Вулиця Івана Світличного — вулиця в Солом'янському районі міста Києва, житловий масив Першотравневий. Пролягає від Пітерської до Уманської вулиці. Сучасну назву на честь діяча українського руху опору 1960–70-х років Івана Світличного набула з 2016 року.
Постать Івана Світличного тісно пов’язана з Солом’янським районом. Його дружина, Леоніда Павлівна Світлична була активною читачкою нашої бібліотеки – ЦРБ імені Ф. Достоєвського. Особливо вона полюбляла наш Відділ україніки, що містився за адресою вул. І. Клименка, 21 (зараз – вул. Преображенська, зараз в тому приміщенні знаходиться громадська приймальня депутата Київради А. Андреєва). Вона там знаходила цікаву для себе література й брала книги для важкохворого вже чоловіка. Коли він осліп повністю, вона читала йому сама, хоч також мала великі проблеми із зором.
Іван Олексійович Світличний (20 вересня 1929 — 25 жовтня 1992) — український літературознавець, мовознавець, літературний критик, поет, перекладач, діяч українського руху опору 1960—1970-их років, репресований. Лауреат Державної премії України імені Т. Г. Шевченка. Член Міжнародного ПЕН-клубу (1978).
У 1960-х роках був фактичним організатором культурного та наукового життя творчої молоді. Його помешкання було своєрідним центром формування національної свідомості наукової молоді, дискусійним клубом, у якому кристалізувалися погляди і формувався особистий вибір більшості шістдесятників. Привабливими для всіх були не тільки енциклопедичні знання Івана Світличного, а й особистісні якості — інтелігентність, м'якість, товариськість, доброзичливість. Мав одну з найкращих приватних бібліотек у Києві (2005 року сестра Н. О. Світлична передала цю бібліотеку Харківському університетові імені В. Каразіна).
Як літературознавець і критик Іван Світличний був носієм і продовжувачем традицій «харківської філологічної школи», з її виразним теоретичним спрямуванням. Перші його статті, як і незакінчена дисертація з теорії художнього образу, були продуктом реальної літературознавчої ситуації 50-х років, проте навіть тоді він висловив низку свіжих думок. Літературно-критичні статті Світличного присвячені головним чином творчості літературного покоління 60-их років і критиці недоліків офіційної соцреалістичної літератури («Боги і наволоч», у журналі «Вітчизна», ч. 12 за 1961). І.Світличний всіляко підтримує свіже талановите слово І.Драча, Ліни Костенко, М.Вінграновського, захищаючи від невіглаських звинувачень критики, яка базувалася на умоглядних схемах.
Через свою громадянську позицію зазнав переслідувань з боку репресивних органів тоталітарної радянської влади. Під тиском КДБ втратив роботу, був примушений перебиватися випадковими заробітками, публікаціями в пресі під псевдонімом або чужим прізвищем. Пізніше репресивна машина запрацювала на повну.
Поезія стала для І.Світличного духовним прихистком, рятунком і самоствердженням. Своєрідним тюремним щоденником є цикл «Ґратовані сонети», що привертає увагу насамперед зіткненням двох, здавалося б, непоєднуваних стихій — елітарної поетичної форми і не вельми «естетичного» змісту. Поетичні твори Світличного перейняті шляхетністю духу, моральним максималізмом, спротивом яничарству, диктатурі страху, моральному самогубству. Низку творів поет присвячує своїм соратникам: В.Стусові, В.Симоненкові, Є.Сверстюкові, Опанасу Заливасі, Г.Севрук, Л.Семикіній, М.Коцюбинській, сестрі Надії, дружині Леоніді. Чи не найсильнішою в поетичному доробку І.Світличного є написана в таборі поема «Курбас». Досить значним і професійно найдосконалішим є перекладацький доробок І.Світличного, переважно зі слов'янських мов та французької (Незвал, Словацький, Д.Максимович, Норвід, Галас, Ганзлік, Маген, Барадулін, Лафонтен, Ронсар, Бодлер, Елюар, Сюперв'єль, Арагон, Шар, Мішо, Верлен, Леконт де Ліль).
Разом із Г. П. Кочуром підготував «Антологію новітньої французької поезії», яка не побачила світу через склад перекладачів, твори яких на той час були заборонені для друкування. У засланні зробив переклад/переспів із давньоруської «Слово про Ігореву січ» з оригінальним тлумаченням «темних місць» — останнє, що встиг зробити на засланні перед тим, як його здолала невблаганна хвороба.
Біографічні дані
Походить Іван Світличний із селянської родини. Батько Світличний Олексій Павлович (1910–1955), мати Меланія Іллівна, з дому Твердохліб (1910–1994). До школи пішов у с. Половинкиному в 1937 році. У 1943 році, намагаючись разом з іншими підлітками підірвати німецьку техніку, лишився без пальців на руках. У 1947 році закінчив із золотою медаллю Старобільську середню школу. З 1947 до 1952 роки навчався на філологічному факультеті Харківського університету, який закінчив з відзнакою. З 1952 до 1955 року в аспірантурі при Інституті літератури ім. Т. Шевченка АН УРСР. Працював відповідальним секретарем журналу «Радянське літературознавство», завідувачем відділу критики журналу «Дніпро» (1955). Тут і заявив про себе як проникливий, непоступливий і принциповий літературний критик, як людина широкої ерудиції і справжній інтелектуал. 1956 року одружився з Леонідою Терещенко. З 1957 р. — молодший науковий працівник Інституту літератури, а з 1963 року — науковий працівник Інституту філософії АН УРСР. Написав дисертацію з естетики, але не опублікував.
Уперше Світличного було заарештовано 1965 року. На той час він уже давно був без роботи. За ним, за дружиною Леонідою і сестрою Надією постійно стежили, телефон неприкрито прослуховувався. 31 серпня 1965 року в помешканні І.Світличного, якого в цей час не було в Києві, відбувся обшук. Через кілька днів обшук повторився, і лише через тиждень після звернення до КДБ дружині Світличного офіційно повідомили про арешт чоловіка. Одночасно з ним тоді було арештовано Опанаса Заливаху, Михайла Косіва, Михайла Гориня, Богдана Гориня та інших. Усіх їх звинувачено в антирадянській агітації і пропаганді. 30 квітня 1966 року Івана Світличного через брак доказів було випущено.
12 січня 1972 року Світличного заарештували вдруге й звинуватили за тією ж статтею. Того ж року було заарештовано Євгена Сверстюка, Василя Стуса, В'ячеслава Чорновола, Надію Світличну. 27-29 січня 1973 року відбувся закритий судовий процес, де було винесено вирок: 12 років позбавлення волі (7 років концтаборів суворого режиму і 5 років заслання за антирадянську агітацію і пропаганду, виготовлення та поширення самвидаву. На суд ні дружину, ні матір Івана Світличного не допустили.
Відбував покарання у таборах Пермської області, у селищах Всесвятське й Кучино (ВС-389/35,36). Незважаючи на поганий стан здоров'я (хвороба нирок, рецидиви туберкульозу, постійний головний біль і носові кровотечі), намагався працювати разом з усіма. Майже весь останній табірний рік провів у лікарні. Мав незаперечний моральний авторитет серед політв'язнів, став душею табірного руху Опору — його називали «табірною совістю». Виявляв моральну стійкість і силу духу, багато разів брав участь у голодовках протесту. Василь Стус писав про Світличного: «Все краще в мені — це Іван. Усе кращого у багатьох інших — від Івана». 1974 року Світличного на 56-й день голодовки (він важив тоді 46 кг) відправили етапом на виховну «профілактику» до Києва і, не досягши бажаного результату, повернули назад до табору.
Місцем заслання для Івана Світличного було призначено селище Усть-Кан Горно-Алтайської області. Працював нічним сторожем ПМК, палітурником у бібліотеці. Від червня 1979 року і до кінця заслання разом із Світличним була його дружина Леоніда. 1980 року з огляду на погіршення стану здоров'я їм дозволили перебратися в селище Майма (околиця Горно-Алтайська). 20 серпня 1981 у Світличного стався інсульт, унаслідок чого він став інвалідом І групи. Пережив клінічну смерть, складну нейрохірургічну операцію в непристосованих умовах, післяопераційні ускладнення, підозру на рак хребта, гіпсове ліжко, частковий параліч. Вижив тільки завдяки самовідданому доглядові дружини. Комісувати за станом здоров'я відмовилися. Термін відбув повністю.
Звільнений тяжко хворим (23.01.83), продовжувати колишню творчу і громадську діяльність він уже не зміг. Помер 25 жовтня 1992 року, похований у Києві на Байковому цвинтарі неподалік від могил Василя Стуса, Олекси Тихого і Юрія Литвина. На могилі Івана Світличного встановлено хрест роботи художника Миколи Малишка.
Державну премію України імені Тараса Шевченка І.Світличному присуджено в 1994 року (посмертно) за збірку поезій, поетичних перекладів і літературно-критичних статей «Серце для куль і для рим».
Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»
Немає коментарів:
Дописати коментар