Легенди Солом'янські. Таємниця згорілої церкви

Написати цю легенду письменника-краєзнавця Олександра Михайлика надихнула низка загадкових влучань блискавки у церкву в селищі Жиляни, що відбулися в середині XIX століття. Можливо, це не була випадковість...

Легенду написано в березні 2025 року.

Таємниця згорілої церкви

"Перша Желянська церква в ім'я великомученика Димитрія, про яку маємо достеменні відомості і яка була побудована 1715 чернецтвом митрополичого дому і по старості й тісноті розібрана в 1847 році. На місце її в тому ж році в рахунок відпущених з казни 4126 руб. побудована була нова, яка 21 червня 1859 року в 7:00 вечора спалена блискавкою з усім майном і дзвіницею. Примітно, що ще в попереднє літо блискавка вдарила було в цю ж церкву, але не зробивши пожежі, тільки очорнила всі металеві речі в церкві і позолоту на іконостасі. Люди також говорять, що до побудови церкви на цьому місці блискавка спалила хату. Нині парафіяни збудували вже нову дерев'яну ж церкву на тому самому місці, де вона стояла з 1715 року".

(Лаврентій Похилевич. Сказання про населені місця Київської губернії)

– Лихо якесь було з тим місцем, – мовив історику та чиновнику Духовної консисторії Лаврентію Похилевичу отець Юхим схвильовано. Не знаю, чому саме там поставили церкву. Перша стояла тут, де наша. А як розібрали її, нову поставили неподалік. Колись хата там стояла, згоріла від блискавиці…

Вони сиділи у новому будинку священника біля новенької церкви св. Димитрія, яку от-от звели та освятили. Цю церкву освятили 26 жовтня 1862 року. А Лаврентій Похилевич відвідав село у листопаді того ж року. Бо він саме завершував збір відомостей для своєї великої книги, яку писав вже не один рік. Назва вже була – «Сказання про населені місця Київської губернії». А тут – така подія! Освячено новий храм, ще й де, у Жилянах, за якихось 7 верст від Києва! Як було не поїхати? Він принагідно придбав срібний зливок, який був ні чим іншим, як гривнею часів князя Володимира! Це теж була цікава історія, про яку ми вже розповідали у іншій легенді!

Отець Юхим пригощав гостя чаєм та простою сільською їжею. За наїдками точилася розмова.

– Не розумію, отець Юхим, задумливо мовив Лаврентій Похилевич. Не розумію. Якщо старші люди знали та пам’ятали, чому не сказали отцю Іоанну, вашому попереднику.

– А, лише мовив з певним відчаєм отець Юхим. Місце визначили у Консисторії. І люди казали, і отець Іоанн писав… Та марно… Прикро, бо гроші ж чималі виділили на те. От він писав у кліровій відомості – 4126 рублів.

– Шкода, шкода… Так мало храм простояв через те… 12 літ лише… То а як вона згоріла? Чули щось від отця Іоанна?

– Та чув. І люди казали. Десь за рік до того, як храм згорів, так, за рік, блискавка вже влучила. Тоді минулося – ну, речі тільки почорніли і позолота іконостасу стала темною. Думали, минеться після того…

– А як так точно відомий час? Я бачив подання від отця Іоанна у консисторію, він пише, що рівно о 7 вечора…

– Та ж запам’ятав, бо паламар щогодини бив у дзвін. Це зараз дзвіниця над притвором, а тоді просто на стовпах дзвін висів. Можна його і запитати. Він живе близько. Він багато що знає і пам’ятає.

Отець Юхим невдовзі повернувся із літнім паламарем, Петром Притманим. Невисокий чоловік із сивою головою, козацькими вусами та виразними синіми очима привітно посміхався, побачивши гостя. Обмінялися привітаннями. Петро виявився балакучим і охочим позгадувати.

Він зрадів новій людині (бо як дізнався потім потім Лаврентій Похилевич від отця Юхима, Петро дуже любив усім розповідати про себе, село, церкву, але ж місцеві вже це чули багато разів) і коли той запитав: А як воно було? Кажуть, хата була на тому місці, згоріла, тоді поставили церкву, в неї потрапляла блискавка?, — то Петро аж засяяв.

– Ой, Лаврентію Івановичу, живу 67-й рік на світі, все знаю і пам’ятаю. Ось послухайте. Я родом звідси, жилянський тобто. Ще як перший храм наш був, мене в ньому хрестили, як і всіх нас, жилянських. Гарний був храм. Але почав було хилитися. Я паламарюю вже 40 літ… Це зараз у нас 1862-й, загадав він. А як 40… Ага, з 1822 року я. О, точно, запам’ятав, бо 25 літ мого паламарювання було. Почали дошки падати, дірки пішли. Ну отець Іоанн і подає отцю благочинному бомагу, що от, храм валиться. Той передав далі. Приїхало начальство, не благочинний, вище, єпископ сам! (При цьому він артистично підняв палець догори). Почали дивитися. Сказав єпископ опечатати храм. А тоді розібрали його. Ну а отець Іоанн, як обирали місце, каже – треба ставити, де стояла стара церква. А благочинний каже – ні, от поряд земля, її виділили. Так туди ж блискавиця б’є, каже отець. А як у храм вдарить? Тут і я кажу – отець благочинний, хата стояла, як я малим і юнаком був, блискавка била і згоріла. Недобре місце, блискавиці б’ють. Людей покликали, хто старший. Те саме кажуть. Він і чути нічого не хоче: Блискавиця це від Бога, а освятимо місце, бити не буде.

– І освятили?, перепитав Лаврентій

– Та, освятили, благочинний був, єпископ вже не їхав. А грошей виділили силу-силенну. Більше 4 тисяч! Люди як почули, то аж заклякли. 800 корів можна купити!

– Ну ти й рівняєш, посміхнувся отець Юхим. Храм і корови

– Та ж то я по-нашому, по-простому. Ну для люду це гроші. А візьміть, як Петро і Степан Кравченки знайшли срібні гроші...

– А, отець мені показав. Я купив для бібліотеки духовної семінарії

– Та ви що? – щиро промовив Петро. Воно ж страшних грошей вартує… 14 карбованців… 3 корови можна купити…

– Що ти все в коровах міряєш?, мовив йому отець Юхим. То ж така давнина, з часів самого Володимира-Хрестителя!

– Та я ж по-простоті. Звик, як люди… Я до того веду, що для нас то якісь велетенські гроші…

– Я для музеуму. Чули, що воно таке?

– Ні, не чував. А що то?

– Місце, де різну старовину тримають і показують людям. Я бібліотеці при семінарії подарую, пояснив історик паламарю так, щоб той зрозумів.

Петро схвально захитав головою і мовив

– То добре, люди хай бачать. Старовина ж така… Але ж 14 карбованців… 3 корови можна купити…

Отець Юхим знову посміхнувся цьому безпосередньому порівнянню. А Лаврентій Похилевич, щоб спрямувати розмову у потрібне русло, запитав.

– Ну добре. То що далі було з церквою?

Петро продовжив розповідь

– Поставили церкву. Отець, от можете мене зараз сварити, але… стара гарніша була… може бо звик

– Чого сварити? Тобі видніше тут, тебе в старій хрестили, ти в ній пономарювати починав, замирливо мовив отець

Петра ці слова піднесли

– Ну бо правда, із запалом мовив він. Та висока була, з дзвіницею, а ця… ні, теж добра, але… менша… замість дзвіниці оті стовпи з дзвоном… Верх один, якийсь не наш… То я вже став ходити калатати в дзвін на вулиці. Кожну годину калатав раз, а так на службу то довше. Ну і за рік, як згорів храм, теж літо почалось, дощів нема, все сохне… А раз небо почорніло, хмари найшли. І як блискавиця в церкву. Попало в завершя, я хутко з хати до церкви, вже й отець вибіг, люд збігся. Зайшли в храм – ціле все, та почорніле, де залізне… іконостас трохи почорнів. Ну, поставили ж ото діда Степана. Щоб стояв, у калатало бив, якщо ще таке буде. Постояв трохи, ну скільки там, літо, осінь. Не била більше блискавиця. Ну той заспокоїлись. Навіть діжку з водою забрали. А оце весна, літо. Діжку знову поставили. А той день я не забуду. 22 червня, ой, на все життя буду згадувать… Сухе літо… Ані хмари… А це під вечір насупилося. Я ще не бачив, щоб так взяло й почорніло все. Раз – і темно. Дерева гне додолу, вітер, темно… А тут час бити в дзвін – 7 вечора. Я до дзвонів, вдарив. А тут з неба блискавиця… я такої не бачив… як загуркоче, думав, небо впаде… і просто в церкву, я аж відскочив… а церква загорілася… я в дзвони калатаю, гукаю не своїм голосом: «Рятуйте». Отець Іоанн вибіг з хати, люди, хто близько, збіглися. Я з діжки ллю воду, але ж що тої діжки… Як блискавиця зразу церкву запалила, я кажу, вогонь до неба наче… Баби метушаться, діди бігають… Та не зарадили… Згоріла

– Шкода, мовив Лаврентій Похилевич

– Та отож… отак згоріла… вже тоді отець Іоанн написав благочинному, то вже як збирали гроші на цю церкву, ставили, де була перша… Погане місце, кажу вам

– Погане, підтвердив отець Юхим. Як блискавка б’є і б’є. Хата згоріла, церква… Чого воно так… Святили ж те місце… І оце як вже згарище розчистили, довго не росло там нічого. І блискавки ще били.

– Ніби щось туди притягує блискавку, замислено мовив Лаврентій Похилевич. Не копали там, нічого не бачили? Петро, а як робили церкву, нічого на тому місці не знаходили? Може скарб чи щось?

Петро замислився. Тоді він мовив

– Та не знаю, чи казати… Отець Іоанн знає, отець Юхим бачив, а вам якщо показати…

– А що таке?, зацікавлено мовив Лаврентій Похилевич

– Та як копали, щоб поставити основу церкви… Я якраз копав і сусід. Йшло добре, а тоді лопата дзень-дзень. Що таке? Копнули ще – думали, скарб знайшли.

– І що, скарб?

– Ні, але теж старі речі. Стріли, не нашого часу, давні…

– О! вигукнув історик. А покажіть! А писали про це благочинному, в консисторію?

– Отець Іоанн писав, хотів, щоб вчені люди приїхали, подивились… чи не передали далі… так і не приїхали…

Лаврентій Похилевич зрозумів, що доля дала йому неймовірну нагоду описати щось давнє

– Покажіть ті стріли, де вони?, з нетерпінням вигукнув він.

– Петро, принеси їх. Знаєш, де вони?, мовив отець Юхим до паламаря

– Та, знаю, відповів він та пішов.

За декілька хвилин Петро повернувся. Побачене вразило Лаврентія Похилевича.

Петро поклав на стіл декілька дуже старих стріл. Були цілі, були шматки. Історик уважно взяв до рук кожну та оглянув. Сумнівів не було – це Руська доба! Він замислився і згадав… Він же працював із літописами… І бачив згадки про битви на Желані… Але так не згадає… Але це точно сліди тих битв!

– Петро, тільки стріли знайшли? Може… поховання було поряд?

– Було, мовив Петро. Чіпати не стали, засипали. Там воно і є. Тільки стріли дістали, та й не всі, є ще в землі…

– Тут були битви у Руські часи, мовив схвильовано історик. Ви знайшли не що інше, як поховання воїна тих часів. Тому й стріли були… То що, церкву там і поставили, над похованням?

– Поставили… не хотіли чіпати…

– От того й блискавка влучала, мовив історик. Поховання під церквою! Ще й стріли, мовив історик

– А… ніби дитина, яка щось зрозуміла, мовив Петро. Того й блискавиця била?

– От воно що, мовив отець Юхим

– Так. Поховання і стріли притягували блискавки.

Лаврентій Похилевич поговорив ще і поїхав додому. Вдома він розгорнув видання літопису і знайшов згадки про Желань:

«Святополк же вийшов на [річку] Желянь, і пішли обоє одні проти одних, і зступилися, і покріпшала битва» (1093 рік);

«І стали вони пустошити, од Треполя [починаючи], навколо [городів] Красна і Василева, і до Білгорода, і аж до самого Києва, і по [річці] Желяні, і до Вишгорода, і до Деревлян, і через [річку] Либідь перестрілювалися» (1136 рік);

«Торки ж догнали вози їхні на [річці] Желяні, а війська їхні настигли [недалеко] од [села] Буличів і тут стали сікти їх, а інших руками хватати» (1161 рік);

«Ярополк же з берендичами настигли Володимира на [річці] Желяні коло [села] Доброго Дуба, та не дали берендичі стрілятися з ними, [військами Володимира], бо берендичі хитрували» (1169 рік).

Тут було стільки битв… Тільки чотири з них потрапили в літопис… Стріли руські… Тут лежить наш воїн… От вони, міжусобиці… Це поховання воїна… А стріли дуже цікаві. 11 чи 12 століття… Скарб, просто скарб, – думав схвильований вчений.

Він ще приїздив до Жилян, вивчав стріли, описав їх та розповів про це «вченим людям». А завдяки розповіді паламаря Петра зрозумів, чому в церкву влучала блискавка! А ще Петро згадав, як церкву малював «один лікар з французів», що теж зацікавило історика. І він про це розповів, що знав.

А те місце незабудоване й досі. Тож поховання невідомого воїна давнини досі в землі. Тихої ночі, якщо добре прислухатися, можна почути ледь помітне іржання коней, свистіння стріл, крики воїнів тих далеких століть…

Зелені легені Солом'янського району. Парк імені Миколи Зерова

Парк імені Миколи Зерова розташований між проспектом Повітряних Сил, вулицями Солом'янською та Преображенською і Солом'янським кладовищем.

Історично це було пустище між Солом'янським кладовищем та майбутнім проспектом Повітряних Сил. З будівництвом у 1914-1917 роках поряд Миколаївського артилерійського училища цей простір використовувався для навчань майбутніх артилеристів. Втім, у 1930-х роках на цьому місці було заплановано спорудити велику адміністративну або навчальну споруду (симетричною будівлі теперішньої Академії МВС), а вздовж кладовища прокласти вулицю. Втілено це не було.

Лише 1961 року на місці окопів, що їх багато років використовували для навчань курсанти сусідніх військових навчальних закладів, було закладено парк площею 4,11 га. Останній назвали іменем письменника Миколи Островського. 27 лютого 2020 року парк перейменовано на честь письменника і літературознавця, одного із найвідоміших представників "розстріляного відродження" Миколи Зерова.

Вхід до парку ще зі старою назвою

1962 року в ньому встановили пам’ятник Миколі Островському, який було демонтовано 1970 року. 1971 року на його місце було перенесено встановлений 1964 рок перед електромеханічним коледжем залізничного транспорту на проспекті Повітряних Сил. Пам'ятник демонтовано 2016 року, від нього залишився постамент. Фото цих пам'ятників можна побачити тут.

Спорудили в парку і літню естраду. 1998 року звели невелику каплицю, а впродовж 2003–2007 років поряд збудували велику Спасо-Преображенську церкву.

2007 року було здійснено ґрунтовну реконструкцію: тут замінили покриття доріжок, встановили нові лавки, оновили літню естраду. 2009 року біля церкви відкрили невеликий пам’ятний знак кадетам.

У парку переважають листяні породи дерев – клени, липи, тополі. Є окремі представники хвойних порід – ялини.

Зниклі вулиці Солом'янського району. Зниклі вулиці Відрадного

Завершуємо рубрику, в якій розповідаємо про всі зниклі вулиці, які існували в нашому районі. Дев'ятий і заключний допис нашого циклу – Відрадний. Тут зникло 3 вулиці та 1 провулок.

Відрадний. Фрагмент плану Києва 1989 року

Далі розповімо докладно про кожну із них.

Вулиця Христо Ботева. Пролягала від Далекої вулиці до кінця забудови.

Вулиця виникла в 1950-ті роки як вулиця без назви. Назва на честь Христо Ботева, болгарського поета, учасника боротьби Болгарії за визволення від Османської імперії мала з 1959 року. Ліквідована в 1980-х роках у зв'язку з частковим знесенням малоповерхової забудови.

Вулиця Десняка. Пролягала від вулиці Миколи Василенка до вулиці Радищева (нині Волноваська).

Вулиця виникла у 1950-ті роки під назвою Нова. Назву на честь українського письменника Олекси Десняка набула 1957 року. Ліквідована у 1980-ті роки, поглинута промзоною.

Калиновицька вулиця. Пролягала від вулиці Качалова (нині вулиця Володимира Качали) до Козелецької вулиці.

Вулиця виникла в 1950-ті роки під назвою Нова. Назву набула 1957 року. Ліквідована 1961 року у зв'язку з переплануванням.

Метробудівський провулок. Пролягав від Метробудівської вулиці до Калиновицької вулиці.

Провулок виник наприкінці 1950-х років під назвою Нова вулиця. Назву Метробудівський провулок набув 1958 року. Ліквідований 1977 року у зв'язку з переплануванням.

Історія громадського транспорту Солом'янського району. Історія тролейбусного руху

Історія тролейбусного руху в Солом’янському районі

11 червня 2024 року виповнилося 75 років з того дня, коли Солом’янським районом в його сучасних межах пройшов перший тролейбус.

11 червня 1949 було відкрито лінію Берестейським проспектом (непарний бік проспекту від Політехнічного провулку до станції метро "Берестейська" – Солом’янський район) до вулиці Польової, сюди пішов маршрут №5. 13 січня 1950 подовжено до т. зв. Пересічення, нині станція метро "Берестейська", маршрут №5 подовжено, а до вулиці Польової відкрито маршрут №7.

Тролейбус на Брест-Литовському шосе (нині Берестейський проспект), початок 1950-х

Безпосередньо ж вглиб району тролейбус пішов 1 січня 1952 – того дня лінію проспектом Повітряних Сил до аеропорту, ним пішли маршрути №8 (курсував до кінцевої "Рибкомбінат" поблизу вулиці Смілянської) та 9 (курсував до аеропорту).

Тролейбус на вулиці Земській, 1961 рік

1957 року розпочато забудову Першотравневого масиву. У 1957-1959 роках забудовано перші квартали. Тож задля якісного сполучення 15 квітня 1960 відкрито лінію вулицями Антонова, частиною Чоколівського бульвару, вулицями Лондонською, Єреванською, Генерала Воробйова (у один бік, проти годинникової стрілки), якою пішли маршрути №17 (курсував до площі Українських Героїв) та 19 (курсував до Мотозаводу на вулиці Дорогожицькій).

Тролейбус на вулиці Єреванській, 1960 рік

Тролейбус на площі Космонавтів, початок 1960-х років

10 березня 1967 відкрито лінію вулицями Вадима Гетьмана, Чоколівським бульваром на всій протяжності, якою пішов маршрут №22 (сполучив Сирець та Севастопольську площу).

Тролейбусна лінія по вулиці Індустріальній (нині Вадими Гетьмана). Фото Василя Галайби, 1970-і роки

При забудові житлового масиву Відрадний 10 березня 1967 відкрито лінію частиною вулиці Борщагівської (від Індустріального шляхопроводу до вулиці Гарматної) та проспектом Любомира Гузара (до бульвару Вацлава Гавела). Лінію проспектом Любомира Гузара закрито 23 грудня 1976 року. Маршрут №21 сполучив Медмістечко та Сирець.

Тролейбус на вулиці Новоборщагівській (нині проспект Любомира Гузара), кінець 1960-х

Розвиток мережі призвів до перевантаження двох наявних на той час тролейбусних депо. Тож було збудовано нове тролейбусне депо в нашому районі, на вулиці Святослава Хороброго, 14. відкрито тролейбусне депо, що отримало №3, до нього вулицями Святослава Хороброго, Вінницькою (у один бік), Федора Ернста (у один бік) відкрито лінію. Невдовзі лінією вулицею Святослава Хороброго від Севастопольської площі до тролейбусного депо відкрито маршрут Д. Лінії вулицями Вінницькою та Ернста використовувалися виключно як службові для заїзду/виїзду тролейбусів в/з депо і ніколи не мали маршрутного руху.

Тролейбусне депо №3. 1981 рік

1975 року розпочато подовження лінії трамвая вулицею Борщагівською та проспектом Любомира Гузара. Це спричинило зміни в організації тролейбусного руху. Тож 23 липня 1975 відкрито лінію вулицею Миколи Голего (у один бік), а також тимчасову лінію вулицею Ніжинською. На вулиці Борщагівській від вулиці Ніжинської до вулиці Гарматної лінію закрито.

23 грудня 1976 року закрито лінію проспектом Любомира Гузара, а також тимчасову лінію вулицею Ніжинською. На частині вулиці Борщагівської (від Індустріального мосту до вулиці Гарматної) відновлено лінію, але лише в один бік, в бік Індустріального мосту.

1 липня 1977 року відкрито лінію вулицею Гарматною та Індустріальним провулком (обидві в один бік), проспектом Відрадним, сюди подовжено маршрут №21. 1981 року цією лінією пішов маршрут №27, що сполучив станцію метро "Петрівка" (нині "Почайна") та масив Відрадний).

1 жовтня 1986 року відкрито лінію вулицями Смілянською, Ушинського, Донецькою (в один бік), лінією пішов маршрут №8.

1995 року – лінію вулицями Федора Ернста та Івана Пулюя, маршрут №21.

Кінцева зупинка тролейбусів "Вулиця Кадетський Гай". Сучасне фото. Автор фото Олександр Михайлик

У 2000-2001 існувала тимчасова лінія вулицею Левка Мацієвича на час реконструкції Севастопольської площі, маршрути №21, 22

Схема тимчасової лінії. Газета "Добра новина", 2001, №8

22 серпня 2001 – відкрито лінію вулицями Василя Липківського, Солом’янською, Романа Ратушного, Івана Огієнка, Георгія Кірпи (в один бік), Січеславською, маршрут №9

23 серпня 2003 – відкрито лінію вулицею Протасів Яр, маршрут №40

28 травня 2004 – відкрито лінію проспектом Валерія Лобановського, маршрут №42.

У жовтні 2011 року відкрили лінію кінцевою частиною Відрадного проспекту та вулицею Пост-Волинською до залізничної станції Київ-Волинський. Наразі це найновіша за часом відкриття тролейбусна лінія в нашому районі.

Тролейбусна лінія вулицею Пост-Волинською

Станом на осінь 2024 року вулицями Солом’янського району пролягають такі маршрути тролейбусів:

• №4, 5, 7 - Берестейським проспектом (непарний бік від Політехнічного провулку до станції метро "Берестейська" - Солом’янський район)
• №8, 9к, 17, 19, 22к, 33, 35, 40, 40к – проспектом Повітряних Сил
• №42 – проспектом Валерія Лобановського
• №17, 19, 22к, 30, 42 – Чоколівським бульваром
• №22к, 27, 30, 42 – вулицею Вадима Гетьмана
• №27 – Відрадним проспектом, вулицею Гарматною, Борщагівською, Індустріальним провулком
• №17, 19 – вулицями Авіаконструктора Антонова, Лондонською, Єреванською, Генерала Воробйова
• №8 – вулицями Смілянською, Ушинського, Донецькою
• №8, 9к, 22к, 30, 35, 40, 40к – вулицями Святослава Хороброго, Федора Ернста, Івана Пулюя
• №3, 40, 40к – вулицею Солом’янською
• №9к – вулицями Івана Огієнка, Георгія Кірпи, Січеславською
• №3, 9к – вулицею Митрополита Василя Липківського
• №3 – вулицею Романа Ратушного

Бібліографія:

• Електротранспорт України. Енциклопедичний довідник / С. Тархов, К. Козлов, А. Оландер. – К.:ВАРТО, 2010.
• Київський тролейбус / К. Козлов, С. Машкевич. – К.:«КИЙ», 2009.

Про історію інших видів громадського транспорту району: трамвай, метрополітен та автобус.

Історія Солом'янського району на сторінках газет. Завод "Більшовик"

Чергова публікація циклу – стаття Павла Позняка з фото Сергія П'ятерикова "Завод "Більшовик", опублікована в газеті "Прапор комунізму" у 1980-х роках.

Статтю присвячено заводу "Більшовик" (історично Гретера і Криванека, нині Перший Київський машинобудівний).

Оригінал статті зберігається у фондах Центральної бібліотеки Солом'янки імені Григорія Сковороди. Зацифровано взимку 2024 року.

Історія залізничного вокзалу. Відомий залізничний вокзал

7 листопада 1927 року було урочисто закладено будівництво нової споруди залізничного вокзалу в Києві. Його споруджували за проєктом архітектора Олександра Вербицького та за участі архітектора Павла Альошина, затвердженим 1928 року.

Закладна дошка залізничного вокзалу. 1927 рік

У 1927-1929 роках тривали підготовчі роботи – зміцнювали грунт, розширювали площу. Наступні фото – 1929-1931 роки, на яких закарбовано вокзал у процесі спорудження.

Вартість робіт першої черги склала 7,5 млн. карбованців. Обсяг вокзалу – 209 тис. кубічних метрів.

Завершено та відкрито будівлю 23 лютого 1932 року. На наступному фото – щойно споруджена будівля вокзалу. Її було розраховано на те, щоб приймати 72 пари потягів щодня та 40 тисяч пасажирів (36 тисяч далекого і 4 тисячі близького слідування). Потоки пасажирів було розділено – ті, що прибували, виходили з платформ тунелем, ті, що від'їжджали – йшли переходами на перон.

Будівлю було споруджено у незвичайному поєднанні стилю конструктивізму та українського бароко. Інтер'єр вокзалу був стриманим, без жодних оздоб. Його зорово підсилювали арки.

1936 року до вокзалу прокладено тролейбусну лінію. Паралельно діяла й трамвайна.

Під час Другої світової війни, 1941 року, будівля зазнала пошкоджень – було вибито вікна, пошкоджено дах. Проте вціліла. Німці за часів окупації відновили дах, вставили розбиті вікна. При відступі з міста восени 1943 року вони намагалися підірвати будівлю. Вона вдруге вціліла, але позбулася вікон та частини даху.

Протягом 1945-1949 років будівлю вокзалу відновлено за проєктом архітектора Георгія Домашенка, який свого часу був учнем Олександра Вербицького. Якщо зовні споруда не зазнала значних змін, то всередині її було декоровано цілковито в стилістиці сталінського неокласицизму. В торці парадних сходів з'явилася статуя Леніна.

1950 року зі станції вирушив перший електропоїзд за маршрутом Київ-Боярка – це була перша електрифікована ділянка залізниці. 1957 року перший електропоїзд прибув і зі сходу, зі станції Бровари.

Протягом 1954-1955 років поряд споруджено будівлю приміського вокзалу. Прокладено підземні тунелі з Вокзальної площі на платформи.

1960 року до будівлі Приміського вокзалу прибудовано наземний павільйон станції метро "Вокзальна", яку було відкрито 6 листопада того ж року.

У 1967-1969 роках споруджено навіс над першою платформою, а також пішохідну галерею до 10-ї колії шириною 24 метри (замість двох галерей, які перед тим доходили лише до 4-ї платформи).

У 1978-1980 роках було реконструйовано головний вестибюль вокзалу. 1996 року закрито трамвайний рух до вокзалу вулицею Симона Петлюри.

Вокзальна площа. 1979 рік

2001 року проведено одну із найбільших за всю історію реконструкцій вокзального комплексу. Було демонтовано статую Леніна. Споруджено західний підземний перехід, тож демонатовано старий міст із дерев'яним настилом, що сполучав Вокзальну площу із Залізничною колонією.

Лише за 6 місяців споруджено будівлю Південного вокзалу, сполученого із Центральним критим надколійним конкорсом. На площі перед Південним вокалом за проєктом архітектора Романа Сивенького споруджено церкву св. Георгія.

Окрасою Центрального вокзалу є вишукані люстри під стелею, а також панно із зображенням визначних пам'яток Києва.

За даними 2020 року, щорічно вокзал обслуговує 23,5 млн. пасажирів. 21 лютого 2023 року на платформі №1 встановлено знак "0 км". Відтепер відлік початку відстаней на залізниці буде здійснюватися від Києва (старий відлік йшов від москви). 15 вересня 2024 року вокзал отримав статус пам'ятки архітектури місцевого значення.

Фотолітопис історії бібліотеки. Утворення єдиної централізованої бібліотечної системи. Відділ україніки (1980-1990-ті)

1985 року перша директорка бібліотеки Євдокія Ільченко виходить на пенсію. Другою за ліком керівницею стає Орися Чухрій, яка очолюватиме заклад до 2016 року.

Далі ми мовою фото розповімо про життя книгозбірні в цей період. Усі фото – з фондів нашої бібліотеки, які ми зацифрували протягом осені 2024 - зими 2025 років.

Вхід до бібліотеки. 1980-і роки

Колектив бібліотеки. 1996 рік. В центрі посередині Орися Чухрій

За час її керівництва також відбувається багато знакових подій. 1 січня 1987 року утворено єдину Централізовану бібліотечну систему Залізничного району. Тоді до 6 дорослих додалися 4 дитячих (+ 1 бібліотека-філія).

У 1980-х роках в бібліотеці діє дискусійний клуб "Співбесідник", гостями якого були відомі люди.

На фото – філософ Мирослав Попович, депутат Леонід Ємець та священник Олександр Кубеліус.

1991 рік – відновлення Незалежності України. При бібліотеці створено народознавчо-етнографічний клуб "Народна криниця", який відтворює національні традиції, звичаї та обряди. Реліквією є мальований художником альбом великого формату із доданими фото, де зафіксовано усі 16 засідань клубу (1991-1993 роки). Очолила клуб тодішня завідувачка абонементом Світлана Гула.

Діяльності клубу ми присвятимо окремий допис, а тут покажемо окремі аркуші цього неоціненного альбому.

1992 року при бібліотеці засновано єдиний в Києві відділ україніки. Він тривалий час існував за адресою вулиця Преображенська, 16. Фонд наповнився унікальними виданнями, які передала українська діаспора Канади та США. А ще відділ повертав забуті та замовчувані імена "шістдесятників", дисидентів, учасників руху опору, представників "розстріляного відродження".

Попередні дописи з літопису бібліотеки: Початок історії, 1960-1970-ті, Утворення ЦБС.

Далі буде

Легенди Солом'янські. Мисливці на мамутів у місцевості Протасів яр. Частина 3. Історія виринає вдруге

Пропонуємо вам, дорогі читачі, третю частину легенди, присвяченої стоянці давніх мисливців на мамутів, яка існувала близько 20 тисяч років у теперішній місцевості Протасів яр. А саме її другій знахідці на початку XX століття. 

Історія виринає вдруге

Минуло ще 30 років.

Залізницю вирішили розширити – поряд мали збудувати велику товарну станцію. Знову почалися земляні роботи.

Робітники копали, працюючи майже без перепочинку. Лопати ритмічно вгризалися в землю, піт стікав по засмаглих спинах.

– Ох, і натрудили нас… – буркнув один із чоловіків, витираючи лоба.

– Ще трохи, і до вечері! – підбадьорив другий.

– Ага, ще трохи… – озвався третій, втикаючи лопату в ґрунт. – Ой!

– Що таке? – підняв голову майстровий.

– Та наче об щось гупнуло… Каменюка якась!

– Ану, копни ще.

Гурт робітників підступив ближче. Відірвалися від роботи, витираючи піт з чола. Один із них нахилився і, розгрібши руками землю, потягнув незрозумілий об’єкт на поверхню.

– Та це ж… кістка!

– Ну! – протягнув старший робітник, узяв її в руки, покрутив. – Така здорова… Може, кінська?

– Дурний ти! Хіба в нас такі коні бувають? – розсміявся хтось із гурту.

– Ой, люди, дивіться! Тут ще є!

З ями стирчали нові уламки кісток. Разом із ними – уламки якогось чорного каміння і сліди попелу.

Робітники замовкли.

– Майстра кликати треба, – нарешті сказав десяцький.

Майстер прибіг швидко, але коли побачив знахідку, розгублено почухав потилицю.

– Оце штука… – пробурмотів він.

– І що робити? – несміливо спитав хтось.

Майстер зітхнув.

– Я ж вам не прохвесор якийсь! Начальство питати треба.

Новина миттю докотилася до керівників.

– Знову ті кістки… – пробурчав один з них, оглядаючи звіт майстра.

– Що, знову?

– Було вже тридцять років тому. Знаходили. Професора навіть викликали.

– І що зробили?

– Та що… Закопали. Залізницю треба було вчасно збудувати.

– А може, цього разу не треба закопувати?

– Запросіть якогось ученого, нехай подивиться.

І в університет відправили звістку.

Звістка долетіла до людини, яка чекала її все життя.

Вікентій Хвойка вже тріумфував, відкривши Трипільську культуру, вже розкопав Кирилівську стоянку мисливців на мамутів. Але коли він почув, що в урочищі Протасів яр знову «якісь кістки знайшли», у нього прискорився пульс.

«Може бути… Може бути ще одна стоянка!»

Йому не терпілося потрапити на місце знахідки. Віз не встиг ще добре зупинитися, а він уже вискочив і кинувся до розкопу.

– Де? Де кістки?

Робітники, що стояли неподалік, перезирнулися.

– Оце ж воно!

Хвойка нахилився, узяв до рук уламок кістки, уважно роздивився. Далі підняв кам’яне знаряддя, провів по ньому пальцем.

– Невже?..

Серце калатало. Він попросив робітників копати далі. Вони не встигли зробити й десяти рухів, як із землі вигулькнуло ще більше кісток, черепки, залишки багаття.

Хвойка встав, витер руки.

Він знав відповідь.

– Це стоянка, – тихо сказав він.

– Що? Яка стоянка? – перепитав десяцький.

– Стоянка давніх людей. Мисливців.

Робітники мовчки переводили погляди з нього на яму.

– І що? – нарешті спитав Гнат.

– Це… це було... двадцять тисяч років тому.

– Ой лишенько… – простогнав хтось.

– Ну й ну…

– І що, тут люди були?!

– Були. Тут жили. Тут горіло вогнище. Тут вони їли, готували зброю, полювали.

– І кого ж вони тут полювали? – з цікавістю спитав робітник.

– Мамутів.

Настала пауза.

– Ото ж бо й воно… – нарешті озвався Гнат, зважуючи слова. – Я ж казав, що не кінська кістка!

– Та яка там кінська, тут на три коні буде!

– От би нам таку худобину!

Хвойка усміхнувся, але погляд його все ще був прикутий до розкопу.

Це була сенсація.

Він знайшов другу стоянку мисливців на мамутів у Києві.

Вікентій Хвойка після цієї знахідки вирішив опитати старожилів Протасового яру. Його вразило, коли кілька літніх селян підтвердили: ще тоді, як «клали чавунку», тут знаходили якісь старовинні кістки.

Один з дідків, зморшкуватий, з важкими натрудженими руками, почухав потилицю, згадуючи:

– Ой, було таке, було... Я тоді якраз пішов підробити. Копаю, значить, а воно – гуп! Заступ об шось тверде. Думав – камінь, копнув далі, а воно кістка! Витягли ще одну, ще… Думали, коров’ячі, бо здоровенні. А тоді сказали… ото… як же воно?.. – старий на мить замислився, почухав підборіддя, втупившись у землю. – Шось на «ма» ніби…

– Мамутів, – спокійно підказав Хвойка.

– Ага! – зрадів дід. – От-от, мамути! Так і сказав тоді той… як його… прохвесор, шо приїздив. Подивився, поколупав у землі паличкою, похитав головою та й каже, шо давнє воно, страшенно давнє!

– А далі що? – зацікавлено спитав Хвойка, нахиляючись ближче.

– Та що…та й… закопали назад, – старий махнув рукою, наче відганяючи непотрібний спогад. – Бо ж чавунку там прокладали, роботи було по вуха! Не до кісток їм було.

– Ех, шкода, – зітхнув Хвойка, але в голосі його вже тремтіло хвилювання. Адже тепер не було сумнівів – вони справді знайшли ще одну стоянку давніх мисливців на мамонтів!

Він ретельно занотував усе, а згодом описав знахідку у своїх працях. Так про стоянку стало відомо світові. А старий селянин ще довго згадував той день і при кожній нагоді хвалився сусідам:

– А знаєте, що я колись знайшов? Мам… мам... утових кісток цілу купу! І оце вам не брехня!

Відтоді минуло понад сто років.

Протасів яр, що колись ховався серед пагорбів, тепер став частиною великого міста. Де колись бігли вузькі стежки між хатами-мазанками, тепер простягнулася широка траса. Гудуть тролейбуси, мчать автівки.

Та якщо піднятися трохи вище вуличкою Городньою, відійти від шуму дороги, зупинитися на схилі й поглянути вниз, можна побачити те, що залишилося від старого поселення. Поодинокі старі хати все ще стоять, ніби охоронці пам’яті про минуле.

Озирніться довкола.

Заплющте очі.

І вам здасться, що місто зникає, а крізь час проступає інший світ…

Пагорби знову стають дикими, яри знову наповнюються таємничими тінями. Внизу, де зараз дорога, горить вогнище. Навколо нього – люди, їхні фігури тремтять у світлі полум’я.

Раптом здалеку чується важкий тупіт.

Земля здригається.

У повітрі лунає рев, що летить крізь тисячоліття.

Це мамути.

Вони йдуть на водопій… як і тоді, двадцять тисяч років тому.

Зелені легені Солом'янського району. Парк "Орлятко"

Всередині великого кварталу, обмеженого вулицями Аттили Могильного, Миколи Василенка, Гарматною та бульваром Вацлава Гавела, розташований парк "Орлятко". Це 14-й квартал масиву Відрадний, який є одним із найбільш вдалих прикладів мікрорайонної концепції організації простору – адже в ньому є парк площею 9,65 га зі ставком. Озеро природного походження, зафіксоване ще на плані околиць Києва 1850-1860-х років, топографічній карті 1897 року.

Парк "Орлятко". 1965 рік

Озеро в парку "Орлятко"

На місці парку до кінця 1950-х років існувало овочеве господарство та великі фруктові сади, що забезпечували городиною вище керівництво радянської України. Датою відкриття є 1960 рік.

2015 року парк було реконструйовано. Він пейзажний, з елементами регулярного стилю. Ростуть листяні породи дерев – чорні та білі тополі, берези, верби, каштани, клени. Є окремі фруктові дерева – залишки садів, що росли на цьому місці.

Зниклі вулиці Солом'янського району. Зниклі вулиці селища Першого травня та Першотравневого масиву

Продовжуємо рубрику, в якій розповідаємо про всі зниклі вулиці, які існували в нашому районі.

Восьмий і передостанній допис нашого циклу – зниклі вулиці селища Першого Травня та Першотравневого масиву.

Селище Першого Травня втратило майже всю первісну забудову і формально, більшість вулиць. Втім, більшість вулиць існують, але вже як безіменні проїзди. Тож формально зникло 4 вулиці. Реально ж повністю зникло 2 вулиці. Інші 2 нині – безіменні проїзди.

Далі докладно розповімо про ці вулиці.

Селище Першого Травня

Вулиця Кооперації. Пролягала від Повітрофлотського проспекту (нині проспект Повітряних Сил) до Соціалістичної вулиці (нині вулиця Левка Мацієвича).

Виникла наприкінці 1920-х – на початку 1930-х років під такою ж назвою. Офіційно ліквідована і вилучена з усіх довідкових даних у 1970-х роках у зв'язку зі знесенням забудови селища Першого травня. Однак фактично існує й дотепер у вигляді безіменного проїзду, що сполучає вулицю Левка Мацієвича з проспектом Повітряних Сил.

Піонерська вулиця. Пролягала від вулиці Авіації (нині вулиця Авіаконструктора Антонова) до Соціалістичної вулиці (нині вулиця Левка Мацієвича).

Вулиця виникла наприкінці 1920-х – на початку 1930-х років під такою ж назвою, з 1944 року – Гребінківська вулиця (фактично продовжувалося використання попередньої назви).

З початку 1980-х років офіційно ліквідована, насправді ж відтоді має назву вулиця Янки Купали.

Щодо колишньої вулиці Янки Купали, яка пролягала від Повітрофлотського проспекту (нині проспект Повітряних Сил) до Соціалістичної вулиці (нині вулиця Левка Мацієвича).

Виникла у 1920-ті роки під назвою Ніжинська. З 1926 року мала назву вулиця Лукашевича, назву підтверджено 1944 року (згодом на честь Миколи Лукашевича було названо теперішню вулицю Івана Огієнка). 1952 року отримала назву на честь білоруського поета і драматурга Янки Купали.

На початку 1980-х років її назву було перенесено на тодішню вулицю Піонерську, а колишня вулиця Янки Купали існує у вигляді безіменного проїзду, що сполучає вулицю Левка Мацієвича з проспектом Повітряних Сил.

Секторна вулиця. Пролягала від Повітрофлотського проспекту (нині проспект Повітряних Сил) до вулиці Авіаконструктора Антонова (на той час – вулиця Авіації).

Вулиця виникла наприкінці 1920-х – на початку 1930-х років під такою ж назвою. Ліквідована наприкінці 1970-х років у зв'язку зі знесенням забудови селища Першого травня.

Нині кінцева частина вулиці існує як безіменний проїзд, що виводить Соціалістичну вулицю до вулиці Авіаконструктора Антонова, початкова частина – як пішохідна доріжка, що сполучає проспект Повітряних Сил та вулицю Левка Мацієвича.

Транспортна вулиця. Пролягала від вулиці Кооперації до Піонерської вулиці.

Вулиця виникла наприкінці 1920-х – на початку 1930-х років під такою ж назвою. Офіційно ліквідована 1977 року у зв'язку зі знесенням забудови селища Першого Травня.

Першотравневий масив

Він втратив 1 вулицю, фактично ж вона лише втратила назву, але існує фізично як безіменний проїзд.

Вулиця Академіка Кіпріанова. Пролягала від вулиці Юліуса Фучика (нині вулиця Карела Чапека) до вулиці Петра Ніщинського.

Вулиця виникла у середині XX століття під назвою Курський провулок. Назву вулиця Академіка Кіпріанова (на честь радянського вченого-хіміка Андрія Кіпріанова) отримала 1976 року. Назва вулиці була скасована 1977 року.

Колишня вулиця Академіка Кіпріанова – нині дворовий проїзд, що простягається від вулиці Ніщинського паралельно вулиці Генерала Воробйова. Будинки приписані до вулиці Ніщинського.

У 4-му корпусі КПІ ім. Ігоря Сікорського відкрито меморіальні дошки двом студентам-героям — Олегу Кубею та Олександру Чухну

Студент кафедри фізичної хімії хіміко-технологічного факультету (ХТФ) Олег Кубей (14.11.2001–29.12.2023) з початком повномасштабного вторгнення пішов добровольцем до лав тероборони. Воював у найгарячіших точках фронту, отримав звання молодшого сержанта. Загинув 29 грудня 2023 року на Херсонщині під час виконання бойового завдання. Нагороджений почесною відзнакою Головнокомандувача ЗСУ «Золотий хрест» та орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Студент факультету біотехнологій і біотехніки (ФБТ) Олександр Чухно (14.06.1992–13.10.2024) ще 2014 року став на захист Батьківщини й воював дотепер. Лейтенант Національної гвардії, командир піхотної роти 4-ї оперативної бригади «Рубіж». Нагороджений орденом «За мужність». Загинув 13 жовтня 2024 року на Луганщині, прикриваючи відхід свого підрозділу.

Вічна слава й низький уклін Героям!

Історія громадського транспорту Солом'янського району. Історія трамвайного руху

Життя сучасного міста неможливо уявити без громадського транспорту. Трамваї, тролейбуси, автобуси, метрополітен, міська залізниця щодня перевозять мільйони пасажирів. Важко повірити, що в Києві перша спроба запровадити громадський транспорт як явище датована лише 1879 роком. Тоді в місті нетривалий період курсували омнібуси декількома міськими маршрутами.

І лише 30 липня (11 серпня) 1891 року в місті було відкрито першу лінію кінного трамвая. А вже 1 (13) червня 1892 року розпочалася історія електричного трамвая.

1 вересня 2024 року виповнилося 130 років з дня, відколи територією сучасного Солом’янського району проїхав перший електричний трамвай, започаткувавши історію громадського транспорту.

Того дня – 20 серпня за стрим стилем (1 вересня за новим) було відкрито рух Вокзальною лінією. До залізничного вокзалу, який є в межах нашого району, поїхали вагони електричного трамвая, що сполучили вокзал із Бессарабською площею. І хоча нашим районом в сучасних межах пролягла лише кінцева зупинка біля вокзалу (1908 року лінію було подовжено до того місця, де нині Приміський вокзал), саме цю дату (1 вересня 1894 року) вважаємо точкою відліку історії громадського транспорту в нашому районі. Ця лінія існувала до 1996 року.

Трамваї біля залізничного вокзалу, 1920-і роки

Повноцінна ж лінія, що вже пролягала на великій протяжності в межах району, була відкрита 5 (17) жовтня 1899 року непарним боком Брест-Литовського шосе (нині Берестейський проспект). Того дня розпочався рух Політехнічною лінією трамвая, що сполучила Бессарабку та Політехнічний інститут, який тоді саме споруджувався.

Трамвай на Політехнічній лінії

1910 року було запроваджено нумерацію трамвайних ліній, Політехнічна лінія отримала №6 (Бессарабка – Польова). Саму лінію 1924 року було подовжено – зроблено переїзд через Брест-Литовське шосе біля вулиці Польової та долучено до неї колишню окрему Святошинську лінію. Лінія проходила за межами району. У 1930-х роках лінією ходили маршрути №5 та 7, до кінця 1930-х додався №30. Під час Другої світової війни рух періодично переривався, з 7 січня 1944 року працював без перерв у роботі. Лінію було закрито 2 вересня 1978 року, а колії демонтовано.

Третьою за часом відкриття трамвайною лінією в нашому районі стала приватна Кадетська. Влітку 1908 року підприємцем Давидом Марголіним розпочато будівництво ще однієї приватної лінії – Кадетської, що пролягла від Тріумфальних воріт (нині Повітрофлотський шляхопровід) Кадетським шосе в район Кадетського корпусу (нині будівля Міністерства оборони, сама ж лінія закінчувалася дещо далі).

Трамвай на Кадетській лінії

Рух було відкрито 27 липня (9 серпня) 1908 року, протяжність становила близько 1,5 версти. Власних вагонів лінія не мала – щодня один з київських трамвайних парків висилав на лінію один вагон, так само лінія не мала власної електричної підстанції, тож отримувала електроенергію від загальноміської мережі.

31 серпня (12 вересня) 1915 року Кадетська лінія перейшла у власність міста. До цього року також відносяться проєкти продовження лінії далі в бік Чоколівки.

У 1916 році силами близько 150 військовополонених все ж було збудовано продовження до Артилерійського училища (нині Національний Університет оборони на Солом'янській площі), яке відкрито 24 листопада (7 грудня) 1916 року.

Друге продовження лінії в район селища Чоколівка (поблизу теперішньої Севастопольської площі) було відкрито у 10 квітня 1918 року. Після цього протяжність склала 3,2 версти (бл. 3,5 км). На лінії майже завжди курсував один вагон (зрідка два). Через енергетичну кризу рух періодично переривався – у липні та серпні 1918 року. З 27 серпня 1918 року лінія працювала регулярно.

Лінія припинила своє існування 1919 року. Колії було демонтовано у другій половині 1920-х років.

Четвертою за ліком стала лінія на Солом’янку, відкрита 15 листопада 1923 року. Сюди вулицею Липківського (тоді Ігнатьєвська, згодом Урицького) було подовжено лінію маршруту №8. Кінцева була біля Артилерійської школи (нині Солом’янська площа). Лінія була одноколійною, з роз’їздами.

15 січня 1967 року лінію було подовжено до Залізничного масиву вулицями Солом’янською та Волгоградською (нині Романа Ратушного) та перетворено на двоколійну. На Залізничному масиві було споруджено розворотне кільце на дві колії та з тупиком для відстою вагонів. До середини 1980-х лінією ходив маршрут №8, на якому з 1959 року працювали лише двосторонні вагони (на протилежній кінцевій зупинці "Університет" був тупик), з середини 1980-х від Палацу Спорту до Залізничного масиву відкрили маршрут №5. 15 грудня 1987 року маршрут №8 було закрито, залишився лише маршрут №5.

Лінію вулицями Василя Липківського, Солом’янською та Романа Ратушного закрито 1 червня 2001 року та невдовзі демонтовано. З 22 серпня 2001 року трасою колишнього трамвайного маршруту було відкрито тролейбусний маршрут №3.

П’ята за ліком лінія (і наразі найстаріша з тих, що діють у районі) була відкрита при забудові масиву Відрадний. 1 січня 1961 року було відкрито лінію від Залізничного пересічення (нині станція метро «Берестейська») вулицями Високовольтною (нині Миколи Василенка) та Високовольтним бульваром (нині бульвар Вацлава Гавела) до Медмістечка. Сюди пішли маршрути №7 та 15. 11 лютого 1963 року лінію подовжено до зупинки Кисневий завод (згодом Автогенний завод, нині Відрадний проспект) де споруджено велике розворотне кільце на 3 колії. З 1982 року й донині лінією курсують маршрути №14 та 15.

Шоста й наразі найновіша трамвайна лінія – швидкісний трамвай, що пролягає вулицею Борщагівською та проспектом Любомира Гузара. Вона була прокладена у декілька етапів і стала швидкісною не одразу. Найстаріша частина лінії – від Медмістечка до залізничної станції Борщагівка, була відкрита ще 13 лютого 1968 року. Нею курсували маршрути №17 та 18.

1 лютого 1975 року вулицею Борщагівською до тимчасової кінцевої Редукторний завод (неподалік Індустріального шляхопроводу) було прокладено трамвайну лінію та відкрито маршрут №3. Лінія закінчувалася тупиком, тому на ній працювали двосторонні вагони.

1 січня 1977 року відкрито продовження лінії проспектом Космонавта Комарова (нині Любомира Гузара) до Медмістечка, де нова лінія була з’єднана із вже наявною, відкритою 1968 року. Тож на перетині було споруджено шляхопровід, трамвайні лінії відтоді пролягають у двох рівнях. Лінією пішли маршрути №1 та 3. На них від початку працювали лише нові чехословацькі трамваї Tatra T3.

З 31 грудня 1978 року лінія почала працювати у швидкісному режимі. На ній було встановлено системи сигналізації та автоматичного регулювання швидкості.

В межах району було відкрито такі станції швидкісного трамвая: "Політехнічна", "Польова" (з 2020 року – "Олекси Тихого"), "Індустріальна", "Гарматна" (з 2003 – "Національний авіаційний університет"), "Героїв Севастополя" (з 2024 – "Академіка Шалімова"), "Івана Лепсе" (з 2018 – "Вацлава Гавела").

9 червня 2007 року розпочалася реконструкція лінія швидкісного трамвая. 10 жовтня 2008 року закрито ділянку між станціями "Політехнічна" та "Івана Лепсе". Тож було відновлено закриту ще 1978 року сполучну лінію від бульвару Івана Лепсе (нині Вацлава Гавела) до проспекту Космонавта Комарова (нині Любомира Гузара), рух якою відкрито 13 жовтня 2008 року. Нею від вулиці Старовокзальної через вулиці Дмитрівську, Дегтярівську, Миколи Василенка та бульвар Івана Лепсе пішли трамваї маршрутів №1 та 3.

13 червня 2009 року було закрито ділянку від бульвару Івана Лепсе до станції "Гната Юри" у Святошинському районі. Рух трамваїв повністю припинився, замість нього було запущено тимчасові автобусні маршрути.

Було повністю замінено колії, змонтовано нові опори, натягнуто контактну мережу, встановлено освітлення, нову огорожу та частково шумозахисні екрани вздовж лінії.

23-27 жовтня 2010 року було відкрито реконструйовані станції швидкісного трамвая в межах Солом’янського району. Лінією відновлено рух маршрутів №1 та 3.

У вересні 2016 року рух трамваїв знову було закрито на реконструкцію і відновлено лише 11 грудня 2017 року.

З 22 червня 2019 року до 30 вересня 2019 року рух трамваїв №1 та №3 було призупинено через перший етап реконструкції Борщагівського шляхопроводу.

Замість них курсували автобуси за маршрутом №3Т (Кільцева дорога - вул. Старовокзальна) та №4 (вул. Симиренка - вул. Старовокзальна).

З 30 вересня 2019 року швидкісний трамвай працює, на ньому як і раніше діють маршрути №1 та 3. Відбулося повне оновлення рухомого складу, на маршрутах працюють лише сучасні трамваї з низьким рівнем підлоги.

Про історію інших видів громадського транспорту району: тролейбус, метрополітен та автобус.