Історія Солом'янського району у фотографіях. Олександрівська слобідка у фільмі "Вулиця молодості"

Маловідомий фільм 1958 року "Вулиця молодості" Одеської кіностудії цінний місцями фільмувань - це Олександрівська слобідка та Першотравневий масив, що саме тоді активно споруджувався. Попередній допис було присвячено сценам, знятим на Першотравневому масиві. У цьому дописі йтиметься про сцени, зняті на Олександрівській слобідці.

Цю сцену зняли на вулиці Освіти. Попереду - будинок №14, споруджений у 1950 році за проєктом архітекторки Людмили Шкаруби. З 1950 по 2008 у ньому працювала центральна районна бібліотека. Будинок знесено у 2018 році. Частина паркану на передньому плані збереглася. Кулі на стовпчиках паркану втрачено ще у 1970-і.

Попередня сцена відзнята біля паркану. Ця його частина збереглася.

Квартал двоповерхових гуртожитків для робітників будівельних трестів забудовано на початку 1950-х. Двоповерхові гуртожитки знесено ще наприкінці 1980-х. Триповерхівку на другому плані - у 2010-х. На її місці - багатоповерхівка за адресою вулиця Освіти, 16-А.

Цей гуртожиток виходив фасадом на вулицю Червонозоряну (нині проспект Валерія Лобановського) і мав адресу вулиця Червонозоряна, 17. У цьому кадрі - дворовий фасад будинку.

У цьому кадрі - бічний фасад, балкон із колонами та вхід до гуртожитку.

Цю сцену знято з фасадного боку будинку - праворуч за кадром - вулиця Червонозоряна, майбутній проспект Валерія Лобановського.

Краєзнавча лекція "Чоколівка"

22 червня у Центральній бібліотеці Солом’янки імені Григорія Сковороди відбудеться повторна лекція з циклу "Солом'янка. Історія твого району" від провідного бібліотекаря з краєзнавчої роботи, києвознавця Олександра Михайлика. Лекцію буде присвячено місцевості Чоколівка.

Хоча Чоколівка виникла вже на початку ХХ століття, але теж має свою цікаву історію появи. До того ж, це одна із небагатьох місцевостей у Києві, яку названо на честь конкретної особи.

Тож згадаємо про особистість Миколи Чоколова та його роль у появі поселення. Дізнаємося про те, як воно розвивалося й що вціліло з першого періоду його забудови; як місцина розбудовувалася у 1940-х-1950-х роках; що було втілено, а що залишилося лише на рівні проєктів; якими є реальні межі Чоколівки, і чому її назва у народі поширилася й на сусідній Першотравневий масив.

Зацікавилися темою? Чекаємо на вас!

Караваєві дачі

Із циклу "Історія твого району"

Однією з місцевостей на мапі Солом’янського району, назва якої увіковічнює її засновника, є Караваєві дачі. Назва місцевості зберігає пам’ять про видатного медика Володимира Караваєва, професора Київського університету Св. Володимира.

Володимир Караваєв

Володимир Опанасович Караваєв (8 [20] липня 1811, Вятка, Росія — 3 [15] березня 1892, Київ) — український хірург і офтальмолог, доктор медицини, заслужений ординарний професор; саме він іще 1844 року заснував першу в Україні клініку очних хвороб. Його діяльність повернула зір тисячам людей з усіх усюд. Тож не дивно, що за його життя існувала приказка «Богу помолитися і Караваєву поклонитися». Ще один неординарний факт: 1891 року до 50-річчя університетської діяльності професора вулицю Шулявську, на якій він мешкав, було перейменовано на Караваєвську (тепер — вулиця Павла Скоропадського). Це один із небагатьох прикладів в історії Києва, коли вулицю назвали ім’ям людини ще за її життя.

Попередником Караваєвих дач був заснований у середині ХІХ ст. «Деревний розсадник» (точне місце розташування на сучасній місцевості — між Індустріальним шляхопроводом і Шулявським кладовищем). Під нього було спеціально виділено 63 десятини землі — 45 десятин орної та 18 десятин під лісом. Розсадник, заснований Відомством державного майна, розводив і продавав декоративні дерева й кущі, а також виконував роль закладу для навчання населення (здебільшого казенних селян) основ культурного садівництва. Проте діяльність закладу не була успішною, тож невдовзі землі й усі будівлі було продано. 1865 року Олександр ІІ затвердив спеціальну інструкцію, що надавала право купувати землі в «західних губерніях» (звісно, йшлося й про Україну) на пільгових умовах особам лише російського походження. Тож 1870 року землі та будівлі колишнього хутора «Деревний розсадник» площею 42,6 десятин купив Володимир Караваєв. 15 листопада 1872 року він придбав так звану Гімназичну ділянку — 20,7 десятин землі, які залізниця відкраяла від Кадетського гаю. Так його володіння збільшилося до 63,3 десятин. На хуторі був завод воскових свічок, який промисловець винаймав у професора Караваєва.

Дача Караваєва. Фрагмент плану 1902 року

Після смерті Володимира Караваєва 1892 року половина земель (32 десятини) перейшла у спадок його доньці Ользі Караваєвій-Колчак, одруженій із братом майбутнього адмірала Колчака. Вона поділила ці землі на 238 невеликих ділянок і з 1903 року розпродала їх приватним особам. Так почалася історія попервах дачного селища Караваєві дачі. Вже за 5 років усі дачні ділянки було забудовано. Станом на 1911 рік у робітничому селищі Караваєві дачі мешкало близько 5 тис. жителів, було 323 садиби і 296 будинків. 1914 року Караваєві дачі разом із Шулявкою та Казенними дачами увійшли до меж міста. Планування селища було здебільшого регулярним, із декількома поперечними та повздовжніми вулицями. Загалом тут було 12 вулиць і 14 провулків. Вулиці було забудовано виключно одноповерховими будинками, здебільшого дерев’яними, лише подекуди траплялися цегляні будиночки зі скромним оздобленням фасаду.

Зразки історичної забудови, вул. Польова. Фото О. Михайлика

У 1910-х (точна дата невідома) на залізниці поряд із селищем було відкрито зупинний пункт. Досить довго це була звичайна зупинка приміських електропоїздів, але після реконструкції платформи Караваєві Дачі в 2003–2005 роках тут виник невеликий вокзальний комплекс, що є одним із найсучасніших в Україні.

Кількість населення Караваєвих дач стрімко зростала. Мешканці селища клопоталися щодо виділення земельної ділянки для будівництва власної церкви. Землю виділили у садибі № 143 на вулиці Борщагівській, яка належала Ользі Караваєвій-Колчак. На початку 1910-х тут побудували невелику дерев’яну Преображенську церкву. 1921 року радянська влада зареєструвала парафію.1931 року, під приводом запланованого будівництва поряд геологорозвідувального технікуму, церкву закрили й невдовзі знищили. Нині на місці храму — Індустріальний шляхопровід.

1926 року в Караваєвих дачах було 217 садиб і 284 будинки, з них 13 — порожні. Населення становило 1065 осіб. Із 1926 року селище певний час мало офіційну назву «Червоний залізничник», та вона не прижилася, тож план Києва 1935 року зафіксував стару назву. У 1920–1930-х забудова Караваєвих дач розширилася як на південь, так і на північ. Селище злилося із Шулявкою та Казенними дачами. Основною «віссю» стала кінцева частина вулиці Борщагівської.

Починаючи з 1938 року, районні депутати вимагали від міської ради побудувати на Караваєвих дачах школу. 1941 року школу за проектом 50 архітекторки Баландіної звели на вулиці Леванев-

ського, 2-А. Її мали здати 15 серпня 1941 року. До початку війни будівлю було завершено зовні та перекрито, проте у перший воєнний рік школярі так і не розпочали тут навчання.

Висотна забудова Караваєвих дач 1980-х років

Оригінальна забудова Караваєвих дач почала зникати ще у 1950-х, коли взялися забудовувати багатоповерхівками вулицю Борщагівську, що стала важливою магістраллю. 1957 року було

відкрито шляхопровід біля залізничної станції, що сполучив Чоколовку з Караваєвими дачами, а в глобальній перспективі — частину кільцевої магістралі, яка в обхід центру з’єднала ряд міських районів. Будівництво шляхопроводу спричинилося до створення нової магістралі — сучасної вулиці Гетьмана. Остання розітнула наявну мережу вулиць, постала необхідність у новій забудові вздовж неї. Отже, з 1950-х Караваєві дачі як система вулиць і забудови почали зникати. У 1960-х цей процес тривав повільно — на майбутній магістралі з’явилося лише декілька п’ятиповерхових хрущовок і 9-поверхових малосімейок. Більша частина старої забудови тоді ще продовжувала існувати. Її знесли вже у 1970-х. У 1970–1980-х на місці старої забудови з’явилися житлові будинки та гуртожитки майбутнього Національного авіаційного університету. Під час цього будівництва на Караваєвих дачах зникли дев’ять вулиць і 17 провулків.

Починаючи з 1980-х, на Караваєвих дачах з’явилася висотна забудова, здебільшого вздовж вулиці Гетьмана. У 1981–1988 роках тут було споруджено чотири 16-поверхівки серії КТ: № 40, 42, 44 і 46. На найвигіднішому панорамному пригірку біля залізниці (Гетьмана, 46-А) 1994 року звели унікальний 6-секційний каскадний комплекс, що поєднував різні проекти панельних серій Т.

1991 року під час розроблення генерального плану розширення КПІ залишки забудови Караваєвих дач між залізницею та вулицею Польовою планували знести й побудувати натомість багатоповерхові паркінги. Саму ж вулицю Польову — розширити й перетворити на Залізничний бульвар, що мав з’єднуватися з вулицею Борщагівською біля 9-го корпусу КПІ. Для цього збиралися побудувати дворівневу розв’язку. Втілено це не було.

Провулок Оксани Вороніної

Із циклу “Прочитання вулиць”

Сучасна назва (з 2024): провулок Оксани Вороніної

Підстава для перейменування: на честь української акторки театру та кіно Оксани Вороніної

Рішення Київської міської ради: від 18 січня 2024 року № 7601/7642 «Про перейменування провулку Металістів у Солом’янському районі міста Києва»

Місцевість: Караваєві дачі

Розташування: пролягає від вулиці Михайла Брайчевського до Машинобудівного провулку

Попередня назва (1955-2024): провулок Металістів

Первинна назва (1-а третина 20 ст.-1955): Петрівський провулок

Оксана Вікторівна Вороніна (11 листопада 1967, Путивль — 30 липня 2020, Київ, Україна) — українська акторка театру та кіно.

Оксана Вороніна народилася 1967 року у місті Путивль на Сумщині.

З 1986 року навчалась у Київському державному інституті театрального мистецтва імені Івана Карпенка-Карого (нині — Київський національний університет театру, кіно та телебачення імені Івана Карпенка-Карого) у майстерні Юлії Ткаченко, який закінчила у 1990 році. У 1990 по 2000 роках Оксана Вороніна працювала в Белгородському державному академічному театрі імені М. С. Щепкіна. З 2001 по 2020 роки — актриса Національного академічного драматичного театру імені Лесі Українки. За ці роки вона зіграла в спектаклях: "У полоні пристрастей (Камінний господар)", "Дон Кіхот. 1938 рік", "Новорічні сюрпризи", "Ревізор", "Маскарад", "Дивна місіс Севідж" та інших.

Померла Оксана Вороніна від важкої хвороби 30 липня 2020 року.

Вибрана фільмографія:

• 2019 – У неділю зранку зілля копала
• 2019 – Кріпосна
• 2018 – Ніщо не трапляється двічі
• 2015 – Офіцерські дружини
• 2014 – Тільки не відпускай мене
• 2014 – Гордіїв вузол
• 2013 – Вбити двічі
• 2012 – Жіночий лікар
• 2012 – Закохані в Київ (кіноальманах; фільм «Рука»)
• 2008 – Владика Андрей

Експонат краєзнавчий. Фарфорові вироби у колекції бібліотеки

Сьогоднішній допис нашої нової рубрики присвячено фарфоровим виробам, які є у колекції бібліотеки. Розповімо про фарфорові куманці та карафи 1960-х-1980-х років.

На першому фото - ліворуч куманець "Півник", навколо якого - 4 чарки "Рибки", у центрі - карафа "Риба" та 6 чарочок "Рибки". Бібліотека має два таких набори. Свого часу ці вироби прикрашали чи не кожну оселю, були дуже популярними. Це вироби заводу у місті Полонне (Хмельницька область). Праворуч - розписний куманець, оздоблений рослинними та квітковими орнаментами, виготовлений на заводі у місті Коростень (Житомирська область).

На окремому фото - куманець "Козак і козачка". На жаль, відсутність клейма на дні не дало змогу з'ясувати, на якому фарфоровому заводі виготовлено виріб.

Кияни охоче купували такі вироби і вони одразу ставали прикрасою оселі. Їх рідко використовували за призначенням, але майже завжди - як оздоба кімнати.

Тож з-поміж колекції предметів декоративно-вжиткового мистецтва 1960-х-1980-х років, що представлені у Центральній районній бібліотеці імені Григорія Сковороди, нещодавно з'явився і цей фарфоровий посуд.

Його передала київська родина Мегедь, вдома у якої багато десятиліть зберігалися вироби.

Щира подяка за подарунок!

Історія Солом'янського району в архівних документах

Історія району в архівних документах

Пропонуємо ознайомитися зі справою "План ділянки землі під назвою хутора Совки, Пронівщина". Йдеться про місцевість Пронівщина, якою тривалий час і володіла церква (з 1848 по 1917 роки).

Документ зберігається у фондах Центрального державного історичного архіву України (фонд 184 опис 1 справа 19).

Загальний вид плану

Фрагмент плану. Воскобілильний (свічний) завод - літера "з"

Фрагмент плану. Хутір Совки Пронівщина

Історія Солом'янського району у фотографіях. Першотравневий масив у фільмі "Вулиця молодості"

Маловідомий фільм 1958 року "Вулиця молодості" Одеської кіностудії цінний місцями фільмувань - це Олександрівська слобідка та Першотравневий масив, що саме тоді активно споруджувався. У цьому дописі йтиметься про сцени, зняті на Першотравневому масиві. На першому фото ми бачимо ріг сучасних Чоколівського бульвару та вулиці Лондонської з перспективою останньої. Вулиці як такої ще немає, але того ж 1958 року, у якому знято фільм, її буде забудовано.

У одному із наступних кадрів видно, як будуються будинки на сучасній вулиці Івана Світличного та розпочинається спорудження школи №149.

У кадрі - спорудження будинку №4 на сучасній вулиці Івана Світличного, який було завершено саме 1958 року.

Цей кадр знято з будинку №49 на сучасній вулиці Уманській, який тоді саме споруджувався. Вдалині - залізниця, за нею - місцина Караваєві дачі.

Грушки

Із циклу "Історія твого району"

Хутір (без підпису). Фрагмент карти Києва і околиць 1886 р.

Історія хутора Грушки почалася 1869 року, коли 14 ділянок землі на 6-й версті Києво-Брестського шосе було передано Києву від казни. 1871 року ці землі взяв в оренду дворянин К. Грушко. Він заснував хутір, який від прізвища власника отримав назву Грушки. Мапа Києва й околиць 1886 року зафіксувала точне місце розташування хутора — десь за півкілометра південніше Києво-Брестського шосе, приблизно там, де закінчується сучасний Чугуївський провулок. На мапі показано невеликий садок і ділянку орної землі. У 1890-х на хуторі проживало п’ять осіб.

Згідно з Повелінням Миколи ІІ від 11 травня 1898 року, землі біля Шулявки площею 38 десятин було передано для влаштування Політехнічного інституту. Натомість Київське окружне інженерне управління отримало 76 десятин земель біля хутора Грушки. Фактична передача земель відбулася 1902 року. Невдовзі тут постало військове містечко — вздовж нинішніх вулиць Гарматної, Шутова та проспекту Перемоги (між вулицями Шутова та Василенка) було збудовано близько 10 здебільшого двоповерхових казарм. Тут приблизно з 1910 року розташовувався Сьомий залізничний батальйон.

Казарми біля хутора Грушки 1917 року увійшли в історію завдяки повстанню Другого козацького полку ім. гетьмана Павла Полуботка, ідейним натхненником якого вважається відомий громадський і політичний діяч Микола Міхновський.

Хутір Грушки. Фрагмент карти 1932 року

1921 року хутір Грушки було включено до меж Києва. 1926 року на хуторі разом із дослідним полем Київського сільськогосподарського інституту було 19 дворів, мешкало 143 особи.

Після Другої світової війни хутір Грушки остаточно поглинуло місто: у 1950–1960-х навколо постали корпуси нових заводів, а на місці хутора (який згадується в довіднику «Вулиці Києва» 1958 року як селище з вулицями без назви) звели багатоповерхові житлові будинки та гуртожитки.

На честь місцевості 2017 року розташовану неподалік залізничну станцію Київ-Жовтневий було перейменовано на Грушки. 2023 року вулиця Полковника Шутова перейменована на Грушецьку, на честь місцевості.

Вулиця Академіка Шалімова

Із циклу "Прочитання вулиць"

Фото О. Михайлика

Сучасна назва (з 2024): вулиця Академіка Шалімова

Підстава для перейменування: на честь українського хірурга, одного із засновників української хірургічної школи Олександра Шалімова

Рішення Київської міської ради: від 29 лютого 2024 року № 7901/7942 «Про перейменування вулиці Героїв Севастополя у Солом'янському районі міста Києва»

Місцевість: Відрадний

Розташування: пролягає від бульвару Вацлава Гавела до площі Відрадної, Відрадного проспекту.

Попередня назва (1963-2024): вулиця Героїв Севастополя (частина вулиці, від площі Відрадної, Відрадного проспекту до вулиці Новопольової, зберегла назву Героїв Севастополя)

Первинна назва (1959-1963): Відрадна

Олександр Олексійович Шалімов (20 січня 1918, село Введенка, Задонський повіт, Воронезька губернія, РРФСР — 28 лютого 2006, Київ, Україна) — український хірург російського походження, один із засновників української хірургічної школи. Герой України (2005).

Життєпис

Народився 20 січня 1918 р. у селі Введенка, нині Задонського району Липецької області (Російська Федерація). Походив із багатодітної селянської родини: у його батьків було 12 власних дітей і ще прийняли двох безпритульних. У 1925 році сім'я переїхала на Кубань, де він пішов у школу.

У 1934 році вступив на робітфак Кубанського медичного училища, який закінчив у 1936 році з відзнакою. У 1936–1941 роках навчався на лікувальному факультеті Кубанського медичного інституту.

Після початку німецько-радянської війни на фронт його не взяли через перенесені незадовго до того малярію та гепатит, а також ревматизм та хворобу хребта.

З 1941 року — хірург, головний лікар Нерчинсько-Заводської міжрайонної лікарні в Читинській області РРФСР. З 1944 року — завідувач хірургічного відділення, головний лікар Петровськ-Забайкальської міської лікарні Читинської області РРФСР.

З 1946 року — завідувач хірургічного відділення Брянської обласної лікарні РРФСР.

З 1949 року — головний хірург Орловського облздороввідділу і завідувач хірургічного відділення Орловської обласної лікарні РРФСР.

З 1952 року — асистент кафедри госпітальної хірургії Курського медичного інституту РРФСР.

З 1953 року — головний хірург Брянського облздороввідділу і завідувач хірургічного відділення Брянської обласної лікарні РРФСР.

У 1955 році захистив кандидатську дисертацію на тему «Утворення штучного стравоходу при рубцевій непрохідності».

З 1957 року — доцент кафедри хірургії Харківського медичного інституту. У 1958 році захистив докторську дисертацію на тему «Хірургічне лікування раку головки підшлункової залози і фатерова сосочка».

У 1959 — 1970 роках — провідний хірург у лікувальних та наукових закладах міста Харкова, завідувач кафедри торакальної хірургії та анестезіології Українського інституту удосконалення лікарів, з 1965 року — директор Харківського науково-дослідного інституту загальної та невідкладної хірургії.

З 1970 року — завідувач кафедри торакоабдомінальної хірургії Київського інституту удосконалення лікарів, директор науково-дослідного інституту гематології та переливання крові, а з 1972 року директор Київського науково-дослідного інституту клінічної та експериментальної хірургії.

З 1975 року засновник та директор Інституту хірургії та трансплантології, що нині названий його іменем. З 1978 року дійсний член АН УРСР.

Шалімов став першим лікарем, котрий провів вдалу пересадку підшлункової залози хворому на діабет, розробив і впровадив нові методи операцій за онкологічних захворювань, органів травлення, судин, серця. Шалімов запровадив нові методи операцій при захворюваннях органів травлення, серця, онкологічних захворюваннях тощо.

Під керівництвом Шалімова проведено першу в Україні операцію пересадки серця. Досі таких операцій у Київському інституті клінічної й експериментальної хірургії імені Олександра Шалімова проведено вже 4.

За своє життя Шалімов провів близько 40 тисяч операцій.

У 1998 році академіка Шалімова визнано «Людиною планети». До смерті у 2006 році він також був Почесним директором Інституту клінічної й експериментальної хірургії НАН України (з грудня 2006 року інститут носить його ім’я).

Помер у Києві 28 лютого 2006 року.

Поховано Олександра Шалімова на Байковому цвинтарі в Києві (ділянка № 52а).

29 лютого 2024 року Київська міська рада частину вулиці Героїв Севастополя перейменувала на вулицю Академіка Шалімова.

Маловідомий факт - Олександр Шалімов, маючи гарний голос, дуже любив у колі друзів співати українські пісні - серед них як народні ("Зеленеє жито зелене", "Ой не світи місяченьку", "Цвіте терен", "Ой чий то кінь стоїть", "Ой, на горі та женці жнуть", "Черемшина", "Ой, у вишневому саду" та багато інших), так і авторські, на вірші видатних поетів - Тараса Шевченка ("Реве та стогне Дніпр широкий", "Думи мої, думи мої"), Михайла Петренка ("Дивлюсь я на небо"), Леоніда Глібова ("Стоїть гора високая"), Василя Симоненка ("Лебеді материнства"), Дмитра Павличка ("Два кольори"), Дмитра Луценка ("Як тебе не любити, Києве мій), Михайла Старицького ("Ніч як місячна"), Степана Руданського ("Повій, вітре, на Вкраїну), Андрія Малишка ("Пісня про рушник"). Це свідчить про любов науковця до української пісні, хорошу ознайомленість із творчістю як класиків, так і поетів-сучасників Олександра Шалімова.

Нагороди:

Орден “За заслуги” І ступеня (1999)

Орден “За заслуги” ІІ ступеня (1998)

Лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки

З нагоди ювілею 23 січня 2018 року НБУ ввів в обіг ювілейну монету «Олександр Шалімов» номіналом 2 гривні, а Укрпошта — ювілейну поштову марку.

Експонат краєзнавчий. Керамічні вироби у колекції бібліотеки

Експонат краєзнавчий

Сьогоднішній допис нашої нової рубрики присвячено керамічним виробам, які є у колекції бібліотеки. Розповімо про сім керамічних виробів 1960-х-1980-х років.

На першому фото - п'ять виробів. В центрі - великий керамічний чайник, вкритий поливою, орнаменти втиснені. Ліворуч від нього - невелика керамічна ваза, а також кухоль із зображенням рака. Праворуч - невеличка ємність з ручкою для молока та вершків, а також керамічний графін із кришечкою.

На окремому фото ліворуч - округлий глечик із кришкою. Цей глечик вкритий поливою і розписаний коричневими та чорними фарбами.

На окремому фото праворуч - видовжений кухоль із ручкою, також вкритий поливою і розписаний жовтими та чорними фарбами рослинним орнаментом.

Усі ці глечики, графіни, кухлі виготовляли керамічні заводи України, яких у 1980-х налічувалося бл. 40. Кияни охоче купували їх - такі вироби одразу ставали прикрасою оселі. Хоча кухоль на останньому фото активно використовувався - у нього наливали рідини.

Тож з-поміж колекції предметів декоративно-вжиткового мистецтва 1960-х-1980-х років, що представлені у Центральній районній бібліотеці імені Григорія Сковороди, нещодавно з'явився і цей керамічний посуд.

Його передала київська родина Мегедь, вдома у якої багато десятиліть зберігалися вироби.

Щира подяка за подарунок!

Історія Солом'янського району у фотографіях. Батиєва гора у фільмі "За двома зайцями"

Культовий фільм "За двома зайцями" (1961) фільмували переважно на Подолі, Гончарах-Кожум'яках та Андріївському узвозі. Адже саме там і відбувається дія п'єси "За двома зайцями", написаної 1883 року спільно Іваном Нечуєм-Левицьким та Михайлом Старицььким. В основі - п'єса Івана Нечуя-Левицького "На Кожум'яках" (1875).

Але початкові сцени, де Свирид Голохвастов та його друзі йдуть, співаючи пісню, знімали на Батиєвій горі, а саме на вулиці Локомотивній. Це район будинку №23. Тож на задньому тлі видно квартали вулиці Жилянської. Цей та наступні кадри знято саме на Батиєвій горі.

Тож попри місце дії на Подолі, є у фільмі і сцени, зняті в нашому районі, а саме на Батиєвій горі.

Стрекаловка

Із циклу "Історія твого району"

План садиби. З архіву В. Невзорова

Стрекаловкою називалася місцевість навколо Солом’янської церкви Покрови Пресвятої Богородиці. Садиба на вулиці Новостроєнській, 22 (згодом — вулиця Мстиславська, Островського, нині — Скрипника) наприкінці ХІХ ст. належала Олександру Пустинському. Проте за садибою й місцевістю загалом закріпилася назва Стрекаловка на честь зятя Пустинського, Михайла Стрекалова.

Михайло Стрекалов, Олександр Пустинський, Лідія Стрекалова (Пустинська). З архіву В. Невзорова

Фасад будинку. З архіву В. Невзорова

Головна будівля садиби, збудована 1894 року, знаходилася перед сучасним будинком № 5 на вулиці Стадіонній. Самої вулиці тоді ще не існувало. За садибою починався глибокий яр, що тягнувся від Залізничної колонії аж до теперішньої вулиці Дениса Монастирського. Садиба Стрекалових

була великою, навколо будинку розкинувся фруктовий сад, також було багато акацій, каштанів, а над самим яром росли дві величезні вікові липи. До входу вела алея, обсаджена трояндами. У будинку була багатюща бібліотека.

З 1910 року садибою володів зять Олександра Пустинського, Михайло Стрекалов, а з 1911 року - Лідія Олександрівна Стрекалова (у дівоцтві Стрекалова, донька першого власника).

Лідія Стрекалова-молодша. З архіву В. Невзорова

1910 року в садибі Стрекалових оселився видатний письменник Степан Васильченко, про що згадував у листі: «Я живу в кінці города, в гарному місці, в саду біля гаю недалеко від станції. Кімната простора. Адреса: Соломенка, Новая улица, дом № 22, усадьба Стрекалових. Коли б ви знали, як у мене тепер тут ловко. Будинок — вікнами в сад, а поза садом — яри та кручі. Вид на город — надзвичайний… Ходжу мало не щодня в Кадетський гай, гасаю босяком по саду…». Письменник мешкав тут до 1914 року, поки його не мобілізували до війська. Саме у Стрекаловці він написав низку творів: «На чужину», «Роман», «Циганка», «Дома», «Дощ», а також статті для газети «Рада», у якій Степан Васильченко працював журналістом.

Родина Стрекалових. В центрі (лежить в білому) Степан Васильченко. З архіву В. Невзорова

У радянський час половину будинку залишили за родиною Стрекалових, а в іншій половині, де була домашня книгозбірня, 1936 року відкрили районну бібліотеку. Її передала місту донька Михайла та Лідії Стрекалових Лідія (у шлюбі Грідіна). 1937 року бібліотеці їй надали ім’я льотчика Валерія Чкалова. Адреса бібліотеки наприкінці 1960-х відповідала й адресі будинку Стрекалових — вулиця Островського, 22. У 1970-х будинок знесли, як і всю стару забудову навколо. Яр засипали й подовжили вулицю Стадіонну, яка відтоді сполучила сучасну вулицю Липківського та проспект Повітряних Сил. Бібліотеку 1970 року перенесли в будинок на вулиці Кавказькій, 7. З 2023 року це бібліотека «Солом'янська». Назву «Стрекаловка» деякі старожили вживають і досі, а власницю, яка прожила без 2 місяців 100 років (померла 1983) місцеві мешканці називали Стрекалихою, хоч у шлюбі вона ще з 1920-х була Грідіна.

Вулиця Олега Афанаса

Із циклу "Прочитання вулиць"

Сучасна назва (з 2024): вулиця Олега Афанаса

Підстава для перейменування: на честь українського військовика, учасника російсько-української війни Олега Афанаса

Рішення Київської міської ради: від 18 січня 2024 року № 7600/7641 «Про перейменування вулиці Бакуніна у Солом'янському районі міста Києва»

Місцевість: Пост-Волинський

Розташування: пролягає від Новопольової вулиці до тупика.

Попередня назва (1957-2024): вулиця Бакуніна, на честь російського революційного діяча Михайла Бакуніна.

Первинна назва (1950-і-1957): Нова

Олег Андрійович Афанас (7 жовтня 1991 — 23 квітня 2016) — старший солдат Збройних сил України, учасник російсько-української війни.

Життєпис

Народився 1991 року в місті Сороки (Молдова), згодом жив і зростав у рідному домі бабусі в селі Христич.

2002 року з мамою і братом переїхав жити у Київ (Солом'янський район), навчався в 12-й ЗОШ. 2009 року поступив до Європейського університету на факультет «Інформаційні системи та комп'ютерні технології»; станом на 2014 рік — студент магістратури.

Пішов добровольцем на фронт слідом за батьком Євгеном Богданом — бійцем «Легіону Свободи», який фронт полишив лише після важкого поранення. З 8 вересня 2014 року — у лавах батальйону УНСО, в складі 54 розвідувального батальйону, рішення з родиною не обговорював. За власні кошти придбав екіпірування, перш ніж стати добровольцем. Проходив перші 2 місяці тренувань та навчання на Новоград-Волинському полігоні. У жовтні 2014-го вступає до лав 81-ї окремої аеромобільної десантно-штурмової бригади, снайпер 1-го відділення 2-го взводу розвідувальної роти, старший солдат 90-го батальйону. Проходив активну підготовку, з 12 січня 2015 року брав безпосередню участь в обороні Донецького аеропорту. Співслужбовці оповідали, що доводилося тижнями сидіти в тилу ворога — про них навіть забували в штабі; знищували мінометні розрахунки ворога. Було ліквідовано велику кількість мінних та інженерних загороджень в ході обслідування лісових районів у «сірих зонах» на місцях виконання завдань. Завдяки його корегуванню артилерійські підрозділи ліквідували кілька ворожих опорних пунктів, завдавши непоправних втрат особовому складу противника. 2 атаки дозорних груп було відбито завдяки вдалим діям під командуванням Олега в районі Донецького аеропорту. Групою, якою він керував в тилу противника, було здобуто багато цінної інформації та проведено заходи щодо боротьби з ДРГ противника. Навесні 2016-го проходив навчання в школі снайперів на житомирському полігоні, отримав пропозицію залишитися інструктором; цього часу щовихідних бачився з родиною. 23 квітня 2016 року загинув вранці під час виконання бойового завдання по збору розвідданих в районі Малі Дачі (Авдіївка) — підрив на розтяжці.

Похований на Берковецькому кладовищі Києва.

18 січня 2024 року Київська міська рада вулицю Бакуніна перейменувала на вулицю Олега Афанаса.

Нагороди: указом Президента України № 258/2016 від 17 червня 2016 року «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» — нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно)

Експонат краєзнавчий. Кухоль "Засновники Києва"

Експонат краєзнавчий

Сьогоднішній допис нашої нової рубрики, започаткованої 28 травня 2024 року, присвячено дуже цікавому керамічному кухлю, виготовленому на початку 1980-х років, до тодішнього відзначення 1500-річчя заснування Києва у 1982 році.

 

 

Кухоль керамічний, вкритий поливою. Він має напис по колу: "Засновники Києва Кий, Щек, Хорив та Либідь", на ньому зображено як легендарних засновників міста, так і стилізовані зображення Софії Київської, інших храмів та споруд Стародавнього Києва. До речі, більше про ті часи можна дізнатися з книги "Оповіді про Стародавній Київ" на фото.

Такі кухлі у 1980-х роках залюбки купували кияни. Адже виріб не лише міг використовуватися для пиття, а й бути прикрасою оселі. Тож з-поміж колекції предметів декоративно-вжиткового мистецтва 1960-х-1980-х років, що представлені у Центральній районній бібліотеці імені Григорія Сковороди, нещодавно з'явився і кухоль "Засновники Києва". 

Його передала київська родина Мегедь, вдома у якої багато десятиліть зберігався виріб.

Щира подяка за подарунок!

Історія Солом'янського району в архівних документах. План дачі хутора Пронівщина

Історія району в архівних документах

Пропонуємо ознайомитися зі справою "План дачі хутора "Пронівщина", розміщеного поблизу села Совки Київської губернії і повіту, володіння Києво-Софійцського митрополичого будинку". План виконано 1903 року.

Документ зберігається у фондах Центрального державного історичного архіву України (фонд 184 опис 1 справа 41).

Загальний вигляд плану

Далі розглянемо план у деталях

Заголовок

Експлікація плану

Умовні знаки

Деталь. Воскобілильня (свічний завод)

Деталь. Хутір Пронівщина