Імена, з якими ми живемо. Вулиця Академіка Білецького

Вулиця Академіка Білецького — вулиця в Солом'янському районі міста Києва, житловий масив Відрадний. Пролягає від вулиці Героїв Севастополя до залізниці.

Ім’я визначного вченого-літературознавця, професора, академіка АН УРСР, АН СРСР, віце-президента АН УРСР, заслуженого діяча науки Олександра Білецького носить з 1984 року. 

Олександр Іванович Білецький народився 2 листопада 1884 року поблизу Казані в українській родині агронома, ґрунтознавця Івана Івановича Білецького.

Спочатку вчився в одній з Казанських гімназій, де особливо захоплювався стародавніми мовами, літературою та історією, а після переїзду батьків до Харкова — в третій харківській гімназії. 

Після закінчення гімназії 1902 року вступив на історико-філологічний факультет Харківського університету. 

У студентські роки О. І. Білецький написав велику оригінальну працю «Легенда о Фаусте в связи с историей демонологии», за яку одержав золоту медаль. 

Закінчивши 1907 року Харківський університет, Білецький залишився в ньому для підготовки до професорського звання і одночасно викладав літературу в школах Харкова. 

Протягом 1909-1912 років Олександр Іванович жив у Петербурзі, готувався до магістерських екзаменів. Тут, у рукописному відділі бібліотеки Академії наук, він уперше познайомився зі збіркою поезій письменника XVII ст. Симеона Полоцького «Вертоград многоцветный». Білецький зацікавився цими текстами і продовжив їх дослідження, адже зі спадщини цього автора було видано лише незначну кількість творів. 

Успішно склавши магістерські екзамени і прочитавши дві пробні лекції з історії російської літератури XVIII ст. та з історії російської літературної мови, О. І. Білецький 1912 року став приват-доцентом Харківського університету на кафедрі російської мови і літератури. Крім того, він викладав на Харківських вищих жіночих курсах, на педагогічних курсах при Харківському навчальному окрузі, в Харківському народному університеті. 

1918 року О. І. Білецький захистив при Харківському університеті магістерську дисертацію про творчість маловідомих чи забутих письменників минулого «Эпизод из истории русского романтизма. Русские писательницы 1830-1860 гг.». 

Після Жовтневого перевороту 1917 року О. І. Білецький працював у театральному відділі Наркомату освіти на посаді завідувача репертуарної, історико-театральної та інших ділянок відділу. Олександр Іванович був одним із організаторів першого дитячого театру в Україні. На його сцені було поставлено п'єси О. І. Білецького «Подвиг Геркулеса», «Гра в Спартака», написані під псевдонімами «Анфім Іжев» і «Андрій Аскалон», які користувалися успіхом у глядачів. 

У 1939-1941 роках і з 1941 року до кінця життя О. І. Білецький очолював Інститут літератури імені Т. Г. Шевченка АН УРСР і паралельно працював професором Київського університету. 

Коло наукових інтересів ученого охоплювало проблеми теорії і методології літературної творчості та літературознавства; історії й теорії української, російської й зарубіжної літератури від найдавніших часів до 50-х років XX ст.; теоретичних аспектів дослідження мистецтва слова; природи і функції літератури як різновиду мистецтва; психології літературно-художньої творчості; теорії літературних стилів; проблеми читача та ін. Учений вивчав творчість І. Вишенського, Г. Сковороди, С. Полоцького. Значну частину праць О. І. Білецького присвячено дослідженню творчості класиків української літератури - Т. Шевченка, І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Марка Вовчка, М. Коцюбинського, Лесі Українки, І. Франка. 

У праці «Шевченко і світова література» (1939) Білецький уперше порушив питання про світове значення української літературної класики, розвинувши свою думку у дослідженні «Світове значення творчості Шевченка» (1951). Значним внеском у франкознавство є його монографія «Іван Франко. Життя і творчість» (1956). На прикладах творчості українських письменників, насамперед Шевченка і Франка, вчений показав, як класична українська література набирає звучання далеко за межами України. 

За роки своєї піввікової діяльності О. І. Білецький збагатив українську літературознавчу науку низкою визначних праць, найважливіші з яких «До побудови теорії літературних стилів», «Поетика драми», «Проблема періодизації літературного процесу». Його наукова спадщина зібрана у 5-ти томах. 

Білецький досліджував спадщину Івана Вишенського та окремі літературні пам'ятки, зокрема «Слово о полку Ігоревім», працював над складанням підручників, програм та хрестоматій для вищих та середніх навчальних закладів. 

Вже після смерті Білецького в 1963 році вийшла його цікава розвідка «До питання про періодизацію історії дожовтневої української літератури», де було проаналізовано закономірності розвитку української літератури. 

Помер О. І. Білецький 2 серпня 1961 року. Похований в Києві на Байковому кладовищі (ділянка № 6).

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»

Імена, з якими ми живемо. Вулиця Академіка Тутковського

Вулиця Академіка Тутковського - вулиця в Солом'янському районі міста Києва, місцевість Новокараваєві дачі. Пролягає від вулиця Комбайнерів до кінця забудови. З 1962 року носить ім’я академіка Академій наук України, Білорусі, геолога і етнографа, краєзнавця і географа, вченого-енциклопедиста, автора понад 1350 наукових праць і розвідок, подвижника науки і культури Павла Тутковського.

Павло Аполлонович Тутковський народився 1 березня 1858 року в селищі Липовці теперішньої Вінницької області в родині службовця. Першою вчителькою Павла була його мати - талановита, музикально освічена людина, яка володіла багатьма іноземними мовами. Закінчивши Житомирську чоловічу гімназію із срібною медаллю, в 1877 році вступив на природниче відділення фізико-математичного факультету Київського університету.

Він добре вчився і вже на третьому курсі переклав з німецької мови посібник К.Науманна «Описательная минералогия», яким користувалися всі студенти. На четвертому курсі опублікував наукову працю «К вопросу о соотношении чисел элементов ограничения кристаллических форм», проілюстровану численними власними рисунками. В 1879 році був виключений за участь у студентському заколоті. Закінчив курс у 1882 році. 

Після закінчення Київського університету П. Тутковського залишили на фізико-математичному факультеті для підготовки до професорського звання на кафедрі мінералогії та геології, а через рік призначили консерватором мінералогічного і геологічного кабінетів й асистентом для ведення практичних занять з кристалографії.

Під час навчання Павло Аполонович зустрів О. Д. Багалій, яка згодом стала його дружиною. 8 травня 1881 року в них народилась дочка Ольга (майбутня письменниця Ольга Сно). У молодій сім'ї було сутужно з коштами на прожиття, тому Павло Тутковський постійно шукав підробітки, продовжуючи працювати в університетській лабораторії. Разом зі своїм вчителем і наставником К. Феофілактовим часто виїжджав на геологічні екскурсії в околиці Києва. По закінченні навчання Феофілактов рекомендував Тутковського на кафедру геології та мінералогії з метою підготовки до професорського звання. Через рік Павла призначають консерватором мінералогічного і геополітичного кабінету, де він працював з 1884 до 1895 року. Це дало змогу йому утримувати свою велику сім'ю.

Через матеріальні труднощі П. Тутковський 1885 року з Київського університету перейшов на педагогічну роботу в школу. Спочатку він викладав природознавство, географію та фізику в середніх школах м. Києва (1896-1904), а потім працював інспектором і директором народних шкіл на Волині (1895-1913). Годі ж з його ініціативи на Волині побудовано багато нових шкіл. Під час роботи в Житомирі він організував Центральний Волинський музей.

За тринадцять років в університеті Павло Аполлонович сформувався як спеціаліст. За дорученням Київського товариства природознавців Тутковський з 1884 до 1902 року проводить геологічні дослідження практично всіх губерній України. Він захоплюється вивченням викопної мікрофауни і вперше в Росії друкує близько 20 оригінальних праць з цього питання. Водночас він вивчає підземні води України і 1895 року подає свій проект водопостачання Києва, завдяки чому Київ став одним з перших європейських міст, що забезпечив себе артезіанською водою. В 1883 році Тутковського обирають почесним членом Київського товариства природознавців, згодом — дійсним членом Петербурзького мінералогічного товариства , членом Бельгійського товариства геології і палеонтології в Брюсселі, почесним членом товариства любителів природознавства, антропології та етнографії при Московському університеті.

В 1904 році Павло Тутковський став інспектором народних училищ Луцького повіту Волинської губернії. В Луцьку він продовжує польові роботи, розпочаті 1900 року, як позаштатний працівник геологічного комітету. Проводив геологічні дослідження вздовж залізниці Київ — Ковель, що тоді проектувалася. В 1909 році він з усією родиною переїздить до Житомира, де його призначили директором народних училищ Волинської губернії. Будучи інспектором, Павло Аполлонович багато мандрував і спостерігав природу улюбленої Волині. У Житомирі він прожив 9 років. І цей період його життя був пов'язаний з Товариством дослідників Волині. З 1909 року Товариство дослідників Волині регулярно публікувало його праці. 2 жовтня 1910 року Товариство обрало Павла Тутковського віце-головою, тобто фактичним керівником. Особливе місце в колі географічних інтересів посідала унікальна пам'ятка поліської природи - Словечансько-Овруцький кряж. Цій темі було присвячено працю «Словечансько-Овруцький кряж та узбережжя річки Словечни». Географічну тематику висвітлювали також його праці «Зональність ландшафтів Волинської губернії», «Бурштин у Волинській губернії», «З геології міста Житомира» та ін. Працюючи в Києві на високих посадах, вчений не поривав зв’язки з дорогою йому Волинню. Разом з учнями він проводив дослідження в Овруцькому та Коростенському районах, приїздив на засідання Товариства дослідників Волині. Саме Тутковський перший дізнався про поклади бурштину на Волині. У Житомирі П. А. Тутковський залишив по собі добрий слід не лише як вчений і краєзнавець. Саме завдяки йому Волинський музей переїхав у нове приміщення і став самостійною науковою установою. Тутковський брав участь в розробці нового статуту музею, а зібрані ним геологічні матеріали зайняли гідне місце у музеї.

1910 року П. Тутковський, минаючи ступінь магістра, захистив докторську дисертацію у галузі мінералогії та геології в Московському університеті з теми «Викопні пустелі північної півкулі» на здобуття вченого звання доктора географії; за видатні дослідження Рада фізико-математичного факультету Казанського університету присудила йому вчений ступінь доктора мінералогії та геогнозії (1911). 

1913 року Тутковський повернувся до Київського університету, де спочатку працював приват-доцентом, а в 1914-1925 роках - професором географії. Тут уперше в Україні він заснував кафедру і кабінет географії та розгорнув активну педагогічну діяльність. У 1917 році на базі цієї кафедри створено географічний інститут при Київському університеті.

Організаторські здібності талановитого вченого виявилися в роки утворення Української народної республіки (УНР). Разом з В.Вернадським, Д. Багалієм та іншими він брав активну участь у роботі Комісії з підготовки до заснування Української академії наук (УАН), був одним з перших 12 дійсних членів УАН.

Науковець звернувся із закликом до вчених і громадськості Києва приносити і надсилати на кафедру геології дуже потрібну для розвитку геології літературу - книжки, журнали, географічні карти, атласи та інше. І кияни відгукнулися, бібліотеку швидко поповнювали літературою. До її технічного впорядкування П. Тутковський залучив студентів. За короткий час було зібрано монографії та періодичні видання з геології, мінералогії, палеонтології, географії, колекції гірських порід, викопні рештки фауни і флори. Поступово формувався геологічний кабінет при УАН.

У липні-вересні 1918 року, як представник від природничого відділу Українського Наукового Товариства в Києві, він брав активну участь у роботі Комісії для вироблення законопроекту про заснування Української академії наук, зокрема в обговоренні основних питань її організації. 

П. Тутковський брав активну участь і в організації Всенародної бібліотеки УАН (нині це Національна бібліотека АН України ім. В.І.Вернадського). У ній зібрано цінну старовинну рукописну та друковану літературу з усіх галузей знань. У 1925 році він заснував Геологічний музей у Києві, який 1928 року декретом Раднаркому перейменовано на Національний геологічний музей УРСР.

Перше засідання академіків відбулося 27 листопада 1918 року. Це і є датою заснування УАН. П. Тутковський очолив фізико-математичний відділ УАН, а 1919 року організував кафедру геології й геологічний кабінет.

У грудні 1918 року П. Тутковського було обрано головою правління Академії, він опікувався в УАН також організаційними та господарськими питаннями. Одним із перших став академіком (1919).

Після поразки Української революції і захоплення влади більшовиками, коли університет було реорганізовано в Київський інститут народної освіти (КІНО), П.Тутковсь­кий одним із перших почав читати лекції українською мовою, зробивши надзвичайно багато для становлення української наукової термінології в галузі природничих наук.

З 1920 року очолював Краєзнавчу комісію при Академії наук.

У травні 1920 очолив секцію науки Українського Громадського Комітету.

У 1924-1926 роках — керівник науково-дослідної кафедри геології при УАН, яка була реорганізована 1926 року в Інститут геологічних наук УАН і першим директором інституту став Павло Аполлонович.

Створення національної наукової термінології Тутковський вважав одним з наріжних каменів відродження української науки. Він був одним з ініціаторів і організаторів видання «Матеріалів до української природничої термінології та номенклатури». 

12 вересня 1921 року в знак визнання його заслуг РНК УСРР прийняла постанову «Про соціальне забезпечення заслужених працівників науки», Тутковському дозволено видання за державний кошт наукових праць; звільнено від сплати державних податків; заборонено реквізиції та ущільнення помешкання, яке він займав; матеріально забезпечено, а у випадку смерті — членів родини поза категоріальною довічною ставкою заробітку.

У 1923 році Державне видавництво України опублікувало чималий (понад п’ять тисяч наукових термінів) російсько-український Словник геологічної термінології. У 1924 році збувається мрія вченого про створення Геологічного музею при Інституті геологічних наук УАН в Києві. Не можна не згадати й про участь П. Тутковського в організації бібліотеки Академії наук, інституту наукової мови.

В кінці 20-х років вченому прикріпили ярлик «націоналіста», крамольного вченого не раз викликали в ДПУ.

Від репресій і ГУЛАГу вченого «врятувала» смерть. Він помер 3 червня 1930 року. Похований в

Києві на Лук’янівському кладовищі.

Павло Тутковський – визнаний і авторитетний класик української та світової геології. Павло Аполлонович Тутковський був видатною людиною. Він безмежно любив рідну землю, і ця любов, зрештою, стала причиною його майже повного забуття в роки тоталітаризму.

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»

Відкриття меморіальної дошки В'ячеславу Куцмаю

9 вересня 2020 року в середній загальноосвітній школі №46 міста Києва відбулося урочисте відкриття меморіальної дошки В’ячеславу Куцмаю - випускнику школи, патріоту України, воїну АТО/ООС, який загинув 21 травня 2018 року. На подвір’ї школи зібралися вшанувати пам'ять загиблого представники спілки ветеранів АТО, військового комісаріату, побратими загиблого, керівництво Солом’янської районної в місті Києві державної адміністрації, педагоги, учні школи, мешканці району. На урочистостях була присутня мама В’ячеслава. Меморіальну дошку відкрив голова благодійної організації «Благодійний фонд допомоги учасникам АТО «Справедливість» та громадської організації «Військово-патріотичне об’єднання бойових дій «Сармат», ветеран 2-го батальйону спеціального призначення «Донбас» Тарас Констанчук. Заступник військового комісара Солом’янського районного військового комісаріату Володимир Косяк у своєму виступі висловив подяку матері за подвиг сина. 

Імена, з якими ми живемо. Вулиця Професора Караваєва

Вулиця Професора Караваєва - вулиця у Солом'янському районі міста Києві, місцевість Новокараваєві дачі. Пролягає від вулиці Тетяни Яблонської до вулиці Августина Волошина.

Ім’я видатного лікаря носить з 1962 року.

Володимир Опанасович Караваєв народився 8 липня 1811 року у російському містечку В’ятка в сім’ї заможного багатодітного купця. 

Закін­чивши у 16 років В’ятську гімназію, він стає вільним слухачем на медичному факультеті Казанського університету. Після його закінчення у 1831 році молодий лікар був нагороджений срібною медаллю і одержав диплом лікаря 1-го розряду. 

Для удосконалення в медицині Караваєв поїхав до Петербурга. Там він деякий час працював у військово-сухопутному шпиталі, а потім влаштувався позаштатним асистентом у Маріїнську лікарню для бідних, де консультантами з хірургії були видатні петербурзькі професори X.X. Саломон та І.В. Буяльський. Саме їхнє блискуче, віртуозне виконання найскладніших хірургічних операцій викликало у молодого лікаря глибоку зацікавленість і він вирішив повністю присвятити себе хірургії. У липні 1834 року В.О. Караваєв від’їжджає до Німеччини і поїздка стала для молодого лікаря базовим підґрунтям експериментальної практики. 

Під час перебування у Берліні в клініці Грефе вперше відбулася зустріч молодих хірургів В.О. Караваєва і М.І. Пирогова, які надо­вго стануть світочами євро­пейської хірургії. Хоча Пирогов і Караваєв майже ровесники, перший був уже досвідченим хірургом. Це не завадило дружбі: протягом року вони разом проводили заняття на трупах, вивчали підручники з хірургії і накладали пов’язки. 

Караваєв, згадуючи цей період життя, писав: «З перших же днів нашого знайомства Микола Іванович порадив мені залишитися у цій спеціальності та не шукати іншої. Я прислухався до поради і тепер, через півстоліття, скажу, що його порада була вдалою. За це я завжди був йому вдячний, і збережу це почуття до кінця свого життя». 

І коли у 1836 році М.І. Пирогова було обрано на кафедру хірургії Дерптського університету, він запропонував В.О. Караваєву місце в своїй клініці. Володимир Опанасович із захопленням працює хірургом, бере участь в експериментальних дослідженнях. За порадою свого наставника він починає займатися маловивченою на той час травматичною піємією, спостерігає пацієнтів із цим захворюванням, проводить досліди та розтин померлих. Результатом цієї роботи стала його дисертація «De phlebitide traumatica» («Травматичне запалення вен»), написана згідно з вимогами того часу латинською мовою, за яку Караваєву у травні 1838 року після публічного диспуту присвоїли ступінь доктора медицини. 

Працювати з М.І. Пироговим було цікаво й корисно, але Володимир Опанасович мріяв про самостійну роботу. 

В кінці 1838 року Караваєв дізнався, що у Кронштадському морському шпиталі є вакантна посада хірурга. Після неодноразового подання прохання до вищих інстанцій В.О. Караваєва 11 березня 1839 року було призначено ординатором у Кронштадський шпиталь. Тут проходять справжню перевірку теоретичні знання, а найбільше - практичні навички В.О. Караваєва. Його та­лант, наполеглива праця й цілеспрямованість дали вагомі результати: за рік він виконав 113 операцій (у столичних клі­ніках професори виконували по 15–30 операцій). Хірург Кронштадського морського шпиталю стає помітною фігурою у вітчизняній медицині, медичний комітет рекомендує його на посаду завідувача кафедри хірургії медичного факультету Університету Св. Володимира, відкриття якого було заплановане. У поданні медичного комітету, підписаного І.Т. Спаським, зазначалося, що призначення В.О. Кара­ваєва, який душею відданий своїй справі, професором Університету Св. Володимира можна вважати надзвичайно цінним надбанням цього навчального закладу. 

24 грудня 1840 року (тобто за 3 роки до початку читання курсу) попечитель Київ­ського навчального округу повідомив Вчену раду Університету про призначення В.О. Караваєва екстраординарним професором хірургії, яке сталося ще до відкриття медичного фа­культету. Міністр освіти так пояснив це дочасне призначення: «…щоб не втратити особу, яка стала відома своїми операціями і за­служила щонайбільшої хвали в лікарських колах, я визнав за потрібне призначити Караваєва тепер-таки, де він буде корисний і порадами своїми при заснуванні факультету…». На той час молодому вченому було всього 29 років. 

Караваєв понад 3 місяці вивчав організацію навчального процесу, відвідував лекції, практичні заняття у клініках, радився з питань налагодження їх роботи, методик викладання з М.І. Пироговим та іншими відомими професорами Москви і Санкт-Петербурга. І ознайомившись із принципами та організацією навчально-методичної роботи, молодий професор їде до Києва, щоб зайняти цю відповідальну й почесну посаду. Міністерство освіти затвердило відкриття на медичному факуль­теті Київського університету не 6, а 10 кафедр, серед яких було дві хірургічні. 

До відкриття хірургічної клініки В.О. Караваєв одночасно за­ймався практичною хірургією — в міській лікарні вперше за 38 років її існування 30-річний професор безкоштовно виконав багато дуже складних операцій. На той час Володимир Опанасович був єдиним хірургом не лише в Києві, але й у Київській губернії. За 1 рік (з липня 1841 року по липень 1842 року) він виконав 180 операцій, причому без жодного смертельного випадку. А серед них були досить складні операції: ампутація стегна і гомілки, видалення пухлин і спеціальні очні та пластичні операції. Багатьом хворим з катарактою він повернув зір. 

Через 2 роки плідної роботи в Університеті Караваєву присвоїли звання ординарного професора і делегували за кордон для ознайомлення з досвідом роботи провідних західних клінік. 

Протягом року (з липня 1842 року по липень 1843 року) В.О. Караваєв відвідав медичні заклади Берліна, Відня, Парижа, Лондона. Володимир Опанасович добре розумів, що для укомплектування клінік знадобиться багато хірургічних інструментів. Він звернувся з проханням до Ради університету довірити йому закупівлю хірургічного інструментарію за кордоном. Хірурги Парижа рекомендували В.О. Караваєву місцево­го майстра Метцгера, який виготовив пробний набір хірургічних інструментів власної розробки. Французький майстер дійсно показав високий клас роботи, і В.О. Караваєв отримав дозвіл на запрошення майстра до Києва, де той працював довгий час. 

Коли Караваєв був за кордоном, його було обрано деканом медичного факультету. Після повернення 18 липня 1843 року до Києва він відразу ж приступив до роботи як декан і професор хірургічної ка­федри. Основну увагу Володимир Опанасович приділив організації клінік. Велику роботу він виконав щодо визначення обов’язків всіх праців­ників клініки — від професора до санітара. Крім того, брав безпосе­редню участь у придбанні для клінік необхідного майна. В усіх клініках, крім палат для хворих і санітарних блоків, були влаштовані навчальні кімнати, кабінети для професорів та ордина­торів, а в хірургічній та акушерській клініках — добре обладнані операційні. 

Основою клінічного викладання В.О. Караваєв вважав заняття біля ліжка хворого у поєднанні з клінічною хірургією, досягнення­ми фізіології, оперативної хірургії, топографічної та патологічної анатомії. Найголовнішим завданням клінічного навчання він вважав практичне виховання лікаря для правильного ведення хворих. 

Володимир Опанасович багато уваги приділяв також обладнанню кафедри. У навчальній кімнаті клініки поряд із столами для лабо­раторних занять і роботи студентів із мікроскопами стояло 5 шаф з інструментами, муляжами та різноманітними препаратами. 

Слава В.О. Караваєва як вченого і хірурга-практика зростала з кожним роком. Збільшувалася кількість студентів, які навчалися на медичному факультеті. Завдяки зусиллям Володимира Опанасовича відкривалися нові клініки, що зазвичай вимагало напруженої щоденної праці. 

Наприкінці 1844 р. Володимир Опанасович неодноразово звер­тався до Ради Університету з проханням звільнити його від обов’язків декана медичного факультету. Адже в нього було 30 лекційних годин на тиждень. Крім того, він сам готував препарати для лекцій, вів практичні заняття і велику лікувальну роботу в клініці. Незважаючи на це, члени Ради Університету вмовили його керувати факультетом. І лише у 1847 році, хоча його знову одноголосно обрали деканом ме­дичного факультету ще на один термін, В.О. Караваєв категорично відмовився від цієї посади. 

Влітку 1845 року він одружився з дочкою почесного громадянина Москви О.Д. Лухманова — Ганною Олександрівною Лухмановою. Вони виростили та виховали 4 дітей: 2 синів та 2 дочок, дали їм хорошу освіту. 

Переломним для В.О. Караваєва і всієї медичної науки став 1847 рік, оскільки 18 лютого у клініці Київського університету була проведе­на друга в Росії операція з використанням ефірного наркозу (першу на 4 дні раніше в Петербурзі виконав М.І. Пирогов). 

Більш як 50-річна професорсь­ка (викладацька і клінічна) діяльність вченого в Києві була значним внеском у розвиток вітчизняної хірургії і топографічної анатомії. 

Володимира Опанасович Караваєва по праву вважають засновником цілого ряду галузей медицини: вітчизняної офтальмології, отоларингології, ортопедії та травматології, проктології й нейро­хірургії. У кожну галузь він зробив суттєвий внесок, розширив можливості лікування різних хвороб. 

Караваєв розробив методику і техніку тенотомії при косоокості та першим в Росії провів таку операцію, на 25 років раніше за Грефе він увів у широку практику розріз рогівки у верхній частині при катаракті. Цей спосіб і сьогодні застосовують багато офтальмологів світу. 

У 1844 р. Караваєва як одного з кращих очних хірургів Росії направили у Крим для виконання операції з приводу катаракти колишньому міністру царського уряду князю Голіцину; складна операція пройшла успішно. У 1950-х роках з цією ж метою його запрошували в Санкт-Петербург до самої імператриці. 

Значний внесок зробив Караваєв і в отоларингологію. Він запропонував кілька способів операцій пластичного відновлення дефектів носа, описав оригінальний спосіб випрямлення спинки носа, розробив метод накладання швів при пластиці твердого і м’якого піднебіння. 

Караваєв — перший хірург, який запропонував у доантисептичний період спосіб ампутації з утворенням шкірних та шкірно-м’язових шматків зі зменшеною масою м’язів. 

Широке застосування в хірургії отримав розроблений Караваєвим оригінальний і радикальний спосіб лікування випадіння прямої кишки, який за ефективністю й простотою був набагато кращим, ніж той, що застосовувався на той час. Ця проста, безкровна операція робиться і зараз. 

У 1847–1848 роках Караваєв брав активну участь у роботі комісії Київського університету з перевірки дії наркотичних речовин. Разом із професором О.П. Вальтером вивчав дію ефіру і хлороформу та одним із перших хірургів у Росії з великим успіхом застосував знеболення на практиці. 

У 70-ті роки ХІХ ст. Володимир Опанасович здійснив новаторський підхід до проведення операції трепанації черепа, який згодом розвинули його учні — київські хірурги. 

Найбільша кількість розроблених Караваєвим нових методик — відновні операції на обличчі. Серед них відомі втручання з відновлення носа, губ, повік, дефектів піднебіння та ін. Він запропонував спосіб закриття дефектів твердого піднебіння і операцію при «заячій губі». 

Караваєв розумів необхідність своєчасного документування роботи клінік для подальшого аналізу і відповідних висновків. Для цього він увів у практику підготовку щорічних звітів хірургічної клініки, які за науковим рівнем, масштабом охоп­лення контингенту хворих і тривалістю звітного періоду (1844–1882) є унікальні й досі. 

Хірургічна техніка В.О. Караваєва була бездоганною. Академік М.М. Волкович, який був практикантом у його клініці, у своїх спогадах писав, що навіть дуже складні операції у Володимира Опанасовича вихо­дили простими й витонченими, ніхто «…не міг зрівнятися з Караваєвим щодо техніки дроблення каміння, резекції верхньої щелепи тощо… Під широким впливом таланту Караваєва створювалися кадри росій­ських хірургів. Він в істинному розумінні слова був одним із заснов­ників російської хірургії». 

Для багатьох поколінь хірургів В.О. Караваєв добре відомий і як автор змістовних наукових праць. Основним навчальним посібником протягом тривалого часу залишалися «Лекції з оперативної хірургії проф. В.О. Караваєва». Це був один із перших посібників з оператив­ної хірургії в Російській імперії та у світі, а у 1885 році В.О. Караваєв видав спеціальний посібник «Оперативна хірургія», у 1886 р. — «Атлас з оперативної хірургії». У наукових працях Володимир Опанасович намагався вирішувати питання, поставлені життям. Всього він опублікував 31 працю, в якій розглядалися експеримен­тально-клінічні питання, нові методи операцій, нові інструменти тощо. 

У 1886 р. громадськість Києва відзначала 50-річчя лікарської діяльності батька наукової офтальмології, засновника багатьох нових хірургічних методів лікування. Володимира Опанасовича обрали по­чесним громадянином Києва, у клініці факультетської хірургії Уні­верситету встановили бронзове погруддя, а вулицю, на якій він жив, назвали Караваєвською (нині Льва Толстого). 

Наприкінці лютого 1892 року В.О. Караваєв захворів на грип, який ускладнився запаленням легенів. Знову нагадав про себе ревматизм, який періодично загострювався з 1857 року. 

3 березня 1892 року В.О. Ка­раваєв помер, похований з великими почестями на Байковому кладовищі. Заупокійну літургію й поховання здійснив Петро Лебединцев, протоієрей кафедрального собору Св. Володимира, який у 1862 році в Києві відспівував Т.Г. Шев­ченка. 

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»

Імена, з якими ми живемо. Вулиця Івана Піддубного

Вулиця Івана Піддубного - вулиця в Солом'янському районі міста Києва, місцевість Новокараваєві дачі. Пролягає від Відрадного проспекту до Новопольової вулиці. Ім’я легендарного борця, видатного українця Івана Піддубного носить з 1999 року. 

Життя Івана Піддубного настільки дивовижне, що часом непросто відокремити легенди (а то й міфи) від правди. 

Іван Максимович Піддубний народився 8 жовтня (26 вересня) 1871 року в родині спадкового козака Максима Піддубного на Полтавщині в селі Красенівці поблизу Золотоноші (сучасна Черкаська область). Максим Піддубний мав колосальну фізичну силу: сам, без жодної напруги, підіймав п'ятипудові мішки з зерном і кидав їх на віз. Максим Іванович мав невелике господарство в Красенівці. У нього було троє синів і три дочки. Козацький рід батька славився силачами, а материні прадіди Науменки – довгожителями. Мати Івана Піддубного, Ганна Данилівна, походила зі старовинної козацької родини Науменків, рід яких славився своїм довголіттям. Подейкують, що дід Івана по лінії матері, колишній солдат, відслуживши в армії 25 років, дожив до 120-ти.

Іван Піддубний дістав від предків великий зріст і витривалість, а по лінії матері, яка гарно співала, — тонкий музичний слух і в дитинстві по неділях і святах співав у церковному хорі. З дитинства Іван був привчений до важкої селянської роботи. Іван Піддубний у 17 років він легко кидав на воза мішки з зерном і міг пригнути до землі бика за роги. 

А потім поїхав на заробітки задля одруження з дочкою заможного селянина, Оленкою Вітяк. Працював вантажником у Севастополі, влаштувавшись до вантажної фірми "Лавас". Кажуть, що батько, відправляючи його на заробітки, казав: "Пам'ятай, Іване, що роду ти з батька-матері козацького, запорозького, і що козаку честь дорожча матері, дорожча батька рідного. Запам'ятай, Іване, продаси честь — не син ти мені, і я не батько тобі". У Севастополі Іван по шістнадцять годин на добу проводив на трапах, перетягуючи вантажі. Працював легко, швидко, з жартами. Через півроку роботи слава про силу вантажника рознеслася по всьому Криму. У 1895 році ця вантажна фірма переїхала до Феодосії. Незабаром доля звела Івана з двома учнями морехідних класів Антоном Преображенським і Василем Васильєвим - завзятими спортсменами, пристрасними шанувальниками важкої атлетики. Вони переконували Івана серйозно зайнятися спортом. Спочатку Іван скептично ставився до цих розмов, але Преображенський подарував Івану автобіографію знаменитого атлета Карла Абса. У ній Піддубного зацікавило твердження автора, що постійними тренуваннями тому вдалося збільшити свою природну силу втричі! 

Іван вирішив тренуватися. Щодня вправлявся з гирями, займався гімнастикою. 

Переїхавши до Феодосії, Іван дізнався від земляків, що Оленку видали заміж за багатія. Вдруге спортсмен закохався в канатоходку Емілію. Дівчина була старшою і досвіченішою, ніж Іван, тонко грала на почуттях юнака. Коли їй трапився багатий прихильник, вона поїхала з ним. Після втечі Емілії Іван переїхав до Києва. Тут він познайомився з тендітною гімнасткою Марійкою. Мініатюрна дівчина відповіла взаємністю. Пара планувала майбутнє, але доля склалася трагічно. Під час виступу Марійка зірвалася з трапеції й розбилася. 

Іван Піддубний вперше одружився в 40 років. Його дружиною стала красуня Антоніна Квітко-Фоменко. Вони купили ділянку землі, побудували будинок і завели господарство. Шлюб проіснував 7 років. Антоніна зустріла офіцера і втекла з ним поки Піддубний був на гастролях в Одесі. Через кілька років Антоніна хотіла повернутися до чоловіка, але Іван її не пробачив. 

Останнє кохання Івана Піддубного – вдова Марія Машоніна, матір його учня. Подружжя жило на березі Азовського моря, в Єйську, де купили будинок після американських гастролей спортсмена. 

В 1897 році на гастролі до Феодосії приїхав відомий на той час цирк Безкоровайного. Це був звичайний бродячий цирк, у трупу якого входили також атлети і борці. Серед них були знамениті люди того часу, такі як Янковський, Луріх, Семипалий. Через деякий час дирекція цирку влаштувала чемпіонат боротьби "на поясах".У Феодосійському цирку Безкоровайного Іван Піддубний переміг дуже відомих в ту пору атлетів – Георга Луріха, Бороданова, Разумова, італійця Паппі. 

Сезон у цирку закінчився. Борці роз'їхалися, а Іван залишився тим же робочим в порту, яким був і раніше. Але радість успіху порушила його душевний спокій. Все частіше він став думати про те, щоб присвятити своє життя спорту. 

На початку 1898 року Піддубний знову переїхав до Севастополя, щоб остаточно стати борцем. Він вступив до місцевого цирку, що належав Жіжетто Труцці, одному з членів найстарішої італійської циркової родини Труцці, яка прибула до Росії в 1880 році. 

З 1897 року виступав на аренах цирків (з 1899 року в трупі Е. Труцци) як атлет-гирьовик та борець (почав з російської боротьби на поясах, в 1903 році переключився на класичну (французьку) боротьбу). Неодноразово виступав з гастролями в російських містах і за кордоном, відвідавши близько 50 міст в 14 країнах 4 континентів. Одним з найвідоміших поєдинків Піддубного був бій з французьким борцем Раулем ле Буше, який закінчився перемогою француза, оскільки ле Буше використовував нечесний прийом відходу від захоплень Піддубного, обмазавшись маслом, і зумів протягнути час поєдинку, по результату якого судді віддали йому першість. Рішення суддів викликало гнів публіки, а Піддубний був настільки сильно вражений нечесним суддівством, що думав піти з професійної боротьби. Однак підтримка друзів і колег змусила Піддубного передумати, і на турнірі в Петербурзі він взяв реванш у ле Буше, змусивши француза протягом 20 хвилин перебувати в колінно-ліктьовий позі, поки судді не зглянулися над французьким борцем і не віддали перемогу Піддубному. На початку травня 1915 року в Катеринославі (в будівлі старого цирку у Озерки) здобув перемогу над чемпіоном Олександром Гаркавенком ("Чорна маска"), а через два дні – ще над одним чемпіоном - Іваном Заїкіним. 

У роки Громадянської війни працював в цирках Житомира та Керчі. У 1922 році в 51-річному віці почав виступати в Московському цирку. Лікарі, після огляду, заявили що здоров’я у атлета відмінне, немає ніяких претензій. У він перебував в чудовій фізичній формі. Медики були шоковані його станом здоров'я. Оскільки, в такому віці воно було, як у 25-річного спортсмена. 

У 1924 році виїхав на тривалі гастролі по Німеччині і США. 23 лютого 1926 року про нього «говорили» всі телеграфи планети. Шестиразовий чемпіон світу серед професіоналів вразив всіх не тільки своєю феноменальною силою і майстерністю, а й спортивним довголіттям, адже в 1926 році йому було 55. У 1927 році Іван Піддубний в Архангельську переміг відомого вологодського борця Михайла Куликова. 

На початку 30-х років у СРСР запровадили паспорти. 1937 рік. Піддубний отримує паспорт. Власноруч виправляє прізвище "Поддубний" на "Піддубний", а в графі «національність» "росіянин" на "українець". Його запроторили до в’язниці Ростовського НКВС. Там чемпіона катували електропаяльником і розжареними сталевими жигалами, вимагаючи назвати номери рахунків і адреси закордонних банків, де він міг тримати свої заощадження, нібито отримані під час гастролей. Таких заощаджень у нього насправді не було. Лише через рік звідти його вивела гучна слава непереможного борця та пильна зацікавленість його долею зарубіжної спортивної громадськості. За кілька років Піддубний, показуючи знайомому лікареві страшні опіки на спині, гірко сказав: "Це так Енгельс навчав мене ленізму" (він не вимовляв "ленінізму"...). 

У 1939 року в Кремлі йому було вручено орден Трудового Червоного Прапора і присвоєно звання Заслуженого артиста РРФСР. В 1941 році в 70-річному віці Іван Піддубний покинув спорт. У роки війни проживав на окупованій німцями території в невеликому курортному містечку на березі Азовського моря - Єйську. На пропозицію окупаційної влади поїхати в Німеччину і готувати німецьких спортсменів відповів відмовою. 

Після війни Піддубного знову заарештували, оскільки на нього надійшов донос, згідно з яким, під час окупації німці нібито пригощали його обідом з офіцерської їдальні. Проте Піддубному все-таки вдалося уникнути смертної кари за "співпрацю з фашистами", яка в ті часи була звичною мірою покарання за подібні злочини. У зв'язку з цим після закінчення війни Івана Піддубного просто усунули від спортивної діяльності, тим самим позбавивши його єдиного джерела доходу... Проте швидко відпустили, знову через відсутність доказів. У 1945 році борцю присвоєно звання «Заслужений майстер спорту СРСР». 

Повоєнні роки жив у злиднях. Залишивши спорт, І.Піддубний був забутий всіма й останні роки життя провів у злиднях. Щоб вижити, був змушений міняти свої медалі на хліб. 

Помер видатний спортсмен 8 серпня 1949 року в Єйську на Кубані, де й похований у міському парку, що носить його ім’я. Іван Піддубний трохи не дожив до вісімдесяти років. 9 серпня 1949 року в Єйську тисячі людей проводжали його в останню путь. Коли атлет помер, із Москви прийшла вказівка поховати Івана Максимовича з почестями, але «король борців» опинився за огорожею кладовища. До початку 70-х могила спортсмена була занедбана. Він залишив по собі легендарну славу атлета, ім'я якого стало символом незламної сили народу. Донині в Україні, коли говорять про людей великої сили, кажуть: "Він — як Піддубний".

Могила І. Піддубного                              Пам’ятник І. Піддубному в м.Єйськ 

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»

Солом'янка пам'ятає...

Впродовж ХХІ століття українці не полишали боротьби за здобуття свободи. У боротьбі за державність українці заплатили дорогу ціну: тисячі життів вірних синів України. У найвіддаленіших куточках України пам’ятають і бережуть пам’ять про своїх захисників і борців за волю, що поклали молодість і життя на олтар служіння Батьківщині. Солом’янський район пам’ятає героїв і увічнює пам’ять про них в назвах, меморіальних дошках і пам’ятниках. 

Вашій увазі пропонується краєзнавчий інтернет-дайджест «Солом’янка пам’ятає…», в якому йдеться про увічнення пам’яті про борців за незалежність нашої держави.

Вшанування пам’яті учасників АТО і Небесної сотні (Солом’янський район)

На вул. Янгеля, 3 в НТУУ «КПІ» встановлено Козацький хрест – Пам’ятник Героям Небесної сотні. Козацький хрест в Україні вважається одним з найдавніших символів свободи. Козаки використовували його на печатках, прапорах та гербах. Тоді ж, ще в давнину, започаткували традицію встановлювати козацькі хрести на могилах загиблих за Україну.

На території 101-ї окремої бригади охорони Генерального штабу Збройних Сил України (пр-т Перемоги, 55/2) відкрито Меморіальний комплекс «Алея Слави». На честь загиблих військовослужбовців бригади уздовж Алеї встановили десять меморіальних плит із фотографіями та іменами героїв.

На будівлі медичного колежду імені Гаврося, вул. Білецького, 16 встановлено меморіальну дошку учаснику АТО Андрію Аболмасову.

На будівлі школи № 12, вул. Зелена, 12, встановлено меморіальну дошку учаснику АТО, снайперу-розвіднику Олегу Афанасу

В Києві вулицю Кіровоградську переіменовано на честь Героя АТО Володимира Брожка – солдата ЗСУ, що загинув поблизу села Лопаскине Новоайдарського району – неподалік міста Щастя.

На Повітрофлотському проспекті, 22, на будівлі гімназії №178 встановлено меморіальну дошку на честь Героя АТО Віктора Вишкварка – сержанта Збройних сил України, учасника російсько-української війни. Він навчався в цій школі в 1976-1984 роках.

В Солом’янському районі вулицю Курську переіменовано на честь Героя України, учасника АТО Геннадія Воробйова.

На будівлі школи №71 (пров. Польовий, 10) встановлено меморіальну дошку Андрію Гаврилюку, що навчався в цій школі. Андрій Гаврилюк – старший сержант Збройних сил України (81 ОАМБр, 90-й окремий аеромобільний батальйон), позивний «Бур». Загинув при обороні Донецького аеропорту під час війни на сході України.

На будинку №27 на вул. Преображенській встановлено меморіальну дошку учаснику Революції Гідності Петру Гаджі, який помер внаслідок пошкоджень, отриманих під час Революції Гідності. Був на Майдані з перших днів, займався нічними чергуваннями, входив в восьму сотню. Брав активну участь у запобіганні спроб розігнати Євромайдан

На вулиці Смоленській є сквер імені Мирослава Мисли, де встановлено пам’ятник Герою російсько-української війни. Мирослав Мисла – український військовик (позивний Мисливець), молодший лейтенант, командир взводу окремої зведеної штурмової роти «Карпатська Січ» 93-ї ОМБр. Активний учасник Революції Гідності, під час якої був спеціальним кореспондентом радіо «Голос Свободи». З перших днів війни добровольцем вирушив на Схід у складі батальйону МВС особливого призначення «Січ».

Меморіальні дошки Герою України, Герою Небесної Сотні Андрію Мовчану встановлені: 

- на фасаді будівлі Київського вищого професійного училища залізничного транспорту імені В.С. Кудряшова (вул. Кобелєва, 1/5), де навчався А.С. Мовчан;

- на фасаді будівлі Державного економіко-технологічного університету транспорту (вул. Івана Огієнка № 19), де навчався А.С. Мовчан.

На вул. Преображенській, 2, біля будівлі архітектурного факультету КНУБіА є пам’ятник учаснику Революції Гідності, Герою Євромайдану Олександру Плеханову, який загинув, захищаючи честь, гідність і незалежність своєї Батьківщини.

Меморіальна дошка Андрію Цепуну встановлена на одній з будівель НАУ. Він брав участь у Революції Гідності. Увечері 20 лютого 2014 року разом з іншими активістами чергував на блокпосту на в’їзді у Київ з боку Гостомельської траси, щоб зупинити підхід підкріплення для «тітушків» та бійців «Беркуту». В ніч на 21 лютого, після завершення чергування, пішов сам додому. Вранці його тіло знайшли у Києві на вулиці Верболозній зі слідами жорстокого побиття та черепно-мозковою травмою, несумісною з життям

На будівлі школи №67, вул. Героїв Севастополя, 9-а, встановлено меморіальну дошку учаснику АТО Максиму Харченку, який загинув під Іловайськом.

В Солом’янському районі увічнено пам’ять Героя України, учасника АТО, розвідника Максима Шаповала. На будинку, де мешкав герой (вул. Кудряшова, 20-в) встановлено меморіальну дошку; ім’я героя носить вулиця (колишня Механізаторів); на Повітрофлотському проспекті, 11/15 є сквер імені М. Шаповала.

Імена, з якими ми живемо. Вулиця Тетяни Яблонської

Вулиця Тетяни Яблонської - вулиця в Солом'янському районі міста Києва, місцевості Караваєві дачі, Новокараваєві дачі. Пролягає від вулиці Миколи Голего до Польової вулиці. Прилучаються вулиці Комбайнерів і Професора Караваєва. Сучасну назву на честь видатної української художниці Тетяни Яблонської носить з 2005 року. 

Яблонська Тетяна Нилівна народилася 24 лютого 1917 року в місті Смоленськ (Росія) у родині викладачів гімназії Нила Яблонського та Віри Варгасової. Батько, який ще у 1905 році разом з передовою молоддю виступав проти царизму й за участь у студентських заворушеннях був виключений з Петербурзької духовної академії, спочатку з піднесенням зустрів встановлення радянської влади. У 1918 році як живописець-аматор виступив одним із організаторів смоленського товариства художників, у 1921 році закінчив курси при Вищих художньо-технічних майстернях у Москві, з 1922 року став головним зберігачем картинної галереї Смоленського музею та викладачем живопису в студії «Пролеткульту». Але ейфорія від зміни влади швидко минула. Нил Яблонський настільки розчарувався у радянській владі, що твердо вирішив залишити СРСР.

У 1928 році родина Яблонських (батько, мати та троє дітей) відправилась до Одеси – з надією через портове місто виїхати за кордон. Але емігрувати офіційно не вдалося, й у 1930 році Яблонські переїхали до Кам'янця-Подільського. Тоді прикордонне Поділля мало славу краю контрабандистів, серед яких були такі, що могли нелегально переправити за кордон. Коли у 1933 році Тетяна закінчила Кам'янець-Подільську семирічну школу №5, батько домовився, що родині допоможуть покинути СРСР. Як згадувала Тетяна: «На воза завантажили речі, посадили нас, дітей, та відправились на захід. Але тут щось зірвалося – людина, яка обіцяла посприяти, не прийшла. Батько і мати просто почорніли від страху. На світанку довелося повернути на схід, і не заїжджаючи до Кам'янця, одразу рушили в Луганськ, де ніхто не знав про нашу спробу втечі».

В 1933 році Тетяна Яблонська вступила до Київського художнього технікуму, з другого курсу якого перевелася до Київського художнього інституту, навчаючись на факультеті живопису з 1935 по 1941. На перших курсах її вчителями були А. Черкаський (з живопису) та К. Єлева (з рисунка). З третього курсу вона перейшла до майстерні Ф. Кричевського, який викладав живопис і композицію, а С. Григор'єв – рисунок. Художній інститут Яблонська закінчила за фахом «художник-живописець». Теми материнства та праці в творчості видатного українського художника Кричевського вразила молоду Яблонську. Вона стала продовжувачем його традицій.

У 1938 році під час своєї першої подорожі до Москви Т. Яблонська ознайомилась із роботами французьких імпресіоністів. Вона була вражена свіжістю та невимушеністю в зображенні природи на полотнах видатних майстрів імпресіонізму, їхніми чистими, світлими фарбами. Восени 1940 року в Київському художньому інституті відкрилася експозиція її робіт – перша в історії інституту персональна студентська виставка. Напередодні війни 1941 року Т. Яблонська успішно закінчила інститут. 

«Я навчалася в Київському художньому інституті, який закінчила 1941 року. Нам видали дипломи і тут почалася війна… Я була вагітною, нас евакуювали на Волгу. В Саратові у мене народилася перша дочка… Потім поїхала в колгосп, працювала спочатку в городній, потім у польовій бригаді. У мене і в паспорті було записано: колгоспниця. Все доводилося робити: я і косила, і скиртувала, і мішки тягала… Бувало, втомишся, ляжеш відпочити, прикладеш вухо до землі, а вона гуде… Це був гул Сталінградської битви. Іноді брала в руки олівець та дитячий альбом для малювання. Жінки, солдатські вдови, котрі отримували похоронки, замовляли портрети загиблих на фронті чоловіків, давали за це яєць і молока. Я ростила дочку, вона була стимулом життя. Без неї та без мого ремесла не знаю, що зі мною було б…» 

Після визволення Києва від нацистських окупантів, у 1944 році Тетяна Яблонська повернулася у місто. Відтоді почалося її самостійне творче життя. Мисткиня успадкувала від свого вчителя Ф. Кричевського майстерню на історичній горі Копирів і стала викладачем Київського художнього інституту.

Творча кар'єра Тетяни Нилівни розвивалася досить успішно. В 1944 році вона стала членом Спілки художників України. Одним із перших післявоєнних творів Т. Яблонської є картина «Перед стартом» (1947), яка одразу дістала схвальні відгуки критиків була висунута на присудження Сталінської премії.

Влітку 1948 року Тетяна Яблонська, як викладач інституту, повезла на творчу практику своїх студентів у село Летаву Чемеровецького району Кам'янець-Подільської (нині – Хмельницької) області. Тут художниця зробила чимало замальовок, з яких у 1949 році написала картину «Хліб». Картина мала надзвичайний успіх – Т. Яблонська отримала свою першу Державну премію СРСР і не лише всесоюзне визнання, а й бронзову медаль Всесвітньої виставки у Брюсселі (1958).

У наступні роки художниця написала ще чимало яскравих полотен, за які тричі була відзначена Державними преміями, отримала почесні звання та нагороди. Але саме завдяки «Хлібу» ім'я Т. Яблонської стало відоме на всю країну, а її творчість отримала світове визнання 

Протягом 1944-1953 років Т. Яблонська викладала у Київському художньому інституті. 

У 1965-1966 роках - головний спеціаліст сектору інтер'єру Київського зонального науково-дослідного інституту експериментального проектування (КиївЗНДІЕП).

У 1966-1967 роках - викладач, у 1967-1973 роках - професор, у 1966-1968 роках - завідувач кафедри композиції, керівник майстерні монументального живопису Київського державного художнього інституту. 

У 1956-1962 роках - член правління Спілки художників України, з 1963 року — член правління Спілки художників СРСР. Виховала цілу плеяду митців. 

У 1960-х цікавилася народним мистецтвом, їздила по селах і була особисто знайома з Марією Примаченко. 

Творчості художниці властивий великий жанровий діапазон – портрети, натюрморти, пейзажі, тематичні картини. Пошуки власного «я» у мистецтві тривали усе її творче життя. Мисткиня постійно шукала себе, тому її твори настільки різні за стилем, манерою подачі образів, що здається, наче їх створили різні художники. 

Слава і офіційне визнання так і не позначилися на творчій натурі Т. Яблонської. Численні державні нагороди, депутатство у Верховній Раді УРСР, участь у керівних органах творчих спілок України та СРСР не змогли затьмарити найбільшого щастя — творчості. У післявоєнні роки, Яблонська належала до нечисленної групи друзів, які не боялися відвідувати свого вчителя Федора Кричевського в Ірпені. Більше того, у Яблонської вистачало сміливості йти всупереч лінії партії, коли вона відчувала свою правоту. В 1968 році на з'їзді художників України вона виступила з різкою критикою «опіки» мистецтва з боку партійних органів. Після з'їзду її картину «Життя триває» зняли з виставки «за ідеологічно невірний підхід», а на саму художницю чекала жорстка розмова з тодішнім секретарем ЦК з пропаганди А. Д. Скабою. Після відвертих погроз, Яблонську зняли з усіх посад. Правда, через кілька місяців «за розрив з творчою інтелігенцією» зняли і самого Скабу, а Т. Яблонську відновили в колишньому статусі. 

Також практично весь тираж її альбому в народному стилі з віршами Івана Драча був знищений «за націоналізм».

У 1997 р. ЮНЕСКО назвало Тетяну Яблонську художником року. 

У незалежній Україні Т. Яблонську визнали класиком. 1998 року президент Л. Кучма та голова Верховної Ради В. Литвин на чолі урядової делегації прибули до провулка І. Мар'яненка на Печерську, де мешкала художниця, і вручили їй Шевченківську премію. 

Після інсульту у 1999 році та паралічу правої руки художниця продовжувала працювати у техніці «пастель» лівою. 

У 2000 році Міжнародний біографічний центр у Кембриджі удостоїв Тетяну Нилівну звання «Жінка року».

Здоров'я Тетяни Нилівни дедалі погіршувалося. Згодом вона практично не розмовляла, але малювала до останнього дня. Свою останню роботу майстриня створила напередодні смерті. Померла 17 червня 2005 року у Києві. Похована на центральній алеї Байкового кладовища.

Твори художниці зберігаються в багатьох музейних та приватних колекціях світу. Картини Т. Яблонської стали окрасою Національного художнього музею України у Києві, Державної Третьяковської галереї у Москві, Державного Російського музею у Санкт-Петербурзі, Київського музею російського мистецтва; Полтавського, Запорізького, Харківського художніх музеїв, Львівської картинної галереї. Обидві дочки художниці - Ольга Отрощенко (1947-1999) та Гаяне Атоян (нар. 1959 р.) також стали художницями.

Хліб (1949)                                            Льон (1977)

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»

Імена, з якими ми живемо. Вулиця Генерала Воробйова

Вулиця Генерала Геннадія Воробйова - вулиця в Солом'янському районі міста Києва, місцевість Чоколівка, житловий масив Першотравневий. 

Сучасну назву на честь українського військовика, генерала-полковника, командувача Сухопутних військ Збройних Сил України Геннадія Воробйова носить з 2018 року. 

Воробйов Геннадій Петрович народився 25 червня 1961 року в місті Ахалкалакі в Грузинський РСР. 

1982 року закінчив Київське вище загальновійськове командне училище ім. М.Фрунзе. 

Офіцерську службу розпочав командиром мотострілецького взводу в Забайкальському військовому окрузі. 

З 1984 до 1990 рік службу проходив на посадах командира розвідувального взводу, командира мотострілецької роти, начальника штабу — заступника командира мотострілецького батальйону у військових частинах Забайкальського військового округу та Групи радянських військ у Німеччині. 

1993 року закінчив Військову академію ім. М.Фрунзе. 

З 1993 до 2002 року службу проходив на посадах начальника штабу — заступника командира мотострілецького полку, командира 17-го полку 6-ї механізованої дивізії НГУ, командира 24-ї механізованої бригади, командира 128-ї механізованої дивізії Прикарпатського військового округу та Західного оперативного командування Сухопутних військ ЗС України. 

У 2002—2003 роках — начальник штабу — перший заступник командувача 38-го армійського корпусу Західного оперативного командування Сухопутних військ ЗСУ. 

2004 року закінчив факультет підготовки фахівців оперативно-стратегічного рівня Національної академії оборони України. 

З 2004 по 2006 рік — командир 13-го армійського корпусу Західного оперативного командування Сухопутних військ ЗСУ, генерал-лейтенант (24 серпня 2005). 

З травня 2006 по листопад 2009 року — перший заступник начальника Генерального штабу Збройних Сил України, генерал-полковник (21 серпня 2007). 

З 18 листопада 2009 року по 17 січня 2014 року — командувач Сухопутних військ Збройних Сил України. 

У 2014 році призначений першим заступником начальника Генерального штабу ЗС України. 

Захистив дисертацію на тему «Створення та розвиток Сухопутних військ Збройних Сил України (1991—2005 рр.)» та здобув науковий ступінь кандидата історичних наук. 

Революція гідності змінила і його життя. Узимку 2014-го саме він відмовився виводити війська проти людей на Євромайдані і подав у відставку. Згодом поновився у ЗСУ, але потрапив під люстрацію. Менш як за рік до закону внесли зміни, які дозволили повернути досвідченого офіцера на посаду першого заступника начальника Генштабу. 28 січня 2015 генерал Воробйов відновлений на посаді першого заступника начальника Генерального штабу ЗСУ. 

З початком агресії проти України понад два роки війни прослужив безпосередньо на передовій.

У травні 2016 року генерал-полковник Воробйов очолив Національний університет оборони імені Івана Черняховського. Його урочисто представив міністр оборони. 

Журналіст Юрій Бутусов відзначав, що «для майбутніх українських генералів Геннадій Воробйов може бути прикладом начальника, який відмовився воювати проти свого народу, і який не прогинався під політиків, а намагався служити своєму народові професійно». Генерал Воробйов був скромною і відповідальною людиною. Не любив давати інтерв’ю. З честю і сумлінно виконував свої професійні обов’язки, не забуваючи про людські і громадянські чесноти. 

Помер раптово 11 лютого 2017 року. Зупинилося серце Геннадія Воробйова на робочому місці. Геннадій Петрович провів нараду. Повернувся до свого робочого кабінету ректора Університету оборони України. І помер. Прощання з генералом Воробйовим проходило 14 лютого в центральному корпусі Національного університету оборони ім. Івана Черняховського. Панахида відбулася у Володимирському соборі. Похований на Байковому кладовищі (ділянка № 30). 

За сумлінну та бездоганну службу генерал-полковник Геннадій Воробйов був нагороджений орденами Богдана Хмельницького I ст. (14 лютого 2017, посмертно) — за визначні особисті заслуги у зміцненні обороноздатності та безпеки Української держави, самовіддане служіння народові України, зразкове і бездоганне виконання військового обов'язку; II ст. (24 серпня 2012) — за вагомий особистий внесок у захист державного суверенітету, забезпечення конституційних прав і свобод громадян, зміцнення економічної безпеки держави, зразкове виконання службового обов'язку та з нагоди 21-ї річниці незалежності України; III ст. (20 серпня 2008) — за вагомий особистий внесок у зміцнення обороноздатності і безпеки Української держави, бездоганне виконання військового і службового обов'язку, високий професіоналізм. Орденом Орден «За мужність» III ст. (20 серпня 2001) — за вагомий особистий внесок у забезпечення обороноздатності України, зразкове виконання військового обов'язку та з нагоди 10-ї річниці незалежності України. Медаллю «За бездоганну службу» III ст. (4 грудня 1996) — за бездоганну службу, досягнення високих показників у бойовій підготовці та професійній майстерності. Генерал Воробйов нагороджений багатьма медалями та відзнаками Міністерства оборони України та інших силових структур держави.

Могила Геннадія Воробйова на Байковому кладовищі в Києві 

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»

Імена, з якими ми живемо. Вулиця Сергія Колоса

Вулиця Сергія Колоса — вулиця в Солом'янському районі міста Києва, селище Жуляни. Пролягає від вулиці Михайла Максимовича до Кільцевої дороги.

Сучасної назви на честь українського художника та мистецтвознавця Сергія Колоса набула з 2016 року. 

Сергій Григорович Колос (1888–1969), український мистецтвознавець, маляр, громадський діяч, автор творів декоративно-ужиткового мистецтва, дослідник українського народного мистецтва. Художню освіту здобував у Неаполі, Ніцці, Мюнхені та в Українській академії мистецтв у Києві (у Михайла Бойчука).

Після закінчення 1906 року морського кадетського корпусу у Санкт-Петербурзі Сергій Колос вступив до Лісового інституту. За рік його було виключено з інституту через політичні мотиви. З 1910 року переїжджає в Україну. Під час навчання у Львівському університеті познайомився з Іваном Франком, іншими діячами української культури. Подорожі Карпатами пробудили інтерес до народної творчості. 

Під час революційних подій 1917 року Сергій Колос проявив громадянську активність: був членом президії Українського національного конгресу та членом Центральної Ради. 1919 року працював над розписами Луцьких казарм і над оформленням театру опери та балету до 1-го Всеукраїнського з'їзду волосних виконкомів у Києві.

Його педагогічна діяльність розпочалася у 1920-х роках, коли він, ще будучи студентом-старшокурсником, викладав на підготовчих курсах Української академії мистецтва (УАМ). Також Сергій Колос був головою Студентської Ради, першого органу студентського самоврядування в УАМ, та секретарем Академії. Одразу ж після закінчення навчання він, продовжуючи працювати секретарем, викладав живопис, малюнок та композицію, також працював в Київських текстильних майстернях. 

Після реорганізації вишу у Київський художній інститут (КХІ) і створення нових фахових відділень на живописному факультеті з 1925 до 1930 року очолював текстильне відділення. Був головою Текстильно-фахової Предметової Комісії КХІ, секретарем фахової Комісії Художньо-промислового факультету. З 1921 року — художник навчально-ткацьких майстерень у Дігтярах на Чернігівщині.

В основу своєї педагогічної методики Сергій Колос поклав принципи, розроблені його вчителем. Наслідуючи Михайла Бойчука у ґрунтовному вивченні доробку традиційного народного мистецтва, Колос написав ряд наукових праць і виступав у періодиці. Він є співавтором альбому «Вбрання» з серії «Українське народне мистецтво».

Прожив Сергій Григорович довге плідне життя та помер 19 грудня 1969 року у віці 81 року.

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»

Імена, з якими ми живемо. Провулок Костянтина Михальчука

Провулок Костянтина Михальчука - провулок в Солом’янському районі, селище Жуляни.

Сучасну назву на честь Костянтина Петровича Михальчука – українського мовознавця та етнографа носить з 2018 року.

Костянтин Петрович Михальчук народився 21 грудня 1840 року (2 січня 1841) в с. Зозулинці Козятинського району Вінницької області. 

В 1856-1858 роках навчався в Житомирській чоловічій гімназії. В 1859 - 1861 роках - у Київському університеті. Там він став одним із засновників "хлопоманства" – громадського руху, що виник серед шляхетської молоді, яка прагнула зближення з простим українським народом. В 1861 році змушений був залишити навчання в університеті, повернутися на Житомирщину. З 1873 року мешкав у Києві, із 1867 року й до кінця життя працював бухгалтером на Київському пивоварному заводі. Але ця праця не заважала Костянтину займатися дослідницькою діяльність в царині мовознавства та співпрацювати із Південно-Західним відділом Російського географічного товариства та Петербурзькою Академією Наук. Працював у журналі "Киевская старина", виданнях "Зоря", "Діло", "Правда" та інших. З 1893 року був дійсним членом Наукового товариства ім. Шевченка. У 1908-1914 роках – відповідальний редактор "Записок" Українського наукового товариства, був членом Історичного товариства Нестора – літописця, Київського літературно-артистичного товариства (з 1890 року), Київського товариства заохочення мистецтв (1891-1897) та його наступника, київського товариства старожитностей і мистецтв (з 1897 року). 

1871 року Михальчук разом із Павлом Чубинським уклали першу мапу українських діалектів.

Наукова праця "Наріччя, піднаріччя і говори південної Росії у зв’язку з наріччями Галичини", яка побачила світ у 1872 році, заклала основи української діалектології. здійснив систематичний опис українських діалектів на основі порівняльних матеріалів, одержаних після обстеження українських говірок за єдиною програмою, визначив діалектичне членування української мови, окреслив межі поширення трьох наріч – північного, південно-західного і південно-східного – і менших одиниць діалектичного поділу. Вчений обгрунтував наддіалектичний характер літературної мови; утверджував право української мови і культури на безперешкодний розвиток "Що таке малоруська (південноруська) мова?", 1899; "До питання про малоруську літературну мову", 1898, опубліковано 1929, обидві – рос. мовою). Сформулював наукові принципи обстеження українських діалектів, що заклали підвалини їх типологічного вивчення ("Програма до збирання діалектних одмін української мови"), 1909, у співавторстві з Є.Тимченком; "Програма для збирання особливостей малоруських говорів", 1910, рос. мовою, у співавторстві з А.Кримським). У публіцистичних статтях, надрукованих в газетах і журналах, виступав на захист української мови і культури, зокрема, одна з його статей на сторінках газети "Діло" називалася "Чого хотять від нас Росияни?" . Як редактор і порадник вклав багато праці у видання "Української граматики" та Російсько-українського словаря С.Тимченка, "Українського словаря" за редакцією Б.Грінченка. 

З квітня 1873 до самої смерті у квітні 1914 р. мешкав у будинку головної контори Товариства Київського пивоварного заводу (вул. Кирилівська, 41). Цей будинок має значну меморіальну цінність. У квартирі К. Михальчука проходили збори Старої Громади, тут бували: Володимир Антонович, Дмитро Дорошенко, Михайло Драгоманов, Павло Житецький, Орест Левицький, Микола Лисенко, Володимир Науменко, Іван Огієнко, Олександр Русов, Іван Стешенко, Єлисей Трегубов, Олександр Черняхівський, Павло Чубинський. 1886 року саме в цьому будинку відвідав К. Михальчука Іван Франко зі своєю нареченою Ольгою Хоружинською напередодні одруження. 

20 квітня 1914 року Михальчук помер. Поховали Костянтина Петровича на Щекавицькому кладовищі (ще у 1900 році Міська управа ухвалила закрити кладовище, та поодинокі поховання тривали до 1928 року). Закритий цвинтар руйнувався, його частину було пізніше зайнято військовим об’єктом, тому нині могилу лінгвіста втрачено. 

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»

Імена, з якими ми живемо. Вулиця Павла Потоцького

Вулиця Павла Потоцького – вулиця в Солом’янському районі, селище Жуляни, пролягає від проїзду без назви, що сполучає вулиці Шкільну та Садову до Повітрофлотської вулиці. Сучасну назву на честь генерала від артилерії, військового історика, мецената Павла Потоцького носить з 2016 року. 

Потоцький Павло Платонович народився 12 грудня 1857 року в селі Просяниківка (нині Кобеляцький район, Потавської області) у родині повітового судді та предводителя дворянства Кобеляцького повіту Полтавської губернії Платона Олександровича Потоцького. Мати Ганна Петрівна Потоцька лікувала селян, робила нескладні хірургічні операції. Батьки були культурними, намагалися це прищепити своїм дітям, котрих в родині було восьмеро: шестеро синів та дві дочки. 

Його прапрадід звався Григорій. За відомостями історика Полтавщини Платона Китицина, він служив у походах за гетьмана Самойловича з 1687 року. За іншими даними, почав військову службу при взятті Кизикермена (1695). 1713 року його було призначено на сотника у містечку Кишеньці на Полтавщині. Павла змалку цікавила історія, зокрема події Полтавської битви. У 1874 році він закінчив Полтавський кадетський корпус, а згодом - математичне відділення Петербурзького артилерійського училища та вступив до Михайлівської артилерійської академії. Брав участь у російсько-турецькій війні 1877-1878 рр. За бойові заслуги отримав ордени Св. Анни ІV ст. з написом «За хоробрість» та Св. Станіслава ІІІ ст. У 1881 році закінчив Михайлівську артилерійську академію. 

Після закінчення академії був призначений до Лейб-гвардії 3-ї артбригади у складі котрої вислужився до звання капітана (1895). З 1897 року, отримавши підвищення до полковника, Потоцький став начальником 4-ї, а з 1901 року 1-ї, батареї Його високості лейб-гвардії і артилерійської бригади. 

Від 1904 року командувач 22-ї артбригади. Невдовзі в званні генерал-майора командир 25-ї артбригади (1904-1907), з котрою брав участь у російсько-японській війні. За бойові відзнаки нагороджений Георгієвською зброєю та черговим орденом Св. Станіслава І ст. з мечем. 

21 листопада 1907 року призначений в. о. начальника артилерії 13-го армійського корпусу, згодом - інспектор артилерії Гвардійського корпусу (1908-1914), з котрим вступив у І СВ в складі 9-ї армії, потім начальник 2-ї гвардійської піхотної дивізії і, нарешті, як генерал від артилерії - командувач І-го Гвардійського корпусу. Після Лютневої революції під час «зачистки» вищого керівного складу армії втратив свою посаду і з квітня 1917 року був в резерві чинів КВО та ПВО. 

Павло Потоцький займався історичними дослідженнями. Він є автором історіографії армійської артилерії та багатьох військово-історичних статей. 28 червня 1909 року Павло Платонович подарував Полтавському корпусу книжку: «Петро. Полтава. До 27 липня 1909 склав і видав Павло Потоцький». 

1890 року вийшла друком перша книжка Потоцького «Гвардія руського царя под Нарвою в 1700-1704 роках». За короткий термін він посів чільне місце серед військових істориків, отримавши схвальні відгуки фахівців. За основу своїх досліджень Павло Потоцький брав архіви, котрі носили науковий характер. Він був одним із засновників Російського військово-історичного товариства. Публікувався у газеті «Правительственный Вҍстникъ» та інших виданнях. 

Павло Платонович є засновником ряду армійських музеїв, перший з котрих було організовано у 1896 році при військовій частині. Був знавцем музейної справи, принципів формування та збереження фондів. Ці думки частково виклав в доповіді «Схема організації Русского Воєнно-исторического музея» на Першій музейній конференції. У 1919 році Потоцький захоплювався батальним мистецтвом, окрім наукової діяльності пожертвував 10 десятин землі для влаштування та утримання народного училища на своїй батьківщині, листувався з Яворницьким – (1884 – 1933), в архіві останнього збереглося 4 його листи. Характерним є його вітання до 30-ліття діяльності Яворницького (1913). «Душевний привіт досліднику і відтворювачу минулого нашого рідного краю». 

Свою колекцію Павло Платонович почав збирати у 80-х роках 19 ст. Найбільшою частиною колекції Потоцького була бібліотека, котра налічувала 17 тисяч томів. 

Після смерті першої дружини Павло Платонович одружився вдруге (1915) з Єлизаветою Денисівною Давидовою (нар. 1866). Усі випробування, яких зазнав Потоцький відтоді, вони пройшли удвох. На утриманні Павла Платоновича перебували також сестра дружини Любов Денисівна Давидова (нар. 1867) і онук Павло Павлович (нар. 1918). Його сини стали на захист Вітчизни від узурпаторів у лавах добровольців – це привело їх на еміграцію. 

За часів Центральної Ради П. Потоцький приймає українське громадянство. У вересні 1918 року Павло Платонович був схоплений в Петрограді в числі заручників, але потім звільнений. У перші місяці своєї влади більшовики обережно ставились до колишніх офіцерів імператорської армії, тож 22 жовтня 1918 року Головне управління архівною справою Наркомпросу РРФСР вирішило: «П.П. Потоцький звільняється від залучення до трудової повинності як особа, яка має певні заняття і виконує суспільно-корисні функції». 

Йому було призначено пенсію й запрошено на службу до музейного відділу, котрий входив до Ленінградського відділення Главнауки. Потоцький був одним із найактивніших членів Товариства дослідників української історії, писемності й мови, заснованого в Петрограді у 1921 році. Тамтешнє українське земляцтво на своїх засіданнях зачитувало доповіді й реферати з питань історії, археології, мистецтва, книгодрукування та фольклору. На цей час роботу над зібранням колекцій української старовини було завершено. 

Постало питання збереження колекції, в якій була збірка рідкісної зброї: «Шпаги, пістолети, рушниці (є запорізькі) карабіни, сокири, сокирки, булави, багнети, кинджали – зброя старовинна і пізніша. Між ними є з багатою золотою насічкою». Дозвіл на зберігання зброї він мав, проте вирішив передати її Російському музею. У 1924 році після повені кілька речей з колекції зброї пропали. Коштовності, котрі були забрані у П. Потоцького перевезені до Москви у 1920 році.

Найціннішими у збірці були старовинні речі – 90 срібних тарілок з гербами, келихи, золоті кишенькові годинники, тощо. Вага коштовностей становила 20 пудів, а 1925 року вони були оцінені у 40 тис. карбованців, але до Потоцького не повернулись. З’явилась думка перевезти колекцію до Києва для передання в дарунок УРСР. 

Затримка виникла через те, що ще рік у приміщенні на території Києво-Печерської лаври тривали ремонтні роботи. Колекцію масою 38 тонн вивезли до Києва у липні 1927 року у семи вагонах. Частину колекції демонстрували в експозиційних залах. Виставку відвідали й залишили схвальні відгуки Ф.Ернст, І.Крип’якевич, Едуард Ерріо та ін. Потоцький разом з колекцією повернувся в Україну, отримавши посаду простого співробітника музею. Працює над описом матеріалів колекції, створює каталог, систематизує матеріали, продовжує відшукувати і поповнювати колекцію старовинними речами. 

У 1937 році очевидний наступ на Потоцького продовжується, йому заборонили вільно відвідувати музейне приміщення. На його адресу лунають звинувачення, матеріали колекції почали ділити між музеями республіки, колекціонер змушений був передати все, що називалося музеєм його імені у власність Київського історичного музею. В цих умовах, як свідчить дослідник його спадщини М. Пасічник, П. Потоцький звертається листом до Й.Сталіна: 

«Розпилення музею приведе до знищення його виняткової і неповторної цінності, і ніхто, крім мене, який віддав десятиліття на його збирання та облаштування, не знає й не може знати його значущості». Але це не допомогло врятувати колекцію. 

У 1938 році 81-річного генерала було звинувачено в контрреволюційній діяльності та скоєнні терористичних актів та заарештовано. 24 липня 1938 року великого українця з Полтавщини, генерала царської армії, фундатора унікальної скарбниці – Музею України – Павла Платоновича Потоцького заарештували. Історик Костянтин Штепа написав у некролозі: «Вночі до 80-літнього старика, що жив при своєму музеї-збірці, буквально вдерлася банда енкаведистів, перерила і розграбувала його квартиру і багатющу збірку, а його самого завезла з собою». Під час арешту було конфісковано особисті речі. За декілька днів співробітники НКВС примусили Павла Потоцького підписати «зізнання» про його контрреволюційні дії. Потоцький не дав жодного свідчення і 27 серпня 1938 року помер у тюремній лікарні від паралічу серця. Але документи свідчать, що справжньою причиною смерті було жорстоке побиття під брамою Лук’янівки. 

Дружину Потоцького Єлизавету Денисівну та її сестру Любов Денисівну - онучок поета-партизана Дениса Давидова було заарештовано та розстріляно 5 жовтня 1958 року, як таких, хто знали про склад і цінність колекції. Онук, Павло Павлович Потоцький (10 березня 1918, Харків – 1991) під час Другої світової війни опинивсь у Бухенвальді, тікав, його схопили. 29 березня 1945 року він ще перебував у Бухенвальді. 5 вересня 1946 року його арештували наші. Павло Павлович відбував заслання у Воркутлазі. 

Визначальною рисою Павла Платоновича Потоцького, що забезпечила йому почесне місце в нашій історії, була виняткова жертовність, і саме цю рису він успадкував від свого далекого предка. Наприкінці ХІХ ст. в Архангело-Михайлівській кишеньській церкві ще зберігались пожертви старого сотника Григорія Потоцького. 

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»