Сьогодні пропонуємо вам легенду про урочище Тісні вулиці. Вона має на меті пояснити походження цієї загадкової назви.
 |
| Тісні вулиці на карті 1753 року |
Легенда про Тісні вулиці
"При том поведал перед нами, иж, дей, земля Борщовская, к тому манастыру належит, которое завжды з стародавна в спокойном держаню продков его были и он сам ест в певных звечистых границах, то ест почавши от Тесных улиц к груши Володимерове, от груши Старою дорогою к лозам Жилянским, от лоз под курган Жилянский, от кургана к Борщовке, Борщовкою на низ около селища Борщовского у логовину, логовиною до вербья и до дороги Борщовское, дорогою на верх Лыбеди и до гатки, гаткою уверх, в долину Глубокую, з Глубокое долины и старое путище, путищем опять до Тесних же улиц"
(Привілей польського короля Стефана Баторія на підтвердження прав Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря на володіння різними маєтностями, 25 липня 1578 року.)
Там, де нині гамірна Севастопольська площа, де розходяться проспект Повітряних Сил і вулиця Святослава Хороброго, колись усе виглядало зовсім інакше. Не було ані широких асфальтованих вулиць, ані районної адміністрації, ані високих будівель. Лише рідколісся, чагарники та вузькі, ледве протоптані шляхи, що губилися в траві.
Де нині вулиця Волинська, пролягав шлях у Михайлівську Борщагівку, а там, де зараз площа, розбігалися три вузькі дороги. Одна вела на Борщагівку, друга – краєм Жилян, а третя, найменша, тяглася попід ярами, розгалужуючись на кілька менших стежок.
Шляхи ці були давні… Їх проклали ще тоді, коли не існувало ні Жилян, ні Борщагівок, ні хуторів.
Засідка князя
Кажуть, у давнину, ще за княжих часів, з півдня на Київ сунули вороги. Вони розвідали цей шлях і вирішили скористатися ним, аби вдертися в місто. Шлях здавався їм непримітним, таким, з якого можна було б зненацька зайти в місто. Та Київський князь дізнався про підступний задум і вирішив не допустити ворога до міських воріт.
— Тут їх і зустрінемо, — промовив князь, розглядаючи місцевість.
І місце було справді вдало вибране: вузький шлях, що й двом підводам не розминутися, праворуч – глибокі яри, що не давали об’їхати пастку, ліворуч – хащі терену, глоду, шипшини, непрохідні навіть для вершника.
Князь наказав нагнати возів – зо тридцять – і перегородити шлях. Поверх підвод навалили колоди, каміння, гілля.
— Тепер чекатимемо, — наказав він дружинникам, ховаючись у засідці.
Сонце ще не встигло зійти, коли почулося важке тупотіння коней. Ворог сунув, не підозрюючи нічого. Ось передні вершники вперлися у барикаду.
— Що за чортівня?! — загорлав воєвода ворогів.
Вершники спробували зсунути вози, але дарма.
— Ліворуч! — крикнув один.
— Там хащі! Ми не пройдемо!
— Тоді праворуч!
— Яри! Ми попадемо вниз!
І в цю мить із засідки, наче грім серед ясного неба, вихором налетіла князівська дружина.
— Бий ворога! — почувся голос князя, і мечі заграли на сонці.
Князівські воїни врізалися у ворожий стрій, розбиваючи його. Вороги заметушилися. Дехто кинувся назад, та шлях був затісний. Коні спотикалися, воїни зіштовхували один одного. У паніці вороги почали відступати.
— Назад! Назад! Тут тісно, як у пастці!
Деякі падали у яри, де розбивалися об каміння. Інші, намагаючись прорватися крізь хащі, подерлися до крові об терен і глід.
— Тісна вулиця! — лунали розпачливі вигуки.
І ті, що вижили, врешті тікали, не озираючись.
Минали роки. Ворогів більше не було, але дорога залишалася так само вузькою. І тепер уже не вершники, а підводи щоразу застрягали тут.
— Та що ж це таке! — бурчав візник, який не міг роз’їхатися із зустрічним возом.
— Ох, і тісні тут вулиці… — зітхали люди.
Так і залишилася ця назва в народній пам’яті.
Коли ж у 1578 році монастирі розмежовували свої землі, представники монастиря виїхали на місцевість. Їхали вузьким шляхом, аж раптом попереду показався віз із людьми.
— Куди ж ви? — гукнули вони.
— О, і ви у Тісні вулиці втрапили! — відповіли їм ті.
І так назва "Тісні вулиці" потрапила до офіційної грамоти.
Забуття і нові дороги
Минали століття. Шлях залишався таким же тісним, аж поки в середині XIX століття поруч не з’явився монастирський хутір. Уздовж дороги посадили сади, дорога розширилася, і вже не була такою вузькою. Люди більше не називали її "тісною".
А коли у XX столітті тут проклали широкі міські вулиці, про стару назву вже й не згадували.
Та якщо добре прислухатися, у шумі сучасного міста можна почути відлуння давньої битви: важке тупотіння коней, дзенькіт мечів і розпачливий вигук ворога:
— Тісна вулиця!
І хоча нині там пролягає вулиця Святослава Хороброго, історія цього місця досі живе у камені й землі…
Олександр Михайлик, письменник-краєзнавець
Немає коментарів:
Дописати коментар