та ін.

Протягом століття свого існування Політехнічний інститут славився видатними досягненнями своїх випускників багатьох поколінь, серед яких всесвітньо відомі імена такі, як Євген та Борис Патони, С.Корольов, С.Тимошенко та багато інших, що увічнені у бронзі на алеї Слави КПІ. Останні роки свого життя вихованню майбутніх авіаційних інженерів присвятив перший космонавт України Леонід Каденюк.

Сьогодні Київський політехнічний інститут – найбільший навчальний заклад України, який має статус дослідницького університету. У 2016 році йому присвоєно ім’я його колишнього студента, видатного авіаконструктора ХХ століття І.І.Сікорського.

«Повертайся живим!»

До Дня Києва розв‘язку на вулиці Гетьмана прикрасило найбільше в місті тематичне панно.

Його назва - «Повертайся живим!», площа - 154 кв.м., для створення використано 25 тисяч квітів та допоміжні матеріали.

Повертайся живим! - ми говоримо кожному чоловікові, хлопцю, тату, дідусеві, другу, кожному Захиснику України.

«Мій дім 603 548 кілометрів квадратних»

«Мій дім 603 548 кілометрів квадратних» - слова в серцях кожного українця, які стали напрочуд цінними з початку вторгнення.

Саме цей патріотичний вислів зображений на квітнику, створеному у Солом’янському районі - найбільшому за численьністю населення районі міста Києва, та і України загалом.

Квітник, площею 45 квадртаних метрів, розмістився на схилах парку «Відрадний», а 15 тисяч квітів створили композицію, яка поєднала в собі символ України - вишиванку і головне бажання всього українського народу - єдина і цілісна держава.

Ворог намагається змінити кордони, але ми не погоджуємося віддати й сантиметра. У неї 603 548 квадратних кілометрів родючих полів, міст, що розвиваються, прекрасної природи та фантастично сміливих людей.

Вулицю Олександра Пироговського перейменовано на честь Григорія Кочура

У Солом'янському районі вулицю Олександра Пироговського перейменовано на честь Григорія Кочура.

Вулиця Олександра Пироговського була названа на честь одного з організаторів радянського підпілля в Києві, секретаря Залізничного підпільного райкому, Героя Радянського Союзу Олександра Пироговського. З метою деколонізації столичної топоніміки шляхом рейтингового електронного голосування у додатку «Київ Цифровий» було обрано нову назву цієї вулиці. Серед варіантів щодо перейменування 2 492 голоси набрала пропозиція Григорія Кочура.

Нова назва запропонована на честь визначного українського перекладача і літературознавця, одного із інтелектуальних лідерів «шістдесятництва», учня Миколи Зерова, політв’язня сталінських концтаборів Григорія Кочура (1908-1994 роки).

Київська міська рада

У столиці перейменували ще 26 міських об’єктів, назви яких пов’язані з росією та її сателітами

У столиці перейменували ще 26 міських об’єктів, назви яких пов’язані з росією та її сателітами

Станції Київського метрополітену:

• станція «Дружби народів» – станція «Звіринецька»
• станція «Площа Льва Толстого» – станція «Площа Українських Героїв»
• проєктна станція «Проспект Правди» – станція «Варшавська»

Солом’янський район:

• вулиця Олександра Пироговського – вулиця Григорія Кочура

Голосіївський район:

• вулиця Генерала Матикіна – вулиця Конча-Заспинська
• вулиця Юрія Смолича – вулиця Докії Гуменної
• провулок Ржевський – провулок Станіслава Лема
• вулиця Володі Дубініна – вулиця Рея Бредбері
• провулок Левітана – провулок Миколи Бурачека
• вулицю Пролетарська – вулиця Наталії Лотоцької
• провулок Пролетарський провулок Наталії Лотоцької
• вулиця Марії Боровиченко – вулиця Віри Ґедройць

Святошинський район:

• провулок Кулібіна – провулок Антоніни Смереки
• вулиця Ріхарда Зорге – вулиця Василя Єрошенка
• провулок Червонозаводський – провулок Анатолія Базилевича

Дніпровський район:

• вулиця Академіка Бутлерова – вулиця Роберта Лісовського
• вулиця Станюковича – вулиця Любові Малої

Деснянський район:

• вулиця Червоноткацька – вулиця Вінстона Черчилля
• вулиця Некрасова – вулиця Зінаїди Тулуб
• вулиця Матросова – вулиця Опанаса Заливахи

Шевченківський район:

• провулок Орловського – провулок Джорджа Орвелла

Дарницький район:

• вулиця Чкалова – вулиця Сергія Світославського
• провулок Лермонтова 5-го – провулок Дмитра Цвітковського
• провулок Волго-Донський – провулок Надії Світличної
• провулок Суворова – провулок Ніни Строкатої

Печерський район:

• Петрівська алея – алея Магдебурзького права

Київська міська рада

Культурно-мистецька програма «Київська абетка" до Дня Києва

До Дня Києва Бібліотеки Солом'янки підготували культурно-мистецьку програму «Київська абетка":

24 травня, 12:00, бібліотека №13 (проспект Відрадний, 14/45) - зустріч з поетесою Інною Ковальчук та презентація антології київських поетів "Поміж повітряних тривог", яка нещодавно вийшла друком, присвячена столичному Києву, та упорядницею якої є пані Інна

24 травня о 14:00, бібліотека імені М. Бажана (проспект Валерія Лобановського, 37) - зустріч з поетесою, авторкою поезії про Київ, представницею "Об'єднання інвалідів "Джерело натхнення" Іриною Савекіною

25 травня, 10:30, бібліотека імені М. Реріха (вул. Єреванська,12) - зустріч з поеткою-пісняркою, громадською діячкою, авторкою пісень про Київ Світланою Кас'яненко

25 травня о 15:00, бібліотека "Солом'янська" (вул. Каваказька, 7) - зустріч із головною редакторкою журналу «Жінка», громадською діячкою, журналісткою, яка досліджує київську культуру Тамарою Маркеловою

26 травня о 14:00, бібліотека імені О. Новікова-Прибоя (вул. Новгород-Сіверська, 5) - творча зустріч із сучасною українською письменницею, дослідницею української міфології Дарою Корній

28 травня о 12:00, Центральна районна бібліотека (вул. Освіти, 14а) - літературно-музична зустріч "Києве мій", в рамках якої відбудеться презентація збірки поета Максима Тадейовича Рильського «Співучий Києве, дитя живих століть» за участі Максима Рильського (внука поета)

28 травня о 14:00, бібліотека імені М. Реріха (вул. Єреванська, 12) - концерт співачки Світлани Клочкової-Коваленко. Звучатимуть українські народні пісні, міські романси та авторські пісні (сучасних авторів, композиторів та авторів 20 століття)

Запрошуємо! 

У Солом'янському районі вулицю Полковника Шутова

У Солом'янському районі вулицю Полковника Шутова перейменовано на честь історичної місцевості - вулиця Грушецька.

Вулиця Полковника Шутова була названа на честь радянського офіцера, Героя Радянського Союзу Степана Шутова. 

Назва – вулиця Грушецька запропонована від назви історичної місцевості Грушки. З метою деколонізації столичної топоніміки, відновлення та збереження історично сформованої топоніміки столиці шляхом електронного голосування у додатку «Київ Цифровий» 14 587 користувачів підтримали перейменування на честь історичної місцевості.

Нагадаємо, зміна назв міських об’єктів не передбачає переоформлення документів.

Джерело: Київська міська рада