Вулиця Олекси Тихого

Із циклу "Прочитання вулиць"

Вулиця Олекси Тихого. Фото О. Михайлика

Сучасна назва (з 2019): вулиця Олекси Тихого

Підстава для перейменування: на честь на честь українського правозахисника, мовознавця та політв'язня Олекси Тихого

Рішення Київської міської ради: від 14 листопада 2019 року № 216/7789 «Про перейменування вулиці у Солом'янському районі міста Києва»

Місцевість: Казенні дачі, Грушки

Розташування: пролягає від Борщагівської вулиці до вулиці Миколи Василенка

Попередня назва (1955-2019): Виборзька

Первинна назва (Кінець XIX ст.-1955): 4-та Дачна

Олекса (Олексій) Іва́нович Ти́хий (27 січня 1927, хутір Іжевка, Костянтинівський район, Артемівська округа, Україна — 6 травня 1984, тюремна лікарня у м. Перм, росія) — український дисидент, правозахисник, учитель, мовознавець-аматор, член-засновник Української гельсінської групи. 

Виступав на захист української мови і проти зросійщення Донбасу. 

Народився у селянській родині поблизу міста Костянтинівка на Донеччині.

Закінчив філософський факультет Московського університету.

У 1948 році вперше засуджений військовим трибуналом Сталінської (тепер Донецької) області за критику кандидата в депутати на 5 років позбавлення волі, але військовий трибунал Міністерства внутрішніх справ Українського округу замінив покарання на умовне.

У 1950-1953 роках працював учителем  у Новокостянтинівській семирічній школі Приазовського району Запорізької області. У 1953-1954 роках працював учителем історії у селі Рубці. У 1954-1955 роках - вчитель історії в Олексієвській середній школі Костянтинівського району, у 1955-1957 рр. - завуч Олексієво-Дружківської середньої школи робітничої молоді.

Заарештований у лютому 1957 року за листа, надісланого до ВР УРСР із протестом проти введення військ Варшавського договору в Угорщину та проти зросійщення Донбасу. 18 квітня 1957 року на закритому засіданні Сталінського обласного суду засуджений на 7 років таборів і 5 років позбавлення громадянських прав. Термін покарання відбував у потьминських таборах і Володимирській тюрмі.

Після звільнення 15 лютого 1964 року Тихий, не маючи можливості працювати вчителем за фахом (історія, суспільствознавство), працював вчителем математики (викладав також фізику, астрономію і англійську мову). Водночас здійснював роботу з укладання книги «Мова-народ» (про роль мови у житті народу) і словника покручів української мови, розробив «метод навчання без школи» (за домашніми завданнями). У своїх публіцистичних творах виступав за відродження української мови та національної культури на Донеччині.

У січні 1972 року Тихий надіслав до редакції газети «Радянська Донеччина» статтю «Роздуми про українську мову та культуру в Донецькій області», а на початку 1973 року — до Президії Верховної Ради УРСР листа під назвою «Думки про рідний донецький край». У 1974 року написав нарис «Сільські проблеми», в яких виступив проти процесу русифікації та на захист української мови. 

У листопаді 1976 року Олекса Тихий разом з М. Руденком, О. Мешко, П. Григоренком, Л. Лук'яненком, О. Бердником та іншими виступив членом-засновником Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод і підписав перші документи УГГ - «Декларацію Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод» та «Меморандум № 1».

Літературна і правозахисна діяльність Тихого стала причиною його другого арешту на початку лютого 1977 року. Справу Тихого було об'єднано зі справою Голови УГГ, колишнього секретаря парткому Спілки письменників України Миколи Руденка. У червні-липні 1977 року під час судового процесу в м. Дружківка (Донецької області) Олексія Тихого було звинувачено в «антирадянській агітації і пропаганді» та у «незаконному зберіганні зброї» (було підкинуто гвинтівку). 

21 липня 1977 року оголошено вирок: 10 років позбавлення волі у виправно-трудовій колонії особливого режиму з засланням на 5 років. Суд визнав його «винятково небезпечним рецидивістом». Місцем покарання був табір особливого режиму ЖХ-385/1, с. Сосновка в Мордовії, звідки його етапували до лікарні в м. Нижній Тагіл.

На захист Тихого виступила організація "Міжнародна амністія", а також визначні правозахисники.

У березні 1980 року Тихого перевели у табір особливого режиму для політв'язнів у с. Кучино (Чусовський район Пермської області, Росія). Кілька разів оголошував голодування (найдовше — 52 дні). З 1981 року тяжко хворів. Помер 6 травня 1984 року в тюремній лікарні Пермі.

19 листопада 1989 року тлінні останки Олекси Тихого, Василя Стуса та Юрія Литвина було перевезено з Пермі та Пермської області й перепоховано на Байковому кладовищі в Києві.