Легенди Солом'янські. Біля броду Мужичок

Наш колега, письменник-краєзнавець Олександр Михайлик, написав для вас, дорогі читачі, нову легенду. Вона розповідає про забуту назву броду Мужичок через річку Либідь, що існував у давнину біля заїжджого двору "Вавилон". Легенду написано у квітні 2025 року.

"Бродок по прозванию Мужичок"
(напис на плані Києва, складеного Іваном Ушаковим 1695 року)

Біля броду Мужичок

– Он і "Вавилон" вже видно, заночуємо там, а на ранок у Київ заїдемо, – мовив селянин Трохим своїм супутникам – односельцю Корнію та сину Кіндрату.

Справді, шлях поступово сходив донизу, в долину невеликого струмка, а десь за чверть версти ліворуч виднівся доволі великий, потемнілий від віку заїжджий будинок. Вечоріло. Був погожий квітневий вечір року Божого 1755-го.

– Оце "Вавилон"? – здивовано запитав син. – А чого так звуть?

– А хто зна… Кажуть так люди. Хто з нашої сторони їде, всі повз нього проїздять, зостаються на ніч. Перед Києвом.

Зупинилися біля заїжджого будинку. Він справляв дивне враження – старий, із прибудовами, дивним верхом, схожий на вежу. Навколо все було витоптане, поряд була стайня, де стояли коні, навколо купчилися вози. Наші подорожні розпрягли й свого коня та прив’язали його поряд, на березі струмочка, де було хоч трохи трави.

Трохим пішов домовлятися про ночівлю із господарем та його дружиною. Домовився. Тоді повернувся до своїх. Після дороги вирішили попоїсти. У заїзді їжу не брали, дістали з торбинки сіль, цибулю, хліб та пирогів. Поїли. Запили водою, яку взяли із собою.

Роздивилися навколо. Струмок, що біг повз, невдовзі розширювався, береги ставали порослими очеретом та іншою водною рослинністю. Береги ставали більш багнистими. Дорога теж ставала вогкою і впиралися в річку. Це була Либідь. Вона доволі розлилася після того, як розтанули сніги. Зазвичай це була неширока річка, метрів 5, але тепер було всі 15-20. Течія була швидка.

– Еге ж, переїхати важко буде, задумливо мовили Трохим і Корній.

– Це тут брід був? – запитав син Кіндрат.

– Як мало води, переїхати легко. А це стільки води… Щось на ранок будемо думати…, відповів Трохим.

– Це ж Либідь? А що за струмок, повз який їхали? – запитав Кіндрат.

– Либідь. То вона. А струмок Мужичок зветься. І брід так само

– Батьку, а чого так зветься?

– Не скажу, може господар заїзду знає, спитаємо

Вже стало геть темно, вони повернулися у «Вавилон». Всередині він виглядав ще старішим – стара підлога, повсюди дірки у стінах. На лавах та за столами сиділи люди, які вечеряли. Господиня заїзду лише й встигали підносити полумиски з їжею та кухлі з напоями. Стояв дух поту, коней та сіна. На другий поверх вели старі рипучі сходи. Там стояли грубі лави, лежала солома. Там і там вже спали дядьки, хропіли на всю. Трохим, Кіндрат та Корній наклали собі соломи та заснули після дороги. Вночі пішов дощ. Вони прокинулися від того, що з дірок почала литися вода. Довелося шукати сухого місця.

На ранок поснідали кашею із салом, поїли житнього хліба, випили узвару. Вийшовши надвір, Трохим засмутився – після нічного дощу Либідь стала іще ширшою. З обох берегів стояли вози, запряжені кіньми та волами, які не могли переїхати річку.

От оказія, подумав він. Хоч бери та їдь вздовж річки вгору за течією і шукай там іншого переїзду…

Тож повернувшись до заїзду, покликав господаря, середніх літ кремезного чолов’ягу, схожого на козака і заговорив із ним. Того звали Карпо

– А що, Карпо, щовесни таке?             

– Та ні, скільки тут господарюю, а це, дай Боже, вже 15 літ, не бачив такого… Брід відомий, переїхати легко. А це… Он стоять, ані рушать…

– Чував, брід Мужичок зветься, – мовив Трохим. – А чого, не знати?

– І струмок, що ото біжить повз, так зветься. Від старших людей чув таку оповідь. Ще як не було заїзду…

– А коли його поставили? – запитав Трохим

– Він не такий давній, як може видатись. Я прийняв його 15 літ тому, то був рік Божий 1740-й. А поставили його… мені казали ті, хто тримали колись… десь літ 30 тому. Мо трохи більше. Але не давніше

– А чого Вавилон?

– А ти Святе Письмо читав? У Старім Завіті є про Вавилонську Вежу. Яку мурували, хотіли до неба звести та не домурували, бо Господь дав кожному свою мову

– Та ж читав, – мовив Трохим. – Та до чого тут твій заїзд?

– Як до чого? Що таке Вавилон – де люду багато, гамір! Розумієш тепер? А тут такий заїзд, що весь рік люду повно, коней, возів. От і назвали

– О, тепер допетрав, – мовив Трохим. – А чого ж струмок та брід звуться Мужичок?

– А, то слухай далі. До мене тримав заїзд старий Микита. А до нього був Петро. Як брав заїзд, вони ще були на світі. То казали мені от що. Це тепер місце людне – заїзд є, вище, як йти вздовж струмка, хутір, зветься Паньківщина. А тоді була дика місцина. Шлях, брід – та й все. І так здавна. Колись ніби в цьому місці якісь князі дуже побилися, чи інший який ворог найшов. Мужиками ж у нас звуть не лише селян, можуть просто на чоловіка сказати. Ніби один князь чи хто там був розбив майже все військо другого. Той вже думав, що все, здаватися буду. А здатися – здати Київ. Та найшли вночі до нього декілька мужиків з хутірців довкола, були кажуть там малі хутірці. І сказали ніби: "Княже наш, не журись, ми знаємо брід, йди за нами з дружиною". Князь зрадів. Мужики повели його до броду (а про нього ворог не знав). І князь із військом перейшов із мужиками той брід та як вдарив по ворогу, що розбив їх. Ворог розбігся. А мужиків князь нагородив. То брід тоді й нарекли Мужичок, бо тут мужики допомогли князю, врятували його, а заразом і Київ.

Трохим слухав мов зачарований.

– От воно чого…, – мовив він

– Отож. А коли то діялось, не знаю. Та от розказали мені старші люди. А я тобі.

– А як же брід зараз переїхати? – запитав Трохим.

– Не журись. Зараз піджену волів та й переїдемо. Зажди трохи.

Трохи повернувся до своїх. Він розповів їм, чого брід зветься Мужичок. Карпо привів волів і заразом вони, стоячи по груди у воді, допомогли переїхати возам. Так і Трохим з односельцем Корнієм та сином Кіндратом переїхали Либідь. Вони подякували Карпу і поїхали в Київ.

Трохим і Корній трохи спродалися на базарі, а Кіндрата віддали в бурсу, щоб вчився. Вертали наступного дня. Вода зійшла і переїхали Либідь вбрід вже легше.

Ще багато літ, поки вчився Кіндрат, Трохим їздив повз "Вавилон" бродом Мужичок у Київ.

Через 30 літ Трохим з дружиною вже жили на околиці Києва – Кіндрат лишився після бурси та академії в місті. Карпо вже давно не держав заїзд. Після нього був ще один господар, та однієї ночі у 1788 році хтось не загасив свічку і «Вавилон» вщент згорів. Новий не ставили. З часом забулася назва Мужичок.

100 літ потому вже й річка звалася Мокра – так її нарекли хуторяни Паньківщини, бо дуже вже мокро було весь рік у яру, де біжить струмок. Ближче до Либеді оселилися люди й заснували село Солом’янка. Либідь була такою, як колись. Тож вже не було броду, а був місток.

Вздовж Либеді ще пізніше проклали блискучі металеві рейки. Побігли потяги. Забудували долину ріки. Проклали широкі шляхи. Брід давно зник…

Спустіться сьогодні до Либеді, послухайте її шум. Стиха можна почути, як мужики тихо ведуть княже військо до броду, рятувати Київ.