Меморіальна дошка Максиму Токарєву

Нові памʼятні місця й меморіальні дошки зʼявляються у нашому районі, нашому місті й по всій Україні щодня. Усі вони повʼязані із великою і справді дуже страшною війною.

Про втрати говорити важко і болісно, коли з життя йдуть зовсім молоді - страшно і болісно стає вдвічі.

Низько схиляємо голови перед подвигом Токарева Максима Павловича, памʼять про якого сьогодні увіковічнили на меморіальній дошці рідної для Максима 178-ї гімназії.

Кожного дня ми памʼятаємо, що саме подвиг наших героїв-захисників дарує нам віру в перемогу та щасливе майбутнє України.

Український борщ на вишитому рушникові

Український борщ на вишитому рушникові - таку композицію створено в сквері на Повітрофлотському проспекті. 

До Дня українського борщу, який відзначається третій рік поспіль у другу суботу вересня, працівники КП УЗН Солом'янського району створили квіткову композицію присвячену національній страві України.

Український борщ — символ української кулінарної культури і достатку у 2022 році визнаний обʼєктом культурної спадщини ЮНЕСКО.

Ще одне підтвердження того, що українська культура - неповторна, українська кухня- найсмачніша, а український народ - працьовитий і творчий.

Меморіальна дошка заслуженому науковцеві КПІ ім. Ігоря Сікорського В’ячеславу Лавриненку

На фасаді 12-го корпусу ФЕЛ увічнили пам’ять В’ячеслава Лавріненка, який протягом 60 років учився, викладав, досліджував і винаходив у стінах Київської політехніки.

Учений розробив унікальний п’єзодвигун для перетворення електричної енергії на механічну з великим ККД. Нині його винахід застосовують в астрономії, космічних дослідженнях, робототехніці й навіть встановлюють в об’єктиви дзеркальних фотоапаратів.

Ця інноваційна розробка швидко вийшла за межі нашої держави: п’єзодвигуни використовують у Японії, Китаї, США.

На Солом’янці відкрили меморіальну дошку на честь загиблого захисника Астамура Гумби

На Солом’янці відкрили меморіальну дошку на честь загиблого захисника Астамура Гумби.

На будинку, де жив захисник Астамур Гумба, відкрили меморіальну дошку на його честь. Посмертно Астамура нагородили орденом “За мужність” третього ступеня.

Астамур Гумба пішов добровольцем до 130 батальйону київської ТРО, брав участь у звільненні Київщини.

У червні 2022 року біля села Дементіївки, під час жорсткого обстрілу, підрозділ Гумби був вражений ворогом, Астамур загинув від важких поранень.

Панно до Дня Конституції

До Дня Конституції України Берестейський проспект працівники КП УЗН Солом'янського району прикрасили панно, на якому зображені лелеки — символ сімейного благополуччя, любові до рідної землі, до Батьківщини

Доповненням є «вишитий» квітами орнамент.

Це панно є виявом любові до України, виявом вдячності кожному захисникові, кожній захисниці, які важкою боротьбою відстоюють права і свободи громадян нашої держави.

Нові адреси Києва: на Солом’янці з’явилася вулиця Григорія Кочура

Київська міська рада продовжила перейменування низки міських топонімів, назви яких пов’язані з радянським союзом, російською федерацією та її сателітами.

Зокрема, нову назву одержала вулиця комуністичного діяча та героя радянського союзу Олександра Пироговського, яка відтепер має назву на честь відомого українського перекладача, поета, літературознавця, громадського діяча Григорія Кочура (1908-1994).

Вулиця виникла ще на початку XX століття та знаходиться в історичній місцевості Олександрівська слобідка. Спершу вона мала назву Дачна, однак у повоєнний час її продовжили в бік урочища Пронівщина. З 1984 року вона одержала назву на честь одного з організаторів радянського підпілля в Києві, секретаря Залізничного підпільного райкому КП (б)У — Олександра Пироговського.

З метою декомунізації, 18 травня цього року, рішенням Київради вулиця одержала нову назву на честь Григорія Кочура.

Відомий перекладач та діяч літератури народився 17 листопада 1908 року у селі Феськівка на Чернігівщині. Основ грамоти хлопчик навчився від батька. Також у ранньому віці він зачитувався Кобзарем, а завдяки Біблії опанував церковнослов’янську мову.

У 1928 році здібний юнак вступає на навчання до Київського інституту народної освіти (Київського національного університету імені Тараса Шевченка), де його наставниками на філологічному факультеті стали неокласики — Микола Зеров, Стефан Савченко, Михайло Калинович, Олександр Білецький, Борис Якубський та Сергій Маслов.

Ще у роки навчання авторитетні педагоги звернули увагу на здібного студента, активно залучаючи його до співпраці. Григорій Кочур долучився до перекладу антології нової французької поезії (1930), а потім хрестоматії «Антична література» (1935).

Про роль неокласиків у своїй професійній долі Григорій Порфирович висловився так: «Вони допомогли мені сформуватись, стати тим, ким я є. Їх вплив безперечний. Може, без них мені важче було б досягнути цього»

Саме під час спільної роботи над антологією нової французької поезії Григорій Кочур познайомився з відомими літературними діячами: Максимом Рильським, Павлом Филиповичем, Освальдом Бургардтом, Михайлом Драй–Хмарою. Певний час він працював помічником у видатного сходознавця Агатангела Юхимовича Кримського.

Вже у зрілі роки Григорій Кочур згадуватиме:

«Ті „кумири й авторитети“, що були в молодості, — каже він, — лишилися в пам’яті назавжди, поки й віку мого… В інституті я найбільше зобов’язаний Миколі Зерову, також Михайлові Калиновичу, що викладав у нас мовознавство. На них я завше дивився знизу вгору. Кумирами були й лишилися улюблені поети — Максим Рильський, Павло Тичина (раннього періоду), Борис Пастернак, Йосип Мандельштам, Анна Ахматова та інші».

У 1932–1936 Григорій Кочур викладав іноземну літературу в Тираспольському педагогічному інституті, а з 1936–1941 очолював кафедру літератури Вінницького педагогічного інституту. Свої перші переклади він публікує у хрестоматії «Антична література» (1938) та в періодиці.

Під час Другої світової мешкав з дружиною у Полтаві, пережив німецьку окупацію. У 1943-му, після звільнення міста радянськими військовими, разом з дружиною був заарештований за приналежність до ОУН та засуджений до 10 років таборів.

З 1943-1953 роках відбував покарання в Інтинському таборі (Комі АРСР), де виконував каторжні роботи на шахтах концтаборів ГУЛАГа міста Інта.

Після звільнення та реабілітації подружжя Кочурів оселилося в Ірпені. Тут їхня оселя стала місцем, де збиралася опозиційно налаштована творча інтелігенція. Сюди часто приїжджали Іван Дзюба, Василь Стус, В’ячеслав Чорновіл, Василь Симоненко та багато інших відомих українців.

Григорій Кочур вважається однією з ключових фігур національно-культурного відродження в Україні 60-х. Після першої хвилі арештів серед української інтелігенції 1965 року Кочур підписав лист-протест 139 на захист своїх друзів і близьких знайомих.

У цей час літературний діяч багато і плідно працював, виховуючи нове покоління перекладачів. Його переклади охоплюють XXVI століть, починаючи від Архілоха (давньогрецька поезія) і закінчуючи сучасними поетами, три континенти (Європа, Америка й Азія), близько тридцяти літератур світу.

Він автор статей з теорії перекладів, кваліфікованих передмов до видань іноземних авторів, численних рецензій і спогадів.

За спогадами учнів Григорія Кочура він мав енциклопедичні знання та феноменальну пам’ять. Максим Стріха жартує, що навіть у зрілому віці Григорія Порфировича можна було порівняти з Ґуґлом.

«У ті часи, коли не було інтернету, не було пошукових систем, був прекрасний спосіб про все довідатися — подзвонити Кочуру й отримати відповіді на все» — згадує учень.

У 70-х Григорій Кочур щораз частіше потрапляв до списків тих, кого «розбирали» на різних зборах, потрапив до «чорних списків», зокрема за те, що зустрічався з українськими літераторами з-за кордону.

Під час другої хвилі репресій серед української інтелігенції 1973 року Кочура виключили зі Спілки письменників України (СПУ): попри тиск, не дав потрібних КДБ показів проти Євгена Сверстюка; практично позбавили можливості публікуватися.

Лише у 1988 році Григорія Кочура відновили у Спілці письменників. За рік була видана його невеличка збірка поезій «Інтинський зошит», створена ще у період ув’язнення у таборах.

У 1991 році побачив світ том вибраних перекладів «Друге відлуння».

Лише у 82-річному віці Григорій Порфирович мав можливість прийняти закордонні запрошення, виступивши з доповідями на наукових конференціях у США (Іллінойський університет, 1991), у Польщі й Чехії (1992).

Григорій Кочур є лауреатом премії імені Максима Рильського (1989) та Державної премії України імені Тараса Шевченка (1995, посмертно, за книгу вибраних перекладів «Друге відлуння», 1991). Нагороджений медаллю імені Михайла Грушевського НТШ (1993).

Григорій Кочур помер 15 грудня 1994 року, похований в Ірпені.

За декілька років, його діти переобладнали будинок у літературно-меморіальний музей, продовживши справу батька — сприяти розвиткові української перекладацької діяльності та загалом української культури.

Справжньою сенсацією у світі української літератури стала посмертна збірка «Третє відлуння», видана вже у 2000-х роках. У ній вміщено більш ніж 600 перекладів творів 175 поетів, представників понад 30 країн світу.

Часовий простір цієї своєрідної антології світової поезії сягає від античних часів і до сучасності.

У 2008 році, до 100-річчя перекладача випущена марка з його портретом. За ініціативою Міністерства культури та туризму України у вересні 2009 заснована Літературна премія імені Григорія Кочура.

Джерело: Вечірній Київ

«Київська політехніка»

До 125-річчя з часу відкриття у Києві Київського політехнічного інституту

Цей рік – ювілейний для політехнічного інституту, який відомий на весь світ своїми досягненнями на видатними науковцями.

Ідея створення вищого технічного закладу виникла в царській Росії на потребу часу, оскільки стрімко розвивалась промисловість і потрібні були освічені професійні кадри. Особливо в цьому були зацікавлені цукрозаводчики південно- західного краю. Тому політехнічний інститут було вирішено відкрити саме в Києві.

«Шедевр на Шулявці» - так називали кияни цей навчальний заклад побудований на кошти меценатів. До збору коштів долучалися як прості мешканці Києва так і відомі імена, як сім’я Терещенків та Л.Бродський, а також Київська міська дума, банки, заводи та установи. Корпуси інституту зведено за проектом відомого архітектора І.Кітнера.

У 1898 році відбулися урочистості з нагоди відкриття Київського політехнічного інституту, який мав 4 відділення: механічне, інженерне, сільськогосподарське та хімічне. Першим директором КПІ був призначений В. Л. Кирпичов.

Міністр фінансів Росії С.Ю.Вітте особисто піклувався КПІ, ним була сформована група вчених - засновників політехніки: Д.Менделєєв, М. Жуковський, К.Тимірязєв та ін.

Основою вищої технічної освіти КПІ стало поєднання наукових дисциплін з практичними навичками на виробництві та в наукових установах. Таку модель навчання назвали фізико-технічною, її й тепер вважають елітною вищою інженерною освітою.

Про якість підготовки інженерів свідчить відгук голови Екзаменаційної комісії 1903 року Д.Менделеєва: «Маючи 35-річний досвід у справі дипломування у вищих навчальних закладах, я маю сміливість стверджувати, що такої загальної сукупності спеціальних робіт студентів, яку я бачив у першому випуску Київського політехнікуму, не можна зустріти у відомих мені університетах і технологічних інститутах».

У 1906 році при Механічному гуртку КПІ було створено Повітроплавну секцію, з якої вийшло більшість авіаційних конструкторів світового рівня. До «золотих імен» Київської політехніки належать: професори С.Тимошенко, М.Делоне, піонер повітроплавання І.Сікорський, творець гідролітаків Д Григорович, розробник авіаційних двигунів О.Мікулін та ін.

Протягом століття свого існування Політехнічний інститут славився видатними досягненнями своїх випускників багатьох поколінь, серед яких всесвітньо відомі імена такі, як Євген та Борис Патони, С.Корольов, С.Тимошенко та багато інших, що увічнені у бронзі на алеї Слави КПІ. Останні роки свого життя вихованню майбутніх авіаційних інженерів присвятив перший космонавт України Леонід Каденюк.

Сьогодні Київський політехнічний інститут – найбільший навчальний заклад України, який має статус дослідницького університету. У 2016 році йому присвоєно ім’я його колишнього студента, видатного авіаконструктора ХХ століття І.І.Сікорського.

«Повертайся живим!»

До Дня Києва розв‘язку на вулиці Гетьмана прикрасило найбільше в місті тематичне панно.

Його назва - «Повертайся живим!», площа - 154 кв.м., для створення використано 25 тисяч квітів та допоміжні матеріали.

Повертайся живим! - ми говоримо кожному чоловікові, хлопцю, тату, дідусеві, другу, кожному Захиснику України.

«Мій дім 603 548 кілометрів квадратних»

«Мій дім 603 548 кілометрів квадратних» - слова в серцях кожного українця, які стали напрочуд цінними з початку вторгнення.

Саме цей патріотичний вислів зображений на квітнику, створеному у Солом’янському районі - найбільшому за численьністю населення районі міста Києва, та і України загалом.

Квітник, площею 45 квадртаних метрів, розмістився на схилах парку «Відрадний», а 15 тисяч квітів створили композицію, яка поєднала в собі символ України - вишиванку і головне бажання всього українського народу - єдина і цілісна держава.

Ворог намагається змінити кордони, але ми не погоджуємося віддати й сантиметра. У неї 603 548 квадратних кілометрів родючих полів, міст, що розвиваються, прекрасної природи та фантастично сміливих людей.

Вулицю Олександра Пироговського перейменовано на честь Григорія Кочура

У Солом'янському районі вулицю Олександра Пироговського перейменовано на честь Григорія Кочура.

Вулиця Олександра Пироговського була названа на честь одного з організаторів радянського підпілля в Києві, секретаря Залізничного підпільного райкому, Героя Радянського Союзу Олександра Пироговського. З метою деколонізації столичної топоніміки шляхом рейтингового електронного голосування у додатку «Київ Цифровий» було обрано нову назву цієї вулиці. Серед варіантів щодо перейменування 2 492 голоси набрала пропозиція Григорія Кочура.

Нова назва запропонована на честь визначного українського перекладача і літературознавця, одного із інтелектуальних лідерів «шістдесятництва», учня Миколи Зерова, політв’язня сталінських концтаборів Григорія Кочура (1908-1994 роки).

Київська міська рада

У столиці перейменували ще 26 міських об’єктів, назви яких пов’язані з росією та її сателітами

У столиці перейменували ще 26 міських об’єктів, назви яких пов’язані з росією та її сателітами

Станції Київського метрополітену:

• станція «Дружби народів» – станція «Звіринецька»
• станція «Площа Льва Толстого» – станція «Площа Українських Героїв»
• проєктна станція «Проспект Правди» – станція «Варшавська»

Солом’янський район:

• вулиця Олександра Пироговського – вулиця Григорія Кочура

Голосіївський район:

• вулиця Генерала Матикіна – вулиця Конча-Заспинська
• вулиця Юрія Смолича – вулиця Докії Гуменної
• провулок Ржевський – провулок Станіслава Лема
• вулиця Володі Дубініна – вулиця Рея Бредбері
• провулок Левітана – провулок Миколи Бурачека
• вулицю Пролетарська – вулиця Наталії Лотоцької
• провулок Пролетарський провулок Наталії Лотоцької
• вулиця Марії Боровиченко – вулиця Віри Ґедройць

Святошинський район:

• провулок Кулібіна – провулок Антоніни Смереки
• вулиця Ріхарда Зорге – вулиця Василя Єрошенка
• провулок Червонозаводський – провулок Анатолія Базилевича

Дніпровський район:

• вулиця Академіка Бутлерова – вулиця Роберта Лісовського
• вулиця Станюковича – вулиця Любові Малої

Деснянський район:

• вулиця Червоноткацька – вулиця Вінстона Черчилля
• вулиця Некрасова – вулиця Зінаїди Тулуб
• вулиця Матросова – вулиця Опанаса Заливахи

Шевченківський район:

• провулок Орловського – провулок Джорджа Орвелла

Дарницький район:

• вулиця Чкалова – вулиця Сергія Світославського
• провулок Лермонтова 5-го – провулок Дмитра Цвітковського
• провулок Волго-Донський – провулок Надії Світличної
• провулок Суворова – провулок Ніни Строкатої

Печерський район:

• Петрівська алея – алея Магдебурзького права

Київська міська рада

Культурно-мистецька програма «Київська абетка" до Дня Києва

До Дня Києва Бібліотеки Солом'янки підготували культурно-мистецьку програму «Київська абетка":

24 травня, 12:00, бібліотека №13 (проспект Відрадний, 14/45) - зустріч з поетесою Інною Ковальчук та презентація антології київських поетів "Поміж повітряних тривог", яка нещодавно вийшла друком, присвячена столичному Києву, та упорядницею якої є пані Інна

24 травня о 14:00, бібліотека імені М. Бажана (проспект Валерія Лобановського, 37) - зустріч з поетесою, авторкою поезії про Київ, представницею "Об'єднання інвалідів "Джерело натхнення" Іриною Савекіною

25 травня, 10:30, бібліотека імені М. Реріха (вул. Єреванська,12) - зустріч з поеткою-пісняркою, громадською діячкою, авторкою пісень про Київ Світланою Кас'яненко

25 травня о 15:00, бібліотека "Солом'янська" (вул. Каваказька, 7) - зустріч із головною редакторкою журналу «Жінка», громадською діячкою, журналісткою, яка досліджує київську культуру Тамарою Маркеловою

26 травня о 14:00, бібліотека імені О. Новікова-Прибоя (вул. Новгород-Сіверська, 5) - творча зустріч із сучасною українською письменницею, дослідницею української міфології Дарою Корній

28 травня о 12:00, Центральна районна бібліотека (вул. Освіти, 14а) - літературно-музична зустріч "Києве мій", в рамках якої відбудеться презентація збірки поета Максима Тадейовича Рильського «Співучий Києве, дитя живих століть» за участі Максима Рильського (внука поета)

28 травня о 14:00, бібліотека імені М. Реріха (вул. Єреванська, 12) - концерт співачки Світлани Клочкової-Коваленко. Звучатимуть українські народні пісні, міські романси та авторські пісні (сучасних авторів, композиторів та авторів 20 століття)

Запрошуємо! 

У Солом'янському районі вулицю Полковника Шутова

У Солом'янському районі вулицю Полковника Шутова перейменовано на честь історичної місцевості - вулиця Грушецька.

Вулиця Полковника Шутова була названа на честь радянського офіцера, Героя Радянського Союзу Степана Шутова. 

Назва – вулиця Грушецька запропонована від назви історичної місцевості Грушки. З метою деколонізації столичної топоніміки, відновлення та збереження історично сформованої топоніміки столиці шляхом електронного голосування у додатку «Київ Цифровий» 14 587 користувачів підтримали перейменування на честь історичної місцевості.

Нагадаємо, зміна назв міських об’єктів не передбачає переоформлення документів.

Джерело: Київська міська рада

Фестиваль "Протасів Яр" пам'яті Романа Ратушного

ГО "Захистимо Протасів Яр" в партнерстві з ГО "Український ПЕН" планують проведення у Києві першого Фестивалю "Протасів Яр" пам'яті Романа Ратушного.

Фестиваль "Протасів Яр" пам'яті Романа Ратушного - це культурна громадська ініціатива, метою якої є:

1. Просування ідеї громадського активізму, об'єднання небайдужих громадян, сил локальних громад. Поширюватиме історію про те, як зусилля однієї людини або малої групи людей, їх віра і відчуття місії, можуть міняти місто, країну.
2. Наближення цілей, визначених громадою Протасового яру, - створення заказника місцевого значення "Протасів яр" імені Романа Ратушного.
3. Популяризація правозахисних ініціатив, української історії та мистецтва.
4. Збереження пам'яті про Романа Ратушного.

Заходи фестивалю відбуватимуться з травня по вересень 2023 року, двічі на місяць. Планується проведення 8 заходів.

Відкриття фестивалю - 27 травня 2023 року, завершення - 3 вересня 2023 року.

Фестиваль включатиме заходи за такими напрямами:

• Мистецький (лекції, кінопокази, читання поезії, концерти, виставки, створення муралу на вул. Романа Ратушного)
• Правозахисний (лекції, розмови, дискусії, покази і обговорення документальних фільмів)
• Історичний (лекції, екскурсії)
• Окрема дискусія щодо концепції організації заказника місцевого значення "Протасів яр" імені Романа Ратушного

Місце проведення фестивалю: Протасів Яр, галявина біля автозаправки WOG (м. Київ, вул. Протасів яр) 

Додаткова локація: Інститут цукрових буряків (м. Київ, вул. Клінічна, 25)

В Києві вулицю Генерала Тупікова перейменовано на честь Андрія Мельника

У Солом'янському районі вулицю Генерала Тупікова перейменовано на честь українського військового і політичного діяча, одного з борців за незалежність України Андрія Мельника.

Вулиця Генерала Тупікова була названа на честь радянського воєначальника, генерал-майора Василя Тупікова. З метою деколонізації столичної топоніміки шляхом рейтингового електронного голосування у додатку «Київ Цифровий» було обрано нову назву цієї вулиці. Серед варіантів щодо перейменування найбільшу кількість набрала пропозиція на честь Андрія Мельника. 

Нова назва запропонована з метою вшанування українського військового і політичного діяча, одного з найближчих соратників Євгена Коновальця, співзасновника військової формації Січових Стрільців, голови Проводу Організації Українських Націоналістів, ініціатора створення Світового Конґресу Вільних Українців Андрія Мельника (1890-1964 роки).

Меморіальна дошка загиблому герою Артему Соханю

У Солом’янському районі з’явиться меморіальна дошка загиблому герою Артему Соханю

На вшанування командира 1-ї стрілецької роти 130-го батальйону територіальної оборони Збройних сил України Артема Соханя, який загинув на Харківщині під час виконання бойових завдань, у столиці встановлять меморіальну дошку. Вона буде розміщена на фасаді будинку № 25 на вулиці Вадима Гетьмана, у якому проживав капітан.

Артем Сохань народився у 1984 році в Києві. Здобув медичну освіту в Національному медичному університеті імені О. Богомольця. Протягом 2014-2015 років брав участь в АТО на території Донецької та Луганської областей в складі 12-го батальйону територіальної оборони «Київ». Отримав поранення, але після реабілітації повернувся в зону бойових дій. Із початку повномасштабного вторгнення виконував бойові завдання по обороні столиці України, звільненню міста Ірпінь та Харківської області. Нагороджений Орденом «За мужність» III ступеню. Загинув 5 жовтня 2022 року під час виконання бойового завдання щодо знешкодження шляхів проходу ДРГ у Харківській області.

У Києві демонтували меморіальні дошки комуністичним лідерам

У Києві демонтували дві меморіальні дошки — одіозному чеському журналісту Юліусу Фучику та радянському воєначальнику Василю Тупікову.

Демонтаж відбувся в рамках дерусифікації.

Незабаром мають перейменувати й вулиці з іменами цих діячів.

За результатами голосування в додатку «Київ Цифровий» та рішенням експертної групи, вулиця Юліуса Фучика має стати вулицею Карла Чапека. В свою чергу вулицю Генерала Тупікова перейменують на вулицю Андрія Мельника.

Юліус Фучик — чеський прокомуністичний журналіст, член комуністичної партії Чехословаччини. Працював в газеті компартії у москві, був членом цк компартії Чехословаччини. Належав до групи журналістів, яка відкидала будь-яку критику СРСР.

Василь Тупіков — російський воєначальник, член ВКП(б), з 1922 року в червоній армії, військовий аташе СРСР в Естонії (1935-37 рр.) та Німеччині (1940-41 рр.).

Квітник Солом‘янського району "Київська Мадонна в метро"

У перші дні вторгнення росії в Україну соцмережі та ЗМІ облетіло фото з жінкою, яка годує немовля вимушено ховаючись на платформі київського метро.

Ця жінка на ім'я Тетяна стала уособленням незламності усіх українських матерів та надихнула майстрів КП УЗН Солом'янського району на справжній шедевр - квіткову картину "Київська Мадонна в метро".

Розташований художній квітник в межах транспортної розв'язки на вулиці Вадима Гетьмана. Для його створення було використано майже 37 тисяч квітів, адже займана площа складає 149 квадратних метрів.

Наш народ незламний, а українські жінки - найхоробріші та найсильніші! Слава Україні.

День столиці та День Києва в Бібліотеками Солом'янки

Київ... Старовинний і сучасний. Горде, нескорене і красиве місто.

З Днем Києва, дорогі кияни! Слава Україні! Слава Києву!

Віртуальна вікторина «Місто романтики, молодості, кохання» про цікаві та романтичні місця в місті Києві (підготувала бібліотека імені О.Донченка для дітей)

Віртуальна краєзнавча вікторина «Цікавий Київ» (підготувала БСЧ імені О. Гончара)

Віртуальна культурно-мистецька відеовиставка «Художники Києва - рідному місту». Українське мистецтво не варто недооцінювати. Бібліотека естетичного виховання імені О.Довженка для дорослих склала добірку популярних київських митців з їхніми роботами, щоб розширити кругозір читачів та вкотре показати багатогранність авторів та творів українського, зокрема київського мистецтва.

Віртуальна мандрівка «Містичні місця Києва» - про моторошні та страшні місця столиці (підготувала бібліотека імені Івана Світличного для дітей)

Відеоогляд «Відкрий для себе рідне місто». Онлайн-мандрівка цікавими місцями столиці від БСЧ імені М.Лермонтова

Відеоогляд літератури «Київ - ти для мене диво!» (підготувала бібліотека імені М.Реріха)

Віртуальна виставка-презентація «Києве мій» - Київ на гобеленах архітектора Олега Слєпцова» (бібліотека імені О.Новікова-Прибоя)

Віртуальна вікторина «Легенди Києва». Таємничі та містичні місця, події, люди міста в роботі бібліотеки з питань мистецтва імені М.Бажана

Віртуальна вікторина «Київ історичний. Велична слава древньої столиці». Історія заснування Києва, історичні події, розповідь про пам'ятки архітектури (підготувала публічна бібліотека №13)

Віртуальна вікторина «Величний, неповторний, унікальний – це все ти, наш рідний Київ» про визначні місця столиці (підготувала бібліотека імені Є. Гуцала для дітей)

Віртуальна вікторина «Вічне місто - квітка України» - цікаві факти про столицю України від публічної бібліотеки №11

Інтерактивна гра «Несподіваний Київ». Що несподіваного можна побачити, мандруючи Києвом? З'єднай інформацію про місце знаходження цікавої пам'ятки столиці з її фотографічним зображенням. Якщо якийсь об'єкт викликав інтерес, відвідай його у Дні Києва! (бібліотека імені І. Багряного для дітей)

Відеочитання поезії про Київ від ЦРБ імені Ф.Достоєвського:

Дмитро Луценко «Як тебе не любити, Києве мій!», читає Тетяна Яровицина

Тетяна Яровицина «Києве!»

Максим Рильський «Прекрасний Києве на предковічних горах!»

Поетична онлайн-добірка віршів

Відеомандрівка онлайн «Схиляюсь перед величчю твоєю» про цікаві локації Києва від бібліотеки №15 для дітей

Віртуальна краєзнавча вікторина «На кручах сивого Дніпра» - про старі назви вулиць Києва, їх розташування та історію від бібліотеки «Cолом`янська»

Відеомандрівка «Київ - Вічне місто» - подорож сторінками історії та сьогодення нашого міста разом з бібліотекою імені В.Нестайка для дітей

Недільна відеоказка «Легенда про Київ»: Іван Франко. Над Дніпром - про заснування Києва від бібліотеки імені І.Світличного для дітей

Імена, з якими ми живемо. Вулиця Юрія Федьковича

Вулиця Федьковича — вулиця у Солом'янському районі міста Києва, місцевість Совки. Пролягає від провулку Каменярів до Сумської вулиці. Ім'ям видатного українського письменника, "буковинського соловія" названа в 1955 році.

Юрій Адальбертович Федькович народився 8 серпня 1834 у с. Сторонець-Путилів на Буковині (тепер Путила - районний центр Чернівецької області) в сім'ї управителя поміщицьких маєтків, шляхтича за походженням Адальберта Гординського де Федьковича та Анни, яка походила із родини священників і була вдовою священника Дашкевича. Хлопця хрестили за латинським обрядом і дали йому два імені - Осип та Домінік.

В часи Федьковича Буковина утворювала окремий коронний край в складі Австро-Угорської імперії. Батьківщина Федьковича Путила етнографічно належить до Гуцульщини, поділеної адміністративними і політичними кордонами між Буковиною (північна її частина утворює Чернівецьку область), Галичиною, де вона займає південну частину Івано-Франківської області, та Трансильванією (в межах сучасної Румунії). У долині шуміла річка Путилівка, на лівому березі якої, в тіні смерек, стояла батьківська оселя. "Федькович, – писав Денис Лукіянович, – прийшов на світ і зріс у гуцульських горах... Які ті гори чудові, може знати тільки той, хто їх бачив і по­був у них. А хто в горах жив, той тужить за ними і не може їх забути, як рідної мами". Краса рідної землі на­завжди увійшла в мистецький світ Федьковича, прониза­ла його твори: "Нема й нема кращого світа понад гу­цульські гори. Небо над ними чисте, як дорогий камінь, смеречина зеленіє як в зимі, так літі, пташка не втихає, а хрещатий барвінок стелиться по шовкових травах, що цілу Буковину своїми запахами обвіяли".

Початкову освіту Юрій Федькович здобув в селі Киселиця, у приватного вчителя. Австрійська Буковина в той час була з погляду культури німецьким краєм, тому Федькович навчався в 1846 – 1848 рр. в німецькій реальній школі в Чернівцях. Це була єдина його систематична освіта, все інше він був змушений надолужувати самоосвітою (в тому числі й кириличне письмо, якого в школі не вивчали). Закінчити школу не вдалося, бо 1848 року над краєм прокотилося селянське повстання, очолене Лук'яном Кобилицею. Діяльну участь у цьому антифеодальному русі брали брат Юрія Іван і мати. Піс­ля придушення повстання Іван, рятуючись від переслі­дувань, виїхав до Молдавії, а за ним подався "хліба со­бі глядіти" і чотирнадцятилітній Юрій. "Нашу хату, – згадував він, – зруйнували, наше господарство спусто­шили, сплюндрували. Неня утекли до зятя... а я пішов, світом блукаючи". Працював, заробляючи на шматок хліба, спочатку у землеміра, а потім в аптекаря, розши­рював свій кругозір самоосвітою, робив перші кроки на ниві поетичної творчості. Вірші писав німецькою мовою, бо вчився в німецькій школі, "знав тільки німецьких по­етів і читав самі тільки німецькі книжки". У "Молдавський період" життя у нього було пробуджується потяг до глибших знань, до самоосвіти, до поетичної творчості.

1852 року Федькович приїздить до Чернівців і того ж року вступає на військову службу до австрійської армії, якій віддав 10 років молодого життя, мав чин лейтенанта. У 1859 році брав участь в австро-італо-французькій війні, у зв'язку з цим перебував у Північній Італії. Десятирічна служба у війську – найтяжчий період у його житті. "Гірко йому служилося, він був м’який, благий і до зброї нецікавий. Не мав великого здоров’я і здригався на гук пострілу... В війську нема жартів. Не питають тебе, як тобі. Остригли і мусили служити. І так опинився Федькович у неволі, мов той орел у клітці", - писав про нього Максим Рильський. Після італійського походу Федькович прибув з частиною полку до Чернівців. Перебування у Чернівцях було надзвичайно важливим для формуван­ня літературно-естетичних поглядів письменника. Тут він познайомився і подружив з активним учасником ре­волюційних подій 1848 року у Відні, прогресивним ні­мецьким поетом Ернстом Нойбауером. Роль Нойбауера у становленні Федьковича як поета була досить значною.

Перші твори - вірші, оповідання - Федькович написав німецькою мовою. Українською мовою став писати у 1859 році. Стати на шлях служіння українському слову Федьковичу допомогли представники про­гресивної молоді – А. Кобилянський, К. Горбаль, Д. Танячкевич. Вони познайомили письменника з творами української літератури, надсилали йому українські пе­ріодичні видання, заохочували писати рідною народною мовою. У 1861 році (в додатку до брошури А.Кобилянського "Слово на слово до редактора "Слова") опубліковані його перші українські вірші.

У 1862 р. вийшла збірка "Поезії Іосифа Федьковича".

1863 року через хворобу очей Федькович залишив військову службу й оселився в рідному селі Сторонці-Путилові. У 1866 році як людина розумна, розважлива й поважна, був обраний війтом Сторонця-Путилова. У 1867-1868 рр. друком вийшло три випуски "Поезій", у 1877 році - збірка "Дикі думи".

У 1869-1872 рр. Федькович працював шкільним інспектором Вижницького повіту на Буковині, де багато зусиль доклав, щоб поширити осві­ту серед трудящих. У 1872-1873 рр. - редактором популярних книжок у товаристві "Просвіта" у Львові.

З 1876 до останніх днів свого життя жив і працював у Чернівцях. З 1885 року до початку січня 1888 року редагував першу на Буковині українську газету - "Буковина".

Помер Юрій Федькович 11 січня 1888 р. Похований у Чернівцях.

Більша частина поетичного доробку Ю. Федьковича стосується жовнірської теми та має виразне антимілітаристське спрямування. Численні поетичні твори письменника друкувалися у західноукраїнській пресі свого часу ("Вечорниці", "Нива", "Правда", "Буковина" та ін.).

Поет залишив по собі дві збірки німецькомовних віршів "Gedichte" (1865) та "Am Tscheremusch"(1882). Ю. Федькович - автор низки прозових творів (оповідань з народного гуцульського життя та казок). З драматичних творів письменника найвідомішою є драма "Довбуш". Ю. Федькович перекладав і переспівував твори багатьох письменників світу: Й.-В.Гете, Ф. Шіллера, Г. Гейне, А.Бюргера, братів Грімм, В. Гауфа, Г.-К. Андерсена, В.Шекспіра ("Гамлет", "Макбет"), Р. Готшаля ("Мазепа") та ін. Кращі твори Ю. Федьковича здобули світове визнання, високу оцінку з боку відомих зарубіжних культурних діячів (німця Г.Адама, росіян І.Тургенєва та М.Златовратського, поляка Абгара-Солтана, чехів Ф. Ржегоржа, Яна Махала та К. Кадлєца, шведа А.Єнсена та ін.), перекладено польською, чеською, сербською, російською, німецькою, англійського, румунською, італійською мовами.

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»

У парку Відрадний "засяяв" пішохідний міст

У парку «Відрадний» у Солом’янському районі відремонтовано пішохідний місток через озеро.

Капітальний ремонт пішохідного моста, що з’єднує два береги озера у парку «Відрадний», розпочався наприкінці вересня 2021 року.

Першочергово було демонтовано старе покриття та укріплено конструкцію мосту. Після заміни покриття було встановлено нові перила висотою 1,2 м, відремонтовано сходи. Поруч зі сходами влаштовано пандуси для зручного пересування мало мобільних груп населення. Довжина відремонтованого моста разом із пандусами – 45,5 м, ширина – 3,4 м.

Родзинкою цього пішохідного мосту є LED-підсвічування на перилах та вздовж нижнього краю конструкції.

Проєкт капремонту містка було розроблено відповідно до звернень громадян та з урахуванням побажань місцевих мешканців та громадських організацій.

Імена, з якими ми живемо. Вулиця Володимира Сікевича

Вулиця Володимира Сікевича - вулиця в Солом'янському районі м. Києва. Ім'я видатного українського військового і політичного діяча, генерал-хорунжого армії Української Народної Республіки носить з 2021 року.

Володимир Васильович Сікевич народився 5 вересня 1870 року у місті Тараща Київської губернії (нині Білоцерківського району Київської області), у родині предводителя місцевого дворянства Василя Мелентійовича Сікевича. Заможна родина Сікевичів володіла маєтком у Таращі, будинками в Києві, нерухомістю в Москві та Санкт-Петербурзі.

Мати В. Сікевича, – Наталя Данилівна, – донька відомого письменника-богослова Данила Максимовича Смолодовича, прищепила своїм чотирьом дітям любов до навчання. В. Сікевич закінчив 3-ю Київську класичну гімназію (1888), Київський кадетський корпус та Київське піхотне юнкерське училище (1890).

У 18-річному віці В. Сікевич вступив до лав війська і віддав армійській службі 29 років. Був активним учасником російсько-японської (1904–1905) та Першої світової (1914–1918) воєн, мужньо воював на фронтах, був двічі поранений, в 1917 році отримав чин полковника царської армії.

Володимир Сікевич удостоєний державних нагород Російської імперії – Ордена Св. Станіслава ІІІ-го ступеня (березень 1907 р.), Ордена Св. Станіслава ІІ-го ступеня (грудень 1914 р.), Ордена Св. Анни ІV-го ступеня (вересень 1916 р.), Ордена Св. Анни ІІ-го ступеня (червень 1917 р.)

Як і більшість генералів тодішньої армії, він не визнав більшовиків і в листопаді 1917 року перейшов на службу до Української Народної Республіки. Наприкінці 1917-го українізував 6-й запасний піхотний полк і присягнув Україні.На початку 1918 року як старшина Гайдамацького коша Слобідської України, створеного Симоном Петлюрою, В. Сікевич брав участь у боях за Київ з більшовицькими військами  Муравйова. У березні 1918 року Сікевича було призначено командиром 3-го Гайдамацького полку, що входив до складу Запорізької дивізії, визволяв від більшовиків Лубни, Конотоп, Полтаву, Харків. У квітні він очолив Донецьку групу у складі трьох піхотних, гарматного та інженерного полків, яка звільнивши від більшовиків Донбас, 26 квітня вийшла на кордон із Росією та підняла над ним прапор УНР.  Сікевич мав  нагороди Української Народної Республіки – Хреста Симона Петлюри, Воєнного хреста УНР, Галицького Хреста.

У добу Гетьманату Скоропадського війська під командуванням В. Сікевича охороняли східні кордони України. На початку 1919 року В. Сікевич виїхав до Австрії, де в статусі військового аташе УНР очолював репатріаційну комісію та формував із колишніх військовополонених підрозділи для Армії УНР. З 9 грудня 1920 року він виконував обов’язки посла УНР в Угорщині. У 1922 році Уряд УНР в екзилі присвоїв Сікевичу звання генерал-хорунжого. Завдяки своїм особистісним якостям він налагодив дружні стосунки з президентом Угорщини, яка стала першою державою, що офіційно визнала УНР.

Голова Надзвичайної дипломатичної місії УНР в Угорщині В. Сікевич відіграв ключову роль у підготовці переїзду з Варшави до Будапешта С. Петлюри, коли той змушений був залишити Польщу. З 2 січня 1924 року С. Петлюра перебував в Угорщині, уряд якої, завдячуючи зусиллям Сікевича, доброзичливо поставився до його приїзду. Але 2 травня В. Сікевич отримав повідомлення про припинення угорським урядом діяльності дипломатичної місії УНР в Угорщині і був змушений залишити країну.

Після вимоги більшовиків до уряду Угорщини видати В. Сікевича радянській Росії, генерал із родиною залишає Європу і переїздить до Канади. Спочатку він оселився у Вінніпегу, де організував Товариство вояків Армії УНР, згодом – у Торонто, де також керував ветеранськими організаціями колишніх вояків УНР, був лідером антибільшовицького руху українських емігрантів.«Український Лев» - так називали Сікевича. До самої смерті генерал В. Сікевич не полишав громадської діяльності. Представляючи українських вояків, він зустрічався з королевою Великобританії Єлизаветою та Георгом VI, брав участь у роботі Ради Української бібліотеки імені Симона Петлюри, організовував футбольні турніри.

Помер Володимир Васильович Сікевич 27 липня 1952 року. Похований на кладовищі Проспект у Торонто.

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»

Імена, з якими ми живемо. У столиці відкрили меморіальну дошку Адаму Міцкевичу

У Солом’янському районі з 1961 року існує вулиця, що носить ім’я Адама Міцкевича – одного з найвидатніших польських поетів, діяча національно-визвольного руху, засновника романтизму в польській літературі, засновника польської романтичної драми.

19 грудня 2021 року на одному з будинків (№ 6) урочисто відкрито пам’ятну дошку, яка повідомляє, що цю вулицю названо на честь видатного польського поета.

Дошку створив київський скульптор Іван Григор'єв.

На відкритті пам'ятної дошки були присутні голова Солом’янської РДА в м. Києві Ірина Чечотка, дружина Надзвичайного і Повноважного посла Республіки Польща в Україні Моніка Капа-Цихоцька.

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»

Перейменування вулиць та присвоєння назви безіменній площі у Солом’янському районі

Рішеннями Київської міської ради встановлено:

1. Перейменування ряду вулиць у Солом’янському районі:

• вулицю Московську на вулицю Григорія Гуляницького
• вулицю Народного Ополчення на вулицю Святослава Хороброго
• вулицю Малогвардійську на вулицю Володимира Сікевича
• вулицю Петра Заломова на вулицю Феофіла Яновського

2. Присвоєння безіменній площі на перетині проспекту Відрадного та вулиці Героїв Севастополя в назву «площа Відрадна»

Імена, з якими ми живемо. Перейменування вулиці Московської на вулицю Григорія Гуляницького

Рішенням Київської міської ради №3131/3172 встановлено:

"З метою вшанування пам'яті видатного українського військового та державного діяча, одного з чільних дипломатів Гетьманщини, шляхтича, учасника міжусобних воєн часів Руїни Григорія Гуляницького перейменувати вулицю Московську, що знаходиться у Солом'янському та Голосіївському районах міста Києва, на вулицю Григорія Гуляницького."

Детальніше про рішення КМР

Григорій Гуляницький гербу Остоя - український військовий і державний діяч, один з чільних дипломатів Гетьманщини. Волинський шляхтич. Учасник Хмельниччини, українсько-московської війни, міжусобних воєн часів Руїни. 

Народився в м. Корсунь Київського воєводства. Походив з шляхетської родини Гуляницьких гербу Остоя, що здавна проживала на Волині. У 1653 році власним коштом відновив Корсунський Свято-Онуфріївський монастир.

Під час Національно-визвольної війни в 1649 р. та в серпні 1654 р. (разом з Марком Левоновичем і Іваном Дяченком) за дорученням Богдана Хмельницького очолював українське посольство до Москви.

Після Переяславської Ради Гуляницький був полковником корсунським (1662—1664) та ніжинським (1655—1659). Його також було назначено гетьманом Сіверським (1658—1659), а також старостою носівським (? — 1679) рр.

Після смерті Б. Хмельницького під час Корсунської ради в жовтні 1657 року разом підтримав обрання гетьманом І. Виговського. Потім відмовився від неї, зокрема, брав участь у придушенні опозиційного виступу під керівництвом Якова Барабаша і Мартина Пушкаря 1657–1658 рр.

Був одним з головних творців Гадяцької угоди, 7 (17) вересня 1658 року як представник козацької старшини підписав її. Активний прихильник гетьмана Івана Виговського та його незалежницької політики.

Активний учасник російсько-української війни (1658—1659). У 1659 році під час війни з Москвою, загін Гуляницького захопив Лубни, потім Гадяч, Конотоп. Чіткою, принциповою була позиція наказного гетьмана Гуляницького і в переговорах з московськими послами Булгаковим і Байбаковим на початку 1659 року. Гуляницький дорікав їм, що цар Олексій «безперервно війська свої на нас посилає і многі міста випалили і висікли; краще бути у турка, ніж у москалів…» Ці слова записали самі посли у своєму звіті. Він також закликав царським послам довести, що вони хочуть миру та вивести московські війська з України.

Весною 1659 р. в Конотопі Гуляницький і його загін протягом трьох місяців боронив Конотопську фортецю від московських військ під командуванням князя Олексія Трубецького — так допоміг гетьманові Івану Виговському залучити підтримку союзників і розгромити війська Трубецького під Конотопом. Був наказним гетьманом Сіверським. Після зречення І. Виговського був усунений з полковництва.

В 1659 році перейшов на бік гетьмана Юрія Хмельницького, на сеймі Речі Посполитої отримав «ленним правом» держання королівщин Носівка, Киселівка в Чернігівському воєводстві. Разом з С. Богдановичем-Зарудним і Г. Лісницьким став ініціатором укладення Слободищенського трактату в 1660 році.

За гетьманування Павла Тетері кілька разів їздив з посольством до Варшави. Затятий ворог Москви Гуляницький у Варшаві переконував сенат і короля в необхідності здійснити похід коронного війська на чолі з королем в Лівобережну Україну, щоб схилити темтешнє козацтво на бік Речі Посполитої. Взимку 1663–1664-х брав участь у поході польсько-української армії під командуванням Яна II Казимира і Павла Тетері на Лівобережну Україну.

За звинуваченням у зраді в 1664 році коронного гетьмана Стефана Чарнецького був заарештований і без суду ув'язнений разом з Митрополитом Київським Йосипом Тукальським і Юрієм Хмельницьким у фортеці Мальборк (Пруссія). Не був звільнений зразу після втручання П. Тетері, прохань київської шляхти.

Перед 8 січня 1667 був звільнений, цього дня отримав від короля село пол. Jerszów (Самбірська економія) до часу отримання іншого державлення, річну пенсію 1500 злотих польських. 28 березня 1668 року отримав привілей на кілька сіл в Чернігівському воєводстві. Приєднався до гетьмана Петра Дорошенка. З 1675 року Гуляницький перебував на службі у короля Речі Посполитої як полковник Й. К. М. Намагався бути посередником в перемовинах між РП та Іваном Самойловичем (без успіху). У 1679 році його звинувачено у зраді і розстріляно поляками.

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»