Вулиця Академіка Потебні – вулиця в Солом'янському районі міста Києва, місцевість Відрадний. Пролягає від Добрузької вулиці до кінця забудови. Ім'я видатного вченого-мовознавця носить з 1959 року.
Видатний український мовознавець, філософ, теоретик літератури, фольклорист, етнограф, педагог, громадський діяч. Автор багатьох фундаментальних праць, які стали етапними в українській і загальнослов’янській гуманітарній науці. Зробив значний внесок у різні розділи науки про мову – загальне мовознавство, психолінгвістику, етимологію, історичну граматику та діалектологію східнослов’янських мов, порівняльно-історичне мовознавство. «Єдина ознака, за якою пізнаємо народ – єдність мови. Національна свідомість є тим історичним двигуном, що відтворює єдність народу», – слова Олександра Потебні, написані наприкінці ХІХ століття, не втрачають актуальності й сьогодні.
Олександр Опанасович Потебня народився в селі Гаврилівка (тепер – село Гришине Роменського району Сумської області) у родині маломаєтних дворян. Здобувши загальну освіту в гімназії м. Радомі (Польща), вступає до Харківського університету – спочатку на юридичний факультет, через рік на історико-філологічний, але через рік перейшов на історико-філологічний факультет який закінчив у 1856 році. Після закінчення університету викладає російську мову в гімназії. завдячуючи професору П.Лавровському, отримав запрошення викладати російську словесність та історію літератури слов'янських народів до Харківського університету. У 1860 році він склав магістерський іспит, захистив магістерську дисертацію «Про деякі символи в слов’янській народній поезії» і отримав вчений ступінь магістра слов'янської філології. Стає ад’юнктом Харківського університету, згодом – доцентом кафедри слов’янського мовознавства та секретарем історико-філологічного факультету.
У перші роки роботи в Харківському університеті друкує низку статей, що увійшли до книги «Мысль и язык» (1862), в якій дослідив взаємозв’язки мови й мислення, розвинув ідею про мову як породження й вияв «народного духу».
Олександр Потебня був одним із ініціаторів створення школи для народних учителів, розробляв програми навчальних дисциплін та проводив заняття. Досвід спілкування з сільською молоддю був обопільно корисний, оскільки Потебня отримав можливість вивчати й досліджувати місцеві говірки, записувати від своїх учнів народні пісні та інший етнографічний матеріал. Він планував заснувати студентський хор для виконання народних пісень.
1862 року молодий вчений їде на дворічне наукове стажування до Берліна. Закордонна подорож відбувалась під пильним наглядом місцевої поліції, оскільки Потебню розглядали як потенційного російського шпигуна та побоювались його «русофільської агітації» в середовищі тамтешньої інтелігенції. Родинні обставини (загибель у польському повстанні 1863 року брата Андрія, члена «Землі і Волі») спонукають його перервати стажування й повернутись додому.
В 1874 році О. Потебня здобув докторський ступінь за працю «Из записок по русской грамматике», за яку отримав Ломоносівську премію.
З 1875 р. – професор кафедри російської мови та словесності Харківського університету. Один із засновників Харківського історико-філологічного товариства (очолював його в 1877–1890 рр.), очільник Харківської філологічної школи. Член-кореспондент Петербурзької академії наук (з 1875). Садиба в Харкові, де мешкав Олександр Потебня з дружиною та двома синами, розташована в центрі міста, поступово перетворилася на інтелектуальний осередок, де збиралась студентська молодь та місцева інтелігенція. Гостинний Потебня завжди усіх приймав привітно і гречно. А от на іспитах був вимогливим, ба навіть суворим, незважаючи на приятельські стосунки зі студентами.
З 1877 р. до 1890 р. був головою Харківського історико-філологічного товариства.
Провідними в науковій тематиці Ліфту були питання, пов’язані з історією, культурою Лівобережної України. Сам О. О. Потебня постійно виступав на засіданнях товариства з доповідями, присвяченими найрізноманітнішим проблемам мови, літератури, народної поезії. етнографії: «О значении слова «Русь» в связи с некоторыми явлениями русского полногласия», «О заимствованиях из немецкого в малорусском языке», «Село, деревня и тому подобные слова (К истории быта)», «Сербская песнь о Юрии Даничиче» тощо. 1895 року при Ліфті була заснована премія імені О. О. Потебні, яка присуджувалася студентам Харківського університету за кращу роботу з історії російської мови й літератури.
О. О. Потебня був одним із перших у вітчизняній науці представників психологічної школи в літературознавстві, який дав систематизований виклад її ідей у працях «Мысль и язик» (1862), «Из лекций по теории словесности» (1894), «Из записок по теории словесности" (1905).Основна увага в них сконцентрована на вивченні психологічних механізмів творчості; етапів її здійснення.
Ми завдячуємо Олександрові Потебні багатьма теоріями. Найбільш цікава та найвідоміша його робота про внутрішню форму слова. Потебня розрізняє поняття мислення та мови, сприймає останню як одну з форм вираження нашого неусвідомленого. Мислення не є тотожним мові, адже людина не встигає (і не може) зловити усі найменші нюанси мислення. Слово у цій концепції постає точкою зіткнення, входу. У слові поєднується фактичне значення слова та значення, актуальне на час мовлення. Мовознавець виводить, що внутрішня форма слова є відношенням змісту думки до свідомості конкретного мовця безпосередньо під час мовлення. Потебня відкидає думку про загальні значення слів та не визнає синонімічних рядів. Так, слово щоразу реалізується у конкретному акті мовлення у такій формі, змісті та контексті, що стає абсолютно унікальним. Звісно, Потебня визнає, що слово має багато відтінків, декілька лексичних значень, проте мовець завжди вибирає лише одну форму.
Мовознавець приділяє велику увагу вивченню поетичної мови та стверджує, що таке мовлення є відмінним від буденного, адже йому передує кардинально інше сприйняття та обробка дійсності. Вчений розрізняє мову прози та мову поезії, яка працює як “копач” абстрактних почуттів, сенсів, які згодом, завдяки раціональній мові прози, отримають систематизоване визначення та зможуть проявитись у нашому мовленні як поняття про явища, проблеми, які потребують дослідження.
Хоча Потебня здобув пошану серед усіх філологів Російської імперії, про що свідчить Ломоносівська премія, проте дослідник ніколи не зраджував кафедрі рідного Харківського університету та виступав із критикою денаціоналізації, яку прирівнював до духовного розтління.
Олександр Потебня заклав підвалини східнослов’янської діалектології як самостійної галузі досліджень. У статтях «Про повноголосся» (1864), «Про звукові особливості руських наріч» (1865), «До історії звуків руської мови» (1876–1883) дав розгорнуту картину розвитку фонетичної системи східних слов’ян від найдавнішого періоду до середини ХІХ ст., окреслив межі поширення найважливіших діалектних явищ. Відповідно до тогочасної термінології українську мову називав малоруським наріччям, а терміном «руська мова» («русский язык») позначав сукупність східнослов’янських мов. У статтях «Замітки про малоруське наріччя» (1870) і «Розбір праці П. Житецького «Нарис звукової історії малоруського наріччя»» (1878) першим систематизував ознаки української мови, що відрізняють її від інших слов’янських. До кола зацікавлень ученого входили також проблеми наголосу й етимології східнослов’янської лексики.
Філософія мови О. О. Потебні спрямовувала його пошуки в галузях народної та літературної творчості. Ученого цікавлять як обряди, міфи, поетичний фольклор. У працях «З лекцій у ділянці теорії словесності» (1894) та «Із записок у ділянці теорії словесності» (1905) вивчав народні звичаї та вірування українців, порівнюючи їх з аналогічними явищами в культурі інших слов’янських народів. У двотомнику «Питання теорії та психології творчості» (1910) виступив як фундатор психологічної школи в літературознавстві.
О. Потебня визначав націоналізм як світогляд, що визнає і шанує національне розмаїття людства. «Ідея національності, – писав учений, – здатна сприяти людському поступу, якщо вона стверджує взаємоповагу права народів на самостійне існування та розвиток, коли ж через цю ідею стверджують зверхність однієї спільноти над іншою, вона набуває реакційного змісту». Рівноправність і взаємоповага, вважав О. О. Потебня, мають бути основою взаємин між народами. Протестуючи проти національного гноблення, обґрунтовував право кожного народу розвивати свою культуру рідною мовою, бо «немає мови й наріччя, які б не були здатні стати знаряддям необмежено різноманітної й глибокої думки». Діти мають здобувати освіту рідною, а не чужою мовою.
За умовами того часу свої наукові праці О. Потебня мусив публікувати російською. Професор Харківського університету і лідер харківської школи мовознавства, Потебня був також редактором та видавцем творів письменників Гулака-Артемовського, Квітки-Основ’яненка і Манжури. Він перекладав «Одіссею» українською мовою, а серед найвідоміших його наукових праць був коментар до «Слова о полку Ігоревім».
Потебня розглядав мову насамперед як засіб упорядкування людиною вражень від довкілля, як інструмент пізнання світу. Слово несе не тільки значення предмета, а і попередній досвід особи та нації. Його зміст фіксується у символах фольклору і постійно відновлюється літературою.
На думку вченого, мова є неповторною для кожної нації можливістю мислення та самого життя: «Не лише найкраща, а і певна, єдина прикмета, за якою ми впізнаємо народ, і разом з тим єдина, незамінна нічим та неодмінна умова існування народу, є єдність мови». Потебня вважав, що усвідомлення людиною своєї національної приналежності ґрунтується на своєрідному «вродженому націоналізмі», притаманному тільки даному народу. Тому він застерігав проти національної асиміляції, яка для нього була тотожна душевному розкладу. Розчинення однієї нації в іншій збіднює людство загалом, веде до дезорганізації суспільства та деградації особистості.
Історичний розвиток народів за нормальних обставин, наголошував Потебня, має наслідком не денаціоналізацію, а взаємне пристосування націй. «Цивілізація, – писав він, – не лише сама по собі не загладжує народностей, а і сприяє їхньому зміцненню».
Російські дослідники діяльності мовознавця вперто переконані в тому, що уродженець України – людина, що більшість свого свідомого життя провела на Україні, був російським мовознавцем та вченим.
Потебня дотримувався тези про шкідливість двомовності для інтелектуального розвитку дитини та для суспільства. Саме тому, що дві мови заважають логічно мислити, коли вони рівночасно входять у свідомість дитини. На думку Потебні, спочатку потрібно дуже добре засвоїти рідну мову, а тоді вже переходити до вивчення чужих мов, які людину збагачують, але мусять тільки доповнювати отой основний скарб, яким є рідна мова.
Співчуваючи своїй безправній нації, О. Потебня додержувався засади: визнання права розвитку кожної мови. «Будь-яка мова, нехай і гноблена й переслідувана, за сприятливих умов може досягти високого рівня розвитку»,– стверджував учений.
Помер учений в Харкові 29 листопада (11 грудня) 1891 року. Похований на Івано-Усікновенському кладовищі. Кладовище було знесене в 1970-і роки, на його місці з'явився Молодіжний парк.
Повною мірою глибина ідей О. Потебні розкрилася лише у ХХ ст. Завдяки видатному вченому українська філологія завоювала авторитет у слов’янському світі, вийшла на загальноєвропейський рівень. Інституті мовознавства НАН України, який носить ім’я вченого з 1945 р., регулярно проводить потебнянські читання, друкує їх матеріали.
Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»
