Імена, з якими ми живемо. Вулиця Августина Волошина

Вулиця Августина Волошина - вулиця в Солом'янському районі міста Києва, місцевість Новокараваєві дачі. Пролягає від Польової вулиці до Відрадного проспекту. 

Ім’я видатного політичного діяча України носить з 2017 року. 

Августин Іванович Волошин народився 18 березня 1874 року в с. Келечині Міжгірського району. Навчався в сільській народній школі, до Ужгородської гімназії вступив лише після четвертого класу так званої нормальної школи 1883 року, оволодівши угорською мовою. Гімназію закінчив 1892 році, і греко-католицький єпископ рекомендував його в Будапештський університет на теологічний факультет. Захворівши, через рік покинув університет і повернувся до Ужгорода, де закінчив богословську семінарію. Августин Волошин походив з роду священників - і продовжив сімейну традицію, ставши священником.

У 1896 р. Августин Волошин одружився з Іриною Петрик - донькою професора Ужгородської гімназії, родича видатного громадського та культурного діяча ХІХ ст. Олександра Духновича. У 1897 році Августин Волошин був рукоположений у священницький сан і розпочав свою діяльність в Цегольнянському храмі Ужгорода. Одночасно він продовжує навчання, і в 1899-1900 рр. закінчує Вищу педагогічну школу в Будапешті та отримує диплом викладача математики й фізики в середніх навчальних закладах. З 1900 до 1917 року працював професором, а з 1917 до жовтня 1938 року — директором учительської семінарії в Ужгороді, зробивши багато для організації навчання, розвитку педагогічної науки, освіти й виховання молоді, яка після закінчення навчального закладу вчителювала у школах краю. У 1906-1934 роках був також професором педагогіки Ужгородської духовної семінарії. Він активно виступав проти мадяризації українського населення та проти переведення богослужіння на угорську мову. Брав участь у нарадах з цієї проблеми в Будапешті, зокрема виступав проти заміни кириличного алфавіту на латинський 

В 1921 р. Августин Волошин почав видавати релігійну газету «Благовісник» для оборони церкви від нападів різних конфесій, став активним захисником видання всіх підручників релігії для народних шкіл українською мовою, в 1928 році організував «Кружок духовенства християнської народної партії» для широкої місійно-освітньої діяльності серед пастви. Отець Августин Волошин не мав своїх дітей. Разом із дружиною вони утримували приватний сиротинець, де виховувалося 22 сиріт. Ді­ти жи­ли у ве­ли­ко­му дво­по­вер­хо­во­му бу­дин­ку, який для цих пот­реб ку­пив отець Ав­гус­тин. Во­ни бу­ли за­без­пе­че­ні хар­чу­ван­ням, гар­ним одя­гом, нав­чан­ням, ви­хо­ван­ням та роз­вит­ком твор­чих здіб­нос­тей. Іс­ну­вав ці­лий до­маш­ній ор­кестр, тан­цю­валь­на гру­па і хор. 

Будучи професором і директором семінарії, Августин Волошин написав і опублікував 63 підручники, зокрема граматики, читанки, букварі, методичні праці. Деякі перевидавалися по декілька разів. Був видавцем і, водночас, журналістом, організатором виходу в світ щорічних «Місяцесловів», редагував газету «Наука», реорганізував її у «Свободу» (в липні 1938 р. вона стала «Новою Свободою»), був дописувачем багатьох газет краю, які видавалися у 20-30-х роках. Августин Волошин був активним учасником у процесі створення першого українського карпатського акціонерного товариства — «Уніо» на базі тодішнього культурного товариства Св. Василія Великого. Товариство займалось просвітницькою діяльністю. 

Творчий ужинок Августина Волошина справді вражає — 42 книжки (серед яких, в першу чергу, підручники для шкіл карпато-українського регіону рідною мовою), сотні публіцистичних і наукових статей з проблем економічного, освітнього, культурного, релігійного, громадського і політичного життя краю. На жаль, повної бібліографії його праць досі не видано, а те, що видано, — тільки дещиця його творчої спадщини. 

Чи не найпомітніший слід залишив Августин Волошин на педагогічній ниві. Він написав цілу низку підручників для початкових, середніх і вищих шкіл, які неодноразово перевидавалися; поважні праці з історії педагогіки, методики навчання і виховання, психології. Серед них — «Читанка для угрорусской молодежи» (1900), «Буквар» (1904), «Практична граматика малоруської мови» (1907), «Наука о числах для І — II кл. народних школ» (1919), «Педагогіка і дидактика для учительських семінарій» (1923, 1935), «О соціяльном вихованню» (1924), «Дидактика» (1932), «Педагогічна психологія» (1932), «Методика народношкільного навчання» (1935), «Педагогічна методологія» (1943) та багато інших. 

Доктор, професор отець Августин Волошин написав чимало ґрунтовних праць, які свідчать про його ерудицію в галузях мовознавства, літературознавства, історії, культури, соціології, політології, богослов'я тощо: «Що хоче угро-руський народ» (1918), «О письменном языці подкарпатських русинов» (1921), «Дві політичні розмови» (1923), «Памяти Александра Духновича», «Релігійні відносини на Підкарпатській Русі» (1930), «Про шкільне право будучої держави» (1942) та інші. 

Як письменник він написав побутові драми «Марійка Верховинка», «Без Бога ні до порога», історичну драму «Фабіола», п'єсу «Князь Лаборець», драму «Син Срібної Землі Юрій Довжа», оповідання «Люби своє» та інші твори, переклав українською мовою твори святого Авґустина, уклав малу Біблію, малий біблійний катехизм для нижчих класів народної школи, молитовник для української еміграції в Празі тощо. 

Цінні матеріали з історії, культури, господарського, релігійного, громадського і політичного життя Закарпаття публікувалися на сторінках календаря-альманаху «Місяцеслов», який А. Волошин видавав із 1902 р., газети «Наука», яку він редагував з 1903 р. (з 1907 року виходив і додаток до неї «Село»), перейменованої у 1920 році на «Свободу», а в 1938 році - на «Нову Свободу». Був також засновником видавництва «Пчілка» і редактором журналу «Пчілка», в якому публікувалося дуже багато матеріалів з історії, культури і природи краю, одним із редакторів Наукового збірника товариства «Просвіта» в Ужгороді (1922-1938), що й досі залишається найповажнішим періодичним науковим виданням за всю історію Закарпаття. 

Великою заслугою Августина Волошина як публіциста є оборона ним рідної мови та національної символіки українського народу: синьо-жовтого прапора, державного гербу Тризуба, гімну «Ще не вмерли в Україні...». Статті на цю тему друкувалися в газеті «Свобода» та інших виданнях. 

На політичний шлях Августин Волошин вступив 1919 року, коли в складі трьох народних рад – Ужгородської, Хустської і Пряшівської – ухвалив рішення приєднатися до Чехословаччини. Протягом 1919-1921 років він був членом тимчасового урядового утворення – Директорії. З 1923 до 1938 року очолював створену ним Християнсько-народну партію Підкарпатської Русі, від якої в 1925-1929 роках був депутатом чехословацького парламенту. У 1920-1939 роках став одним із керівників крайового товариства «Просвіта», а з 1929 до 1939 рік – почесним головою «Учительської громади», яку й організовував. В 1937-1938 роках очолював педагогічне товариство Підкарпатської Русі, а 1938 року – ініціював створення в Ужгороді на базі Українського вільного університету вищого навчального закладу з чотирьох факультетів. 

Боротьба за автономію Підкарпатської Русі тривала впродовж 30-х років. 11 жовтня 1938 року рада міністрів Чехословаччини після тривалих переговорів погодилася на самоврядність краю і призначила раду міністрів Підкарпатської Русі на чолі з Андрієм Бродієм у складі трьох міністрів і двох статс-секретарів. Авґустин Волошин став статс-секретарем з питань охорони здоров’я і соціального забезпечення. 12 жовтня 1938 року підкарпатські міністри склали присягу. Повернувшись додому, 15 жовтня провели перше засідання. За політику на користь Угорщини 26 жовтня 1938 року в Празі арештовано Андрія Бродія. Новим прем’єром Підкарпатської Русі став А. Волошин, на долю якого випали важкі випробування при будівництві Карпатської України. 

1 листопада 1938 року А. Волошин з помічниками виїхав на Віденський арбітраж, де від Підкарпатської Русі були відібрані міста Ужгород, Мукачево, Берегово та частина сіл і передані Угорщині. Новою столицею краю став Хуст, куди евакуювали державні установи і служби. В уряді залишилися лише троє - А. Волошин, Ю. Ревай та Е. Бачинський. 9 листопада 1938 року в Хусті створено Організацію народної оборони «Карпатська Січ» (ОНОКС) на чолі з головним командантом Дмитром Климпушем. Українська народна рада видала Маніфест з програмою дій нового уряду. 25 листопада вийшла постанова про запровадження державної української мови, а 30 грудня – про вживання назви «Карпатська Україна». 

12 січня 1939 р. опубліковано заяву Авґустина Волошина про вибори до сойму, а 13 січня створено партію Українське національне об’єднання; 24 січня сформований її центральний провід на чолі з Федором Реваєм. 12 лютого 1939 року відбулися вибори до сойму Карпатської України. 15 березня 1939 року відкрилося засідання сойму, на якому президентом Карпатської України було обрано Авґустина Волошина. Та в наступні дні Карпатську Україну було окуповано угорськими військами. Її уряд опинився в екзилі у Празі. 

Після визволення столиці Чехословаччини серед перших арештували президента Карпатської України А. Волошина. Це сталося 15 травня 1945 року. Його відвезли в Москву й «поселили» в Лефортовську тюрму. 22 травня розпочалися допити, яких було вісім. Закінчилися вони 20 червня 1945 року. 

У постанові на арешт від 3 червня 1945 року, винесеній слідчим Головного управління контррозвідки «CМЕРШ» Держбезпеки СРСР майором Вайдорфом та схваленій начальником слідчого відділу цього ж підрозділу генерал-майором Леоновим, Августин Волошин (що утримувався під вартою вже з 20 травня без будь-яких на те законних підстав) обвинувачувався в тому, що: «Волошин будучи українським націоналістом, проводив ворожу діяльність проти Радянського Союзу. А. Волошина звинувачували у багатьох так званих антирадянських злочинах. Але не встигли засудити. За офіційними даними, він помер 19 липня 1945 року в Бутирській тюрмі. 

Утім є й інші дані, що агенти НКВД вигадали, що того дня (11 липня 1945 року), коли його замучили, вони нібито перевезли його на лікування до Бутирської в'язниці. 

Августина Волошина було реабілітовано 12 вересня 1991 року. Тільки зі здобуттям Україною державної незалежності ім'я доктора, професора, отця Августина Волошина заслужено і посіло достойне місце в переліку Героїв українського народу, що душу й тіло положили за нашу свободу. 15 березня 2002 року Авґустина Волошина посмертно удостоєно звання Героя України. 

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»

Імена, з якими ми живемо. Вулиця Академіка Потебні

Вулиця Академіка Потебні – вулиця в Солом'янському районі міста Києва, місцевість Відрадний. Пролягає від Добрузької вулиці до кінця забудови. Ім'я видатного вченого-мовознавця носить з 1959 року.

Видатний український мовознавець, філософ, теоретик літератури, фольклорист, етнограф, педагог, громадський діяч. Автор багатьох фундаментальних праць, які стали етапними в українській і загальнослов’янській гуманітарній науці. Зробив значний внесок у різні розділи науки про мову – загальне мовознавство, психолінгвістику, етимологію, історичну граматику та діалектологію східнослов’янських мов, порівняльно-історичне мовознавство. «Єдина ознака, за якою пізнаємо народ – єдність мови. Національна свідомість є тим історичним двигуном, що відтворює єдність народу», – слова Олександра Потебні, написані наприкінці ХІХ століття, не втрачають актуальності й сьогодні.

Олександр Опанасович Потебня народився в селі Гаврилівка (тепер – село Гришине Роменського району Сумської області) у родині маломаєтних дворян. Здобувши загальну освіту в гімназії м. Радомі (Польща), вступає до Харківського університету – спочатку на юридичний факультет, через рік на історико-філологічний, але через рік перейшов на історико-філологічний факультет який закінчив у 1856 році. Після закінчення університету викладає російську мову в гімназії. завдячуючи професору П.Лавровському, отримав запрошення викладати російську словесність та історію літератури слов'янських народів до Харківського університету. У 1860 році він склав магістерський іспит, захистив магістерську дисертацію «Про деякі символи в слов’янській народній поезії» і отримав вчений ступінь магістра слов'янської філології. Стає ад’юнктом Харківського університету, згодом – доцентом кафедри слов’янського мовознавства та секретарем історико-філологічного факультету. 

У перші роки роботи в Харківському університеті друкує низку статей, що увійшли до книги «Мысль и язык» (1862), в якій дослідив взаємозв’язки мови й мислення, розвинув ідею про мову як породження й вияв «народного духу». 

Олександр Потебня був одним із ініціаторів створення школи для народних учителів, розробляв програми навчальних дисциплін та проводив заняття. Досвід спілкування з сільською молоддю був обопільно корисний, оскільки Потебня отримав можливість вивчати й досліджувати місцеві говірки, записувати від своїх учнів народні пісні та інший етнографічний матеріал. Він планував заснувати студентський хор для виконання народних пісень. 

1862 року молодий вчений їде на дворічне наукове стажування до Берліна. Закордонна подорож відбувалась під пильним наглядом місцевої поліції, оскільки Потебню розглядали як потенційного російського шпигуна та побоювались його «русофільської агітації» в середовищі тамтешньої інтелігенції. Родинні обставини (загибель у польському повстанні 1863 року брата Андрія, члена «Землі і Волі») спонукають його перервати стажування й повернутись додому. 

В 1874 році О. Потебня здобув докторський ступінь за працю «Из записок по русской грамматике», за яку отримав Ломоносівську премію. 

З 1875 р. – професор кафедри російської мови та словесності Харківського університету. Один із засновників Харківського історико-філологічного товариства (очолював його в 1877–1890 рр.), очільник Харківської філологічної школи. Член-кореспондент Петербурзької академії наук (з 1875). Садиба в Харкові, де мешкав Олександр Потебня з дружиною та двома синами, розташована в центрі міста, поступово перетворилася на інтелектуальний осередок, де збиралась студентська молодь та місцева інтелігенція. Гостинний Потебня завжди усіх приймав привітно і гречно. А от на іспитах був вимогливим, ба навіть суворим, незважаючи на приятельські стосунки зі студентами. 

З 1877 р. до 1890 р. був головою Харківського історико-філологічного товариства. 

Провідними в науковій тематиці Ліфту були питання, пов’язані з історією, культурою Лівобережної України. Сам О. О. Потебня постійно виступав на засіданнях товариства з доповідями, присвяченими найрізноманітнішим проблемам мови, літератури, народної поезії. етнографії: «О значении слова «Русь» в связи с некоторыми явлениями русского полногласия», «О заимствованиях из немецкого в малорусском языке», «Село, деревня и тому подобные слова (К истории быта)», «Сербская песнь о Юрии Даничиче» тощо. 1895 року при Ліфті була заснована премія імені О. О. Потебні, яка присуджувалася студентам Харківського університету за кращу роботу з історії російської мови й літератури. 

О. О. Потебня був одним із перших у вітчизняній науці представників психологічної школи в літературознавстві, який дав систематизований виклад її ідей у працях «Мысль и язик» (1862), «Из лекций по теории словесности» (1894), «Из записок по теории словесности" (1905).Основна увага в них сконцентрована на вивченні психологічних механізмів творчості; етапів її здійснення. 

Ми завдячуємо Олександрові Потебні багатьма теоріями. Найбільш цікава та найвідоміша його робота про внутрішню форму слова. Потебня розрізняє поняття мислення та мови, сприймає останню як одну з форм вираження нашого неусвідомленого. Мислення не є тотожним мові, адже людина не встигає (і не може) зловити усі найменші нюанси мислення. Слово у цій концепції постає точкою зіткнення, входу. У слові поєднується фактичне значення слова та значення, актуальне на час мовлення. Мовознавець виводить, що внутрішня форма слова є відношенням змісту думки до свідомості конкретного мовця безпосередньо під час мовлення. Потебня відкидає думку про загальні значення слів та не визнає синонімічних рядів. Так, слово щоразу реалізується у конкретному акті мовлення у такій формі, змісті та контексті, що стає абсолютно унікальним. Звісно, Потебня визнає, що слово має багато відтінків, декілька лексичних значень, проте мовець завжди вибирає лише одну форму. 

Мовознавець приділяє велику увагу вивченню поетичної мови та стверджує, що таке мовлення є відмінним від буденного, адже йому передує кардинально інше сприйняття та обробка дійсності. Вчений розрізняє мову прози та мову поезії, яка працює як “копач” абстрактних почуттів, сенсів, які згодом, завдяки раціональній мові прози, отримають систематизоване визначення та зможуть проявитись у нашому мовленні як поняття про явища, проблеми, які потребують дослідження. 

Хоча Потебня здобув пошану серед усіх філологів Російської імперії, про що свідчить Ломоносівська премія, проте дослідник ніколи не зраджував кафедрі рідного Харківського університету та виступав із критикою денаціоналізації, яку прирівнював до духовного розтління. 

Олександр Потебня заклав підвалини східнослов’янської діалектології як самостійної галузі досліджень. У статтях «Про повноголосся» (1864), «Про звукові особливості руських наріч» (1865), «До історії звуків руської мови» (1876–1883) дав розгорнуту картину розвитку фонетичної системи східних слов’ян від найдавнішого періоду до середини ХІХ ст., окреслив межі поширення найважливіших діалектних явищ. Відповідно до тогочасної термінології українську мову називав малоруським наріччям, а терміном «руська мова» («русский язык») позначав сукупність східнослов’янських мов. У статтях «Замітки про малоруське наріччя» (1870) і «Розбір праці П. Житецького «Нарис звукової історії малоруського наріччя»» (1878) першим систематизував ознаки української мови, що відрізняють її від інших слов’янських. До кола зацікавлень ученого входили також проблеми наголосу й етимології східнослов’янської лексики. 

Філософія мови О. О. Потебні спрямовувала його пошуки в галузях народної та літературної творчості. Ученого цікавлять як обряди, міфи, поетичний фольклор. У працях «З лекцій у ділянці теорії словесності» (1894) та «Із записок у ділянці теорії словесності» (1905) вивчав народні звичаї та вірування українців, порівнюючи їх з аналогічними явищами в культурі інших слов’янських народів. У двотомнику «Питання теорії та психології творчості» (1910) виступив як фундатор психологічної школи в літературознавстві. 

О. Потебня визначав націоналізм як світогляд, що визнає і шанує національне розмаїття людства. «Ідея національності, – писав учений, – здатна сприяти людському поступу, якщо вона стверджує взаємоповагу права народів на самостійне існування та розвиток, коли ж через цю ідею стверджують зверхність однієї спільноти над іншою, вона набуває реакційного змісту». Рівноправність і взаємоповага, вважав О. О. Потебня, мають бути основою взаємин між народами. Протестуючи проти національного гноблення, обґрунтовував право кожного народу розвивати свою культуру рідною мовою, бо «немає мови й наріччя, які б не були здатні стати знаряддям необмежено різноманітної й глибокої думки». Діти мають здобувати освіту рідною, а не чужою мовою. 

За умовами того часу свої наукові праці О. Потебня мусив публікувати російською. Професор Харківського університету і лідер харківської школи мовознавства, Потебня був також редактором та видавцем творів письменників Гулака-Артемовського, Квітки-Основ’яненка і Манжури. Він перекладав «Одіссею» українською мовою, а серед найвідоміших його наукових праць був коментар до «Слова о полку Ігоревім». 

Потебня розглядав мову насамперед як засіб упорядкування людиною вражень від довкілля, як інструмент пізнання світу. Слово несе не тільки значення предмета, а і попередній досвід особи та нації. Його зміст фіксується у символах фольклору і постійно відновлюється літературою. 

На думку вченого, мова є неповторною для кожної нації можливістю мислення та самого життя: «Не лише найкраща, а і певна, єдина прикмета, за якою ми впізнаємо народ, і разом з тим єдина, незамінна нічим та неодмінна умова існування народу, є єдність мови». Потебня вважав, що усвідомлення людиною своєї національної приналежності ґрунтується на своєрідному «вродженому націоналізмі», притаманному тільки даному народу. Тому він застерігав проти національної асиміляції, яка для нього була тотожна душевному розкладу. Розчинення однієї нації в іншій збіднює людство загалом, веде до дезорганізації суспільства та деградації особистості. 

Історичний розвиток народів за нормальних обставин, наголошував Потебня, має наслідком не денаціоналізацію, а взаємне пристосування націй. «Цивілізація, – писав він, – не лише сама по собі не загладжує народностей, а і сприяє їхньому зміцненню». 

Російські дослідники діяльності мовознавця вперто переконані в тому, що уродженець України – людина, що більшість свого свідомого життя провела на Україні, був російським мовознавцем та вченим. 

Потебня дотримувався тези про шкідливість двомовності для інтелектуального розвитку дитини та для суспільства. Саме тому, що дві мови заважають логічно мислити, коли вони рівночасно входять у свідомість дитини. На думку Потебні, спочатку потрібно дуже добре засвоїти рідну мову, а тоді вже переходити до вивчення чужих мов, які людину збагачують, але мусять тільки доповнювати отой основний скарб, яким є рідна мова. 

Співчуваючи своїй безправній нації, О. Потебня додержувався засади: визнання права розвитку кожної мови. «Будь-яка мова, нехай і гноблена й переслідувана, за сприятливих умов може досягти високого рівня розвитку»,– стверджував учений. 

Помер учений в Харкові 29 листопада (11 грудня) 1891 року. Похований на Івано-Усікновенському кладовищі. Кладовище було знесене в 1970-і роки, на його місці з'явився Молодіжний парк. 

Повною мірою глибина ідей О. Потебні розкрилася лише у ХХ ст. Завдяки видатному вченому українська філологія завоювала авторитет у слов’янському світі, вийшла на загальноєвропейський рівень. Інституті мовознавства НАН України, який носить ім’я вченого з 1945 р., регулярно проводить потебнянські читання, друкує їх матеріали. 

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»

Імена, з якими ми живемо. Вулиця Костянтина Ушинського

Вулиця Ушинського - вулиця в Солом'янському районі міста Києва, місцевість Чоколівка. Пролягає від Чоколівського бульвару до Фастівської вулиці. 

Ім’я видатного українського педагога, правника, одного із засновників педагогічної науки та народної школи носить з 1957 року. 

Костянтин Дмитрович Ушинський народився 18 чи 19 лютого 1824 року (за іншими даними – 1823 року). Місце його народження й досі чітко не встановлено: у наукових дослідженнях вказують і с. Богданка Глухівського повіту Чернігівської губернії, і міста Новгород-Сіверський, Охтирку і Тулу. 

Батько, Дмитро Григорович, був дрібномаєтним дворянином. Сім’я не мала великих статків, оскільки Дмитро Ушинський відпустив селян на волю ще до реформи 1861 року. У 1832 році він отримав призначення на суддівство до Новгород-Сіверського, де у невеликій заміській садибі на березі Десни й оселилася родина Ушинських. 

Матір, Любов Степанівна Гусак-Капніст, яка належала до українського шляхетського роду грецького походження та була онукою українського письменника Василя Васильовича Капніста, померла, коли синові було 11 років. Але саме вона пробудила у ньому допитливість, інтерес до читання, прищепила любов до України, української мови й культури. Дошкільне виховання й початкову освіту Костянтин Ушинський отримав під керівництвом матері, яка навчала його вдома за програмою перших двох класів гімназії. І хоча К. Д. Ушинський писав свої праці російською мовою, він належить до плеяди славетних українських педагогів, належить Україні, з якою завжди був кровно і духовно пов’язаний. Ушинський стверджував: «…Я українець: рід наш старовинний, дворянський. Всі родичі, діди, дядьки і батьки були українцями, народилися й поховані в українській землі». 

Після домашнього навчання, Костянтин вступив до Новгород-Сіверської гімназії, яку закінчив у 1840 році. Здобувши середню освіту, Ушинський вступає до Московського університету на юридичний факультет та закінчує його з відзнакою у 1844 році. У цьому ж році Рада університету присудила йому ступінь кандидата юриспруденції. 

У 1846 році він стає виконуючим обов’язки професора камеральних наук кафедри енциклопедії законознавства, державного права і науки фінансів в Демидівському ліцеї в Ярославлі. Але відмінність в педагогічних поглядах з керівництвом ліцею призвела до відставки Костянтина Дмитровича в 1849 році. Скрутне матеріальне становище змусило його погодитися на посаду дрібного урядовця в одному з департаментів Міністерства внутрішніх справ у Петербурзі (1849-1855). Але його звільнили за критику свого керівника, відомого українофоба Д. А. Толстого. 

В 1851 році Костянтин Дмитрович одружився з подругою дитинства Надією Семенівною Дорошенко. В 1852 році у пари з’явився первісток Павло, потім дочки Віра і Надія і сини Костянтин і Володимир. А через декілька років народжується шоста дитина – дочка Ольга, яка згодом стала художницею. 

У 1854 році Костянтин Дмитрович влаштувався викладачем, а пізніше й інспектором Гатчинського сирітського інституту та паралельно співпрацював з журналом «Библиотека для чтения» (1854-1856 рр.). Саме тут він долучився до практичної педагогічної діяльності й розробки основних проблем педагогічної науки. 

Педагогічні знахідки були настільки оригінальними, що у 1859 році Костянтин Дмитрович був запрошений на роботу до Смольного інституту шляхетних дівчат на посаду інспектора. Долаючи перешкоди влади, педагог перетворив інститут у пристойний навчально-виховний заклад, запропонувавши новий навчальний план, додатковий дворічний педагогічний клас, залучивши до роботи талановитих педагогів. У ці роки Костянтин Дмитрович продовжував вести активну літературну й громадську діяльність: склав хрестоматію «Дитячий світ», редагував «Журнал Министерства народного просвещения». 

Яскрава освітня діяльність педагога викликала протидію консерваторів, наслідком якої став політичний донос. У 1862 році К. Д. Ушинський був вимушений залишити місце редактора і роботу в інституті. Костянтина Дмитровича з сім’єю відправили у вимушене відрядження до Швейцарії начебто для вивчення постановки шкільної освіти та поліпшення стану свого здоров’я. 

Саме там Костянтин Дмитрович познайомився з Миколою Івановичем Пироговим, старанно та критично вивчав роботу жіночих навчальних закладів, дитячих садків, притулків. Найдовше він перебував у Швейцарії, але відвідав і школи Німеччини, Франції, Бельгії та Італії. У ці роки він пише книгу «Рідне слово, статтю «Педагогічна подорож до Швейцарії», готує до друку два томи фундаментальної праці «Людина як предмет виховання», збирає матеріал до третього тому цього унікального твору тощо. 

У 1867 році Костянтин Дмитрович повертається до Росії та починає працювати над третім томом наукової роботи «Людина як предмет виховання. Досвід педагогічної антропології». Закінчити його він не встиг, на жаль. внаслідок перевтоми стан його здоров'я значно погіршився. У травні 1868 року класик української педагогіки поїхав до Криму на лікування, але доїхав лише до Києва та був змушений повернутися на старий хутір Богданку, де пробув усе літо.

Невдовзі родину спіткало тяжке горе – на полюванні у Воронежі трагічно загинув старший син педагога – вісімнадцятирічний Павло. Після трагічної смерті сина Павла Ушинські купили будиночок у Києві на вулиці Тарасівській поблизу Київського університету. Дружина Костянтина Дмитровича Надія Семенівна багато зробила для того, щоб відкрити початкову школу на хуторі Богданка, допомагала селянським дітям отримати вищу освіту. У жовтні 1870 року Ушинський за наполяганням лікарів разом з синами Володимиром та Костянтином і своїм секретарем О. Ф. Фролковим виїхав до Криму на ще одне лікування. Але у дорозі він застудився, захворів на запалення легенів і зупинився в Одесі у готелі «Отель дю Норд». Через кілька днів до Одеси приїхали дружина Надія Семенівна і доньки Костянтина Дмитровича Віра та Надія, а також дружина його старшого брата Олександра. Ушинський почував себе дуже погано, але не звертався до лікаря. В останні дні він активно правив рукопис третього тому «Педагогічної антропології». Пізно вночі, коли вся сім'я відпочивала, Костянтин Дмитрович Ушинський у черговий раз сів у крісло за письмовий стіл і взявся правити рукопис «Педагогічної антропології». 

Костянтин Ушинський помер на сорок сьомому році життя о другій годині ночі 23 (за іншими даними, 24) грудня 1870 року за письмовим столом. 

28 грудня 1870 року (9 січня 1871 року) труну з тілом К. Ушинського перевезли до Києва, згідно з його

заповітом. Поховали видатного педагога у некрополі Видубицького чоловічого монастиря. Поруч із ним згодом поховали і його дружину Надію Семенівну та онуку Олену. У 1936 році ці могили, як і багато інших, було знищено і через них прокладено асфальтову алею. На могилі Костянтина Ушинського встановлено мармурову плиту з епітафією, автором якої був Павло Тичина. 

Серед учителів Російської імперії популярність К. Д. Ушинського була дуже великою. Не випадково його називали «учителем учителів». На його ідеях будувалася й розвивалася педагогіка не тільки українська й російська, але й багатьох країн. 

Недовгим, але яскравим був життєвий шлях цієї людини, яка залишила творчу спадщину, що переживе віки. На ідеях «учителя учителів» ґрунтується сучасна, в тому числі й українська, педагогіка.

Він став основоположником, творцем глибокої, стрункої педагогічної системи, забезпечивши таким чином високий науковий злет і світову славу української педагогіки в усіх її основних напрямках - у галузі новітньої дидактики й теорії виховання, школознавства й підручникознавства, педагогічної антропології, українознавства, підготовки учительських кадрів. 

Основне завдання освіти й виховання, за Костянтином Ушинським, полягає у формуванні розвиненої людини на засадах народності. 

Основні засади педагогіки К. Д Ушинського: 

✵ виховання має бути народним, тобто охоплювати все підростаюче покоління народу в порядку обов'язкового навчання; 

✵ справою виховання повинен керувати сам народ; 

✵ виховання має давати дітям реальну освіту і водночас розвивати їхні розумові здібності, з тим щоб набуті знання були пов'язані з життям і спрямовані на загальнонародне благо; 

✵ провідне місце у формуванні людини мусить займати рідна мова навчання — і як джерело знань, і як скарбниця народу; 

✵ мета виховання — формування високоморальної людини; 

✵ жінці має бути забезпечене виховання і освіта нарівні з чоловіком.

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»

Імена, з якими ми живемо. Вулиця Олександра Богомазова

Вулиця Олександра Богомазова - вулиця в Солом'янському районі міста Києва, селище Жуляни. Пролягає від вулиці Ганни Арендт до кінця забудови. Ім'я видатного художника і теоретика мистецтва носить з 2019 року. 

Олександр Костянтинович Богомазов народився 14 березня (26 березня) 1880 в с. Янків Ріг Харківської губернії, (нині с. Іванівка Охтирського району Сумської області). Він був другим сином у родині бухгалтера цукроварного заводу. Згодом його батько став купцем другої гільдії. Матір майбутнього художника – Онисія, одружившись вдруге, лишила дітей батькові. Стосунки між синами і суворим батьком були відчуженими. Єдиною людиною, яка підтримувала потяг хлопчика до малярства, був його дядько, з яким Сашко залюбки ходив на етюди. Початкову освіту Олександр отримав у гімназіях Глухова та Києва, а у 1896 році він за наказом батька вступає до Херсонського земського сільськогосподарського училища. Але вже в 1902 році Сашко, незважаючи на спротив батька, вступає до Київського художнього училища. Викладачами О. Богомазова в училищі були відомі майстри: М. Пимоненко, О. Мурашко, І. Селезньов. У цей період в мистецтві панували імпресіонізм, арт-нуво (модерн), символізм, кубізм, спектралізм, футуризм, абстракціонізм та інші течії. Спільність думок зблизила Богомазова зі студентами, майбутніми авангардистами О. Архипенком, О. Екстер, В. Бурлюком, О. Кручених та ін. 

В 1905 році, після чорносотенних погромів у Києві, О. К. Богомазова разом з іншими студентами відрахували з навчального закладу за участь у студентському страйку. 

Ще будучи студентом, Богомазов працював художником-карикатуристом у газеті «Киевская искра» та в літературно-політичній газеті ліберального напряму «Киевская мысль» 

Сергій Світославський, який викладав в училищі, створив власну студію, в якій він навчав виключених хлопців, тим самим звільнивши їх від військової повинності. В 1906 році майбутній художник брав уроки в студіях С. Світославського. 

Влітку 1908 року Олександр вирушає до Криму, поєднуючи відпочинок з малюванням пейзажів та спілкуванням з друзями – О. Грищенком та В. Денисовим, з якими мешкав в Алупці поблизу Воронцовського палацу. 

Після Криму він намагався вступити до Московського училища, але не склав іспит. Тоді він приватно почав вчитися в студіях московських художників Ф. Рерберга та К. Юона. Вони давали класичну академічну освіту разом з новітніми європейськими методами. По вихідних студенти ходили в будинки Морозова і Щукіна та вивчали картини Матісса, Пікассо та Гогена, що зберігалися в тих колекціях. 

Після повернення в Київ, Олександр відновлюється в училищі, але зберігає ті контакти, які він отримав у Москві. Так відбувається виставка «Ланка», яка об’єднала молодих художників: Д. Бурлюка, Л. Бурлюка, М. Ларіонова, А. Лентулова та О. Екстер.

В 1911 році за завданням редакції газети «Київська мисль» художник поїхав до Фінляндії, звідки привіз велику серію нових творів. Після повернення з Фінляндії Богомазов і разом з О. Екстер стає співорганізатором групи «Кільце», до якої увійшли українські художники, відомі представники кубофутуристичного руху – Є. Васильєва, М. Денисов, В. Курнаков, І. Рабінович, Н. Шифрин, С. Шор, Христофор Кнор (Норвегія), Б. Пастухов, члени гуртка «Мистецтво» з Політехнічного інституту. Свої творчі пріоритети «Кільце» задекларувало в «Маніфесті» – «звільнення живописних елементів від сковуючих шаблонів», закликавши митців «розбити шкарлупу академізму» та пропагувати завдання «Нового Мистецтва», відображати, перш за все, естетичні емоції самих художників, дотичні їхній уяві, а не чіткому відтворенню дійсності. В 1914 році група репрезентувала свої твори на виставці в Києві, серед них було й 88 творів живопису та графіки О. Богомазова. Він же став автором афіші та вступної статті до каталогу виставки. Це була його перша прижиттєва персональна виставка.

В 1913 році Олександр Костянтинович одружується з художницею Вандою Вітольдівною Монастирською, яка для нього стала музою, єдиним коханням, жінкою, яка заради творчості чоловіка практично відмовилася від власного мистецького розвитку. Познайомившись та закохавшись ще під час навчання в училищі, Олександр Костянтинович довго не наважувався відкритися і лише в листах висловлював свої почуття. 

В 1915 році Богомазов з дружиною їдуть на Північний Кавказ - до Нагорного Карабаху, в селище Герюси (сучасна назва Горис), де митець стає викладачем малювання та креслення у Вищому навчальному училищі, двокласній початковій школі та організовує заняття з ліквідації неписьменності. Невдовзі дружина змушена була повернутися до Києва. Олександр Костянтинович, щоб відволіктися від самотності, розпочинає писати наукове дослідження під умовною назвою «Мысли об искусстве». 

В 1916 році завдяки ініціативі дружини художника твори Богомазова експонуються в Київському міському музеї на «ІV Весняній виставці картин та скульптур». Після цієї події критики вперше назвали художника майстром кубофутуризму. 

На початку 1917 повернувся до м. Києва. Із січня 1917 до березня 1918 працював у Комерційному училищі в м. Золотоноші, де викладає креслення та малювання. 

7 березня 1917 року народжується його дочка Ярослава. Відповідальність за родину змушує Богомазова повернутися до Києва та почати викладати в художньо-ремісничій школі-майстерні друкарської справи . З цього часу творчість Богомазова пов’язана лише з Києвом – він малює

вулиці, будинки - зображує буття великого міста. 

Родина часто мешкала в Боярці. Саме тут у 1920-х роках художник реалізує свій давній задум – показати в мистецтві динамічну красу людського тіла в процесі фізичного напруження. Богомазов починає працювати над найбільш відомим своїм твором – живописним полотном «Пилярі». 

Революційні події 1917 р. художник зустрів зі сподіваннями на довгоочікувані соціальні зміни. Його обирають першим секретарем профспілки художників України, призначають інспектором секції (а згодом й завідувачем) художньо-просвітнього відділу освіти у Всеукраїнському комітеті образотворчого мистецтва. 

В 1918 році, в період правління П. Скоропадського, виступаючи на з’їзді діячів українського мистецтва з доповіддю «Основные задачи развития искусства живописи на Украине», Богомазов наполягає на реформуванні художньої освіти з акцентом на дотримання в мистецтві національного колориту. 

Богомазов стає одним із засновників «Кустарного товариства» та Української академії мистецтв, старшим майстром державної декоративної майстерні, займається агітаційно-масовим мистецтвом як керівник художнього оформлення революційних свят. В 1918–1919 рр. Художник викладав у Київській художньо-ремісницькій школі-майстерні та Будаєвському вищому початковому училищі, 1919–1922 рр. — у Боярській залізничній трудшколі. 

У 1920 році Богомазов працював художником 12-ї армії, оформлював агітсанпоїзд та агітпароплав «Пушкін» (разом з О. Екстер, В. Меллером та ін.). Перевантаження, матеріальні негаразди, праця в несприятливих умовах, зокрема й у холодних приміщеннях, призвели майстра до тяжкої хвороби – сухот. Проте його любов до життя та почутті відповідальності не дозволяють йому полишити педагогічну та громадську діяльність. 

1922–1930 Олександр Костянтинович був професором Київського художнього інституту (тепер Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури), де читав розроблені ним курси з графічних мистецтв та станкового живопису. 

У 1926 році Олександра Костянтиновича обирають членом Асоціації революційного мистецтва України (АРМУ), керівником якої був відомий український художник М. Бойчук. 

Майже до кінця своїх днів Олександр Костянтинович приходив на лекції до Інституту. Але хвороба взяла гору – 3 червня 1930 року майстра не стало. Похований О. К. Богомазов на Лук’янівському кладовищі. 

Олександр Богомазов, не будучи професійним літератором, писав чудові вірші, римовані чи прозові, есе, епістолярій, малі літературні твори, які вражають досконалістю і вишуканим стилем. 

Після смерті ім’я художника було надовго викреслено з історії українського живопису. Опікувалася його спадком лише родина. 

До нашого часу дійшли щоденники художника та листи, які все життя зберігала Ванда Вітольдівна Монастирська. Під час Другої світової війни вдова художника, залишаючи Київ, власноруч вивозила тачкою архів О. Богомазова до Святошина та Боярки. Після закінчення бойових дій родина повернулася до Києва, де весь час зберігала надбання митця, не зважаючи на забуття. І тільки в 1966 році, в часи «хрущовської відлиги», знавці живопису та мистецтвознавці організували першу виставку митця, що відбулася в Київському будинку літераторів. 

"Пилярі"

                                                                                                           

 

 

 

 

Портрет дружини

Київський пейзаж

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»

Імена, з якими ми живемо. Проспект Любомира Гузара

Проспект Любомира Гузара - проспект у Солом'янському районі міста Києва, житловий масив Відрадний. Пролягає від Гарматної вулиці до залізничного шляхопроводу і проспекту Леся Курбаса. Ім’я видатного церковного діяча світового рівня носить з 2019 року. 

Про Блаженнійшого Любомира Гузара можна знайти багато інформації. Це видатна особистість сучасності, як його називали - «Князь Церкви».Не перелічити його досягнень і чеснот - він був абсолютним українським патріотом і дуже чітко визначав своє місце у суспільному житті. Наведемо основні дати з життя цієї людини високого духу. 

Любомир Гузар народився 26 лютого 1933 року у тоді польському міжвоєнному Львові. Тут він закінчив народну школу та перший клас гімназії. В 1944 році родина Ярослава Гузара та Ростислави Демчук - батьків Любомира Гузара - покинула Львів перед наступом Радянських військ та на перший час осіла в австрійському Зальцбургу, де Любомир продовжив навчання в українській гімназії, а переїхавши у 1949 до США - закінчив середню освіту в Малій духовній семінарії (St. Basil College Seminary) в м. Стемфорді (штат Коннектикут, США). У Сполучених Штатах він прожив 20 років. Богословські студії Гузар здобув у Вашингтонському католицькому університеті в Америці. У 1958 році як вихованець Великої духовної семінарії святого Йосафата одержав ліцензіат богослов’я. 30 березня того ж року владика Амвросій Сенишин висвятив Любомира Гузара на священника для служіння в Стемфордській єпархії. 

У 1958–1959 роках працював вчителем і префектом у Стемфордській духовній семінарії святого Василія, а також служив у м. Кергонксоні (штат Нью-Йорк, США) як душпастир оселі «Союзівка» Українського народного союзу та виховної оселі Спілки української молоді Америки в м. Елленвілі (штат Нью-Йорк, США). 

З 1965 року — настоятель парафії Пресвятої Трійці в м. Кергонксоні (штат Нью-Йорк, США). 

Любомир Гузар продовжив навчання у Фордгамському університеті Нью-Йорка, вивчаючи філософію. У 1967 році він здобув ступінь магістра. 

В 1969 році переїхав до Риму для продовження богословських студій, після завершення яких отримав ступінь доктора богослов’я в 1972 році. 

У 1972 році вступив до монастиря Святого Теодора (монахів Студійського уставу) в Гроттаферрата (Італія). 

У 1973–1984 роках викладав у Папському місійному університеті «Урбаніана» в Римі, виконував різні доручення Патріарха Йосифа Сліпого. 

2 квітня 1977 року в монастирі Студійського уставу в м. Кастель-Гандольфо, що біля Риму, був висвячений Патріархом Йосифом Сліпим на єпископа. 

У 1978 році Патріарх Йосиф призначив єпископа Любомира Гузара архимандритом монастиря Святого Теодора, а також відповідальним за монастирі Студійського уставу за межами України. 

З 1984 до 1991 року Любомир Гузар був протосинкелом Львівської архиєпархії в Римі (Італія). 

У 1993 році разом зі всією спільнотою з м. Гроттаферрата (Італія) Владика Любомир Гузар повернувся на рідну землю після повернення з довготривалої еміграції з США. Мешкав у передмісті Львова — селі Зимна Вода. 

У 1993–1994 роках служив духівником у Львівській духовній семінарії Святого Духа. 

У 1995 році спільнота осіла у своєму монастирі Святого Теодора Студита в с. Колодіївка на Тернопільщині. 

14 жовтня 1996 року Синод Єпископів УГКЦ обрав Блаженнішого Любомира єпископом-помічником Глави Української Греко-Католицької Церкви з делегованими правами. 

З 14 грудня 2000 (день смерті блаженнішого Мирослава Івана кардинала Любачівського) Любомир Гузар виконував обов’язки Апостольського адміністратора УГКЦ. 

26 січня 2001 року на Надзвичайному Синоді Єпископів УГКЦ обраний Верховним Архиєпископом Української Греко-Католицької Церкви. 26 січня 2001 року Папа Римський Іван Павло II затвердив цей вибір. 21 лютого того ж року Любомир Гузар став Кардиналом Католицької церкви з титулом Святої Софії на Віа Боччеа у м. Рим (Італія). 

21 серпня 2005 року проголошено перенесення осідку Глави УГКЦ зі Львова до Києва, а титул Блаженнішого Любомира змінився на «Верховний Архиєпископ Києво-Галицький». Кандидатуру Любомира Гузара розглядали як наступника Папи Римського Івана Павла ІІ (з-поміж 16 кандидатів). Найбільшою перешкодою до обрання називали східноєвропейське походження — кардинали могли не проголосувати за другого поспіль папу з цього регіону Європи. Серед інших перешкод називали колишнє громадянство США, потребу в разі обрання перейти в Римо-католицьку церкву. З-поміж його переваг відзначали ясність розуму, високу духовність, популярність серед кардиналів. Також звертали увагу на його головування у Церкві, де дозволені шлюби священиків, і те, що це могло позитивно вплинути на скасування целібату в Римо-католицькій церкві. 

Після зречення престолу Бенедикта XVI у Любомир Гузар не міг стати учасником виборів нового папи, тому що за кілька днів до початку конклаву йому виповнилося 80 років. Згідно з апостольською конституцією, кардинали, яким за 80 років, не можуть брати участі у виборах Папи. 

10 лютого 2011 року на прес-конференції в Києві Блаженніший Любомир повідомив про те, що цього дня Папа Венедикт XVI прийняв його зречення з уряду Верховного Архиєпископа УГКЦ. Відповідне прохання до Святійшого Отця Глава УГКЦ подав, коли йому виповнилося 75 років. «Я не повинен бути провідником — настає час, коли потрібно передати важелі людям, у яких більше сили. Навіть фізичної. Вони повинні далі бачити», — заявив Блаженніший Любомир Гузар на прес-конференції у Києві, пояснивши свій крок. 

Після свого зречення Любомир Гузар продовжив займатися активною громадською діяльністю, зокрема був учасником Ініціативної групи «Першого грудня». 

Блаженніший Любомир Гузар нагороджений чотирма державними вищими нагородами: Орденом князя Ярослава Мудрого III ступеня, Орденом князя Ярослава Мудрого IV ступеня, Орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня та Орденом «За заслуги» III ступеня. Останні роки Любомир Гузар жив в селі Княжичі, що під Києвом. 

Помер Блаженніший Любомир Гузар 31 травня 2017 року в лікарні Феофанія. Похований у м. Києві в крипті Патріаршого собору Воскресіння Христового. У заупокійній Архиєрейській літургії взяли участь понад 600 священнослужителів з різних єпархій України, а також з-за кордону. 

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»

Солом'янський стріт-арт. Мурали Солом'янського району

Мурали — великі малюнки на стінах будинків. Вони є видом монументального мистецтва. Ідея розмальовувати стіни будинків «законно» належить режисеру і художнику Гео Леросу. І влітку 2015 року Київ побачив перші (легальні) мурали. Мурали виконують позитивні функції естетизації міського простору. В Солом’янському районі також є цікаві й оригінальні мурали.

Мурал на фасаді ЦКМ «The Impact Of Discovery» знаходиться на вулиці Політехнічній. Відомий канадський художник Аарон Лі-Хілл, який нині проживає в столиці стріт-арту Нью-Йорку, прикрасив будівлю Центру культури і мистецтв КПІ величезним муралом. «На муралі зображено протони, які рухаються назустріч один одному з величезною швидкістю, а під час їх зіткнення вивільнюється енергія. Стіни провідного технічного вишу України якнайкраще підійшли для втілення задуму», – розповів Аарон Лі-Хілл одному зі столичних телеканалів. Він працював над стріт-арт-шедевром упродовж двох тижнів. Ця робота присвячена одному з найвизначніших наукових відкриттів останніх років, а саме – бозона Хіггса. У розписі, за словами художника, поєдналися фотографія початку ХІХ століття з людьми у русі та образ великого адронного колайдера. «Мурал у Києві, мабуть, є однією з найскладніших та найнеймовірніших робіт, над якими я мав за честь працювати», – відзначив Аарон Лі-Хілл. Аарон Лі-Хілл працює в унікальному жанрі – у його роботах органічно поєднується графічний дизайн, графіті, живопис, трафарет та елементи скульптури. Його картини об'ємні, і складається враження, що вони живі. Творіння художника прикрашають стіни і фасади в Австралії, Таїланді, Німеччині, Мексиці, Китаї тощо. Стінопис Лі-Хілла є частиною програми міжнародного фестивалю сучасного мистецтва у громадському просторі Mural Social Club, організатором якого виступив благодійний фонд Sky Art Foundation. Куратори проекту – Олег Соснов та Юлія Островська. Реалізація проекту даного муралу стала можливою завдяки підтримці групи компаній EVO (Prom.ua), тож жодних фінансових витрат з боку НТУУ «КПІ» не було.

Мурал «Дорослішання» з'явився в липні 2017 на території КПІ ім. Ігоря Сікорського – на стіні корпусу №7. Автор муралу художник Марат Морік. Головним героєм муралу став засновник практичної космонавтики академік Сергій Павлович Корольов – студент КПІ у 1924–1926 рр. Під його керівництвом було створено і 4 жовтня 1957 р. виведено на навколоземну орбіту перший штучний супутник Землі, а 12 квітня 1961 р. перший космічний корабель з першим космонавтом – Юрієм Гагаріним – на борту. 

Арт-об'єкт «КПІ стіна» створений у 2015 році на території Київського політехнічного інституту імені Ігоря Сікорського. Усі малюнки намалювали студенти-графіки з Видавничо-поліграфічного інституту КПІ. Ця стіна є справжньою виставкою мистецтва, адже тут аж цілих 44 малюнки. На малюнках зображені речі характерні різним факультетам, інститутам, підрозділам та студентським ініціативам КПІ. Наприклад, на малюнку про хіміко-технологічний факультет намальований вчений, який створює нові хімічні сполуки, а на малюнку про фізико-математичний факультет намальований Альберт Ейнштейн.

Мурал на будівлі гуртожитку № 4 Національного авіаційного університету, що за адресою вул. Гарматна, 53, створений у 2016. Автор роботи – український художник Олександр Корбан. Ініціатором створення стінопису стала студентська організація NAU HUB. На малюнку зображений чоловік, який дивиться в небо та тримає паперовий літачок у лівій руці, що є досить символічно для авіаційного університету.

Мурал на будинку № 30, що на вулиці Вадима Гетьмана - один з найстаріших збережених муралів Солом’янського району, котрий намалювали ще в 2011 році. Автори роботи – відомий український дует Interesni Kazki, до якого входять художники Володимир Манжос (Waone) та Олексій Бордусов (Аес).

Мурал «Історія Караваєвих дач» на вулиці Нижньоключовій, 14 був створений у 2020 році. Автор роботи – український художник Dima Fatum. Стінопис виконаний у притаманному для художника сюрреалістичному стилі та розповідає історію місцевості Караваєві дачі з 19 по 21 ст. На малюнку ми також можемо побачити портрет видатного хірурга Володимира Опанасовича Караваєва, життя якого безпосередньо пов’язане з цією місцевістю. «На території сучасних кардач був київський садовий розплідник частиною якого володів Караваєв, від Шулявки до Відрадного були його володіння. Після смерті професора Караваєві дачі в 1902-1908 роках були поділені на ділянки і розпродані під приватні садиби, виникло робітниче селище пізніше його включили до складу міста. Такий ось недурний стріт арт)) і короткий екскурс з історії кардач» (Dima Fatum). 

Мурал «Енергетичний кракен» на вулиці Левка Мацієвича, 2/4 був намальований у 2017 році за ініціативою Київенерго, на одному з теплопунктів компанії. Автор роботи – український художник Chzz Zavoyovnuk. «Ця історія про пошук свого шляху в житті, своєї суті та своєї другої половинки. Мій персонаж є провідником, який вказує напрямок, розставляє акценти за допомогою світлових ефектів» (Chzz Zavoyovnuk).

Мурал із сиворакшею на проспекті Валерія Лобановського, 38 створений у 2018 році на проспекті Валерія Лобановського, 38 (на будівлі господарського магазину). Автор роботи – український художник Віталій Гідеван (Gide1). На малюнку зображена неймовірно гарна пташка сиворакша (сизоворонка, ракша) з ключиком на шиї. Також роботу художника прикрашає вірш. «Кожен з нас має свою заповітну мрію, інколи для її досягнення нам не вистачає маленького ключика (поштовху). Світ мрій безмежний немов космос, в них ми можемо бути ким завгодно і мати все що побажаємо, важливо сильно хотіти і мрії стануть реальністю. На малюнку зображений рідкісний птах сизо воронка, і якщо ви зустрінете її в житті вам точно всміхнеться удача».

Мурал із дівчиною в червоній сукні на вулиці Василя Липківського, 8 створений у 2017 році в рамках арт-проєкту Art United Us. Він намальований на стіні 5-поверхового будинку, біля Південного вокзалу. Автор роботи – канадський художник Emmanuel Jarus. На муралі зображена молода дівчина в червоній сукні, яка сидить на підвіконні біля відчиненого вікна.

Мурал «Петро Франко», що на вулиці Авіаконструктора Антонова, 7, офіційно відкрили на День Незалежності 2020 року (28 червня Петрові Франкові виповнилось би 130 років). Петро Франко - співзасновник Пласту, педагог, військовий льотчик, письменник, науковець-хімік, син Івана Франка.

Мурал «Ластівки» намальований на стіні будинку за адресою Чоколівський бульвар, 1 25 квітня 2014 року. Художник Антоніо Корея із Португалії зобразив прихід весни і єднання людини з природою.

Мурал «Кохання» на вулиці Василя Липківського, 16 – шоста робота, намальована в рамках арт-фестивалю Muralissimo. Автор – французький художник Louis Lambert (3ttman). Ініціатором створення муралу і всього фестивалю загалом стала Київська міська галерея мистецтв «Лавра». Реалізація фестивалю Muralissimo була приурочена до проведення чемпіонату Європи з футболу «ЄВРО 2012». За словами художника малюнок про любов і про те, як люди підтримуючи один одного, можуть досягти спільної мети. Доволі важко описати, що саме там намальовано. З однієї сторони малюнка верхом на якійсь істоті, схожій на тигра, сидить триголовий чоловік із мечем у руках, а на його плечах сидить створіння, яке тримає на собі чоловіка. З іншої сторони малюнка верхом на якійсь птахоподібній істоті сидить дівчина з мечем в руках, а на її плечах сидить рогате чудо, яке тримає на собі дівчину. Якщо коротко, то все можна описати так: група істот чоловічої статі з однієї сторони та група істот жіночої статі - з іншої сторони, тягнуться одна до одної. 

Мурал «Тут живе Любов» на вулиці Богданівській, 3 створений у 2017 році на стіні 5-поверхового будинку. Автори роботи – українські художники Катя Дудник, Ольга Оболтусова та Максим Оболтусов. На стінописі зображені закохані дівчатка та хлопчики, маленький купідон та малюк Будда, равлики, котики, пташки, метелики та собачка. Тут ми бачимо кохання не лише серед людей, а й серед тварин. Зліва намальований кіт залицяльник, який лізе до кицьки. Малюнок дуже позитивний та добрий. Ви не побачите гострих соціальних тем або складного глибокого змісту. Він просто підіймає настрій та примушує вас усміхнутися. «Картина, яка надихає людей на добро, на любов до оточуючих, близьких, до Міста» (Катя Дудник).

Мурал «Симон Петлюра» на вулиці Зої Космодем'янської, 18 був офіційно відкритий 22 травня 2019 року, до 140-річної річниці від дня народження державного діяча. Автор роботи – український художник Андрій Пальваль. Симон Васильович Петлюра (22 травня 1879 – 25 травня 1926) – видатний український політичний та військовий діяч, патріот, голова Директорії Української Народної Республіки, Головний Отаман Армії УНР та видавець низки патріотичних видань. Петлюру не можна назвати ідеальною особистістю, але він усе життя боровся за незалежність України й саме завдяки таким людям ми не втратили свою державність. Образ Симона Петлюри, як і більшості українських патріотів, постійно намагається очорнити російська пропаганда, під вплив якої підпадають малоосвічені та проросійськи налаштовані люди (ментальні росіяни). Тому у мережі можна зустріти критику стінопису.

Мурал «Єнот» на стіні школи №46, що на вулиці Миколи Василенка, 10. Настінний малюнок, на якому зображений учень з єнотом, створено спільними зусиллями Освітнього Хабу – EduHub.in.ua, художника Віталія Гідевана, Управління освіти Солом'янської РДА, батьківської громадськості та адміністрації школи.

На стіні гімназії-інтернату №13 (вул. Новопольова, 106-Б у Солом’янському районі Києва) у 2019 році з’явився мурал з доповненою реальністю. Про це повідомив автор мурала, художник Віталій Гідеван. На муралі зображено найменшу у світі пташку – колібрі. «Я радий, що нарешті реалізував свою ідею муралу з АR. Навівши телефон на малюнок, можна побачити, як картинка оживає, листя починає рухатися від легкого весняного вітерцю. Світ найменшої пташки - колібрі - постає перед нами великим 12-метровим муралом», - написав художник. Гідеван пояснив, чому серед багатьох шкіл він вибрав саме цю: «Тому, що тут не тільки вчаться, а й живуть дітки з хворобами серцево-судинної системи. Я хочу їх підтримати і поділитися своїм добром. Упевнений, що цей арт, так чи інакше, позитивно вплине на дітей, дасть їм сили і натхнення радіти життю в будь-якій ситуації. Саме тому я вважаю, що не дарма вклав усі свої сили, засоби та ресурси на реалізацію даного проекту». Художник дав інструкцію, як треба споглядати цей «живий» мурал: 

• Завантажити додаток JiliviAr для смартфона (в appstore або playmarket). 
• Запустити і навести на мурал або на фото мурала. 
• Дивитися на невелику казкову екосистему. 

Мурал з боксерськими рукавичками з автографами відомих боксерів, що на будинку № 9 на вул. Озерній, був намальований в 2018 році. В жовтні 2018 року в цьому будинку було відкрито районну школу боксу «Чемпіон». Мурал був присвячений саме цій події.