Читаємо історію мікрорайону Чоколівка в історіях людей, вулиць, будівель...

"Читаємо історію мікрорайону Чоколівка в історіях людей, вулиць, будівель..." - робота бібліотеки імені І.Багряного в рамках загальносистемного конкурсу професійної майстерності на кращу літературно-краєзнавчу відеоподорож Солом'янкою "ПРОЧИТАННЯ ВУЛИЦЬ".

"Батиєва гора"

"Батиєва гора" - робота бібліотеки імені М.Бажана в рамках загальносистемного конкурсу професійної майстерності на кращу літературно-краєзнавчу відеоподорож Солом'янкою "ПРОЧИТАННЯ ВУЛИЦЬ".

"Солом'янка Івана Світличного"

"Солом'янка Івана Світличного" - робота бібліотеки імені І.Світличного в рамках загальносистемного конкурсу професійної майстерності на кращу літературно-краєзнавчу відеоподорож Солом'янкою "ПРОЧИТАННЯ ВУЛИЦЬ".

Бібліотекарі пропонують здійснити відеоподородорож місцями, які пов'язані із життям відомого українського літературознавця, мовознавця, літературного критика, поета, перекладача Івана Світличного.

«Відеоподорож бульваром Вацлава Гавела»

«Відеоподорож бульваром Вацлава Гавела» - робота бібліотеки естетичного виховання імені О.Довженка в рамках загальносистемного конкурсу професійної майстерності на кращу літературно-краєзнавчу відеоподорож Солом'янкою "ПРОЧИТАННЯ ВУЛИЦЬ".

У своїй роботі «Відеоподорож бульваром Вацлава Гавела» бібліотека пропонує глядачеві дізнатися цікаві факти про бульвар Вацлава Гавела, який знаходиться у Солом’янському районі нашої столиці, а також переглянути авторські фотографії, зроблені на бульварі.

Бульвар Вацлава Гавела можна назвати бульваром контрастів, адже це водночас і промислова зона із заводами і підприємствами, і парково-скверна місцевість із великою кількістю тополь та інших дерев, включаючи пишні магнолії, квітів, дитячих майданчиків, і мальовничих доріжок для прогулянок. На бульварі точно є на що подивитися, і чим зайнятися.

Саме так бачать бульвар Вацлава Гавела бібліотекарі. Саме таким вони представляють його глядачеві.

Залізнична колонія

"Залізнична колонія" - робота Центральної районної бібліотеки імені Ф.Достоєвського в рамках загальносистемного конкурсу професійної майстерності на кращу літературно-краєзнавчу відеоподорож Солом'янкою "ПРОЧИТАННЯ ВУЛИЦЬ".

"Чотири пори року на вулиці М. Шепелєва"

"Чотири пори року на вулиці М. Шепелєва" - робота бібліотеки сімейного читання імені О.Гончара в рамках загальносистемного конкурсу професійної майстерності на кращу літературно-краєзнавчу відеоподорож Солом'янкою "ПРОЧИТАННЯ ВУЛИЦЬ".

"Вулиця М.Шепелєва: фотопрочитання"

"Вулиця М. Шепелєва: фотопрочитання" - робота бібліотеки сімейного читання імені О.Гончара в рамках загальносистемного конкурсу професійної майстерності на кращу літературно-краєзнавчу відеоподорож Солом'янкою "ПРОЧИТАННЯ ВУЛИЦЬ".

"Вулиця Преображенська"

"Вулиця Преображенська" - робота бібліотеки "Преображенська" в рамках загальносистемного конкурсу професійної майстерності на кращу літературно-краєзнавчу відеоподорож Солом'янкою "ПРОЧИТАННЯ ВУЛИЦЬ".

"Вулиця Єреванська"

"Вулиця Єреванська" - робота бібліотеки імені М.Реріха в рамках загальносистемного конкурсу професійної майстерності на кращу літературно-краєзнавчу відеоподорож Солом'янкою "ПРОЧИТАННЯ ВУЛИЦЬ".

"Любов до рідної вулиці - почуття особливе! Вона є свідком життя своїх мешканців! Знайомтеся: сьогодення та історія вулиці Єреванська! Пропонуємо віртуальну мандрівку вулицею Єреванською, що знаходиться в Солом’янському районі нашого міста, та яка виникла в 2-й половині 50-х років ХХ століття. Невеличка, протяжністю трішки більше одного кілометра з одностороннім рухом автомобілів, вона потопає у зелені, деякі каштани, клени, берези та ялини давно стали вищими за будівлі, яких на вулиці більше тридцяти. І майже біля кожної впорядковані палісадники з висадженими квіти по сезону. На цій вулиці виросло не одне покоління, і більшість мешканців не поспішають міняти місце проживання, адже тут є все необхідне для життя: садочок, школа, бібліотеки, професійне училище, театр, магазини, поліклініка, банк, пошта, аптеки, кафе, перукарні, зручна транспортна розв’язка. Та головне, ця вулиця наділена особливою атмосферою, тут неймовірно затишно. Потрапляючи на цю вулицю з інших районів, особливо з центральних, це перше на що звертаєш увагу. Тут люди ніби нікуди не поспішають, відсутня зайва метушня. Приємно бачити молодих мам з маленькими дітками, підлітків, які повертаються додому зі шкіл, літніх людей, що розважливо гуляють в скверах та парках. Ця вулиця прекрасна у будь-яку пору року. З історією вилиці Єреванська можна познайомитися за посиланням: http://rerixlib.blogspot.com/2020/10/...

"Олаф мандрує Солом'янкою"

"Олаф мандрує Солом'янкою" - робота бібліотеки імені В.Нестайка в рамках загальносистемного конкурсу професійної майстерності на кращу літературно-краєзнавчу відеоподорож Солом'янкою "ПРОЧИТАННЯ ВУЛИЦЬ".

 

"Прочитання парку Відрадний"

"Прочитання парку Відрадний" - робота бібліотеки №13 в рамках загальносистемного конкурсу професійної майстерності на кращу літературно-краєзнавчу відеоподорож Солом'янкою "ПРОЧИТАННЯ ВУЛИЦЬ".

Вулиця Іскрівська

"Вулиця Іскрівська" - робота бібліотеки імені О.Донченка в рамках загальносистемного конкурсу професійної майстерності на кращу літературно-краєзнавчу відеоподорож Солом'янкою "ПРОЧИТАННЯ ВУЛИЦЬ".

"Духовно спраглі": вулиця сім'ї Ідзіковських

"Духовно спраглі": вулиця сім'ї Ідзіковських - робота бібліотеки імені О.Новікова-Прибоя в рамках загальносистемного конкурсу професійної майстерності на кращу літературно-краєзнавчу відеоподорож Солом'янкою "ПРОЧИТАННЯ ВУЛИЦЬ".

"Там, де починається Солом'янка"

                                                                    

375 тисяч – це багато чи мало? Кого може об’єднати така цифра? Чи може щось викликати особливі емоції у серцях стількох людей?

Так, може. «Солом’янський район» - ці два слова для щонайменше 375 тисяч людських доль є чимось більшим, аніж просто абстрактною назвою адміністративного району столиці.

Це – цитата із новісінької книжки «Там, де починається Солом’янка», яка щойно вийшла друком (і ще манливо пахне друкарською фарбою), виданої Бібліотеками Солом’янки за фінансової допомоги Національної ради жінок України.

Ця книжка – екскурс в минуле Солом’янського району, заснований на дослідженнях архівних документів, історичної літератури та інших джерел. Прочитавши її, кожен отримає відповідь на питання «Де починається Солом’янка»?

"Вулиця Олекси Тихого"

"Вулиця Олекси Тихого" - робота бібліотеки №15 в рамках загальносистемного конкурсу професійної майстерності на кращу літературно-краєзнавчу відеоподорож Солом'янкою "ПРОЧИТАННЯ ВУЛИЦЬ".

Вулиці - німі свідки і хранителі історії наших міст. Багато вулиць названі на честь письменників і поетів, композиторів та історичних діячів. У Києві ви можете потрапити на маленьку вуличку Олекси Тихого. Запрошуємо на цікаву подорож.

"Художники увічнюють моменти..."

"Художники увічнюють моменти..." - робота бібліотеки №11 в рамках загальносистемного конкурсу професійної майстерності на кращу літературно-краєзнавчу відеоподорож Солом'янкою "ПРОЧИТАННЯ ВУЛИЦЬ".

"Солом'янка рідна моя"

"Солом'янка рідна моя" - робота БСЧ імені М.Лермонтова в рамках загальносистемного конкурсу професійної майстерності на кращу літературно-краєзнавчу відеоподорож Солом'янкою "ПРОЧИТАННЯ ВУЛИЦЬ".

Імена, з якими ми живемо. Вулиця Пилипа Козицького

Вулиця Пилипа Козицького - вулиця в Солом'янському районі міста Києва, житловий масив Першотравневий. Пролягає від Єреванської до Уманської вулиці.

Ім’я Пилипа Козицького широко відоме в Україні насамперед музикантам і шанувальникам музики. І як багато діячів української культури, творче становлення яких прийшлося на короткий період українізації 1923-1933 років, він був пов’язаний з Харковом – тодішньою столицею України.

Пилип Омелянович Козицький народився 23 жовтня 1893 року у селі Летичівка (нині в складі міста Монастирище на Черкащині у родині священника. Будучи сином священника, він не мав іншого виходу, як іти вчитися  спочатку в духовну семінарію. Після закінчення семінарії  Пилип Козицький вступив до Київської духовної академії (яку закінчив у 1917 році), потім  - до Київської консерваторії, де вчився до 1920 року у видатного композитора Рейнгольда Глієра, якого вважають основоположником української радянської музики. Роки навчання припали на революцію і політичний калейдоскоп із владами в Україні - Центральна Рада, німці, гетьман, Директорія, червоні, білі, знову червоні, потім Петлюра з поляками тощо), проте навчання він закінчив, причому паралельно викладав у 1918-1924 роках у Київському музично-драматичному інституті імені Миколи Лисенка, а також викладав співи у Першій українській гімназії ім. Т. Г. Шевченка.

Музикознавча діяльність Козицького розпочалася ще в студентські роки фундаментальним дисертаційним дослідженням «Спів і музика в Київській академії за 300 років її існування» (завершив 1917, у рукописі). Розкриваючи визначальну роль цього закладу для розвитку музичної освіти й професіоналізму в Україні й Росії, молодий дослідник методологічно точно визначив здобутки найпродуктивніших просвітницьких етапів його історичного розвитку та стагнацію «пореформеного» (після 1819) звуження сфери освітньої діяльності. Пилип Козицький дослідив формування музичної освіти у братських школах України 16–18 ст. і принципи фахової підготовки у Київській духовній академії музикантів-регентів, співаків, теоретиків та композиторів, діяльність її знаменитого хору і його диригентів. Це дослідження, яке вважали втраченим, віднайдено через 52 р., вже після смерті композитора.

В 1921 році на честь вбитого чекістом Миколи Леонтовича Пилип Козицький створив Музичне товариство імені Леонтовича. І з 1921 по 1928 роки був її керівником.

Козицького, який за соціальним походженням був не тільки «з колишніх», але і з родини священнослужителя, не тільки не таскали постійно до ЧК, але дозволили викладати, а потім очолити у Харкові редакцію журналів «Музика» (1923—1927) і «Музика масам» (1928—1931), але й очолити Вищий музичний комітет Народного комісаріату освіти УРСР. На цій посаді він працював у 1925–1935 роках. Козицькому чи не вперше в історії української музики вдалося стати чиновником від музики, очолити все, що пов’язане з музикою в органі влади — народному комісаріаті освіти. Такий собі музичний бюрократ Пилип Козицький. Адміністративні посади музиканти займали й раніше, але тільки у закладах культури, а тут - наркомат освіти!

Працюючи редактором музичних видань, Пилип Козицький досліджував творчість Миколи Леонтовича, Кирила Стеценка, Бориса Лятошинського, друкуючи матеріали у журналах і викладаючи їх студентам.

Композитор успішно поєднував адміністративно-бюрократичну посада з творчістю та педагогічною діяльністю - читав лекції з історії української музики в музично-драматичному інституті. Саме Козицькому можна завдячувати появою і становленням в Україні мережі музичних шкіл. Цю ідею йому підказав композитор і педагог Василь Барвінський, який намагався запроваджувати її на Тернопіллі, яке в той час було під владою Польщі. Він належав до невеликої генерації молодих українських композиторів, які виступали на впровадження у музику модернізму — Миколи Леонтовича, Кирила Стеценка, Якова Степового.Особливості виховання, різнобічне знання співочих традицій (духов. і світс.) зумовили спрямування творчих інтересів Пилипа Козицького до хорової музики.

Жив Пилип Козицький у славетному будинку «Слово» на вулиці Культури разом з Миколою Хвильовим, Майком Йогансеном, Миколою Кулішем, Остапом Вишнею, Миколою Бажаном, Павлом Тичиною, Лесем Курбасом та іншими діячами розстріляного Відродження.

Син Миколи Куліша Володимир, який після війни емігрував до США, залишив такі спогади про Козицького, з яким Куліші жили в одному під’їзді: «Перший поверх зліва займав Пилип Козицький. Русявий, вище середнього зросту, в окулярах. Жив майже замкнуто. Родина його складалася з дружини невеличкого росту — артистки радіоцентру, малого синка Тараса, над яким трусилася уся родина, та ще й бабуня і дід — батьки Козицького. Родина Козицьких була всіма поважана і спокійно-статечна. Часто можна було чути крізь вікно, яке в літі завжди було відчинене, фортепіанну гру, або спів якоїсь оперної співачки. Оце відчинене вікно на першому поверсі призвело до того, що якось вночі до Козицьких заліз злодій і поцупив золотого годинника, незважаючи на те, що композитор швидко підхопився і погнався за ним. Проте злодія не піймав, бо не здогадався крикнути бодай «Тримайте злодія!».

«Не знаю. Як це трапилось. - пише далі Володимир Куліш. - Козицький раптом розвівся з дружиною і виїхав до Києва».

Від 1935 року Пилип Козицький - викладач Київської консерваторії, а від 1945 року — її професор.

Жив у самому центрі Києва — на вулиці Інститутській, біля зловісного НКВС (тепер Міжнародний культурний центр). В Києві він знов одружився на матері вже тоді відомої юної зірки радянського кіно Гулі Корольової, яка під час війни пішла добровольцем на фронт і загинула.

Наприкінці 1930-х років приятель Козицького відомий скульптор і кінорежисер Іван Кавалерідзе привів його у кіно, де Пилип Омелянович писав музику до фільмів (зокрема до яскраво пропагандистських стрічок Київської кіностудії «Стожари» (1939) і «Кубанці» (1940).

 Пилипу Козицькому вдалося легко пережити «єжовщину», хоча у Харкові він працював під керівництвом страшних «ворогів радянської влади» - наркомів освіти Шумського і Скрипника. 1938 року він навіть очолив Українську державну філармонію, а 1940 року вступив до ВКП(б) — посада зобов’язувала.

Під час війни композитор з родиною евакуювався до Уфи, що говорило про лояльність влади до нього (деяких діячів культури або не вивезли, а розстріляли на місці).

У 1952–1956 роках Пилип Козицький був головою правління Спілки композиторів України.

Музика Козицького ґрунтується на народно-пісенному доробку і пов'язана з традиціями української музичної класики. Він написав опери: «Невідомі солдати» (1934, 2-а редакція «Жан Жірарден», 1937), «За Батьківщину» (1943); кантати — для хору а капела «Пам'яті більшовика» (1951), для дитячого хору «Здрастуй, весно» (1952); для симфонічного оркестру — сюїта «Козак Голота» (1925), поему «Дочка партизана» (написана 1938 року за мотивами музики до однойменного фільму Одеської кіностудії); хори — «Десять шкільних хорів» (1921), «Вісім прелюдів пісень» (1924), диптих «Дивний флот» (1925), «Вісім українських народних новел» (1936); інструментальні ансамблі, твори для фортепіано, романси, пісні, обробки народних пісень і музику до кінофільмів.

Помер Пилип Омелянович Козицький  27 квітня 1960 року у Києві. Похований на Байковому кладовищі (ділянка № 8-а; надгробок — оргскло, граніт; скульптор О. О. Ковальов; встановлений у 1963 році).

 

 

 

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»

Імена, з якими ми живемо. Вулиця Петра Ніщинського

Вулиця Петра Ніщинського - вулиця в Солом'янському районі міста Києва, житловий масив Першотравневий. Пролягає від Повітрофлотського проспекту до Курської вулиці.

Ім'я видатного композитора, фольклориста, педагога і перекладача носить з 1957 року.

Петро Іванович Ніщинський народився 21 вересня 1832 року в селі Неменка Київської губернії (сьогодні Вінницька область) у родині убогого паламаря, який невдовзі помер (майбутньому композитору було на той час лише сім років, а його братові п’ять). Тоді мати, щоби вивести хоч якось дітей "в люди", спродала все майно й подалася до Києва, де влаштувалася прачкою та прибиральницею. Та синів своїх все ж віддала у Києво-Софіївське духовне училище.

Вокальні здібності вісімнадцятирічного семінариста привернули увагу Київського архімандрита Антоніна. У 1850 р., будучи призначеним настоятелем польської церкви в Афінах, він, для підсилення церковного хору, викликає туди молодого талановитого співака.

Так Ніщинський опинився у Греції, а потім по посольських обов’язках Антоніна, побував і в Італії. В Афінах Ніщинський не обмежувався співом у церкві, а вивчав еллінську культуру, мистецтво, вдосконалював знання грецької мови. Перебування в Афінах було значною подією в житті Петра Ніщинського. У 1852 Ніщинський вступає на богословський факультет Афінського університету, але по закінченню обирає не духовну, а педагогічну кар’єру.

Згодом Петро влаштувався викладачем грецької мови в Афінській гімназії, а в 1857 році молодим майстром наук пішов у відставку і повернувся до Петербурга та отримує місце викладача грецької мови в духовній семінарії.

Після лекцій професора М. Костомарова захоплюється українською культурою. Через деякий період Ніщинський повертається до Афін.

Невдовзі сім’я Ніщинських переїхала до Одеси (1860 р.). Десятилітній одеський період виявився і плідним, і водночас неймовірно важким для композитора. З одного боку він не міг знайти постійної роботи впродовж п’яти років і перебивався випадковими заробітками, його сім’я жила у постійних злиднях, з другого боку - незважаючи на скрутні обставини, він надзвичайно активно працює як вчений-філолог (за спеціальністю грецька лінгвістика), як український громадський діяч, і як музикант. Петро Ніщинський - автор підручника з грецької граматики та розвідок про грецьку музику. Особливо важливою у його житті стала зустріч з актором і драматургом М. Кропивницьким, що на початку70-х років виступав в Одесі у Народному театрі. Саме для вистави Кропивницького "Невільник" в 1875 р. (за твором Т. Шевченка "Сліпий") написав свій славнозвісний хор "Закувала та сива зозуля". Це була творча вершина Петра Ніщинського. Пісня "Закувала та сива зозуля" належить до тих класичних зразків української культури, які не підвладні часові. Найвизначніші діячі культури того часу, зокрема М. Лисенко, О. Кошиць, К. Стеценко включали її до концертних програм. Є свідчення, що у виконанні хору "Закувала та сива зозуля" брав участь у 1891 р. видатний російський співак Федір Шаляпін, коли працював в українській трупі Георгія Деркача.

Звертаючись до історії народу, історії запорізького козацтва, він присвячує цій темі талановиті обробки пісень "Козак Софрон", "Ой, гук, мати, гук", "Байда". Крім обробок народних пісень та створення оригінальних хорів, Петро Іванович пише і пісні-романси "Дівчинонько-голубонько", "У діброві чорна галка", які довгий час вважалися народними. Петро Іванович підтримував зв'язки з відомими українськими культурними і громадськими діячами М.Лисенком, М.Кропивницьким, І.Карпенком-Карим, П.Саксаганським, А.Желябовим. та ін.

Не маючи змоги і надалі працювати в Одесі, Петро Ніщинський переїжджає до містечка Ананьїв неподалік Єлисаветграду, де йому вдалося отримати місце викладача державної жіночої гімназії з відносно непоганою платнею. У цій провінції приваблювала також перспектива співпраці з театром корифеїв, що розташувався в Єлисаветграді. В Ананьєві були написані кращі твори композитора – солоспіви "Порада", "Нудьга", тут же в перше будуть виставлені "Вечорниці" вставна дія до драми "Назар Стодоля" Т. Шевченка. В Ананьєві пройшло сім років життя Ніщинського. Вони були надто нелегкими, адже після зловісного Емського указу занепадає українське культурне життя, припиняє творче життя Єлисаветградський театр і єдина розрада, яка залишається – творчість та перекладацька діяльність. Ніщинський перший перекладає "Одіссею" та "Іліаду" Гомера, "Антігону" Софокла українською мовою та "Слово о полку Ігоревім" - грецькою.

Перевіршування Одіссеї - великомасштабного твору – 24 пісні або рапсодії – 12098 віршів вимагали справжнього самозречення, забираючи весь час, що лишався після викладацької роботи. У червні 1887 року П. Ніщинський завершив працю над "Одіссеєю" і представив рукопис до цензурного комітету. У переклад "Одіссеї" П. Ніщинський вклав увесь свій хист і сили, але цензура заборонила її друкувати, що стало початком службових цькувань: після ревізії Одеської другої гімназії, йому закинули незнання грецької мови і перевели на нижчу ставку у Бердянськ.

Морально травмований і хворий, Ніщинський учителював у Бердянську, але його не полишала думка про видання "Одіссеї". В цьому йому допомагав І. Франко, який написав лист до М. Драгоманова, запропонував сам видати "Одіссею" у Львові власним коштом, і ділився своїми враженнями про важливість видання "Одіссеї", яку дуже полюбляв народ України. Переклад "Одіссеї" на малоруську мову, – вважав він, – це справа всезагальна, народна. Право на видання перевіршованої "Одіссеї" Ніщинський подарував львівській "Правді" під псевдонімом Петра Байди. Але особисто для Ніщинського ця публікація прискорила його катастрофу. Царський уряд не міг пробачити йому це видання українською мовою, з’явилось розпорядження про звільнення його з роботи.

Останні роки свого життя Петро Іванович жив вдівцем в однокімнатній, холодній одеській квартирі. В 1896 році композитор всю зиму хворів. Усвідомивши, що життєві сили залишають його, на початку березня, зібравши свої речі, він виїхав на Поділля до дочки. В дорозі, очевидно, стався інсульт. Паралізованого Петра Івановича привезли до дочки в село Ворошилівка (тепер Тиврівський р-н), де через два дні, 4 березня, він і помер.

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»

Імена, з якими ми живемо. Вулиця Вадима Гетьмана

Вулиця Вадима Гетьмана - вулиця в Солом'янському районі міста Києва, місцевості Казенні дачі, Караваєві дачі. Пролягає від проспекту Перемоги до залізничного шляхопроводу. 

Ім'я одного із засновників української банківської системи й національної валюти України - гривні носить з 2005 року.

Гетьман Вадим Петрович народився 12 липня 1935 року в селі Снітин Лубенського району Полтавської області в родині сільських вчителів-філологів. Батько Петро Трохимович і мати Ніна Леонтіївна працювали у місцевій школі. Після закінчення Снітинської семирічної школи, Вадим Гетьман навчався в Литвяківській середній школі.

Після закінчення школи в 1952 році В. Гетьман вступив до Київського фінансово-економічного інституту. До цього навчального закладу він вступив випадково, тому що хотів вступити до іншого. Ось я про цей випадок згадувала дружина Вадима Гетьмана Валентина Панасівна:

"Вадим був особистістю. Закінчив десять класів зі срібною медаллю, одну четвірку з мови поставив батько, який у нього викладав. Найбільше в школі він любив географію і мріяв об’їздити цілий світ. Тому і вступав на географічний факультет до Київського університету імені Т.Г.Шевченка. Три іспити склав на п’ятірки, а на останньому йому поставили четвірку. За набраними балами він проходив в університет, але екзаменаційна комісія за однакової кількості балів у першу чергу відбирала дітей робітників і селян. Отже, Вадимові як вихідцю із сім’ї інтелігенції відмовили. Він був дуже засмучений, не уявляв, як повернеться в рідне село... І Вадим вирішив піти до міністра освіти. Секретарка, звичайно, його не пропускала. Але молодий Гетьман надії не втрачав і з приймальні не поспішав. І таки дочекався, коли вийшов міністр. Вадим розповів йому про свою історію вступу. "Що ж мені з тобою робити? – запитав міністр. – Ось, в Одеському борошномельному інституті недобір"... Вадим не погодився, і тоді міністр зателефонував до Київського фінансового економічного інституту (нині – КНЕУ). На той час туди в основному дівчата вступали, для хлопців то був непрестижний вуз. Але Вадим погодився, хоча в той же день треба було скласти ще усний екзамен з математики. Здавалося б, усе, що міг, міністр зробив. Та Вадим не поспішав іти з кабінету. "Мій друг, - каже – точнісінько в такій ситуації". І почав просити за друга. Тож довелося міністру просити ректора прийняти іспит у двох. Словом, обидва хлопці склали математику на п’ятірки і стали студентами".

У 1956 році юнак закінчив факультет фінансів Київського фінансово-економічного інституту. Цього ж року його направили працювати кредитним інспектором в Запорізьку обласну контору Сільгоспбанка СРСР. Згодом працював старшим інспектором облконтори Держбанку Запорізької області.

Завдяки розуму й наполегливості кар'єра молодого економіста стрімко пішла вгору.

В 1959 році він став начальником відділення фінансування народного господарства Запорізького облфінвідділу.

З 1963 року — інспектор Запорізького обласного комітету народного контролю.

З 1970 року — завідуючий відділу цін.

З 1973 року — голова планової комісії Запорізького облвиконкому.

З 1975 року — перший заступник голови Державного комітету УРСР з цін.

З 1987 року — голова правління Агропромислового банку УРСР (з 1990-го — банк «Україна»). На цій посаді Вадим Гетьман перебував до березня 1992-го.

У березні 1990 року Вадима Гетьмана було обрано депутатом Верховної Ради України І скликання від Уманського виборчого округу № 425 (Черкаська область).

В березні 1992 року - обраний головою правління Національного банку України. З приходом В. Гетьмана в НБУ було сформовано нову організаційну структуру, створено боєздатний творчий колектив, запроваджено комп'ютерну техніку, були ініційовані дослідно-конструкторські роботи зі створення розрахункової палати, було запущено складний механізм друку нової української валюти - гривні.

Того ж року Вадима Гетьмана було включено до Координаційної ради з питань економічних реформ в Україні.

У 1994 році — вдруге обраний народним депутатом до Верховної Ради України ІІ скликання від Тальнівського виборчого округу № 426 (Черкаська область). Був керівником депутатської групи "Незалежні". У вересні 1996 року висувався на посаду заступника голови парламенту. Брав активну участь у розробленні і прийнятті Конституції. Ініціював прийняття багатьох фінансових і банківських законів: "Про економічну незалежність України", "Про ціни та ціноутворення", "Про банки та банківську діяльність", законопроекту "Про Національний банк України" тощо.

За наполегливу й плідну працю в 1997 році Вадиму Гетьману було присуджено премії "Парламентарій 1996 року", "Фінансист 1997 року".

Коло інтересів талановитого фінансиста було дуже широке — він захоплювався спортом, літературою, історією, мистецтвом. Вадим Петрович також виявив неабиякий літературний талант — написав і видав восени 1996 року рідкісну за жанром політичної публіцистики книжку "Як приймалась Конституція України". Вона цікава багатьма маловідомими фактами і свідченнями одного з активних учасників висвітлених у ній подій. З її сторінок постає драматична картина напруженої боротьби патріотичних сил українського парламенту за створення справді демократичного Основного закону України.

 У 1997 році захистив кандидатську дисертацію на тему "Фінансова політика в умовах ринкової трансформації економіки України". Академік Міжнародної академії інформації, член-кореспондент Академії інформаційних наук України.

Але життя, сповнене планів, обірвав постріл 22 квітня 1998 року — Вадима Гетьмана було застрелено у Києві в ліфті будинку на вулиці Суворова, 13, де мешкала родина банкіра. Вадим Гетьман похований у Києві на Центральній алеї Байкового кладовища (дільниця № 52а).

Указом Президента України Віктора Ющенка № 1072/2005 від 11 липня 2005 року за визначні особисті заслуги перед Українською державою у створенні національної фінансової системи, становленні та розвитку банківської справи і валютно-фінансового ринку, плідну громадсько-політичну діяльність колишньому Голові правління Національного банку України Вадиму Петровичу Гетьману посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена Держави.

На фасаді будинку, де він жив у Києві (вулиця Михайла Омеляновича-Павленка № 13), на будівлі Української міжбанківської валютної біржі у Києві, де він працював (вулиця Межигірська № 1) і на фасаді будинку, де він жив у Запоріжжі у 1969-1975 роках (вулиця Поштова № 32) йому встановлені меморіальні дошки. У 2005 році іменем Вадима Гетьмана було названо Київський національний економічний університет, який є спадкоємцем інституту, де він навчався у 1950-х роках.

Підозрюваного у цьому вбивстві було затримано лише у 2002 році. Ним виявився 29-річний Сергій Кулєв, член так званої «Банди Кушніра», донбаського злочинного угрупування. Після довгого процесу у квітні 2003 року Луганський апеляційний суд засудив Сергія Кулєва до пожиттєвого ув'язнення з конфіскацією майна. У серпні 2005 року Сергій Кулєв направив до Верховного Суду України листа з проханням про помилування. Він і дотепер перебуває у в'язниці.

Могила В. Гетьмана на Байковому кладовищі

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»

Імена, з якими ми живемо. Нові назви вулиць в Солом'янському районі

Комісія з питань найменувань присвоїла нові назви:

• безіменній площі на перетині проспекту Відрадного та вулиці Героїв Севастополя у Солом’янському районі назви «площа Відрадна»

Члени комісії також підтримали перейменування низки вулиць та провулків:

• перейменування вулиці Кайсарова у Голосіївському та Солом’янському районах на вулицю Холодноярську;
• перейменування вулиці Радгосп «Совки» у Солом’янському районі на вулицю Пронівську;
• перейменування провулку Радищева у Солом’янському районі на провулок Юрія Матущака;

Джерело: протокол засідання Комісії з питань найменувань від 03.03.2021.- Режим доступу : https://dsk.kyivcity.gov.ua/files/2021/6/3/1-03.06.2021.pdf 

Імена, з якими ми живемо. Вулиця Костянтина Паустовського

В тихому куточку Солом’янського району – на Відрадному – є невеличка вулиця, яка носить ім’я відомого російського письменника, який все життя любив Київ і Україну. Це вулиця Костянтина Паустовського. Значну частину своєї творчості, багато теплих і щирих рядків Костянтин Паустовський присвятив Україні, яку вважав своєю «другою Батьківщиною» і ніколи надовго з нею не розлучався.

Вулиця Костянтина Паустовського - вулиця в Солом'янському районі міста Києва, місцевість Новокараваєві дачі. Пролягає від вулиці Августина Волошина до вулиці Героїв Севастополя.

Ім'я відомого письменника носить з 1968 року.

Костянтин Георгійович Паустовський народився 19(31) травня 1892 року в Москві в родині залізничного статистика. Батько, за словами Паустовського, «був невиправним мрійником і протестантом», через що постійно міняв місця роботи. Коли Костянтину було 6 років, 1898 р. родина (батьки, сестра та два старших брата) перебралася в Київ. «Паустовські, нащадки запорозьких козаків, тішили свою гордість переказом, цілком достовірним, що їхнім предком був гетьман Сагайдачний», - напише біограф письменника Лев Левицький. Сам Паустовський згадував: "У сім'ї багато співали, грали на роялі, сперечалися, благоговійно любили театр… Я виріс в Україні. Мої рідні з боку батька говорили тільки українською. З дитинства я любив співучу, гнучку, легку, нескінченно багату образами й інтонаціями українську мову і пишаюся, що досить пристойно володію нею досі".

Паустовський навчався в 1-й Київській гімназії. Його однокласником був Михайло Булгаков. Коли він був в шостому класі, батько залишив сім'ю, і Паустовський був змушений самостійно заробляти на життя репетиторством.

Перше невелике оповідання Паустовського «На воді» (1912), написане в останній рік навчання в гімназії, було надруковано в київському альманаху «Вогні».

Після закінчення гімназії Паустовський навчався в Київському університеті, потім перевівся до Московського університету. З початком Першої світової війни Паустовський перервав навчання і почав працювати кондуктором на московському трамваї, пізніше працював на санітарному поїзді. У 1915 р. з польовим санітарним загоном відступав разом з російською армією по Польщі та Білорусії.

Після загибелі на фронті двох старших братів Паустовський повернувся до матері в Москву, але незабаром знову почав мандрівне життя. Протягом року працював на металургійних заводах в Катеринославі і Юзівці і на котельному заводі в Таганрозі. У 1916 р. став рибалкою в артілі на Азовському морі. Тоді ж Паустовський почав писати свій перший роман «Романтики» (1916-1923), який був опублікований в 1935 році.

Після перемоги радянської влади Паустовський почав працювати журналістом і «жив напруженим життям газетних редакцій». Але незабаром письменник знову поїхав до Києва, куди перебралася його мати, і пережив там кілька переворотів під час Громадянської війни. Незабаром Паустовський опинився в Одесі, де потрапив до середовища молодих письменників - І. Бабеля, Е. Багрицького, Г. Шенгелі, Ю. Олеші, В. Катаєва , І. Ільф та Є. Петрова та ін. Проживши два роки в Одесі, поїхав в Сухумі, потім перебрався в Батумі, потім - в Тифліс. Мандри по Кавказу привели Паустовського до Вірменії й північної Персії.

У 1923 р. Паустовський повернувся в Москву і почав працювати редактором «Зростання». В цей час друкувалися не тільки його нариси, а й розповіді. У 1928р. вийшла перша збірка оповідань Паустовського «Зустрічні кораблі». У тому ж році був написаний роман «Блискучі хмари».

У 1930-і роки Паустовський активно працював як журналіст газети «Правда» і журналів «30 днів», «Наши достижения» і ін. Побував в Астрахані, Калмикії і багатьох інших місцях - по суті, об'їздив всю країну. Багато вражень цих поїздок «по гарячих слідах», описані в газетних нарисах, втілилися в художніх творах.

В 1939 році К. Паустовського було нагороджено Орденом Трудового Червоного Прапора. З початком Великої Вітчизняної війни Паустовський, який став військовим кореспондентом, служив на Південному фронті. В середині серпня Костянтин Паустовський повернувся в Москву і був залишений для роботи в апараті ТАРС. Незабаром на вимогу Комітету у справах мистецтв був звільнений від служби для роботи над новою п'єсою для МХАТу і евакуювався з сім'єю в Алма-Ату, де працював над п'єсою «Поки не зупиниться серце», романом «Дим вітчизни», написав низку оповідань.

У 1950-ті роки Паустовський жив в Москві і в Тарусі на Оці. Став одним з укладачів найважливіших колективних збірників демократичного спрямування часів відлиги «Літературна Москва» (1956) і «Тарусские страницы» (1961). Понад десять років вів семінар прози в Літературному інституті ім. Горького, був завідувачем кафедри літературної майстерності.

Отримавши в середині 1950-х років світове визнання, письменник мав змогу подорожувати по Європі: він побував в Болгарії, Чехословаччині, Польщі, Туреччині, Греції, Швеції, Італії та інших країнах. Відправившись в 1956 р. в круїз навколо Європи, він відвідав Стамбул, Афіни, Неаполь, Рим, Париж, Роттердам, Стокгольм. На запрошення болгарських письменників К. Паустовський відвідав Болгарію в 1959 р. У 1965 році деякий час жив на о. Капрі. У тому ж 1965 р. К. Паустовський був одним з вірогідних кандидатів на Нобелівську премію в галузі літератури, яку врешті було присуджено Михайлу Шолохову.

Автор великої кількості нарисів і новел, Паустовський заслужив високу оцінку своєї творчості від найвизначніших діячів та письменників епохи. Його творчістю захоплювалася Марлен Дітріх. Багато його творів перекладено німецькою, французькою та англійською мовами.

Довгий час Костянтин Паустовський хворів на астму, переніс кілька інфарктів.

Помер Костянтин Паустовський 14 липня 1968 року в Москві. За заповітом його поховали на кладовищі Таруси (Калузька область). Кладовище розташоване на живописному високому березі річки Таруски.

Могила К. Паустовського

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»

Солом'янський район

До Дня Києва Центральна бібліотека Солом'янки підготувала краєзнавчий web-квест про Солом'янський район.

"СОЛОМ'ЯНСЬКИЙ РАЙОН"

Імена, з якими ми живемо. Вулиця авіаконструктора Антонова

Вулиця Авіаконструктора Антонова — вулиця в Солом’янському районі міста Києва, місцевість Чоколівка, житловий масив Першотравневий. Пролягає від Повітрофлотського проспекту до вулиці Ушинського.

Ім’я видатного авіаконструктора носить з 1985 року, про що сповіщає анотаційна дошка, встановлена на будинку № 3.

Потужний творчий потенціал, різноплановість інтересів, прагнення краси — все це можна сказати про всесвітньо відомого авіаконструктора.

Олег Костянтинович Антонов народився 6 лютого 1907 року (за новим стилем) в селі Троїці (тепер смт Троїцьке Московської області, Росія) в сім’ї інженера-будівельника. Навчався в Саратовській трудовій школі. З юних років захоплювався авіабудуванням, відвідував шкільний гурток любителів авіації. Починав з конструювання планерів. Після закінчення школи Олег Антонов працював конструктором планерів у групі Товариства друзів повітряного флоту, де збудував свої перші планери власної конструкції. Планер «Голуб» (1924) відзначений грамотою за оригінальність на 2-му Всесоюзному зльоті планеристів у Криму.

Від 1925 року навчався в Ленінградському політехнічному інституті. 1926 року збудував планер «ОКА-2».

Після завершення навчання у 1930 році був направлений до Москви для організації Центрального бюро планерних конструкцій та налагодження їх серійного виробництва. Від 1933 року — головний конструктор планерного заводу в Тушино (Москва), на якому під його керівництвом створено близько 30 типів безмоторних літальних апаратів, переважно для початкової підготовки льотних кадрів.

Антонов був одним з основоположників радянського планеризму. Створив близько 30 типів планерів, у тому числі і серійні.

У 1938—1940 роках працював провідним інженером в ДКБ (дослідно-конструкторське бюро) О.С. Яковлєва, у 1940—1941 роках на заводі «Красный лётчик» над легким літаком зв'язку, у 1943—1946 роках — 1-й заступник головного конструктора ДКБ Яковлєва.

У роки Великої вітчизняної війни Радянського Союзу О. Антонов будував багатомісні транспортно-десантні планери А-7, РФ-8 (для перевезення техніки, бойового спорядження, особового складу), буксирний планер-біплан А-40 (для перевезення в повітрі броньованої машини), що широко використовувалися для підтримки партизанського руху. У 1943—1945 роках Олег Костянтинович — заступник головного конструктора О. Яковлєва, працював над створенням та удосконаленням винищувачів «Як».

З травня 1946 року О. Антонов очолив літакобудівне конструкторське бюро у Новосибірську, де в серпні 1947 року було сконструйовано багатоцільовий літак Ан-2. Задуманий як сільськогосподарський, Ан-2 швидко став багатоцільовим, отримав 16 модифікацій. За ліцензіями Ан-2 випускали китайські та польські літакобудівники.

У 1948—1950 роках Олег Костянтинович очолював Сибірський НДІ авіації. 1952 року конструкторське бюро О. Антонова перевели до Києва, де воно спеціалізувалося на розробці газотурбінних пасажирських та військово-транспортних літаків.

З 1952 року Олег Костянтинович - головний конструктор, з 1962 — генеральний конструктор, керівник КБ літакобудування в Києві (нині Авіаційний науково-технічний комплекс ім. О. К. Антонова). Від 1977 року О. Антонов працював завідувачем кафедри літаків Харківського авіаційного інституту.

Особисто О. Антоновим і під його керівництвом виконано більш як 50 конструкторських розробок планерів і літаків різноманітного класу й призначення.

Протягом 1950-х років КБ Антонова спроектувало й побудувало багатоцільовий літак короткого зльоту і посадки АН-14, пасажирський АН-10 і транспортний АН-12. В середині 1960-х років літак Ан-10 став рекордсменом за кількістю перевезених пасажирів, вантажів і пошти на один літак на рік в СРСР.

В березні 1972 року під Харковом сталася катастрофа Ан-10. І Олег Антонов зарікся будувати пасажирські літаки. «Більше не будуватиму. Не переживу одночасну смерть багатьох людей. Після аварії з «десяткою» я неодноразово прокидався вночі в холодному поту», — говорив він. Авіаконструктор важко пережив те, що трапилося, проте не припинив вдосконалювати літаки для мирного неба. Після аварії Ан-10 він став приділяти більше уваги проблемі втомної міцності літаків.

У 1960—1970 роках під керівництвом О. Антонова запущено у виробництво пасажирський літак Ан-24, пристосований для польотів з ґрунтових аеродромів місцевих повітряних ліній (він експортувався в 26 країн світу), перший у світі широко-фюзеляжний транспортний літак для далеких повітряних перевезень важких великогабаритних вантажів і техніки Ан-22 "Антей", на якому встановлено 41 світовий авіаційний рекорд, а також створено реактивний АН-72 для експлуатації на аеродромах з обмеженою довжиною смуги.

Остання розробка О. Антонова — найбільший для свого часу транспортний літак Ан-124 "Руслан", розрахований на перевезення корисного вантажу у 150 тонн на відстань 4500 км зі швидкістю 850 км/год (на ньому встановлено 22 рекорди). Під керівництвом Антонова розроблено систему автоматизованого проектування транспортних літаків, запроваджено клеєзварні з'єднання і композиційні матеріали, розвинено методи авіабудівельної економіки.

Видатний авіаконструктор нагороджений трьома орденами Леніна (12 липня 1957, 5 лютого 1966, 3 квітня 1975), орденами Жовтневої Революції (26 квітня 1971), Вітчизняної війни 1-го ступеня (2 липня 1945), Трудового Червоного Прапора (2 листопада 1944), медалями (в тому числі — медаллю «Партизану Вітчизняної війни» 1-го ступеня).

Олег Антонов поєднував плідну науково-конструкторську діяльність з громадсько-політичною. Він був депутатом Верховної Ради СРСР 8—11 скликань, у листопаді 1965 року підписав відкритий лист до ЦК КПРС (так званий лист 78-ми) з протестом проти політичних репресій щодо представників творчої інтелігенції УРСР та дискримінації української літератури.

У 1979 році О. Антонова нагороджено Золотою медаллю імені А. Н. Туполєва Академії наук СРСР

Олег Антонов відомий не тільки кресленнями авіаконструкцій, а й живописом. За своє життя написав близько 40 картин. «Сам я полюбив малювання з дитинства. Почалося з того, що мені подарували коробку кольорових олівців. Пам’ятаю, перше, що я намалював, був гарний захід сонця», — розповідав він. Вміння малювати — важлива професійна навичка досвідченого конструктора, так вважав Олег Антонов.

Олег Антонов також є автором кількох книг: "На крилах з дерева і полотна", "Десять разів спочатку", "Для всіх і для себе", численних статей, лекцій і виступів.

У 1997 Національна академія наук України заснувала премію НАН України імені Олега Костянтиновича Антонова, яку вручають відділенням механіки НАН України за видатні досягнення в галузі технічної механіки та літакобудування.

У 1999 році за видатні досягнення в створенні літаків ім’я О. Антонова занесено до Міжнародної аерокосмічної зали Слави Аерокосмічного музею (м. Сан-Дієго, штат Каліфорнія, США).

Олег Антонов був тричі одружений, батько чотирьох дітей, встиг стати дідусем.

Першою його дружиною була Олена Кочеткова, яка разом з Антоновим проектувала планери, були навіть планери її конструкції. В 1936 р. у них народився син Ролан, який помер у віці 54 років.

З другою дружиною, Єлизаветою Шахатуні, Антонов познайомився у 1937 р., через рік вони одружилися. Антонов тоді почав самостійну роботу над літаком ОКА-38, Є. А. Шахатуні розраховувала міцність літаків в ОКБ Лавочкіна. А з 1940 р. вони стали працювати разом. Під час війни створювали десантні планери, пізніше працювали в ОКБ Яковлєва. Дочка Ганна Антонова народилася у 1948 р. в Новосибірську.

Третя дружина Антонов, Ельвіра Павлівна Антонова — інженер-програміст. Їхня донька Олена після закінчення МАІ працювала в ОКБ Ілюшина, син Андрій — художник-дизайнер.

Олег Антонов жив і працював у Києві. Помер 4 квітня 1984 року. Похований на Байковому кладовищі в Києві.

Могила О.Антонова на Байковому кладовищі

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»

Імена, з якими ми живемо. Вулиця Янки Купали

Вулиця Янки Купали - вулиця в Солом'янському районі міста Києва, місцевість Чоколівка. Пролягає від вулиці Левка Мацієвича до вулиці Авіаконструктора Антонова.

Ім'я видатного білоруського поета носить з 1952 року.

Янка Купала (Іван Домінікович Луцевич) народився 25 червня (7 липня) 1882 року в селі В'язинка під Мінськом. Батьки були збіднілими білоруськими шляхтичами, що орендували землю у поміщиків. У знайденій в білоруському Національному історичному архіві анкеті призовника Луцевича Івана Домініковича вказані його віросповідання – римо-католицьке й національність – росіянин. Рід Луцевичів відомий з початку XVII ст. Дід поета орендував землю у Радзивилів, але той вигнав його з рідних місць. Цей факт ліг в основу драми Я. Купали «Раскіданае гняздо». Як згадував сам поет, всі дитячі роки й молодість він провів у поневіряннях по Борисівському та Мінському повітах. В дитинстві майбутньому поетові доводилося багато допомагати батькові, який змушений був, не дивлячись на шляхетне походження, обробляти орендовані ділянки, виплачуючи великі суми за використання угідь. Вчитися Купала починав польською мовою, російської мови ж навчився від своєї няньки. Потім Іван навчався у приватній школі в Мінську: «Половину зимы учился в народной школе в Сеннице, недалеко от Минска, а после этого некоторое время учился в Минске в частной подготовительной школе: некий старик готовил группу учеников в учебные заведения Минска. Однако он пил запоем,так что ученики часто оставались без учителя. Затем занимался со мной сын директора Минского реального училища Самойла. Но ничего из этого не вышло. Несмотря на то, что директор училища принимал меня без экзамена, отец решил не отдавать меня в школу, а оставить работать по хозяйству. Хозяин из меня вышел плохой. Хозяйство я не любил, а возился всегда с книжками, за что мне часто доставалось от отца». Тяжка робота віднімала у Івана багато часу, але йому вдавалося уривати трошки часу на самоосвіту, таким чином майбутній поет перечитав всі книжки, що були в батьківській і поміщицькій бібліотеці. Пізніше Іван вчився в сільському народному училищі в містечку Беларуч, вступаючи до якого знав більше, ніж це вимагалося програмою. Закінчив його у 1898 році. В 1902 році працював домашнім учителем, писарем в поміщицькому маєтку, управителем та на інших роботах. На цей час припадають перші проби пера молодого поета В 1904 році помирає батько майбутнього поета, і мати з дітьми переїжджає на орендовану землю поміщиці Старожилової. Жилося дуже тяжко. Після батька померли дві молодші сестри Івана і молодший брат. На похоронах майбутній поет «узнав всю жадібність ксьондзів», це остаточно вибило із нього залишки віри, хоча він і так був не дуже релігійним. Робота на чужій землі набридла Іванові, і він пішов шукати «легкого» хліба. Три роки пропрацював на винокурні чороноробочим. 

Перші твори Купали - сентиментальні вірші польською мовою - надруковані у 1903–1904 роках у часописі «Ziarno» (Зерно) під псевдонімом «К-а». Перший вірш білоруською мовою - «Мая доля» (Моя доля), який уперше з’являється 15 липня 1904 року. 

Перший білоруськомовний твір, що вийшов друком - вірш «Мужык» (Чоловік), який було опубліковано 15 травня 1905 року в газеті «Северо-Западный край» Першою публікацією у білоруськомовній пресі став вірш «Касцу» (Косарю), надрукований у «Нашій Ниві»; 11 травня 1907 року. Влітку того ж року в «Нашій Ниві» з’являються і інші твори Купали. Його раннім віршам властива близкість до фольклору і білоруської поезії XIX століття. 

В 1908-1909 роках Янка Купала живе у Вільні й працює в бібліотеці Б.Л.Даниловича, паралельно працює в першій білоруській газеті «Наша нива», що виходила в місті. У віленський період видається величезна кількість широко відомих згодом. 

1908 року в Петербурзі у видавництві «Загляне сонца і ў наша ваконца» виходить перший збірник Купали під назвою «Жалейка» (Сопілка). У жовтні того ж року Санкт-Петербурзький комітет у справах друку при Міністерстві внутрішніх справ вирішує конфіскувати збірник як антидержавний і притягнути автора і видавництво до кримінальної відповідальності. Автор згадує : «Царские сатрапы всячески стремились задушить белорусское слово. Моя первая книжка «Жалейка» была конфискована, а издателя ее вызвали в суд.» Ціною неабияких зусиль арешт з книги було знято, проте 1909 року тираж книги знову конфіскований за наказом віленського генерал-губернатора. 

Щоб не зашкодити офіційній репутації «Нашої Ниви», Купала полишає роботу в редакції. Там же, у Вільно поет знайомиться зі своєю майбутньою дружиною – Владиславою Станкевич. Владислава Францівна Станкевич - єдина дружина поета, вірний друг і янгол-охоронець, була незвичайною людиною. Крім російської та білоруської, Владка знала польську, литовську і французьку мови. Любила співати, танцювала в театрі Ігната Буйницького. Вона часто бувала у віленському центрі білоруської культури, де навколо «Нашай нiвы» об’єдналась молодь. Тут вона і познайомилася з Купалою. Вони обвінчалися тут, у Москві у Петропавлівському костелі 23 січня 1916 року і прожили разом більше 25 років. У 1909-1913 роках поет-початківець учився в Санкт-Петербурзі на підготовчих загальноосвітніх курсах А. Черняєва, де викладали відомі петербурзькі вчені. 8 липня 1910 року окремою книгою виходить поема Купали «Адвечная песьня» (Споконвічна пісня), а 13 жовтня 1910 року — друга його збірка «Гусьляр» (Гусляр). 

У травні 1910 року завершена поема «Курган», а в серпні того ж року - драматична поема «Сон на кургане» (Сон на кургані) - один із найвизначніших творів поета, символічний прояв ганебного становища тодішньої Білорусі. 

У 1911–1913 роках Купала влітку відвідує матір і сестер у Білорусі, в селі Окопи, де 3 червня 1912 року він завершив свій перший сценічний твір — комедію «Паўлінка» (Павлинка). У легендарної п’єси Янки Купали «Паўлінка» була щаслива доля. В 1912 році її видали в Санкт-Петербурзі. Там же її поставили на сцені. Головну роль в п’єсі зіграла Павліна Медзьолка – жінка, з якою поета зв’язували багаторічні теплі стосунки й духовна спорідненість. Павліна Медзьолка, познайомилася із Купалою у Вільно, де вона навчалася. Вона гостювала у своїх знайомих, де з нею заговорив молодий чоловік. Павліна, узнавши, що зустрілася з Купалою, спочатку розчарувалася: він здався їй дуже простим і несерйозним як для відомого поета. Але чотири роки потому вона отримала пропозицію зіграти роль головної героїні – її тезки – в прем’єрі п’єси в робочому клубі «Пальма». Найкращої кандидатури на роль годі було й шукати. Факт або міф про можливий роман із Купалою Павліна Вікентіївна не спростовувала. Більш того, вона стверджувала, що в юності Купала пропонував їй руку і серце. Вона відмовила йому, тому що любила іншого. Але незримий зв’язок між ними залишився до кінця його життя. На спектаклях був присутній сам автор. 

У вересні 1913 року виходить головний твір дореволюційної творчої спадщини Купали - драма «Раскіданае гніздо» (Розкидане гніздо). У ній розповідається про трагедію білоруського народу на прикладі однієї селянської сім’і, яка залишається без землі і притулку. Восени 1913 року Купала повертається у Вільно, де спочатку працює секретарем Білоруського видавничого товариства, а згодом знову співпрацює з «Нашою Нивою». З 7 березня 1914 року газета виходить за підписом Купали як редактора. У серпні 1914 року починається Перша світова війна, і Купала з вересня до грудня 1914 року працює над циклом антивійськових віршів «Песьні вайны»(Пісні війни). Також він пише антивоєнні статті у «Нашій Ниві». За статтями «Думкі» (Думки) Купалу хотіли притягнути до кримінальної відповідальності, але з причини наближення фронту до Вільна та початку евакуації суд не відбувся. У вересні 1915 року Купала переїжджає з Вільно у Окопи. Наприкінці вересня 1915 року він їде у Москву, там навчається у Народному університеті імені А. Л. Шанявського. 

У січні 1916 року Купалу призивають до армії. З 1916 до осені 1918 року, він не написав жодного твору. У жовтні-грудні 1918 року Купала створює цикл віршів-закликів, який став його відгуком на події тих років — революція, окупація, проголошення БНР: «Час!» (Час), «На сход!» (На зібрання), «Пчолы» (Бджоли), «Званы» (Дзвони) та інші. 

Купала повертається до Мінську в січні 1919 року. 25 серпня вийшов перший номер редагованої Купалою газети «Звон» (Дзвін). Він пише нові вірші й друкує безліч статей на тему національного відродження та змагань за волю, 24 червня 1920 року проводився бенкет з нагоди 15-річчя літературної творчості Купали. 1927 року Купала очолив общину «Полымя» (Полум’я), яка об’єднала письменників періоду білоруського Відродження. 

7 листопада 1927 року білоруські газети друкують поему Купали «З угодкавых настрояў», присвячену 10-ій річниці Жовтневої революції. У поемі розповідаються події жовтня 1917 року з надзвичайно великим пафосом, в якому відчувається явна насмішка. 

У наступні роки починається хвиля репресій серед творчої інтелігенції, і Купала, як і значна кількість інших білоруських та й українських поетів, вимушені писати під замовлення влади хвалебні вірші на тему «будівництва соціалізму». Його не раз викликали на допити за справою міфічної контрреволюційної організації «Саюз вызваленьня Беларусі» (Союз визволення Білорусі). 20 листопада 1930 року, не витримавши знущань, Купала робить спробу самогубства, але залишається живим. Коли він лежав у лікарні, повністю зломлений, він підписує відкритий лист Янки Купали з відреченням від національних ідей. Творчість Купали 1930-х років складається з прорадянських віршів, позбавлених будь-якої мистецької вартості, порівняно з циклом віршів 1935 року. З віршів 30-х років був складений збірник «Ад сэрца» (Від серця) (1940), за які Купала у 1941 році отримав Ленінську премію. 1941 року через окупацію Білорусі військами нацистської Німеччини, Купала був евакуйований у Москву, а звідти у Печище (Татарстан). Він створює ряд віршів, в яких звертається до свого народу й закликає до боротьби з окупантами. 

Янка Купала приїхав до Москви 18 червня 1942 року. День народження поета припадає на свято Купала, і 7 липня він мав святкувати своє 60-річчя. Готувався радіовиступ, який мав транслюватися на всю країну. Купала зупинився у столичному готелі «Москва», в номері 414. Престижний і дорогий готель розташований біля Кремля. Сюди до поета приходили друзі й знайомі, Купала запрошував їх на свій ювілей, мріяв про те, що вернеться на рідну землю, буде жити і працювати після перемоги у Великій Вітчизняній війні. Встановлено, що безпосередньо перед смертю Янка Купала був у номері, де жив білоруський письменник Михась Линьков. В номері 1034, на 10 поверсі готелю «Москва», зібралися колеги Купали по письменницькому цеху, був накритий стіл. Напої й наїдки не були багатими, але вони породили ще одну версію: чи не було в їжі і напоях чогось такого, що могло вивести поета із рівноваги і стати причиною падіння? Багато людей відмітили, що після смерті Купалу якось дуже швидко поспішили поховати, та ще й спалили в крематорії. Неначе хотіли сховати сліди отрути в крові поета. Але, як зазначали очевидці, поет не встиг доторкнутися до закусок. Лише випив шампанського, яке пили і всі гості. В колі друзів отруїти поета не могли. Близько 9-10 годин вечора задзвонив телефон. Линьков сказав, що нічого не чує, попросив гостей вийти на балкон і зачинити за собою двері. Як тільки гості вийшли із кімнати, Линьков передав слухавку Купалі. Той вислухав, що йому говорили, нічого не сказав і поспіхом вийшов із номера. Живим його колеги більше не бачили. Менше ніж через півгодини бездиханне тіло поета знайшли між сходовими клітинами на першому поверсі! Офіційна версія події звучить так: Купала сам, оступившись, зачепився за щось, не втримався на ногах і упав вниз. За всю історію готелю таких випадків не було. І чому Купалу не втримали перила? Про те, що письменник не просто скотився по сходах, а впав саме в шахту між сходами, дослідники не раз заводили суперечку. Одним перила здавалися досить широкими і високими, інші нагадували про високий зріст Купали. Розслідування не проводили, ймовірно, що версія нещасного випадку була багатьом вигідна. Людина впала зі сходів по необережності - що ж тут розслідувати. Звісно, про те, що сталося, знали «наверху». В єдиному офіційному повідомленні на ім’я Лаврентія Берії вказані такі обставини й причини смерті Янки Купали: поет прийшов до друзів в номер уже напідпитку. Значить, причиною того, що Купала не втримався на ногах, стало спиртне? Але якщо виключити версії самогубства і падіння з необережності, залишається лише одна – вбивство. Але хто і за що міг убити білоруського поета? І ще одна нез’ясована обставина – хто телефонував у номер Линькова і викликав із нього Купалу? В історії з’являється якась загадкова персона. Купалу, котрий стояв, спершись на перила, начебто бачила чергова по поверху. В цей момент він розмовляв з жінкою! Чи були вони знайомі? Чи може вона бути причетною до смерті поета? Виявляється, були свідки, які стверджували, що бачили, як якась жінка вибігала із готелю після падіння поета. Хто була ця таємна дама? Хтось згадав про кореспондентку газети, яка мала прийти до Купали. Але чи призначатиме журналіст інтерв’ю на таку пізню годину? Це була актриса Павліна Медзьолка. Знайшлися свідки, які бачили поета і актрису разом, при цьому вони навіть сварились! Чи була причетна ця жінка до смерті поета? Дослідники стверджують: Медзьолка не могла бути причетною до смерті поета. Залишається остання версія: Янку Купалу зіштовхнули в проліт сходів. Розглядалася і версія самогубства. Депресія, у якій перебував поет, теж могла зіграти на його психічному стані. Поет вже робив спробу самогубства у 1930. Зразу ж після смерті поета найбільш обговорюваними чутками були чутки про розправу над Купалою. Такої думки була і його дружина Владислава Францівна. Адже саме вона була в курсі всіх його справ,підтримувала поета і допомагала йому. Саме вона була його найвірнішим і надійним другом. Але в той фатальний приїзд до Москви її поряд не було. До версії вбивства схиляються і деякі свідки, які бачили після падіння Купали двох людей в сірих костюмах, що покидали місце трагедії. На сходовому майданчику 10 поверху залишився черевик поета. Можливо, поет чинив спротив вбивцям? Це так і лишилося таємницею, яку ніхто не намагався розкрити. Головною причиною всіх трьох версій смерті Янки Купали могли стати чутки про перейменування в окупованому Мінську вулицю іменем Івана Луцевича. Тиск НКВД та постійні доноси на поета про його зв’язки з нацистами, підігріті цими чутками, вплинули на психологічний стан поета. Це й могло послужити причиною версії вбивства. Хоча насправді вулицю було названо на честь Івана Луцевича - засновника «Білоруської Революційної Громади». Повідомлення від 29 червня 1942 року, в якому йдеться, що свідків загибелі Івана Домініковича Луцевича немає, на сьогодні є єдиним офіційним документом. Немає, або не оприлюднено жодного медичного висновку про наявність отрути чи алкоголю в крові поета. Вважається, що така швидка кремація обумовлена тим,що після падіння з висоти 9 поверху його тіло мало значні пошкодження, хоча можна було б просто поховати в закритій труні. Покази свідків про працівників НКВС в сірих костюмах і невідомій дамі досить суперечливі. Офіційною версією смерті народного поета Білорусі Янки Купали так і лишається необережне падіння, гіркий випадок, збіг обставин. Поета поховали в Москві на Ваганьковському кладовищі 1 липня, а в окупованому Мінську в цей же час ховали його матір, Бенігну Іванівну, яка не знаючи про трагічну смерть сина, мабуть, відчула це серцем. І материнське серце не витримало. Через 20 років прах поета перевезли до Білорусі. Тепер могила Янки Купали розташована на Військовому цвинтарі у Мінську, поруч з могилою матері і Якуба Коласа.

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»