В Солом'янському районі відбулась церемонія закладення «каменю спотикання» в рамках проєкту «Один камінь, одне життя - 80 каменів спотикання для Києва». Проєкт ініційований Посольством ФРН в Україні та реалізований ГО «Український центр вивчення історії Голокосту» за підтримки КМДА та Goethe-Institut в Україні. В ідеї проєкту лежить встановлення меморіального «каменю», невеликої металевої таблички з відомостями про особу, яка загинула від рук нацистів або врятувалась попри переслідування. «Камені спотикання» встановлюються поблизу її останнього місця проживання, роботи або навчання, аби перехожі метафорично «спотикнулись» через нього та зупинились на хвилинку, замислившись про людину, яка жила тут колись. У Солом’янському районі такий камінь з’явився на проспекті Перемоги, 37 у дворі КПІ біля 1го корпусу і встановлений на честь Георгія Бріфа, що там навчався і викладав математику. Загалом в столиці планують встановити 80 таких каменів, що вшанують пам’ять людей, чия доля була пов’язана з Бабиним Яром.  |
Вулиця Пилипа Козицького - вулиця в Солом'янському районі
міста Києва, житловий масив Першотравневий. Пролягає від Єреванської до Уманської
вулиці.
Ім’я Пилипа Козицького широко відоме в Україні насамперед музикантам і шанувальникам музики. І як багато діячів української культури, творче становлення яких прийшлося на короткий період українізації 1923-1933 років, він був пов’язаний з Харковом – тодішньою столицею України.
Музикознавча діяльність Козицького розпочалася ще в студентські роки фундаментальним дисертаційним дослідженням «Спів і музика в Київській академії за 300 років її існування» (завершив 1917, у рукописі). Розкриваючи визначальну роль цього закладу для розвитку музичної освіти й професіоналізму в Україні й Росії, молодий дослідник методологічно точно визначив здобутки найпродуктивніших просвітницьких етапів його історичного розвитку та стагнацію «пореформеного» (після 1819) звуження сфери освітньої діяльності. Пилип Козицький дослідив формування музичної освіти у братських школах України 16–18 ст. і принципи фахової підготовки у Київській духовній академії музикантів-регентів, співаків, теоретиків та композиторів, діяльність її знаменитого хору і його диригентів. Це дослідження, яке вважали втраченим, віднайдено через 52 р., вже після смерті композитора.
В 1921 році на честь вбитого чекістом Миколи Леонтовича Пилип Козицький створив Музичне товариство імені Леонтовича. І з 1921 по 1928 роки був її керівником.
Козицького, який за соціальним походженням був не тільки «з колишніх», але і з родини священнослужителя, не тільки не таскали постійно до ЧК, але дозволили викладати, а потім очолити у Харкові редакцію журналів «Музика» (1923—1927) і «Музика масам» (1928—1931), але й очолити Вищий музичний комітет Народного комісаріату освіти УРСР. На цій посаді він працював у 1925–1935 роках. Козицькому чи не вперше в історії української музики вдалося стати чиновником від музики, очолити все, що пов’язане з музикою в органі влади — народному комісаріаті освіти. Такий собі музичний бюрократ Пилип Козицький. Адміністративні посади музиканти займали й раніше, але тільки у закладах культури, а тут - наркомат освіти!
Працюючи редактором музичних видань, Пилип Козицький
досліджував творчість Миколи Леонтовича, Кирила Стеценка, Бориса Лятошинського,
друкуючи матеріали у журналах і викладаючи їх студентам.
Композитор успішно поєднував адміністративно-бюрократичну посада з творчістю та педагогічною діяльністю - читав лекції з історії української музики в музично-драматичному інституті. Саме Козицькому можна завдячувати появою і становленням в Україні мережі музичних шкіл. Цю ідею йому підказав композитор і педагог Василь Барвінський, який намагався запроваджувати її на Тернопіллі, яке в той час було під владою Польщі. Він належав до невеликої генерації молодих українських композиторів, які виступали на впровадження у музику модернізму — Миколи Леонтовича, Кирила Стеценка, Якова Степового.Особливості виховання, різнобічне знання співочих традицій (духов. і світс.) зумовили спрямування творчих інтересів Пилипа Козицького до хорової музики.
Жив Пилип Козицький у славетному будинку «Слово» на вулиці Культури разом з Миколою Хвильовим, Майком Йогансеном, Миколою Кулішем, Остапом Вишнею, Миколою Бажаном, Павлом Тичиною, Лесем Курбасом та іншими діячами розстріляного Відродження.
Син Миколи Куліша Володимир, який після війни емігрував до
США, залишив такі спогади про Козицького, з яким Куліші жили в одному під’їзді:
«Перший поверх зліва займав Пилип Козицький. Русявий, вище середнього зросту, в
окулярах. Жив майже замкнуто. Родина його складалася з дружини невеличкого
росту — артистки радіоцентру, малого синка Тараса, над яким трусилася уся
родина, та ще й бабуня і дід — батьки Козицького. Родина Козицьких була всіма
поважана і спокійно-статечна. Часто можна було чути крізь вікно, яке в літі
завжди було відчинене, фортепіанну гру, або спів якоїсь оперної співачки. Оце
відчинене вікно на першому поверсі призвело до того, що якось вночі до
Козицьких заліз злодій і поцупив золотого годинника, незважаючи на те, що
композитор швидко підхопився і погнався за ним. Проте злодія не піймав, бо не
здогадався крикнути бодай «Тримайте злодія!».
«Не знаю. Як це трапилось. - пише далі Володимир Куліш. -
Козицький раптом розвівся з дружиною і виїхав до Києва».
Від 1935 року Пилип
Козицький - викладач Київської консерваторії, а від 1945 року — її професор.
Жив у самому центрі Києва — на вулиці Інститутській, біля зловісного НКВС (тепер Міжнародний культурний центр). В Києві він знов одружився на матері вже тоді відомої юної зірки радянського кіно Гулі Корольової, яка під час війни пішла добровольцем на фронт і загинула.
Наприкінці 1930-х років приятель Козицького відомий скульптор
і кінорежисер Іван Кавалерідзе привів його у кіно, де Пилип Омелянович писав
музику до фільмів (зокрема до яскраво пропагандистських стрічок Київської
кіностудії «Стожари» (1939) і «Кубанці» (1940).
Під час війни композитор з родиною евакуювався до Уфи, що говорило про лояльність влади до нього (деяких діячів культури або не вивезли, а розстріляли на місці).
У 1952–1956 роках Пилип Козицький був головою правління Спілки композиторів України.
Музика Козицького ґрунтується на народно-пісенному доробку і пов'язана з традиціями української музичної класики. Він написав опери: «Невідомі солдати» (1934, 2-а редакція «Жан Жірарден», 1937), «За Батьківщину» (1943); кантати — для хору а капела «Пам'яті більшовика» (1951), для дитячого хору «Здрастуй, весно» (1952); для симфонічного оркестру — сюїта «Козак Голота» (1925), поему «Дочка партизана» (написана 1938 року за мотивами музики до однойменного фільму Одеської кіностудії); хори — «Десять шкільних хорів» (1921), «Вісім прелюдів пісень» (1924), диптих «Дивний флот» (1925), «Вісім українських народних новел» (1936); інструментальні ансамблі, твори для фортепіано, романси, пісні, обробки народних пісень і музику до кінофільмів.
