Видатні імена. Дмитро Донцов

29 серпня 2024 року виповнюється 141 рік від дня народження Дмитра Донцова - українського літературного критика, публіциста, філософа, політичного діяча, один із перших керівників Союзу визволення України (СВУ), головного ідеолога українського інтегрального націоналізму. 

Народився Дмитро Донцов у Мелітополі, освіта – Мелітопольське реальне училище, юридичний факультет Петербурзького, Віденського та Львівського університетів.

1905 рік – вступив до Української соціал-демократичної робітничої партії. Пройшов шлях від революційного марксиста до інтегрального націоналіста та консервативного революціонера. Був двічі арештований.

1912 рік – одруження з львів’янкою Марією Бачинською, з якою познайомився у Віденському університеті.

1914 рік – створення Союзу Визволення України для боротьби проти Російської імперії у світовій війні та створення Незалежної України.

1918 – 1919 роки – робота в Києві директором Української телеграфічної агенції Української Держави (травень – листопад) та шефом Українського пресового бюро УНР у Берні.

1922 рік – за фінансової підтримки Євгена Коновальця у Львові відновив видання «Літературно-наукового вісника» та перетворив його на потужний ідеологічний та культурологічний рупор українського національного руху.

1926 рік – написав та видав у Львові програмну працю – «Націоналізм», якою створив новий ідейно-політичний бренд, зафіксував особисте теоретичне лідерство та започаткував нову політичну моду.

1922 – 1973 рр. – мешкав у Львові (1922-1939), Бухаресті, Празі, Відні, Берліні, пізніше в США (1939-1947) та з 1947 до самої смерті в Канаді. 

Помер 30 березня 1973 року в Канаді. Похований у США на українському кладовищі в Саут-Баунд-Брук. 

Основні праці: «Модерне москвофільство» (1913), «Підстави нашої політики» (1921; 1957), «Націоналізм» (1926; 1966), «Дух нашої давнини» (1944), «Правда прадідів великих» (1952), «Росія чи Европа?» (1955), «Дві літератури нашої доби» (1958), «Незримі скрижалі Кобзаря» (1961).

Вшанований меморіальними дошками у Києві, Львові, Запоріжжі. На його честь названо вулиці в Дніпрі, Житомирі, Запоріжжі, Івано-Франківську, Луцьку, Львові, Одесі, Сумах, Херсоні.

У нашій бібліотеці можна ознайомитися із книгами Дмитра Донцова "Дух нашої давнини", "Поетка вогняних меж" та збірками праць "Культурологія", "Патріотизм", 1 та 2 томами 10-томового видання творів.

Лекція №18 Турецьке містечко

 

Історичні екскурси в минуле нашого району тривають! Наш колега, провідний бібліотекар з краєзнавчої роботи, краєзнавець Олександр Михайлик, вже готує для вас 18-ту зустріч циклу "Солом'янка. Історія твого району". А присвячено її буде наймолодшій місцині нашого району - це Турецьке містечко.

Щоправда, цю місцину ще називають Кадетський гай, бо там пролягає однойменна вулиця. Але історичний Кадетський гай був не там... Ви ще не заплуталися? Так-так, вулиця Кадетський Гай, але місцина - Турецьке містечко. Якщо хочете дізнатися, чому так вийшло - вам до нас!

Постав цей мікрорайон у 1993-1994 роках як наслідок виведення радянських військ з Німеччини, яка збудувала житло не лише власним коштом, а й за... власними проєктами! Тому вийшов ніби шматочок якогось житлового масиву одного із міст Східної Німеччини. Такими ж, до речі, є школа та дитячий садок. І це не єдині цікавинки цього мікрорайону!

Тож якщо хочете дізнатися більше про його історію, особливості забудови, назви вулиць та транспорт, який сполучає мікрорайон із іншими районами - вам до нас!

Тож чекаємо на вас у нашій бібліотеці вже в середу о 17:30. До зустрічі!

 

 

Селище колишньої 165-ї військової частини

 Із циклу "Історія твого району"

Цю територію, між залізницею та майбутнім бульваром Вацлава Гавела, почали забудовувати близько 1953 року, аби розквартирувати тут військових 165-ї частини (згодом її було ліквідовано). У селищі проклали п’ять вулиць, звели близько 60 будинків, майже всі — одноповерхові і щонайменше один — двоповерховий. 1959 року вулиці отримали назви.

Селище на супутниковому знімку 1961 року

У 1980-х більшу частину забудови було знесено. Площа селища зменшилася на дві третини. Вулиця Христо Ботева зникла, вулиці Академіка Потебні й Далека стали значно коротшими. Селище не має офіційної назви.

Вулиця Академіка Потебні. Фото О. Михайлика

До 2024 року збереглося 15 будинків — двоповерхівка на вулиці Далекій, 25 (1950-ті) та 14 одноповерхівок: на вулиці Академіка Потебні, 10, 14, 16, 18, 20 (1953), 22, 24 (1957), Яна Райніса, 3, 4, 5 (1953), Далекій, 19/7, 22, 23 (1953), 24 (1957), Добруській, 8 (1953). Три одноповерхівки нині закинуті та лежать у руїнах (Далека, 19/7 і Потебні, 10 та 18), ще в одній нині — ветеринарна клініка (Добруська, 8). Тож заселеними залишаються 1 двоповерхівка та 10 одноповерхівок.

Єдина двоповерхівка, вулиця Далека. Фото О. Михайлика.

Одноповерхівка на вулиці Академіка Потебні. Фото О. Михайлика.

 

Нові надходження краєзнавчих видань у фонди бібліотеки - сучасні раритети. Будова Києва 1921-1932

У попередньому дописі, присвяченому сучасним краєзнавчим раритетам нашої бібліотеки, ми представили найцікавіші видання і розповіли про них. Далі будемо окремо розповідати про найцікавіші і найбільш раритетні сучасні видання.

Одним із таких сучасних раритетів є книга "Будова Києва 1921-1932". Видана видавництвом "ВАРТО" 2019 року, вона є репринтним відтворенням надзвичайно рідкісної книги "Будова соціялістичного Києва", виданої ще 1932 року накладом у 1200 примірників. Наразі відомо лише про декілька вцілілих примірників цієї книги. Один із них 2019 року продано з інтернет-аукціону за 5600 гривень, що для краєзнавчого видання є вражаючою сумою). З одного із них зроблено скан, відтворено шрифти і видано обмеженим накладом 2019 року. Відтак книга одразу стала бібліографічною рідкістю.

Унікальність її в тому, що охоплено нестоличний період історії Києва, показано будівництво 1924-1932 років - промислове, громадське, житлове. А передмова Михайла Кальницького та укладена ним наприкінці таблиця розповідають про ту епоху та фіксують, що ж із зображеного в книзі вціліло донині. 

Єдиний примірник цієї книги з-поміж усіх публічних бібліотек міста має лише наша. Ознайомитися із нею можна в читальній залі. Завітайте до нашої бібліотеки і ознайомтесь із цим унікальним виданням!

Вулиця Дмитра Григоровича

 Із циклу “Прочитання вулиць”

Джерело: google.com

Сучасна назва (з 2019): вулиця Дмитра Григоровича

Підстава для перейменування: на честь українського авіаконструктора Дмитра Григоровича

Рішення Київської міської ради: від 12 листопада 2019 року № 38/7611 «Про найменування вулиць та провулків у Солом'янському районі міста Києва»

Місцевість: Жиляни

Розташування: пролягає від Повітрофлотської вулиці до Робітничої вулиці

Попередня і первинна назва (Кінець 2010-х-2019): Проєктна 12975

Дмитро Павлович Григорович (25 січня (6 лютого) 1883, Київ — †26 липня 1938, Москва) — український авіаконструктор, творець першого гідроплану.

Життєпис

Народився в Києві. Закінчив Київське реальне училище; обов'язковими були дві європейські мови. Ще там він почав відвідувати повітроплавний гурток КПІ, заснований 1905 року, а фактичним керівником гуртка був учень Миколи Єгоровича Жуковського, професор механіки Микола Делоне.

Навчався в Київському політехнічному інституті. Перед закінченням КПІ Дмитро поїхав до бельгійського міста Льєжа, де в одному з інститутів прослухав два семестри, вивчаючи аеродинаміку й теорію двигунів.

Перший його легкий спортивний біплан Г1 з двигуном «Анзані» потужністю 25 кінських сил, який Григорович побудував з бамбука, він випробував 10 січня 1910 року.

Наступною роботою Григоровича став аероплан, побудований за схемою, що наслідувала будову французького літака «Блеріо ХІ», але з власною системою керування та конструкцією шасі. Будував його Григорович спільно з київським аматором автомобільного спорту — багатієм Ільницьким. Фінансової допомоги Ільницького виявилося достатньо, аби завершити працю над новим аеропланом і продемонструвати на київській виставці повітроплавання. Літак привернув загальну увагу фахівців і аматорів авіації. Журнал «Автомобиль и воздухоплавание» назвав його найкращою конструкцією виставки.

Розробками Григоровича зацікавився Федір Терещенко — ця родина була серед ініціаторів створення КПІ і його меценатів. Терещенко також навчався в Київському політехнічному інституті і мріяв стати авіатором. Його захоплення авіацією було настільки сильним, що у своєму маєтку в селі Червоне Житомирського повіту він обладнав власну авіамайстерню та аеродром. Федір Терещенко запросив Григоровича до співпраці, отже невдовзі на світ з'явилися два їхні спільні спортивні аероплани — Г2 і Г3. Конструктором і основним виконавцем усіх робіт був Григорович, меценатом — Терещенко.

З 1912 року Д. Григорович – технічний директор заводу 1-го Російського товариства повітроплавання. У 1913 р. сконструював свій перший літальний човен М-1. У вересні 1916 року лейтенант Ян Нагурський першим у світі зробив на літаючому човні М-9 конструкції Григоровича дві «мертві петлі» поспіль; нікому повторити «петлю Нестерова» на літальних човнах інших конструкцій не вдалося.

За роки Першої світової війни конструкторське бюро Д. Григоровича створило понад 10 типів гідролітаків. Морський розвідник М-9 конструкції Д. Григоровича вперше у світі був обладнаний гарматою та міг приземлятися не лише на воду, але й на сніг. Літаючий човен ГАСН Д. Григоровича — перший у світі морський торпедоносець. Д. Григоровичу належить впроваджена ним ідея застосування на літаках броні та шасі, що складалося в польоті. Гідролітаки Д. Григоровича вироблялися в США, Великій Британії, Італії та Франції за проєктами, які продав за кордон Тимчасовий уряд Росії.

1 червня 1917 р. Григорович заснував власний дослідний авіабудівний завод. Під час голоду в Петрограді перебрався із родиною до Києва, а потім – до Одеси. 1919 року працював у Катеринославі, Сімферополі, Севастополі.

У часи російської окупації УНР змушений був працювати на комуністів. 1922 року Григоровича призначено технічним директором і начальником КБ Державного авіаційного заводу №1 у Москві. 1923 року за його участю спроєктовано перший радянський винищувач І-1, а за рік — І-2. У 1925 році конструктора призначено керівником відділу морського дослідного літакобудування на Державному авіаційному заводі №23 в Ленінграді.

Сам авіаконструктор зазнав арештів, був ув'язнений у системі ГУЛАГ СРСР. 1 вересня 1928 р. Григорович був заарештований, звинувачений у шкідництві й ув'язнений до Бутирської в'язниці. Протягом 1929–1931 років,працював у ЦКБ-39 ОГПУ разом із М. Полікарповим. У квітні 1930 року вони створили винищувач І-5.

10 липня 1931 року Дмитро Григорович отримав свободу, але радянська влада так і не визнала його невинуватість. Газета "Правда" надрукувала постанову Центрального виконавчого комітету СРСР: "…Амністувати… Головного конструктора з дослідного літакобудування Григоровича Дмитра Павловича, який розкаявся у своїх попередніх вчинках і напруженою роботою довів своє розкаяння. Нагородити його грамотою ЦВК Союзу РСР і грошовою премією в 10000 рублів".

Навесні 1938 року Григоровича призначають керівником щойно організованого КБ у Новосибірську. Але до Сибіру він не доїхав: занедужав і 26 липня того ж року помер від лейкемії.

Дмитро Григорович Григорович — автор майже 80 оригінальних конструкцій літаків найрізноманітнішого призначення, зокрема гідролітаків.

12 листопада 2019 року вулицю у Солом’янському районі названо на честь Дмитра Григоровича.

Історія Солом'янського району у фотографіях. Вулиця Освіти, 4 - тут жили майбутні класики. 1950-і

Вулиця Освіти почала формуватися ще у 1930-х, коли вздовж неї збудували дві споруди, що належали до Інституту харчової промисловості - сучасні будинки №4 та 6, первісно гуртожитки інституту. На межі 1930-х-1940-х вулиця вже має назву 6-та Нова. На початку 1950-х забудовано парний бік вулиці, 1953 року вона здобула сучасну назву.

На унікальному фото 1950-х - будинок гуртожитку на вулиці Освіти, 4. Це дуже важлива для української літератури адреса. Тоді тут був гуртожиток Університету імені Тараса Шевченка і у ньому під час навчання жили майбутні класики української літератури 20 століття Василь Симоненко, Борис Олійник, Микола Сом, Юрій Мушкетик, Тамара Коломієць та ряд інших постатей. Їх не вшановано меморіальними дошками на фасаді, там пам'ять про це існує. Нині в будівлі - один із інститутів КНУБА.

Вулиця Освіти, 4. 1950-і роки. Фото з фондів ЦДКФФА України ім. Пшеничного

Адреси на карті району, де формувалася Незалежність. Повстання полку імені Павла Полуботка

У нашій новій рубриці згадуємо адреси на карті Солом'янського району, пов'язані зі подіями Української революції 1917-1921 років. Перший допис присвячено постанню полку імені Павла Полуботка.

Ще 1898 року Київське окружне інженерне управління отримало 76 десятин земель біля хутора Грушки. Фактична передача земель відбулася 1902 року. Невдовзі тут постало військове містечко — вздовж нинішніх вулиць Гарматної, Грушецької та Берестейського проспекту було збудовано  казарми. Тут приблизно з 1910 року розташовувався Сьомий залізничний батальйон.

Одна з колишніх казарм біля хутора Грушки, де базувався полк ім. Полуботка. Фото О. Михайлика

Казарми біля хутора Грушки 1917 року увійшли в історію завдяки повстанню Другого козацького полку ім. гетьмана Павла Полуботка, ідейним натхненником якого вважається відомий громадський і політичний діяч Микола Міхновський. В умовах революційних подій навесні 1917 року особливо гостро постало питання самостійності України. До казарм біля Грушок, де в той час знаходився військовий розподільчий пункт, прибуло декілька ешелонів із Чернігова. Прибулі новобранці під впливом самостійницьких ідей почали самочинно гуртуватися в український полк. Загалом у казармах перебувало близько 5 тис. осіб. 

Полк ім. Полуботка на Хрещатику під час повстання, липень1917 року. 

3 липня 1917 року полк ім. Полуботка ультимативно оголосив Центральній Раді про незгоду з ідеєю автономії України у складі росії та готовність до повстання. Центральна Рада ж наполягала на негайному відправленні полку на фронт. Уранці 4 липня відбулася нарада, на якій було узгоджено план повстання. О 1-й годині ночі 5 липня було інсценовано захоплення складів зброї (варта тієї ночі була з козаків-самостійників). 

Полуботківці заарештували начальника міліції та коменданта, захопили телеграф, Державний банк, Київську фортецю, завод «Арсенал», усі відділи міліції й артилерійські склади. Поставили варту біля урядових будинків, висланий проти них полк розігнали, міліцію та юнкерів — роззброїли. Київ фактично опинився в руках полуботківців. Проте керівництво Центральної Ради віддало наказ полку ім. Богдана Хмельницького роззброїти полуботківців. Біля «Арсеналу» противники мирно домовилися скласти зброю. Обидві сторони були прикро вражені таким фіналом. Полуботківці повернулися на Грушки, звідки 29 липня 1917 року вирушили на Румунський фронт...

Тож наш район був одним із тих місць у Києві, де також відбувалися важливі події часів Української революції.

У наступних дописах ми продовжимо цю тему.

Солом'янському району понад 100 років. Від Української революції до сучасності

 

Історія Солом’янського району – це частинка історії України. Згадуючи відновлення Незалежності України 24 серпня 1991 року, ми не забуваємо й передісторію. 

Солом'янський район, як вважається, існує лише з 2001 року, коли було об'єднано тодішні Залізничний та Жовтневий райони. Та ця назва значно давніша. Ще з 1912 року існувала Солом’янська поліційна дільниця, що з 1917 року стала Солом’янським районом. Тож назва "Солом'янський район" виникла 1917 року. 1921 року було ще раз утворено Солом’янський район і затверджено межі. Відтак відліком історії району є 1917 рік.

Солом'янський район в межах 1921 року

Ряд точок на мапі району пов'язані з подіями Української революції 1917-1921 років. Так, казарми біля хутора Грушки того ж-таки 1917 року увійшли в історію завдяки повстанню Другого козацького полку ім. гетьмана Павла Полуботка, ідейним натхненником якого вважається відомий громадський і політичний діяч Микола Міхновський. 

Що стосується Кадетського корпуса, то після встановлення у квітні 1918 Гетьманату Павла Скоропадського навчальний заклад відновив свою діяльність як Київська Св. Володимира гімназія. Навчальний заклад було українізовано. Всі накази щодо корпусу відтепер видавалися українською мовою.

Щодо будівлі колишнього Миколаївського артилерійського училища, у березні 1918 року в училищі розташовувався Запорізький кінно-гайдамацький полк ім. Костя Гордієнка, який очолював полковник Всеволод Петрів, майбутній військовий міністр УНР. А у травні 1918 року тут розмістився відкритий у жовтні 1917 року Український народний університет.

У радянські часи недовго існувала назва  Солом'янський район. Вже на карті 1930-х років, що змальовує межі районів, це вже Сталінський район, в дусі тодішньої ідеології. А вже 1938 року на його основі утворено Залізничний район.

 

Межі нових районів, 1930-і

Важливим був 1991 рік у районі. Із проголошенням Незалежності над адміністрацією замайорів синьо-жовтий прапор. З огляду на специфіку району (розташування великої кількості військових частин, штабу військового округу, військових та міліційних навчальних закладів) тут формується і основа сучасного українського війська. Утворюється міністерство оборони, військові та міліція складають присягу на вірність молодій незалежній Україні, над закладами піднімаютсья синьо-жовті прапори, розпочинається українізація військових та міліційних формувань. На зміну радянській символіці приходить українська.

Солом’янський район – це залізничні (центральний та Південний вокзали), повітряні (аеропорт «Київ») та автобусні (автостанція «Київ») ворота міста. Тут є найбільші за кількістю студентів в Україні навчальні заклади – КПІ, НАУ. 

Сучасний Солом'янський район

2022 року, з початком повномасштабної війни, для сотень тисяч українців залізничний вокзал стає шляхом евакуації, він щодня відправляє або приймає численні евакуаційні потяги як із Києва, так і з Донеччини, Сумщини, Харківщини та інших регіонів.

Виповнюється 33 роки з дням проголошення Незалежності України. В умовах воєнного стану це більше ніж свято, більше ніж день. Сьогодні весь район – освітні, наукові, культурні заклади – школи, вищі навчальні заклади, бібліотеки, а також промислові підприємства, транспорт, загалом усі структури, як цивільні, так і військові, а також всі люди – працюють над утвердженням незалежності, зміцненням України в усіх сенсах і на всіх напрямках.

Кадетський гай

 Із циклу "Історія твого району"

До 1918–1920 років на місці колишнього селища Першого Травня та сучасного Першотравневого масиву ріс Кадетський гай. Історично Шулявський (згодом Кадетський) гай колись займав простір, обмежений сучасною залізницею, теперішніми вулицею Авіаконструктора Антонова і проспектом Повітряних Сил. Історія гаю почалася ще 1726 року, коли митрополит Варлаам Ванатович (Вонятович) заснував на правому березі Либеді літню резиденцію Київських митрополитів. Навколо митрополичої дачі було насаджено величезний березовий гай. Частково основою гаю стали дубові насадження природного походження, що росли тут і раніше.

Резиденція митрополита в Шулявському гаї. Старовинний малюнок 18 століття.

Кадетський гай. Початок 20 ст.

1847 року літню резиденцію митрополита було ліквідовано. Впродовж 1852–1857 років у гаю побудували Кадетський корпус. Східним краєю гаю у 1850-х пролягла початкова частина нового Кадетського шосе, яке за будівлею Кадетського корпусу переходило у шлях до села Жуляни. На початку Першої світової війни вздовж Кадетського шосе було побудовано нові військові
навчальні заклади. У період Української революції 1917–1920 років більшість дерев Кадетського гаю вирубали та спалили в київських «буржуйках». Від гаю залишилися поодинокі дерева й невеликі ділянки. Кожне старе дерево, що збереглося, має велику цінність. 

Перунів дуб. Фото О. Михайлика

Одним із найстаріших і найвідоміших дерев Кадетського гаю є 400-річний Перунів дуб, що росте у дворі будинку № 1 на вулиці Генерала Воробйова. За легендою, колись це було священне місце поклоніння Перуну. Обсяг стовбура на висоті 1,3 м — 6 м, висота дерева —15 м. Рішенням Київради від 23.04.2009 № 326/1382 дуб оголошено пам’яткою природи місцевого значення.

Дуб Фролкіна. Фото О. Михайлика

Іншим відомим деревом, що залишилося від Кадетського гаю, є дуб Фролкіна. Дерево росте біля будинку № 2/32 к. 3 на вулиці Антонова. Вік дуба — понад 300 років, обсяг стовбура — 4,3 м, висота —25 м. Дерево назване на честь киянина Анатолія Фролкіна, коштом якого дуб було вилікувано 2009 року. Рішенням Київради від 23.12.2010 № 415/5227 дуб Фролкіна оголошено пам’яткою природи місцевого значення. Поряд ростуть іще два вікових дуби (віком приблизно 300–350 років), проте вони заповідного статусу не мають. Нагадує про колишній гай і невелика діброва з кількох десятків 100–200 річних дубів уздовж парного боку вулиці Антонова.

Віковий дуб поряд із дубом Фролкіна. Фото О. Михайлика

Діброва вздовж вулиці Антонова. Фото О. Михайлика

Діброва вздовж вулиці Антонова. Фото О. Михайлика

Нові надходження краєзнавчих видань у фонди бібліотеки - сучасні раритети

Краєзнавча діяльність є одним із пріоритетних напрямків нашої бібліотеки. З 2005 року бібліотека проводить загальносистемні Дні краєзнавства, а формування фондів краєзнавчої літератури почалося у 1980-х роках, включивши до себе окремі книги минулих десятиліть. Найдавнішими оригінальними краєзнавчими виданнями є дві книги 1950 року. Більшість видань радянського періоду належать до 1980-х років.

Із відновленням Незалежності України 1991 року розпочався новий етап наповнення краєзнавчих фондів. Вони наповнювалися книгами відомих києвознавців Дмитра Малакова, Віталія Ковалинського, Олександра Анісімова, Віктора Киркевича, Михайла Рибакова та інших. 

У 2024 року розпочався новий етап у наповненні краєзнавчих фондів. Письменник-краєзнавець Олександр Михайлик передав із особистої книгозбірні у фонди  бібліотеки декілька десятків найменувань книг (зокрема і авторські видання). Хоча усі вони видані здебільшого після 2010 року і донині (хоча невелика кількість видань видана у 1992-2010), частина цих книг є бібліографічною рідкістю (частина видана накладом 50-100 примірників). Тож бібліотека пишається декількома десятками видань, які є або у єдиному примірнику з-поміж усіх публічних бібліотек Києва, або ж окрім неї, такі книги є лише у 1-3 бібліотеках.

Пропонуємо переглянути краєзнавчі видання з фондів бібліотеки, які є рідкісними у бібліотеках. Усі вони доступні читачам у читальній залі.

Сучасний репринт видання 1913 року. Єдиний примірник в публічних бібліотеках міста

Сучасний репринт видання 1916 року. Єдиний примірник в публічних бібліотеках міста

Сучасний репринт видання 1920-х років. Єдиний примірник в публічних бібліотеках міста

Повний комплект має лише дві бібліотеки, з-поміж них наша

По два примірники на всі бібліотеки

Два примірники на всі публічні бібліотеки

Два примірники на всі публічні бібліотеки

Два примірники на всі бібліотеки міста

Два примірники на всі публічні бібліотеки

Єдиний примірник в публічних бібліотеках міста

Три примірники на всі публічні бібліотеки

Єдиний примірник в публічних бібліотеках міста

Єдиний примірник в публічних бібліотеках міста