Протасів яр

Із циклу "Історія твого району"

Фрагмент плану Києва та околиць, 1850-і-1860-і роки

Назва Протасів яр, як вважається, походить від прізвища генерала Протасова, котрий свого часу володів цими землями. Яр мав вигляд глибокої й довгої улоговини, що тягнулася від Либеді, розділяючи Байкову та Батиєву гори. Дном протікав струмок. Уперше будиночки поселенців у яру було зафіксовано на плані міста та околиць 1850-х років. Одна з перших згадок у документах, де фігурує назва Протасів яр, належить до 1857–1858 років. Населення Протасового яру тоді становило 28 осіб. У 1860-х тут було виявлено пізньопалеолітичну стоянку віком близько 20 тис. років.

У 1870-х у яру знайшли поклади глини. Тут з’явилися цегельні Петра Дзигаловського (заснована 1880 року) та Батухіна. На місці однієї з них нині — житловий комплекс «Альпійське містечко»(вулиця Протасів Яр, 8), на місці іншої — початок вулиці Нововокзальної. Коли у 1868–1870 роках прокладали залізницю, в місці, де колії перетинали струмок Протасів яр і пролягала дорога з міста до хутора, побудували залізничний віадук (шляхопровід). У 1902–1907 роках, під час будівництва нової товарної станції, шляхопровід розширили під більшу кількість колій.

Паровий млин. Фото 1920 року

У середині 1880-х у Протасовому яру, а саме вздовж залізниці Київ — Курськ, на місці вирубаного Байкового гаю та колишнього хутора Байкова, побудували комплекс парового млин військового відомства. Комплекс складався із млина з димарем, пекарні, зерносховища та складів. Споруди були 2-3-поверховими. Підприємство проіснувало до 1920 року, доки його не спалили польські війська.

Трикотажна та швейна фабрики. Фото 1930-х років

У 1930–1932 роках частину спалених корпусів реконструювали під трикотажну та кравецьку фабрики. Неперебудованими після реконструкцій 1930–1950-х із комплексу колишнього млина залишалися дві старі двоповерхівки. На початку 2010-х одну з них знесли. Інша двоповерхівка, зведена у 1880-х, що існувала на початку вулиці Протасів Яр, знесена наприкінці 2020 року.

Будинок на вулиці Протасів Яр, 3 (знесено 2020). Фото О. Михайлика

У листопаді 1932 року до фабрик проклали трамвайну лінію вулицею Зарудного (тепер — Івана Федорова). 1941 року шляхопровід на залізниці було знищено, рух трамваїв припинився. По війні лінію не відновлювали. У 1952–1953 роках інститут «Київдіпротранс» розробив проект будівництва нового шляхопроводу над вулицею Федорова (автори — архітектор Г. Домашенко, інженер Нововарський). Спорудили його у 1954–1955 роках.

Вулиця Протасів Яр, 1980-і роки. Фото В. Галайби

У 1980–1990-х майже всю стару малоповерхову забудову Протасового яру знесли. Фрагменти старої забудови залишилися на вулицях Докучаєвській, Нововокзальній, Протасів Яр. 1998 року на схилах Протасового яру відкрили перший і єдиний у Києві гірськолижний комплекс. Нині тут функціонують чотири траси різної складності. Також це — база олімпійської підготовки збірних України з гірськолижного спорту та сноубордингу.

Вулиця Протасів Яр. Фото О. Михайлика

Упродовж 2002–2003 років вулицю Протасів Яр реконструювали. Замість вузького, звивистого шляху проклали швидкісну автомагістраль, при цьому в низці місць трасу спрямили. Вулицею пролягла нова тролейбусна лінія, яку урочисто відкрили 23 серпня 2003 року. Впродовж 2019-2020 років громада Протасового яру під проводом Романа Ратушного бореться проти забудовника, що мав намір забудувати схили яру.

Ландшафтний заказник місцевого значення «Протасів Яр» створено Рішенням Київради від 14.07.2022 р. 23 листопада 2023 року, рішенням Київської міської ради, ландшафтному заказнику місцевого значення «Протасів Яр» присвоєно ім`я українського громадського діяча, активіста, військовика-добровольця Романа Ратушного, що загинув у червня 2022 року на Харківщині, боронячи Україну від російських загарбників.

Провулок Мар'яна Гаденка

Із циклу "Прочитання вулиць"

Фото О. Михайлика

Сучасна назва (з 2024): провулок Мар’яна Гаденка

Підстава для перейменування: на честь українського композитора, поета-пісняра, телеведучого, Народного артиста України Мар’яна Гаденка

Рішення Київської міської ради: від 18 січня 2024 року № 7606/7647 «Про перейменування провулку Федосєєва у Солом'янському районі міста Києва»

Місцевість: Батиєва гора

Розташування: пролягає від вулиці Архітектора Вишневського до Локомотивної вулиці.

Попередня назва (кінець 1950-х-початок 1960-х-2024): провулок Федосєєва, на честь російського революціонера-марксиста Миколи Федосєєва.

Первинна назва: не було, доти безіменний проїзд, що сполучав сусідні вулиці

Мар'ян Ілліч Гаденко (15 вересня 1955, Сторожинець, Чернівецька область — 3 грудня 2021) — український композитор, поет-пісняр, народний артист України, телеведучий на загальнонаціональному телеканалі «Перший», виконавець власних пісень, засновник та організатор міжнародних і національних музичних фестивалів та конкурсів «Доля», «Прем'єра пісні», «Соловейко України», «Осіннє рандеву», «Рідна мати моя» та інших.

Життєпис

Народився 15 вересня 1955 року в місті Сторожинець неподалік Чернівців. Дитинство і молодість пройшли у Сторожинці, де навчався в музичній школі, та Чернівцях (куди переїхав зі Сторожинця після закінчення 8 класів середньої школи №1).

Після завершення строкової військової служби в Балтійському флоті Військово-морського флоту СРСР з 1977 року розпочалася його служба в правоохоронних органах Чернівців. На цю посаду його було призначено завдяки рекомендації дружини Ольги, коли спочатку їй (молодому, талановитому викладачу історії) запропонували працювати в міліції. Через декілька років у свої двадцять п'ять Мар'ян Гаденко вже став наймолодшим в історії України начальником відділу боротьби з розкрадання соціалістичної власності міста Чернівці.

Під час служби в органах внутрішніх справ він закінчив у 1982 році Чернівецький державний університет, здобувши фах економіста. Протягом десяти років (1988–1998) служив у Львові на посаді начальника відділу боротьби з організованою злочинністю на Львівській залізниці. Усього прослужив в органах внутрішніх справ 27 років. На пенсію пішов з посади заступника командувача внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ України.

Після смерті телеведучої Тамари Володимирівни Щербатюк, яка була авторкою та ведучою програми «Надвечір'я» — почала виходити в ефір програма «Надвечір'я. Долі», автором та ведучим якої став Мар'ян Гаденко. В рамках телепрограми створив цикл програм про українців в Європі, відвідавши Румунію, Литву, Францію, Німеччину, Австрію та ін. З 1998 працював, творив та мешкав у Києві.

У своєму доробку має понад десяти аудіоальбомів і компакт-дисків: «Зорепад», «Зорепад-1», «Зорепад — 2», «Зорепад −3», «Пісенне джерело», «Доля», «Моя пісня — моя доля», «Живу - люблю», «Все минуло...», «Пісенна іскра любові», «З отчої криниці» (присвячений пам'яті сина Володимира, який трагічно загинув 13 травня 2007 року.

Помер вранці 3 грудня 2021 від серцевого нападу. Похований 5 грудня 2021 року в місті Сторожинець поруч з могилою сина Володимира.

18 січня 2024 року Київська міська рада перейменувала провулок Федосєєва на провулок Мар’яна Гаденка.

Нагороди та звання:

• 1997 — почесне звання «Заслужений артист України»
• 1999 — почесне звання «Народний артист України»
• 2006 — орден «За заслуги» III ступеня
• 2015 — орден «За заслуги» II ступеня

Лауреат та дипломант ряду фестивалів, мав відзнаки МВС та Української Секції Міжнародної Поліцейської Академії.

Експонат краєзнавчий. Предмет побуту, який став символом

Започатковуємо нову рубрику - експонат краєзнавчий. Перший допис буде присвячено предмету побуту, який став символом незламності - Бородянському півнику.

Одним із символів незламності України став Бородянський півник - керамічний куманець, що вцілів на шафці попри те, що більша частина багатоповерхівки, де він був, була зруйнована. Його було виявлено після деокупації Бородянки у квітні 2022 року, а саме фото шафки і півника облетіло весь світ. Сам предмет декоративно-ужиткового мистецтва разом із шафкою його власниця Надія Сватко передала до Національного музею Революції Гідності. Таких півників почали дарувати поважним гостям, зокрема Борісу Джонсону.

Інтерес до півника спонукав дослідити історію виробу. Цей глечик виготовляли на Васильківському майоліковому заводі (м. Васильків Київської області; засновано 1928 року). Майоліка - розписна кераміка, вкрита поливою. Загалом завод виробляв бл. 60 зразків керамічних виробів). Куманці у вигляді півника виготовляли від початку 1960-х до 1980-х років. Авторами виробу є скульптори Валерій та Надія Протор'єви. До речі, більше про кераміку можете дізнатися з книги "Розповіді про кераміку" на фото, зі сторінок якої півник ніби зійшов.

Завод-виробник збанкрутував 2002, 2005-го на його базі створили приватне підприємство, що припинило діяти 2019-го. Ну а 2022 року інтерес до півника, та й взагалі до виробів Васильківського майолікового заводу, неабияк зріс. Цікаво, що 2022 року скульптуру велетенського півника - її збільшену копію - створив харківський скульптор Олександр Сердюк у місті Березне на Рівненщині.

Півниками охоче прикрашали свої оселі люди по всій Україні, не винятком були й кияни. Тож з-поміж колекції предметів декоративно-вжиткового мистецтва 1960-х-1980-х років, що представлені у Центральній районній бібліотеці імені Григорія Сковороди, нещодавно з'явився і півник. Його передала київська родина Мегедь, вдома у якої багато десятиліть зберігався виріб. Щира подяка за подарунок!

Краєзнавча лекція №11 "Протасів яр і Байкова гора"

29 травня у Центральній бібліотеці Солом’янки імені Григорія Сковороди відбудеться 11-та краєзнавча лекція з циклу «Солом’янка. Історія твого району» від києвознавця Олександра Михайлика. Лекцію буде присвячено місцевостям Протасів яр і Байкова гора.

Заселення Протасового яру розпочалося у середині 19 століття. Але у давнину, 20 тисяч років тому, тут була одна із двох відомих на території Києва стоянок давніх мисливців на мамонтів. Її було відкрито при будівництві та подальшій розбудові залізниці.

Наприкінці 19 ст. на місці колишнього хутора Байкова (про його історію також йтиметься) було споруджено військовий млин. Спалений у 1920 році, він за десятиліття, у 1930, став основою для споруд швейної та ткацьких фабрик.

На частині Байкової гори, до північного схилу якої і прилягає Протасів яр, наприкінці 19 століття засновано Бактеріологічний інститут, а вже напередодні Першої світової війни постало Клінічне містечко. Згодом тут виник і всесвітньовідомий кардіологічний інститут, що носить ім'я свого засновника, Миколи Амосова.

2003 року вулицю Протасів яр розширено, замість малопроїзної вулички прокладено широку автомагістраль. Тож йтиметься і про історію місцини вже у наш час.

Заходи Бібліотек Солом’янки до Дня Києва

• 22-30 травня Виставка дитячих малюнків «Мій Київ» - Бібліотека №15
• 23 травня презентація відеоролика «Зелені легені Києва» - Бібліотека імені Михайла Слабошпицького
• 23 травня Літературно-пізнавальна година «Київські легенди» - Бібліотека №15
• 23 травня Краєзнавчо-історична подорож «Місто, що виринуло з історії» - Бібліотека імені О.Донченка
• 24 травня Книжково-ілюстративна виставка «Столиця рідної держави» - Бібліотека №13
• 24 травня Музична година «Києве мій» - Бібліотека №13
• 25 травня Краєзнавча екскурсія «Олександрівська слобідка» з києвознавцем, дослідником Олександром Михайликом - ЦРБ імені Григорія Сковороди
• 25 травня Інтерактивна гра «Київські секрети» - Бібліотека імені І.Багряного
• 25 травня Гра-вікторина «А знаєш ти, що...» - Бібліотека імені В.Нестайка
• 26 травня Поетичні читання «Наш поетичний Київ» + тематичне спілкування українською - ЦРБ імені Григорія Сковороди
• 26 травня Акція «Закаштаньмося» - Бібліотека імені І.Світличного
• 26 травня Віртуальний естет-тур «Топ-5 незвичних музеїв Києва» - Бібліотека імені І.Світличного
• 26 травня Віртуальна подорож «Величний Київ» - Бібліотека імені М.Бажана
• 26 травня Презентація «Древній, освячений Київ» - Бібліотека імені М.Реріха
• 27 травня «Вулиці Києва» - пішохідна екскурсія-подорож з києвознавцем Сергієм Кардашем - БСЧ імені О.Гончара
• 28 травня Онлайн-знайомство «Відомий та загадковий Київ» - БСЧ імені Ігоря Шамо
• 28-30 травня Краєзнавча виставка «Обрії рідного міста» - БСЧ імені Ігоря Шамо
• 28-30 травня Вуличні активності «І як тебе не любити, Києве мій» - БСЧ імені Ігоря Шамо
• 29 травня Краєзнавча лекція києвознавця Олександра Михайлика «Протасів яр і Байкова гора» із циклу «Історія твого району» - ЦРБ імені Григорія Сковороди
• 30 травня Вікторина «Київ: історія вулиць» - БСЧ імені О.Гончара

Бібліотеки Солом'янки для бібліотек міста

 

Пішохідна бібліоекскурсія "Олександрівська слобідка"

Шановні мешканці та гості Солом'янського району! Ми запрошуємо вас на бібліо-екскурсію краєзнавця Олександра Михайлика «Олександрівська слобідка», яка відбудеться у суботу 25 травня.

Початок екскурсії о 11:00, ріг проспекту Повітряних Сил та вулиці Преображенської, навпроти заправки «КЛО». 

Тривалість становитиме орієнтовно 2-2,5 години.

Екскурсію буде присвячено Олександрівській слобідці, яка виникла у 1900-х роках як робітниче поселення. Чільне місце у екскурсії буде присвячене вулиці Преображенській – основній у місцевості. Тут частково є забудова 1930-х років, а також цікаві споруди 1950-х-1960-х. Побачимо найстаріше дерево місцини – Партизанський дуб віком 350 років. На прилеглій до Преображенської вулиці Олексіївській є два будинки, споруджені за експериментальними проєктами. На Олександрівській слобідці мешкали митрополит Василь Липківський, дисидент Іван Світличний, архітектор Дмитро Яблонський. Далі відвідаємо східну частину Олександрівської слобідки, яка зберегла одноповерхову забудову. Побачимо найстаріший будинок поселення – його ровесник, збудований ще 1905 року. Біля Інституту цукрових буряків мова буде йти про постать Григорія Гладинюка і невтілений проєкт притулку його імені. Та побачимо на завершення, як первісно виглядала місцина, де сьогодні існує Солом’янський ринок.

Мета нашої екскурсії - знайомлення мешканців району із історією Олександрівської слобідки, її архітектурною спадщиною, пам’ятками природи та визначними особистостями, що у ній жили

Приєднуйтесь до екскурсії і відкривайте разом із нами сторінки минулого району!

Вулиця Віталія Скакуна

Із циклу "Прочитання вулиць"

Сучасна назва (з 2022): вулиця Віталія Скакуна

Підстава для перейменування: на честь українського військовика, Героя України (посмертно) Віталія Скакуна

Рішення Київської міської ради: від 25 серпня 2022 року № 4983/5024 "Про перейменування вулиці Академіка Каблукова у Солом'янському районі міста Києва"

Місцевість: Відрадний

Розташування: пролягає від вулиці Академіка Шалімова до кінця забудови

Попередня назва (1957-2022): вулиця Каблукова, на честь російського вченого Івана Каблукова

Первинна назва (1950-і-1957): Нова

Віталій Володимирович Скакун (1996 - 2022) — український військовик, сапер інженерно-саперного відділення 137-го окремого батальйону морської піхоти. Герой України (2022, посмертно).

Життєпис

Народився 19 серпня 1996 року у місті Бережанах Тернопільської області. Закінчив Бережанську загальноосвітню школу № 3, Вище професійне училище № 20 міста Львова за професією «Електрогазозварник».

На службі мав позивний «Батон».

У ході російського вторгнення в Україну 2022 року сапер та матрос Віталій Скакун перебував у складі сил, які одними з перших давали відсіч ворогу на Кримському перешийку. Віталій був добровольцем, який здійснив мінування та підрив автомобільного мосту Генічеськ — Арабатська Стрілка. Загинув 24 лютого 2022 року під час вибуху. Завдяки героїчному вчинку Віталія було значно уповільнено просування танкової колони ворога, що дало змогу підрозділу передислокуватися та організувати оборону.

Відспіваний у церкві Пресвятої Трійці, похований на кладовищі в Бережанах. Отримав звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (26 лютого 2022 року, посмертно) — За визначну особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі (посмертно).

25 серпня 2022 року Київська міська рада перейменувала вулицю Академіка Каблукова на вулицю Віталія Скакуна.

Історія Солом'янського району в архівних документах. Щодо оренди хутора Совки

Започатковуємо нову рубрику блогу - "Історія району у архівних документах".

Пропонуємо ознайомитися зі справою "Про віддання в оренду хутора "Совки", що належить Києво-Софійському митрополичому будинку". Йдеться про місцевість Пронівщина, якою тривалий час і володіла церква (з 1848 по 1917 роки).

Документ зберігається у фондах Центрального державного історичного архіву України (фонд 127 опис 875 справа 1559).

Хутір Байкова

Із циклу "Історія твого району"

Хутір Байкова. Фрагмент плану Києва,1842 рік

Хутір Байкова - поселення, що існувало вздовж частини сучасної вулиці Миколи Грінченка, поблизу Байкового кладовища.

Сергій Байков

Хутір заснував генерал-майор Сергій Байков 1831 року в долині Либеді, біля підніжжя гори, яка також невдовзі отримала назву Байкова. Навколо було насаджено Байків гай. Мапа 1842 року зображує великий житловий будинок, а також три господарські будівлі ближче до яру, що починався від садиби. Поряд із будинком змальовано невеликий сад, а на північ, у бік Протасового яру — оранку.

Після смерті Сергія Байкова 19 червня 1848 року його землю передали Військово-інженерному відомству. Та хутір Байкова продовжував існувати. 1857 року, коли землі Петропавлівського сільського товариства, до яких, зокрема, належав і зазначений хутір, передали місту, тут мешкало чотири особи. Площа хутора становила 3,58 десятин.

Востаннє Байків хутір було позначено на плані Києва та його передмість 1879 року. 1885 року на місці хутора з’явилися цегляні споруди парового млина та хлібопекарні військового відомства.

Завдяки порівнянню історичних і сучасних планів удалося точно локалізувати місце розташування хутора. Нині тут — будинки за адресою: вулиця Миколи Грінченка, 4 (офісна будівля) та 6 (житлова будівля).

Історія Солом'янського району у фотографіях. Будівля Київського технологічного інституту харчової промисловості

Фото 1932 року. На фото - будівля Київського технологічного інституту харчової промисловості ім. Мікояна (у 1930-1933 - Київського інституту цукрової промисловості, у 1933-1935 - Київського хіміко-технологічного інституту харчової промисловості). Будівлю споруджено у 1930-1931 роках за проєктом інституту «Діпромісто». Будівля зруйнована восени 1943 року, її руїни у 1944 розібрано. На її місці у 1959-1963 роках збудовано головний корпус Київського інженерно-будівельного інституту (нині КНУБА).

Вулиця Володимира Качали

Із циклу "Прочитання вулиць"

Сучасна назва (з 2022): вулиця Володимира Качали

Підстава для перейменування: на честь українського громадського діяча, мецената, інженера Володимира Качали

Рішення Київської міської ради: від 8 грудня 2022 року № 5861/5902 «Про перейменування вулиці Качалова в Солом’янському та Святошинському районах міста Києва»

Місцевість: Відрадний

Розташування: пролягає від бульвару Вацлава Гавела до Відрадного проспекту

Попередня назва (1957-2022): вулиця Качалова, на честь російського актора Василя Качалова

Первинна назва (1950-і-1957): Нова

Володимир Качала (1842-1894), український інженер, громадський діяч, меценат. Тривалий час жив і працював у Києві, займався підприємництвом у цукробуряковій та інших галузях. Сприяв розвитку української культурної діяльності у місті.

Життєпис

Народився Володимир Стефанович Качала 17 грудня 1842 року на Галичині, в хаті свого діда, пароха села Озерна о. Миколи Стрільбицького. Батьки - Степан Качала й Анна Стрільбицька. Середню освіту отримав у гімназії в Тернополі, вищу — в Політехнічному інституті Відня. Здобув фах інженера-технолога.

У 1865 році, невдовзі після одержання диплома, переїхав до Санкт-Петербургу, а потім на українські терени Російської імперії, куди був запрошений для роботи на цукроварні Терещенків. Пізніше увійшов до керівного складу деяких інших цукрових заводів. Глибоко та всебічно вивчаючи свою справу, 1871 року Володимир Качала став одним із засновників Київського відділення Російського технічного товариства — авторитетного об'єднання професіоналів, яке спершу спеціалізувалося саме на цукробуряковій промисловості. Брав участь у міжнародних промислових виставках.

Мешкав у Києві з січня 1867 року, де 1887 року придбав на ім'я дружини Марії Михайлівни, племінниці київського голови Личкова Семена Никифоровича, садибу по вул. Володимирській (сучасний № 45). Упродовж 1891-1892 років на цій ділянці були зведені за проєктами та під керівництвом Олександра Хойнацького чільний прибутковий будинок і особняк у дворі. Невдовзі після забудови садиби Володимир Качала розмістив на її території першу в Києві невелику приватну електростанцію (не збереглася). В особняку містилися помешкання родини інженера Качали, його технічна контора та офіси Гребениківського й Рогізнянського цукрових заводів на Слобожанщині. В оформленні металевих огорож балконів обох споруд збереглися літери «МК» — ініціали дружини інженера Марії Качали, офіційної замовниці будинків. Нині в колишньому особняку на Володимирській, 45-а міститься Київський будинок вчених.

Володимир Качала як свідомий українець підтримував дружні зв'язки з провідними діячами української культури в Києві, зокрема з Олександром Кониським та Миколою Лисенком. Його племінник Омелян Киричинський згадував про нього: «Почував себе Українцем, жив в стислій приязні з Кониським і залюбки жертвував на українські справи чималі суми… Як Галичанин, він давав притулок приїжджим до Києва Галичанам і допомагав їм влаштовуватися».

Саме в готелі Качали у квітні-травні 1886 року зупинився Іван Франко, коли приїздив до Києва брати шлюб з киянкою Ольгою Хоружинською. Оскільки царська влада ставилася до політичної та громадської діяльності Франка вкрай неприязно, інженер Качала потрапив до списків «неблагонадійних»; це заважало йому оформити перехід з австрійського підданства до російського.

Ще одним проявом ділової активності Володимира Качали стало утримання закладу штучних мінеральних вод та готелю при ньому на схилі біля Олександрівського узвозу (нині Володимирський, приміщення не збереглися). Інженер орендував це підприємство у міста. Теплої пори року (з 1 травня по 15 серпня за старим стилем) тут діяла лікувальна зала для користування теплими й холодними штучними мінеральними водами, кумисом, кефіром, сироваткою й молоком. Тут-таки було влаштовано грязьові та мінеральні ванни, гідропатичний кабінет тощо. Медичною справою завідували долучені до цього фахівці, а Володимир Качала утримував при «мінеральних водах» лабораторію хімічного аналізу зі складом приладів та реактивів.

Завдяки сприянню Володимира Качали велика зала закладу штучних мінеральних вод поза лікувальним сезоном могла бути використана для творчої діяльності українців. У ній, зокрема, наприкінці 1880-х — на початку 1890-х років регулярно проводив репетиції та концерти український хор під орудою М. В. Лисенка. Племінниця композитора Валерія О'Коннор-Вілінська відзначала у спогадах: «На краю Царського саду, високо над Дніпром, стояла довга будівля з залою „Мінеральних вод“, так званою залою Качали. Там відбувалися проби Лисенкового хору. Хор Лисенка складався переважно зі студентів університету з примішкою семінаристів і панночок. Назбиралося їх до шестидесяти душ. Все те були щирі виконавці не з примусу, а з своєї волі, які бачили в тій праці національне діло і весело відбували його». Заняття хору проводилися щосуботи; з нагоди концертних виступів у залі споруджували естраду та ставили столи для вечері.

Помер Володимир Качала в Києві, незадовго до смерті зазнавши значних збитків через несприятливу кон'юнктуру на цукровому ринку. Похований на Байковому кладовищі (нова частина, 1-а дільниця); надгробок зберігся.

Джерело: Вікіпедія; карта Вікімедіа

Першотравневий масив

Із циклу "Історія твого району"

Першотравневий - житловий масив міста у Солом'янському районі, розміщений між Чоколівським бульваром, вулицею Уманською, проспектом Повітряних Сил, вулицями Генерала Воробйова та Єреванською. Другий за ліком масив району після Відрадного. 

Його почали споруджувати 1957 року. Масив отримав назву за селищем Першого Травня, розташованим поблизу. Авторами проєкту масиву були архітектори О. І. Заваров, С. Б. Шпільт, Л. Г. Стависька. План забудови, опублікований 1958 року, передбачав спорудження восьми житлових кварталів.

Після завершення першої черги забудови (1957–1959) на бульварі Леніна (тепер — Чоколівський) утворилася площа, яку 1962 року назвали площею Космонавтів. Будівництво масиву вимагало й нових транспортних маршрутів: 15 квітня 1960 року було відкрито нову тролейбусну лінію вулицями Авіації, Пітерською, Єреванською та Генерала Воробйова. Тролейбусні маршрути № 17 і 19 з’єднали масив із центральною частиною міста та Лук’янівкою.

Оздоба карнизів

Оздоба входів

Для Першотравневого масиву було розроблено декілька варіантів керамічного оздоблення вхідних груп та карнизів, що через боротьбу з надмірностями мали замінити ліпний декор. Це, зокрема, 9 типів карнизів, які вдалось ідентифікувати на будинках масиву, а також 6 типів вхідних груп, більшість з яких пізніше пофарбували, тому ідентифікувати їх значно важче.

Перша черга будівництва площею 33 га, обмежена Чоколівським бульваром, вулицями Міцкевича, Іскрівською та Єреванською, була забудована у 1957–1959 роках і складалася з трьох
кварталів — 1-го, 2-го й 4-го. Для планування першої черги масиву характерним є розподіл території на квартали невеликої площі з переважно периметральною забудовою й дитсадками у глибині кварталів. 1-й, 2-й і 4-й квартали забудували будинками розробленої в Київпроєкті серії 1-406 (архітектори Б. С. Левенберг, Р. Б. Книжник, В. М. Юровський), яку застосовували переважно в Києві. Одночасно з першими кварталами між Чоколівським бульваром і вулицею Івана Світличного 1958 року побудували чотириповерхову школу №149. Цікавою особливістю 2-го кварталу був відкритий басейн, розташований усередині кварталу між дитсадком і будинком на Уманській, 47. Басейн функціонував із кінця 1950-х до 1968 року. Опісля його замінили закритим басейном, який працював до початку 2000-х.

Відкритий басейн, 1960-і

Окрім житлової забудови, в кварталах зводили об’єкти культурно-побутового призначення. 1960 року на вулиці Міцкевича, 8, спорудили двоповерхову будівлю-вставку між житловими будинками. Тут розмістилися Першотравневий універмаг і гастроном. Це був один із перших універмагів, відкритих у Києві. 

Під час другого етапу забудови Першотравневого масиву було споруджено 3-й квартал, обмежений вулицями Іскрівською, Уманською, Єреванською та Козицького. Цей квартал, побудований у 1959–1960 роках, має 44 житлові будинки і є найбільшим на масиві. За своєю структурою 3-й квартал є значно ближчим до мікрорайонів: на відміну від попередніх кварталів, тут використано не периметральну, а змішану схему забудови — частину будинків досі орієнтовано вздовж лінії вулиць, а частину — перпендикулярно їй.

Кінотеатр "Супутник", 1960-і

Центром архітектурної композиції став кінотеатр «Супутник», побудований у перспективі алеї, утвореної будинками на вулиці Іскрівській. Двоповерхову будівлю кінотеатру спорудили 1961 року за типовим проєктом кінотеатру на 800 місць («Супутник» був розрахований на 760 місць). Назва кінотеатру пов’язана з характерною для тієї епохи модою на «космічні» найменування, що виникла після запуску першого штучного супутника та польоту в космос Юрія Гагаріна. Фасад споруди було прикрашено тематичною мозаїкою із зображенням кінокамери. Кінотеатр одразу став культурним осередком Першотравневого масиву. У 1990-х кінотеатр, як і більшість інших у місті, припинив діяльність. У 2000-х його повністю реконструювали. Кінотеатр відновив роботу 29 березня 2007 року як сучасний 6-зальний мультиплекс. Завдяки реконструкції він зберігає статус важливого осередку культури й дозвілля Першотравневого масиву і прилеглих місцевостей.

Початок забудови 2-ї черги масиву

Друга черга забудови масиву також передбачала будівництво чотирьох кварталів на захід від Чоколівського бульвару. Віссю західної частини масиву була вулиця Авіаконструктора Антонова,
що набувала вигляду бульвару. В планах 1958 року зазначалося, що майбутні 7-й і 8-й квартали, розташовані на південь від вулиці Антонова, призначені для великопанельного будівництва. 5-й і 6-й квартали, обмежені Чоколівським бульваром, вулицями Антонова та Ушинського, за планом 1958 року належали до перспективного будівництва.
Серед перших споруд 7-го і 8-го кварталів є представники експериментальної панельної серії 13-01, розробленої «Діпроцивілпромбудом» 1958 року. Також у цих кварталах застосовано панельні проєкти 5-60-п та 5-80-п експериментальної серії КЖ-1, яку легко впізнати за наявністю двох одностворчатих вікон в одній панелі. Будинки проектів 5-60-п та 5-80-п є унікальними для Києва, їх можна побачити лише на Першотравневому масиві. 5-й та 6-й квартали забудовано здебільшого будинками серії 1-438.

Початок забудови 3-ї черги масиву

У 1961–1963 роках було споруджено третю чергу будівництва, що охопила східну частину масиву, обмежену Повітрофлотським проспектом, вулицями Воробйова (колишньою Курською), Уманською та Карела Чапека (колишньою Юліуса Фучика). Ділянки третьої черги, розташовані поруч із попередньою забудовою, не отримали ані квартальної, ані мікрорайонної нумерації. У цьому кварталі є двоповерховий будинок культури Українського товариства глухих, споруджений
1955 року за невстановленим типовим проектом на вулиці Генерала Воробйова, 6. Відомо про наявність будинку культури цього ж проекту у місті Очаків, який, на відміну від клубу УТОГ, має колонаду. 1969 року при клубі було створено театр міміки та жесту, з 1997 року — театр «Райдуга», який став невід’ємною частиною будинку культури. Нині будинок є Культурним центром Українського товариства глухих. При центрі діє унікальний Музей історії глухих, відкритий 4 листопада 1967 року. Це був перший такий музей в Україні й у тодішньому СРСР загалом.

Панно на фасаді Палацу школярів

1973 року на вулиці Воробйова звели палац піонерів та школярів ім. Н. Крупської (тепер — Палац дитячої та юнацької творчості Солом’янського району), що мав велику концертну залу. Фасад палацу прикрашено мозаїкою із зображенням піонерів, які саджають дерева.

Одночасно із забудовою третьої черги масиву між вулицями Воробйова, Уманською та Пилипа Козицького було закладено парк площею 4,27 га. У різних джерелах подаються дві різні назви парку: «Юність» та «Першотравневий».

Альтанка у парку "Супутник"

Другим парком масиву став учетверо більший (16,41 га) парк «Супутник», сформований 1969 року між залізницею та вулицею Уманською на основі невеликої вцілілої частини Кадетського гаю. 2016 року реконструювали частину парку.

Людина і пам'ять. Жива історія

8 травня 2024 року в Україні вперше відзначався День пам'яті та перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939-1945 років.

В Центральній бібліотеці пройшла година усних історій, яка є частиною публічної історії нашого народу та передається із покоління в покоління.

Інформуємо про одну з таких історій від краєзнавця Олександра Михайлика.

Є речі, які з дитинства врізаються у пам'ять... У будинку на вулиці Озерній, де я мешкаю, жила бабуся. Звали її Олена Павлівна. Вона була самотня, дуже любила котів і завжди їх підгодовувала. Сама варила їм різні каші, тож її весь час можна було бачити в оточенні котів, яких завжди багато жило у нашому дворі. Цікаво, що прізвище її дивовижним чином перегукувалося із любов'ю до чотирилапиків - Котенко. Олена Павлівна Котенко (1925 чи 1926-2011) була корінною мешканкою району. Юність і молодість пройшли у селищі Першого Травня, у будинку, оточеному фруктовими деревами. Вона згадувала: "Приходила на роботу, приносила фрукти зі свого саду, а колеги дивувалися - ти що, у селі живеш? Кажу - та ні, в місті, біля Чоколівки". Але ще одна її розповідь теж назавжди залишилася у пам'яті.

Це було наприкінці 1990-х, автору рядків тобі було не більше 10-11 років. Наша родина була у добрих стосунках із Оленою Павлівною, у дитинстві моєму її навіть неодноразово просили забирати мене із садочка. Доводилося часто бувати у неї вдома. Тож рідні відпускали мене разом із нею - то на її город за Совськими ставками, то ще кудись.

Тож одного разу, а це було 9 травня, вона повела мене у парк імені Островського (нині імені Миколи Зерова). Тоді, у 1990-і, бучно і пафосно відзначали День Перемоги. Пісні, музика, солдатська каша. Ніби не день пам'яті, а якесь веселе свято... Так тоді було... Її ж розповідь ніби "приземлила", змусила подивитися на це не як на свято, а на день пам'яті. Насправді сумний день. Яким зрештою він і став у нашій країні.

Те, що відбулося тоді, пам'ятаю досі. Від головного входу до кладовища веде довга алея, обсаджена ялинами. Закінчується вона обеліском на честь киян, полеглих у тій війні. А з обох боків від алеї - братські могили із викарбуваними прізвищами воїнів, що там поховані. Олена Павлівна підвела мене до однієї з плит, показала на один із написів: "рядовой Котенко Н. П. 1922-1944". І сказала лише декілька слів: "А це мій старший брат". Більше нічого. Але і цих слів було достатньо, щоб зрозуміти - ось та пам'ять, яка залишає слід у серцях рідних на все життя. Більше вона нічого про нього не розповідала. І цей візит пам'яті був єдиним. Але ж чомусь саме зі мною вона поділилася цим своїм спогадом про загиблого на тій війні старшого брата... Потім, вже у дорослому віці, буваючи на тій алеї, я намагався віднайти напис "рядовой Котенко Н. П. 1922-1944". І щоразу, побачивши його, я згадував слова Олени Павлівни: "А це мій старший брат". Розповідав про це друзям, з якими декілька разів там бував. А тепер хочу передати цю пам'ять далі...

Братська могила, де похований М. П. Котенко

Сьогодні я відкрив 2-й том "Книги пам'яті України", виданий 1995 року. У ньому на 239-й сторінці читаємо: "Котенко Микола Павлович, 1922 р., м. Київ. Рядовий. Загинув 29.07.42 р. Похов. Ленінградська обл. (російська федерація)".

У виданні "Подвиг на віки: Книга пам'яті України - місто-герой Київ", виданій 2000 року, на 426 сторінці міститься дещо інша інформація у розділі, присвяченому військовому меморіалу на Солом'янському кладовищі: "Котенко Н.П., 1922, Рядовий. Помер 1944". Я не можу пояснити причину такої розбіжності. Але відомо те, що рядовий Микола Павлович Котенко похований у братській могилі на алеї Солом'янського кладовища.

Ось так від звичайної сусідки по дому, літньої бабусі, що завжди годувала котів, у дитинстві я отримав не просто спогад про загиблого в Другій світовій старшого брата. Відбулася дуже важлива передача інформації з минулого у сьогодення, а від мене - у майбутнє. Це приклад того, як звичайні мешканці, які жили серед нас, наші сусіди, яких ми щодня бачили в дворі, були насправді частиною історії району. Містками між минулим і сучасним. І що важливо, поділилася із нами цією усною історією, яку ми тепер зафіксували вже у писаному вигляді. Бо з цього теж складається історія рідних нам місць.

Проспект Повітряних Сил

Із циклу "Прочитання вулиць"

Сучасна назва (з 2024): проспект Повітряних Сил

Підстава для перейменування: на честь Повітряних Сил ЗСУ

Рішення Київської міської ради: від 8 лютого 2024 року № 7634/7675 «Про перейменування проспекту Повітрофлотського в Солом'янському та Шевченківському районах міста Києва»

Місцевість: Солом’янка, Кадетський гай, Чоколівка

Розташування: Пролягає від вулиці В’ячеслава Чорновола та Берестейського проспекту до кінця забудови.

Попередні назви:

• Повітрофлотський проспект (1963-2024), зміна типу вулиці з шосе на проспект
• Повітрофлотське шосе (1944-1963), підтвердження назву, яку шосе мало у 1923-1934
• Кадетське шосе (1941-1943), відновлення початкової назви
• Шосе Героїв Стратосфери (1934-1941), на честь стратонавтів, які загинули під час польоту стартостата "Осоавиахим-1"
• Повітрофлотське шосе (1923-1934), "на відзначення розвитку і зміцнення Червоного Повітряного флоту"

Початкова назва: Кадетське шосе (1848-1923), від Київського Володимирського Кадетськоо корпусу

Історія

Проспект виник у середині XIX століття як дорога до с. Жуляни. З 1848 року — Кадетське шосе. Тоді шосе починалося від Львівської вулиці (нині вулиця Січових Стрільців) і сягало теперішньої вулиці Івана Огієнка.

1857 року очікувався приїзд до Києва імператора Олександра ІІ, до цієї події на місці сучасного Повітрофлотського шляхопроводу була споруджена Тріумфальна арка — дерев'яна споруда (розібрана у 1880-х роках, але не пізніше 1887 року), біля якої відбулася урочиста зустріч царського поїзда.

1908 року до Кадетського корпусу було прокладено трамвайну лінію від Тріумфальної арки, яку згодом двічі подовжували (востаннє — 1918 року, коли вона досягла району сучасної Севастопольської площі).

На межі 1910—1920-х років шосе було подовжено до сучасної Севастопольської площі.

У 1923 році на відзначення розвитку і зміцнення Червоного Повітряного флоту* Кадетське шосе перейменували на Повітрофлотське.

* Для довідки: Черво́ний флот УСРР — військово-морські сили Української Соціалістичної Радянської Республіки, створені на базі імператорського Чорноморського флоту та ВМС Української Держави та УНР (з 1919).

На теренах СРСР діяв "Рабоче-крестьянский Красный воздушный флот" (1918 - 1924), згодом був перейменований на Військово-повітряні сили.

З 1934 року вулиця мала назву шосе Героїв стратосфери — на честь стратонавтів Павла Федосеєнка, Андрія Васенка та Іллі Усискіна, які загинули під час польоту стратостата «Осоавиахим-1».

Під час окупації міста у 1941–1943 роках шосе ненадовго повернули назву Кадетське, а у 1944 році було підтверджено назву Повітрофлотське шосе.

У 1961 році до складу шосе було приєднано Аеровокзальну вулицю (прокладено в 1950-х роках як спеціальну швидкісну трасу до аеропорту в об'їзд житлової забудови, але її спорудження не було завершене; назва — з 1955 року, в 1967 році ділянку колишньої Аеровокзальної вулиці було відокремлено від Повітрофлотського проспекту під назвою вулиця Народного ополчення (сучасна вулиця Святослава Хороброго).

У 1963 році шосе отримало назву Повітрофлотський проспект, одночасно було відокремлено вулицю Косіора (нині — вулиця В'ячеслава Чорновола), а 1969 року приєднано Земську вулицю.

У 1952 році проспектом було прокладено тролейбусну лінію, з відкриттям маршруту № 9. До середини 1950-х років переважно склалася наявна забудова проспекту.

Сучасна назва з 2024 року — на честь Повітряних сил Збройних Сил України.

Повторення краєзнавчої лекції про Олександрівську Слобідку

Перша лекція краєзнавчого циклу Олександра Михайлика "Солом'янка. Історія твого району", присвячена Олександрівській слобідці, відбулася ще 20 грудня 2023 року. Відтоді ми неодноразово чули побажання від гостей наших наступних лекцій — повторити її. Тож ми вирішили провести цю лекцію повторно! У суботу, 11 травня з 15:00!

Отже, лекцію буде присвячено Олександрівській слобідці — нині одній із невід’ємних складових Солом’янського району, а в минулому — окремому робітничому поселенню за межами міста.

Дізнаємося, які назви ще мало поселення на початку свого існування, зокрема — чому його називали Костопальня (Костопалівка). Завдяки рідкісним картам та фото здійснимо подорож у минуле місцевості, згадаємо, як вона змінилася в часі. Побачимо на фотослайдах зразки забудови 1 половини XX століття, зокрема і найстаріший будинок-ровесник поселення.

Згадаємо й про визначних особистостей, що в різний час жили на Олександрівській слобідці - Василя Липківського, Івана Світличного та інших.

Пішохідна бібліоекскурсія

Шановні мешканці та гості Солом'янського району! Ми запрошуємо вас на бібліо-екскурсію краєзнавця Олександра Михайлика «Вулиця Освіти», яка відбудеться у суботу 11 травня.

Початок екскурсії о 11:00 біля книгарні «Є», на розі проспекту Повітряних Сил та вулиці Освіти. Тривалість маршруту становитиме 60-90 хвилин.

Екскурсію буде присвячено вулиці Освіти. Чільне місце буде присвячене архітектурному обличчю вулиці та його творцям. Адже квартал від вулиці Вузівської до вулиці Кривоноса та частину вулиці Кривоноса забудовано на початку 1950-х за проєктами видатних архітекторів Миколи Шила та Людмили Шкаруби. Знаковою є будівля колишнього кінотеатру "Зірка", споруджена 1953 року. Цікавою є забудова 1930-х років вздовж вулиці, а також комплекс споруд Київського національного університету будівництва та архітектури. На екскурсії буде йтися і про Київський інститут харчової промисловості, головний корпус якого було зруйновано ще 1944 року. Адже історія цього закладу є досі маловідомою. Важливою темою екскурсії будуть видатні особистості, адже у одному із гуртожитків Київського університету під час навчання мешкали поети: Василь Симоненко, Микола Сом, прозаїк Володимир Короткевич та ряд інших особистостей. Вулиця потрапила у кадри одного з фільмів 1950-х років, про цей епізод також йтиметься на екскурсії.

Мета нашої екскурсії — ознайомити мешканців району із історією вулиці Освіти, цікавими постатями, що проживали на ній та знаковими об’єктами, які розташовані вздовж неї.

Приєднуйтесь до нас, щоб відкрити цікаві та неповторні сторінки історії нашого міста!

Історія Солом'янського району у фотографіях. Будівля клубу вагоноремонтного заводу

Фото з фондів Центрального державного кінофотофоноархіву України ім. Г.С.Пшеничного

Фото 1972 року. На фото - будівля клубу вагоноремонтного заводу. Вона мала цікаву історію. Споруджено її на початку 1870-х як будівлю дешевої їдальні залізничників — одну з перших капітальних споруд Залізничної колонії. У 1918–1919 роках у будівлі діяв залізничний театр. Із 1920-х її використовували як клуб вагоноремонтного заводу. 1981 року, з огляду на заплановане будівництво південного вокзалу, будівлю знесли разом із частиною навколишньої забудови, а місцевість перепланували. Тепер на її місці — площа перед Південним вокзалом.

Краєзнавча лекція №9 "Батиєва гора"

1 травня о 17:30 у Центральній бібліотеці Солом’янки імені Григорія Сковороди відбудеться 9-та краєзнавча лекція з циклу «Солом’янка. Історія твого району» від києвознавця Олександра Михайлика. Лекцію буде присвячено місцевості Батиєва гора.

Батиєва гора є однією з найвищих точок міста, до того ж, попри початок заселення лише на межі XIX-XX століть, вона має цікаву передісторію. Тож на лекції обговоримо різні версії походження назви – як легендарні, так і підтверджені документально. Дізнаємося про те, що було на горі до появи поселення; яку забудову має гора; про незвичайну церкву у колишньому резервуарі для води та сам резервуар; про школу на Батиєвій горі та її видатного архітектора; як розбудувалася місцина у 1940-х-1960-х. А також згадки про Батиєву гору у художній літературі.