Наступна наша легенда циклу "Легенди Солом'янські" присвячена таємницям великого курганного могильника на Батиєвій горі та постаті Якова Волошинського. Цю легенду написав для вас письменник-краєзнавець Олександр Михайлик у квітні 2025 року.
 |
| Приблизно так міг виглядати курганний могильник на Батиєвій горі у XIX столітті. Малюнок-реконструкція |
Таємниця Батиєвих могил
Якова Волошинського аж ніяк не можна було назвати кабінетним вченим. Так, він вже 9 років був хранителем нумізматичного кабінету і 8 років очолював Музей старожитностей при Університеті Святого Володимира. Був кандидатом юридичних наук. Та більшість часу він проводив у археологічних експедиціях, з'являвся в університеті на якийсь тиждень, щоб відзвітувати про знахідки та поповнити ними колекцію – і їхав у нову поїздку. Та й вигляд він мав поза нечастими візитами до університету зовсім не науковця – одягнений в експедиціях у звичайний одяг, він скидався більше на робітника. Руки були натруджені, обличчя засмагле і обвітрене. Він не цурався важкої роботи і завжди копав нарівні з колегами та найманими робітниками. Ті сприймали його як свого, через що нерідко виникали кумедні ситуації!
Бо той, хто щойно копав разом зі звичайними робітниками, виявлявся "вченою людиною", "начальником музеума"! І ця розбіжність між статусом та зовнішнім виглядом спантеличувала місцевих жителів.
– Оце так, то це ви і є "начальник музеума" аж із Києва, – зі щирим подивом говорили селяни. А то всі гомонять – прохвесор приїде, вчена людина. Колись один був, то вдітий як пан. А ви наче наш, як мужик. І руки натружені...
– Я люблю копати разом із усіма, щоб краще все знати і бачити.
Місцеві жителі схвально кивали головами, але поміж собою дивувалися:
– Що ото за знак, що пани, прохвесори, вчені люди як мужики вдягаються, по-нашому говорять. От і Яків Якович – такий вчений, а одіж наша, мужицька, їсть разом із усіма, спить на соломі... Може ото настали часи, що мужики стануть панами, а пани мужиками?
Де лише він не їздив... Волинь, Київщина. Багато досліджував Луцьк. А Київ та околиці обійшов пішки.
Давно його вабили загадкові кургани на високій горі над Либіддю. І от його увагу привернула свіжа карта міста, яка з'явилася в бібліотеці університету восени 1861 року. "Батиєва могила", прочитав на ній вчений. "Батиєва могила", перечитав він іще раз. "Зовсім поряд, перейти Либідь... Треба туди піти, треба дослідити... А чому ж така назва... Батиєва... Невже?", міркував вчений.
Думалося, на тижні майне туди, та знову довелося їхати на розкопки до Луцька... Але думками Яків Волошинський вже був на Батиєвих могилах. Нарешті повернувся до Києва, та завалило снігом так, що годі було й потикатися кудись. Довелося чекати весни...
Нарешті навесні 1862 року, як тільки розтанув сніг, нетерплячий вчений не пішов, просто побіг на омріяну гору. Він і візника не брав. Взявши усі документи та приладдя, збіг стрімкою Тарасівською у долину Либеді. Подолавши греблю, опинився на правому березі ріки. Піднятися горою було справою нелегкою – надто вже крутосхила. "Що ж, треба обійти. Піду берегом вгору, до хутірця Паньківщина, звідти підіймуся на гору. Може старших людей поспитаю, чого така назва", – міркував вчений.
Так він поволі дійшов до місця, де під горою з обох берегів потічка Мокрого стояли благенькі хатки під соломою хутірця Паньківщина. Трохи більше десяти з одного берега і стільки ж із іншого.
Біля однієї з хат на призьбі сиділи старі баби та діди. Яків Волошинський чемно звернувся до них, намагаючись пояснити, що він "вчена людина" і почув про "могили" на горі.
– А що то за могили? Чував, Батиєвими звуться?, – запитав він
Дід Степан і дід Ничипір мовили поважно, ствердно киваючи головою
– Та ото ходили якісь люди, рисували щось, сказали, карту будуть робити чи що. То питалися нас теж – як гора зоветься. Посходилися, хто давно живе на світі, та й згадували. Згадали, що Батиєва могила. Там могил багацько, ой багацько...
- То чого ж так зветься?, – запитав Яків Волошинський
Діди щось почали згадувати, а тоді мовили
– Мені 87 літ, сказав дід Ничипір, а мені вже 92-й пішов, сказав дід Степан. Народились тут, у Паньківщині. А от батьки й діди жили з того боку Либеді, де село Паньківщина було. А тоді поселились тут, було хат 5, а тепер майже зо 30. Та ще й оце біля Либеді слобода Солом'янка в нас є, літ зо 5 почав люд селитись...
– А чого ж Батиєва могила?, – нетерпляче перепитав Яків Волошинський
– А, то батько й дід казали, вони як ще тут не жили, ходили на цей берег по дрова, лозу, бувало, й на гору ходили. То бачили, що багацького там могил. Ой багацько. Пан сам побачить, як піде. То з роду-віку казали, ніби у якусь давнину, хто зна коли, може, ще й як Києва не було, був такий князь Бати. Ніби се його землі були, от. А як вмер той князь, обрали цю гору, висока ж вона, і поховали його там. А поряд потім, як вмирали, лягла його свита, сини, дружини, дочки... Могил багато стало... А коли те було, хто й зна. Так і звуть від того Бати гору Батиєва могила. То ми й сказали тим, що рисували – зветься так.
Яків Волошинський був неабияк щасливий. Одразу довідався, звідки назва! Але й діди – одразу все згадали. Бати... Коли він жив? Певно, ще до хрещення Руси... Отже, назва давня... Дуже давня...
Він знайшов стежку, яка поволі піднімалася нагору і невдовзі вже стояв на вершині. Неймовірні відчуття охопили його. Десятки невеликих курганів вкривали вершину пагорба! Він нарахував їх зо 50. А краєвид з гори... Його Університет – червона громада серед зелені міста та будиночків. Далі – золоті бані церков. Софія Київська, Михайлівський Золотоверхий. А з іншого боку височіла й Велика Лаврська дзвіниця!
Та слід було братися до розкопок. "Почну з малого кургану, а так треба буде найняти робітників". Звісно, за решту квітневого дня він мало що встиг. Та намітив роботу, почав розкопувати маленький курган.
Як чекав він початку розкопок! І за сезон разом із найнятими робітниками розкопали чимало! Знайшли багато залишків поховань, уламки керамічного посуду. А в одному розкопали стріли і навіть ювелірні вироби. Це був найбільший курган. Тож Яків Якович припустив, що це і могло бути поховання Бати...
 |
| Ще один варіант того, як міг виглядати курганний могильник у XIX столітті. Малюнок-реконструкція. |
Лише згодом стало відомо, що кургани датовано II-IV століттями нашої ери і належать вони до Зарубинецької культури. Та її відкриє Вікентій Хвойка лише 1899 року.
А що сталося із речами, знайденими на Батиєвій могилі? Найцінніше Яків Волошинський передав у свій Музей старожитностей. На жаль, не залишив жодних малюнків та описів самого процесу розкопок. А самі кургани зникли, коли 1898 року на горі виникло робітниче поселення.
Про перекази старших мешканців Паньківщини забули. Тож через співзвучність імен хтось вигадав, ніби назва походить від хана Батия, що 1240 року напав на Київ. Ніби саме з гори він спостерігав за містом.
А насправді назва походить від Бати, очільника великого племені...
Якщо вийти до схилу Батиєвої гори, де у одному зі старих резервуарів для води є церква та обійти його, то з іншого боку це буде земляний горб, який дещо нагадує давній курган. Уявіть собі на мить – зникає місто, забудова гори. Проступають крізь століття давні кургани. Батиєві могили...
Немає коментарів:
Дописати коментар