Ретровиставка "Київ на поштових листівках 1960-х"

Фотоподорожі у Київ минулого тривають. Наша теперішня подорож - у Київ 1960-х років.

Київ 50-60-річної давнини закарбовано на оригінальних поштових листівках тих часів. Більшість із них зафіксувало відбудований на межі 1940-х-1950-х років Хрещатик, чимало листівок зобразили і добре відомі пам’ятки – зокрема, Софійський собор і пам’ятник Богдану Хмельницькому.

Тож запрошуємо завдяки оригінальним поштовим листівкам 1960-х років здійснити уявну подорож у Київ 50-60-річної давнини!

Виставка у бібліотеці триватиме до 5 листопада.

Києво-Печерська лавра з віртуальними квестами

Києво-Печерська лавра з віртуальними квестами: в Україні презентували новий проєкт для смартфонів.

Києву-Печерську лавру, яку заснували в 1051 році, зацифрували й створили на її основі віртуальний квест із 12 місіями.

Про це повідомили у Міністерство культури та стратегічних комунікацій України.

Проєкт охоплює 12 квест-місій, кожна з яких складається з 10 точок, що знайомлять з історією та культурною спадщиною Києво-Печерської лаври. Їх розробили за допомогою технологій віртуальної та доповненої реальності з аудіосупроводом.

Віртуальні квест-місії містять три ключові історичні періоди розвитку Києво-Печерської лаври: княжі часи, литовсько-козацька епоха та новітній час. Кожен з цих періодів супроводжують інтерактивними розповідями про 12 видатних особистостей, зокрема про Нестора Літописця, Аліпія Печерського, Іллю Муровця.

Як помандрувати?

• Завантажити мобільний додаток freegenGO за посиланням для IOS та Android
• Знайти період, який зацікавив, у розділі «Новини»
• Обрати маршрут згідно з напрямом: «Віра», «Воля», «Розум» або «Творчість» та почати досліджувати

Або просканувати qr-код прямо на території Національного заповідника «Києво-Печерська лавра» та мандрувати з провідником віртуального світу.

Вулиця Пилипа Коновала

Із циклу "Прочитання вулиць"

Сучасна назва (з 2019): вулиця Пилипа Коновала

Підстава для перейменування: назва на честь одного із найвидатніших українців Канади, національного героя Канади, героя Першої світової війни, єдиного в історії українця, нагородженого орденом Хреста Вікторії Пилипа Коновала

Рішення Київської міської ради: від від 12 листопада 2019 року № 38/7611 «Про найменування вулиць та провулків у Солом'янському районі міста Києва»

Місцевість: Жиляни

Розташування: пролягає від провулку Павла Лі до вулиці Степана Рудницького

Попередня і первинна назва (Кінець 2010-х-2019): Проєктна 13017

Пилип Коновал (15 вересня 1888, Кутківці, Подільська губернія (нині — Кам'янець-Подільський район Хмельницької області) — 3 червня 1959, Галл, Квебек) — українсько-канадський військовик, єдиний українець — кавалер Хреста Вікторії, найвищої та найпочеснішої нагороди за мужність перед лицем ворога, якою можуть бути нагороджені солдати з країн, підлеглих Британській короні.

Життєпис

Пилип Коновал народився в сім'ї Мирона Коновала в селі Кутківцях над Жванчиком у Кам'янець-Подільському повіті тодішньої. Приписують йому кілька дат народження — хоча в самому дні 15 вересня сумнівів не існує, а от з роком народження ще не дійшли висновків: за одним джерелом 15 вересня 1888 року, за другим 15 вересня 1886 року. Працював підмайстром у свого батька-каменотеса, поки на 21-му році життя не завербовано його в російську армію, під час служби в якій проявив вроджену здібність до військової справи — і навіть вислужився до чину польового інструктора багнетного бою.

В 21 рік відгукнувся на призов до російської імперської армії. Доволі пристойне «жалування» та пансіон суттєво допомагали його родині. За п'ять років служби Пилип побував у різних точках імперії і врешті залишився лісорубом у Сибірських краях, де він завершував свою військову службу.

1913 року записався до канадської компанії пиломатеріалів, котра вербувала лісорубів до провінції Британська Колумбія на об'єкти лісової промисловості.

На відміну від більшості українських іммігрантів, він перетнув не Атлантику, а на пароплаві з Владивостока довгою мандрівкою подався до Канади через Тихий океан. У квітні 1913 року він влаштувався на роботу лісоруба в районі Ванкувера. Згодом на сході Онтаріо в Оттавській долині він знайшов нову роботу в лісозаготівельній промисловості. Тут віднайшов він багато побратимів-українців, які допомагали йому в новій для нього країні й новому суспільстві. Коли з початком 1914 року погіршилася кон'юнктура ринку пиломатеріалів, власники лісосік звільнили частину своїх робітників — і Коновалу довелося розпрощатися з роботою. Але мешкаючи в економічно розвинутому районі (в порівнянні з усією Канадою), йому вдавалося знаходити короткотермінові роботи в очікуванні кращих часів.

Коли почалася Перша світова війна, записався волонтером в Оттавський 77-й піхотний батальйон. На відміну від більшості канадських українців того часу, Коновал походив з частини України, яка на той час перебувала під владою Російської імперії. Походження з цієї частини несподівано йому допомогло: потрапивши до Канади через Владивосток, він був ідентифікований як російський підданий та іммігрант із союзної держави у війні — і його без затримок прийняли на військову службу. Прийнятий 12 липня 1915.

За прявлений героїзм під час Битви за висоту 70 в Ленсі (Франція) в період з 22 серпня по 24 серпня 1917, Пилип Коновал отримав «Хрест Вікторії» Victoria Cross, яку вручав сам король Георг V 15 жовтня 1917 року. Пришпиливши Пилипу нагороду на лацкан, він сказав: "«Your exploit is one of the most daring and heroic in the history of my army. For this, accept my thanks.» (Ваш подвиг є одним з найсміливіших та героїчних в історії моєї армії. За це прийміть мою подяку.) Згодом був у Сибіру. Після повернення з Сибіру Коновала було почесно звільнено з армії 4 липня 1919 року. Після свого повернення до Оттави Пилип Коновал мав значне публічне визнання в громадськості, вважався місцевим героєм і високо шанованою постаттю в асоціації ветеранів Великої війни.

Проживаючи в Оттаві, він заприязнився із майором Мілтоном Фоулером Ґреґґом, також кавалером Хреста Вікторії, командиром Пішої Гвардії Генерал-Губернатора. Той добився, щоб Коновала найняли прибиральником у Нижню Палату Парламенту, а згодом перевів на посаду молодшого сторожа. Робота була хоч і скромна, проте бажана в роки великої економічної депресії.

Якось його зауважив при роботі Прем'єр-міністр Канади Вільям Лайон Маккензі Кінг і особисто призначив Коновала особливим наглядачем кімнати 416 — бюро прем'єр-міністра. На цій посаді Коновал пропрацював до своєї смерті.

3 червня 1959 року помер Пилип Коновал у відділенні ветеранів у Громадській лікарні міста Оттави після двомісячної хвороби, спровокованої старими воєнними ранами. Останнім записом у його книзі обліку парламенту записано «died in service» — «помер на службі». Похований на кладовищі Нотр-Дам-де-Лурд у Оттаві.

12 листопада 2019 року рішенням Київської міської ради на честь Пилипа Коновала названа вулиця у Голосіївському та Солом'янському районах Києва.

Видатні імена Солом'янського району. Леонід Махновець

Ми нещодавно започаткували нову краєзнавчу рубрику. У ній будемо розповідати про видатних особистостей, життя і діяльність яких пов'язана із нашим районом.

Сьогоднішній наш допис буде присвячено видатному літературознавцю, історику, археологу, перекладачу, досліднику творчості Григорія Сковороди, Леоніду Махновцю.

Леонід Махновець тривалий час мешкав у нашому районі - з початку 1960-х і до смерті у 1993 році, в легендарному будинку на вулиці Уманській, 35, де мешкав і Іван Світличний.

Народився Леонід Махновець 31 травня 1919 року у селі Озера поблизу містечка Гостомеля, неподалік Києва. Закінчив Озерську середню школу. Був учасником Другої світової війни.

1947 року закінчив Київський університет. Навчався в аспірантурі при Інституті літератури ім. Т.Г. Шевченка АН УРСР. У 1950 році захистив кандидатську дисертацію «Іван Франко як дослідник оригінальної української літератури XVI—XVIII вв.» (науковий керівник — академік Микола Гудзій). В 1950—1955 роках - науковий співробітник Державного музею Т. Шевченка, в 1955—1972 роках працює в Інституті літератури ім. Т.Г. Шевченка АН УРСР, де 1966 року захистив докторську дисертацію. З Інституту літератури якого був брутально звільнений після підготовки наукової праці про Григорія Сковороду. Тільки запрошення на роботу до Гарвардського університету змусило керівництво інституту надати йому змогу повернутися до наукової діяльності.

У 1975—1985 роках працював науковим співробітником Інституту археології АН УРСР.

Досліджував історію літератури і культури України, в тому числі періоду Київської держави; перекладач і коментатор «Слова о полку Ігоревім» — 1970 рік, та «Літопису Руського» за Іпатіївським списком − 1990 рік; уклав детальні покажчики, як-от: — іменно-особовий, географічно-археологічно-етнографічний, генеалогічні таблиці, карти та топографічні плани. За переклад "Літопису Руського" 1990 року отримав Шевченківську премію.

Помер вчений 19 січня 1993 року в Києві.

Основні праці:

• Махновець, Л. Є. Сатира і гумор української прози XVI-XVIII ст. – Київ: Наукова думка, 1964.
• Махновець Л. Григорій Сковорода: біографія. — К., Наукова думка, 1972.
• Махновець Л. Є. Про автора «Слова о полку Ігоревім». — К.: Видавництво при Київському університеті, 1989.

Храми Солом'янського району. Церква Св. Марії Магдалини на Шулявці

Продовжуємо нашу нову рубрику "Храми Солом'янського району".

Другий допис буде присвячено втраченій церкві Св. Марії Магдалини на Шулявці.

Зі зростанням Шулявки постала проблема: тут не було власного храму. Найближчою була церква Св. Іоана Златоуста на Галицькій площі (нині — площа Перемоги). 1883 року Київська духовна консисторія дала дозвіл на спорудження парафіяльного храму Шулявки.

Щойно споруджена церква. Фото Г. Чугаєвича, 1889

Іван Толлі

Міський голова Іван Толлі 4 червня 1885 року запропонував Київському митрополитові Платону (Городецькому) використати 18 тис. рублів, що залишилися від пожертви благодійника Смєлова на будівництво Благовіщенської церкви на Новій Будові (вулиця Маріїнсько-Благовіщенська), для спорудження Шулявського храму Св. Марії Магдалини з приділами Свв. Йоакима та Анни. Проект храму розробив інженер Вадим Катеринич. Митрополит не заперечував, тож невдовзі будівельні роботи розпочалися.

Митрополит Платон

Микола Терещенко

Під час спорудження храму виникли фінансові ускладнення, та допомога благодійника Миколи Терещенка дала змогу швидко провадити будівництво далі. Інженер Катеринич, який керував роботами, відмовився від оплати своєї праці, в такий спосіб жертвуючи на храм.

Навесні 1887 року церкву було завершено, а 20 липня 1889 року її освятив єпископ Уманський Іриней. При ній відкрили церковно-парафіяльну школу.

Єпископ Іриней

Церкву Св. Марії Магдалини відвідували не лише мешканці Шулявки. Після відкриття Київського політехнічного інституту парафіянами та відвідувачами храму стали й викладачі та студенти цього навчального закладу. Стіни храму пам’ятали Дмитра Менделєєва, Ігоря Сікорського, Петра Нестерова, ректорів інституту Віктора Кирпичова, Михайла Коновалова, Костянтина Зворикіна, Миколу Чирвинського, Володимира Тимофеєва, Костянтина Дементьєва, Івана Жукова. 1 березня 1919 року о. Олександр охрестив тут Бориса Патона.

Церкву закрили в першій половині 1930-х. На її місці запланували спорудити школу. Впродовж квітня-серпня 1935 року розбирали стіни церкви, а поруч паралельно зводили стіни школи. Новий навчальний заклад відкрив двері для учнів 1 вересня 1935 року. Нині це — будівля ліцею № 142.

Знищення церкви і будівництво школи, 1935

Знищено було й церковно-парафіяльну школу. Будинок священника вцілів, 1941 року в ньому відновилися служби. 1950 року церкву було закрито й у цій будівлі. У 1990-х було створено парафію Св. Марії Магдалини, висловлено ідею відбудувати храм. Проте її досі не втілено в життя.

Колишній будинок священника церкви Св. Марії Магдалини

Історія Солом'янського району на сторінках газет - від 1890-х років до нашого часу. Солом'янський залізничний віадук, 1902

Наша наступна публікація у нашій постійній рубриці, присвяченій історії району на сторінках газет - замітка у газеті "Киевлянин" №198 від 20 липня 1902 року "Солом'янський залізничний віадук".

Оригінал зберігається у газетному фонді Національної бібліотеки України ім. Вернадського.

Історія Солом'янського району в фотографіях. Перший залізничний вокзал, 1870-1913

Першу будівлю залізничного вокзалу в Києві споруджено у 1868-1870 роках за проєктом архітектора Івана-Фрідріха Вишневського у стилі англійської готики. Довжина споруди становила 133 метри.

Проєкт і креслення вокзалу, 1868

Будівництво вокзалу, 1869

Будівля вокзалу, початок 1870-х років. З фондів ЦДКФФА України

1877 року в будівлі сталася пожежа, споруду було відновлено і надбудовано та розширено.

Вокзал після добудови і розширення, фото кінця 19 століття

Вокзал, кінець 19 століття

У 1902-1907 роках відбулася реконструкція залізничного вузла. Була споруджена товарна станція. Будівля вокзалу, що вже не відповідала сучасним потребам, була закрита 1908 року. Поряд із нею, на місці теперішнього приміського вокзалу, споруджено тимчасовий дерев'яний вокзал. Стару будівлю вокзалу розібрано 1913 року.

Затверджений проєкт нового вокзалу, 1913 рік. Не втілено

1914 року закладено фундамент нового вокзалу, та через початок Першої світової війни його не було споруджено. "Тимчасовий" дерев'яний барак-вокзал виконував свою роль 25 років...

Тимчасовий вокзал, існував у 1908-1932

Місце розібраного старого вокзалу, 1920-і

Тимчасовий вокзал, 1920-і

Осіння магія Києва

Управління туризму та промоцій Київської міської державної адміністрації та Київський центр розвитку туризму запрошують на чотири захопливі екскурсії столицею, серед яких прогулянка, адаптована для людей із порушеннями слуху в супроводі перекладача жестової мови.

Зважаючи на дуже великий попит та обмежену кількість місць під час дії воєнного стану, реєстрація є обов’язковою для кожного учасника окремо.

Екскурсія «Провулками київського Кудрявця»

Познайомтеся з літописними місцями Києва та творіннями багатьох видатних киян – архітекторів, художників, письменників та акторів, які мешкали в цій місцевості у різні часи.

Маршрут: Львівська площа → Вознесенський узвіз → Кудрявська площа → вул. Січових Стрільців.

Місце зустрічі вказано в анкеті.

26 жовтня, субота, 16:00.

Реєстрація за посиланням: https://forms.gle/ANRQwJvrazxPbnLT7

Екскурсія «Таємниці града Ярослава» (для людей із порушеннями слуху)

Під час екскурсії ви довідаєтеся про оборонні споруди навколо Києва за часів правління князя Ярослава Мудрого, розкриєте таємниці Софійського та Михайлівського соборів і ще багато цікавих фактів про стародавній Київ.

Екскурсія проводитиметься в супроводі перекладача жестової мови.

Маршрут: Золоті Ворота → вул. Ярославів Вал → Золотоворітський сквер → вул. Золотоворітська → Софійська площа → Михайлівська площа.

Місце зустрічі вказано в анкеті.

26 жовтня, субота, 17:30.

Реєстрація за посиланням: https://forms.gle/WyC21tzxMQ99ZoxC8

Екскурсія «Київ історичний»

Познайомтеся з історією стародавнього Києва, його пам’ятками, архітектурою, історичним центром та Подолом.

Маршрут: Софійська площа → Михайлівська площа → Старокиївська гора → Андріївська церква.

Місце зустрічі вказано в анкеті.

27 жовтня, неділя, 11:30.

Реєстрація за посиланням: https://forms.gle/YzR1sfoBxM6U4n8y9

Екскурсія «Святошинська сюїта»

Під час прогулянки ви дізнаєтеся про те, як створювався та розбудовувався Святошинський район – від невеликого курортно-дачного передмістя Києва до густонаселеного житлового масиву, почуєте про видатних вчених, художників і поетів, які жили в Академмістечку, та про наукові відкриття, які робилися в цій місцевості.

Маршрут: Спорткомплекс «Наука Спорт» → бул. Академіка Вернадського → вул. Серпова.

Місце зустрічі вказано в анкеті.

27 жовтня, неділя, 16:00.

Реєстрація за посиланням: https://forms.gle/vJNKnMvNhPUVHL2s8

Ознайомтеся, будь ласка, з правилами безпеки під час дії воєнного стану:

• у разі повітряної тривоги за маршрутом передбачені діючі укриття, кожен учасник екскурсії заради своєї безпеки повинен слухати вказівки гіда;
• у разі ворожих обстрілів заради безпеки екскурсантів та гіда, Управління та Київський центр розвитку туризму залишають за собою право скасувати захід.

Експонат краєзнавчий. Залізнична філателія у колекції бібліотеки

Оскільки у краєзнавчій кімнаті бібліотеки формується велика тематична зона, присвячена транспорту, зокрема і залізничному, ми запланували серію публікацій щодо тематичних експонатів.

Сьогодні хочемо познайомити із серіями марок на залізничну тематику. У колекції бібліотеки загалом представлено 35 марок 1979-2012 років випуску. Пропонуємо переглянути колекцію, рубриковану за темами. Усі марки передав бібліотеці із особистої колекції письменник-краєзнавець Олександр Михайлик.

Паротяги, 2005-2006 роки

Паротяги, 1979-1980

Електропоїзди та дизель-поїзди, 2010-2011

Електровози та тепловози, 2008-2010

Вагони, 2012

Марки на конверті "Локомотивобудування в Україні", 2009

Марки на конверті "Локомотивобудування в Україні", 2011

Конверт "150 років з часу відкриття української залізниці" з вдрукованою маркою, 2011

Вулиця Сергія Висоцького

Із циклу "Прочитання вулиць"

Вулиця Сергія Висоцького. Джерело: google.com

Сучасна назва (з 2019): вулиця Сергія Висоцького

Підстава для перейменування: назва на честь історика й археолога, фахівця у галузі давньоруської культури, дослідника графіті і фресок Софії Київської Сергія Висоцького

Рішення Київської міської ради: від від 12 листопада 2019 року № 38/7611 «Про найменування вулиць та провулків у Солом'янському районі міста Києва»

Місцевість: Жиляни

Розташування: пролягає від Гуцульської вулиці до Повітрофлотської вулиці

Попередня і первинна назва (Кінець 2010-х-2019): Проєктна 12976

Сергій Олександрович Висоцький (15 липня 1923, Полтава — 19 грудня 1998, Київ) — український історик і археолог, фахівець у галузі культури Київської Русі, дослідник графіті та фресок Софії Київської. Доктор історичних наук (1979).

Життєпис

Народився у Полтаві в сім'ї службовців. Отримавши в юності травму хребта і набувши туберкульозу кісток, провів близько 10 років у ліжку, після одужання став істориком. Закінчив історично-філософський факультет Київський університету в 1956 році. У 1956-1967 роках — науковий секретар, вчений секретар, завідувач відділу фондів Державного архітектурно-історичного заповідника «Софійський музей» (Київ).

Протягом 1967–1992 років працював в Інституті археології АН УРСР. Тут захистив кандидатську («Давньоруські написи Софії Київської XI—XIV ст.», 1967) і докторську («Середньовічні написи Софії Київської (за матеріалами графіті XI—XVII ст.)», 1978) дисертації. У 1981-1985 — завідувач відділу археології Києва, від 1985 — консультант.

Дослідив понад 400 графіті XI–XVII ст. у Софійському соборі, Михайлівській церкві Видубицького монастиря, Кирилівській церкві, що містять цінні відомості про історичні події, мову давніх киян, походження і розвиток писемності. У монографії «Светские фрески Софийского собора в Киеве» (1989) атрибутував зображення княгині Ольги та Костянтина Багрянородного.

Брав участь у археологічних розкопках північної вежі Софійського собору (1960—1961), дослідив руїни Золотих воріт у Києві та розробив проект їх відбудови (1970—1973).

Автор близько 150 наукових праць. Його дослідження з києворуської епіграфіки здобули широке визнання світової науки, істотно поповнили джерельну базу дослідження культури Київської Русі.

Остання книжка вченого, “Київська писемна школа X—XII ст. (до історії української писемності)” вийшла в день його смерті, 19 грудня 1998 року.

12 листопада 2019 року вулицю в Солом’янському районі перейменовано на честь Сергія Висоцького.

Видатні імена Солом'янського району. Марія Капніст

Нещодавно ми започаткували нову краєзнавчу рубрику. У ній будемо розповідати про видатних особистостей, життя і діяльність яких пов'язана із нашим районом.

Сьогоднішній наш допис буде присвячено видатній акторці, жертві сталінського терору Марії Капніст.

Пам'ять про видатну акторку вшановано. З 2018 року в Шевченківському районі є вулиця Марії Капніст. А на будинку №7 на вулиці Кавказькій встановлено меморіальну дошку, яка сповіщає, що акторка мешкала у будинку №13 на цій вулиці.

Маріетта (справжнє ім'я акторки) Ростиславівна Капніст народилася 22 березня 1914 року в Санкт-Петербурзі у родині графа Ростислава Капніста, нащадка українського шляхетського роду, засновники якого були вихідцями з грецького острова Занте. Марія Капніст була праонукою українського поета Василя Капніста. Мати - Анастасії Байдак – прапраправнучка Івана Сірка. 1917 року родин переїхала у маєток в Криму, та 1921 року його зруйнували більшовики. 1927 року Марія Капніст переїхала до Києва. Закінчила в Києві школу, потім вступила до Ленінградского театрального інституту. Через походження її виключили з інституту.

1937 року Марію Капніст вперше арештували, та невдовзі відпустили. 27 серпня 1941 року заарештована знову. Її засудили (за статтею 58-10 частина 1 — «пропаганда і агітація, що містять заклик до повалення радянської влади») до 8-ми років виправно-трудових таборів. 1949 року звільнена з табору і відправлена на поселення у Казахстані. 1950 року народила доньку Радиславу. Вдруге засуджена у грудні 1951 року. Десять років таборів отримала за те, що заступилася за доньку: побачила, як її ображає вихователька в дитячому садку. Звільнена раніше 10 лютого 1956 року.

1956 року переїхала до Києва. Оселилася у своєї подруги на Деміївці в приватному будинку. Працювала масажисткою, почала зніматися у кіно (перша роль-епізод — у фільмі 1956 року «Одна ніч»). За порадою знайомих — потрапила на прийом до письменника і академіка Миколи Бажана, якому розказала про свої поневіряння. За його сприяння Спілка радянських письменників України оформила Марію Капніст опікуном дружини одного з письменників, яка жила на Гоголівській вулиці в одноповерховому будинку.

У 1958 році — реабілітована. Постановою Верховного суду РРФСР вирок і всі наступні рішення у справі Капніст були скасовані і справу щодо неї припинено за відсутністю складу злочину. З 1960 року — штатна актриса Театру кіноактора Кіностудії імені Олександра Довженка. 1970 року Марії Капніст отримала квартиру у новому будинку на вулиці Кавказькій, 3, де й жила решту життя. Грала у кіно переважно невеликі ролі та епізоди. Із 1980 року Капніст — член Спілки кінематографістів України. Із 1988 — Заслужена артистка УРСР. Марія Капніст зіграла у понад 120 художніх фільмах — грала графинь, літніх дам, монахинь, відьом, циганок, чарівниць.

Загинула акторка трагічно. Після таборів Марія Капніст не користувалася метро та підземними переходами — вони нагадували їй шахти Казахстану. На початку жовтня 1993 року неподалік Кіностудії імені Олександра Довженка, намагалася перейти Берестейський проспект, але потрапила під колеса автомобіля. 25 жовтня 1993 року Марія Капніст померла в Олександрівській лікарні. Похована у селі Велика Обухівка на Полтавщині, на родовому кладовищі Капністів, поруч із прадідом.

Прізвище роду продовжила донька Радислава - вона не змінювала прізвища, прізвище Капніст мають і її двоє синів Ростислав та Георгій і п'ятеро онуків.

Храми Солом'янського району. Церква Покрови Пресвятої Богородиці

Ми започатковуємо нову рубрику. Її буде присвячено сакральній архітектурі району - тим храмам, які існують, і тим, що їх втрачено.

Перший допис буде присвячено церкві Покрови Пресвятої Богородиці на Солом'янці.

Наприкінці ХІХ ст., зі зростанням кількості населення, на Солом’янці дедалі більше відчувалася потреба у власному храмі. Питання щодо його будівництва зрушило з місця лише 1891 року. 1 жовтня 1891 року помер Київський митрополит Платон (Городецький), і того ж дня на засіданні Міської думи прийняли рішення побудувати храм Покрови з приділом сповідника Платона.

Митрополит Платон

Було відкрито підписку на його спорудження. Комітет, який очолив Яків Бернер, зібрав 17 тис. рублів. 3 жовтня 1891 року Міська дума виділила ділянку землі на Солом’янці. У січні 1892 року місця для храму та будинку причту схвалила комісія духовної консисторії. 1893 року архітектор Іполит Ніколаєв, син славетного Володимира Ніколаєва, підготував проект церкви та іконостасу (прикметно, що це єдина церква, спроектована цим архітектором).

Іполит Ніколаєв

Кошторисну вартість будівництва храму було визначено у 21 тис. рублів. Кошти збирали, як то кажуть, усім миром. Значну фінансову допомогу надали відомі благодійники Михайло Дегтерєв та Олександр Терещенко. Яків Бернер як власник цегельні пожертвував 25 тис. штук цегли та 2 тис. рублів. Жертвували кошти й прості залізничники — жителі Солом’янки. Загалом було зібрано 35 тис. рублів. Окрім того, Міська дума виділила 50 пудів покрівельного заліза.

14 жовтня 1895 року було закладено фундаменти церкви й водночас освячено новозбудовану парафіяльну школу. 9 листопада 1897 року о 9-й годині ранку Покровський храм було освячено.

Первісний вигляд церкви

Художник Іван Селезньов

Храм було побудовано у псевдоросійському стилі, традиційному для більшості церковних споруд Російської імперії початку ХХ ст. Декоративне оздоблення виконано в дусі російського архітектурного «узороччя» XVII ст. — колонки, кокошники, карнизи та фриз із кахлів, цибулеподібні главки над вівтарем і західним притвором. У наступні роки після освячення у храмі тривали внутрішні оздоблювальні роботи. Стіни розписував художник Іван Селезньов, він же виконав ряд іконостасних ікон. При церкві діяла парафіяльна школа на чолі з настоятелем. 1905 року було засновано денний дитячий притулок. Також існувало Жіноче благодійне товариство при Солом’янській Покровській церкві.

1905 року настоятелем храму замість Ісаакія Тарасевича стає протоієрей Василь Липківський, майбутній творець і очільник відновленої УАПЦ. Він був активним учасником українського

Василь Липківський

культурно-просвітницького руху, вважав, що в Україні у храмах мають правити служби українською мовою, критично ставився до Російської православної церкви як політичної інституції. За «українофільство» його звільнили з посади директора Київської церковно-вчительської школи і призначили настоятелем храму. Саме Василь Липківський 22 травня 1919 року у супроводі хору під керуванням Миколи Леонтовича відслужив першу літургію українською мовою у збудованому гетьманом Іваном Мазепою Микільському соборі. За настоятельства Василя Липківського (1905–1919) храм було розбудовано.

За 10 років, що минули від дня освячення храму, населення Солом’янки зросло майже вдвічі — з 8 до 14,5 тис. мешканців. Тож церква стала для парафії замалою. 1906 року парафія прийняла

рішення розширити храм. У травні 1907 року було затверджено проєкт архітектора Костянтина Сроковського. За цим проєктом було побудовано нові приділи. У вересні 1907 року було освячено приділ Св. Жінок-Мироносиць, у листопаді 1914 року — цей самий приділ як оновлений, а у вересні 1916 року — південний престол Св. Платона (так ушанували пам’ять покійного митрополита). Як наслідок, храм збільшився вдвічі.

Церква в панорамі міста. Початок 1930-х років

У перше десятиліття радянської влади Покровська церква діяла за призначенням. Та з 1930 року богоборча влада розпочала наступ на храм. Лунали заклики закрити його. Однак церква встояла і залишалася діючою навіть у 1937–1938 роках — одна з небагатьох у місті.

Зрештою Постановою президії Київської міської ради від 19 вересня 1939 року Покровську церкву закрили, знищили церковні бані та дзвіницю, переплавили дзвони, в будівлі розташувався швейний цех.

Церква у 1979 році

Восени 1941 року, з початком нацистської окупації Києва, було відновлено служби в Покровському храмі. Відтоді служіння в церкві вже не припинялося. У 1960-х Покровській церкві готували роль кафедрального собору, адже в ті роки існувала загроза закриття Володимирського собору. Та останній, на щастя, вдалося відстояти. У 1970-х знесли колишню будівлю церковно-парафіяльної школи. Напередодні тисячоліття хрещення Руси, коли відкрилися двері тисяч закритих доти храмів, Покровська церква була одним із восьми діючих парафіяльних храмів Києва (крім того, ще дві церкви діяли на території жіночих монастирів).

Сучасний вигляд храму

Упродовж 2002–2015 років у Покровській церкві служив протоієрей Димитрій Садов’як — видатний церковний діяч, теолог і богослов. Саме зусиллями його та громади 2003 року було від-

будовано бані та дзвіницю церкви, що дало змогу повернути храму початковий вигляд. Протоієрей Димитрій очолював храм до останніх днів свого життя, тут його й відспівали. 2016 року йому було встановлено меморіальну дошку на стіні храму. Ще раніше тут установили меморіальну дошку о. Василю Липківському. 2019 року біля храму з’явилася скульптура Пресвятої Богородиці.