Солом'янський стріт-арт. Мурали Солом'янського району

Мурали — великі малюнки на стінах будинків. Вони є видом монументального мистецтва. Ідея розмальовувати стіни будинків «законно» належить режисеру і художнику Гео Леросу. І влітку 2015 року Київ побачив перші (легальні) мурали. Мурали виконують позитивні функції естетизації міського простору. В Солом’янському районі також є цікаві й оригінальні мурали.

Мурал на фасаді ЦКМ «The Impact Of Discovery» знаходиться на вулиці Політехнічній. Відомий канадський художник Аарон Лі-Хілл, який нині проживає в столиці стріт-арту Нью-Йорку, прикрасив будівлю Центру культури і мистецтв КПІ величезним муралом. «На муралі зображено протони, які рухаються назустріч один одному з величезною швидкістю, а під час їх зіткнення вивільнюється енергія. Стіни провідного технічного вишу України якнайкраще підійшли для втілення задуму», – розповів Аарон Лі-Хілл одному зі столичних телеканалів. Він працював над стріт-арт-шедевром упродовж двох тижнів. Ця робота присвячена одному з найвизначніших наукових відкриттів останніх років, а саме – бозона Хіггса. У розписі, за словами художника, поєдналися фотографія початку ХІХ століття з людьми у русі та образ великого адронного колайдера. «Мурал у Києві, мабуть, є однією з найскладніших та найнеймовірніших робіт, над якими я мав за честь працювати», – відзначив Аарон Лі-Хілл. Аарон Лі-Хілл працює в унікальному жанрі – у його роботах органічно поєднується графічний дизайн, графіті, живопис, трафарет та елементи скульптури. Його картини об'ємні, і складається враження, що вони живі. Творіння художника прикрашають стіни і фасади в Австралії, Таїланді, Німеччині, Мексиці, Китаї тощо. Стінопис Лі-Хілла є частиною програми міжнародного фестивалю сучасного мистецтва у громадському просторі Mural Social Club, організатором якого виступив благодійний фонд Sky Art Foundation. Куратори проекту – Олег Соснов та Юлія Островська. Реалізація проекту даного муралу стала можливою завдяки підтримці групи компаній EVO (Prom.ua), тож жодних фінансових витрат з боку НТУУ «КПІ» не було.

Мурал «Дорослішання» з'явився в липні 2017 на території КПІ ім. Ігоря Сікорського – на стіні корпусу №7. Автор муралу художник Марат Морік. Головним героєм муралу став засновник практичної космонавтики академік Сергій Павлович Корольов – студент КПІ у 1924–1926 рр. Під його керівництвом було створено і 4 жовтня 1957 р. виведено на навколоземну орбіту перший штучний супутник Землі, а 12 квітня 1961 р. перший космічний корабель з першим космонавтом – Юрієм Гагаріним – на борту. 

Арт-об'єкт «КПІ стіна» створений у 2015 році на території Київського політехнічного інституту імені Ігоря Сікорського. Усі малюнки намалювали студенти-графіки з Видавничо-поліграфічного інституту КПІ. Ця стіна є справжньою виставкою мистецтва, адже тут аж цілих 44 малюнки. На малюнках зображені речі характерні різним факультетам, інститутам, підрозділам та студентським ініціативам КПІ. Наприклад, на малюнку про хіміко-технологічний факультет намальований вчений, який створює нові хімічні сполуки, а на малюнку про фізико-математичний факультет намальований Альберт Ейнштейн.

Мурал на будівлі гуртожитку № 4 Національного авіаційного університету, що за адресою вул. Гарматна, 53, створений у 2016. Автор роботи – український художник Олександр Корбан. Ініціатором створення стінопису стала студентська організація NAU HUB. На малюнку зображений чоловік, який дивиться в небо та тримає паперовий літачок у лівій руці, що є досить символічно для авіаційного університету.

Мурал на будинку № 30, що на вулиці Вадима Гетьмана - один з найстаріших збережених муралів Солом’янського району, котрий намалювали ще в 2011 році. Автори роботи – відомий український дует Interesni Kazki, до якого входять художники Володимир Манжос (Waone) та Олексій Бордусов (Аес).

Мурал «Історія Караваєвих дач» на вулиці Нижньоключовій, 14 був створений у 2020 році. Автор роботи – український художник Dima Fatum. Стінопис виконаний у притаманному для художника сюрреалістичному стилі та розповідає історію місцевості Караваєві дачі з 19 по 21 ст. На малюнку ми також можемо побачити портрет видатного хірурга Володимира Опанасовича Караваєва, життя якого безпосередньо пов’язане з цією місцевістю. «На території сучасних кардач був київський садовий розплідник частиною якого володів Караваєв, від Шулявки до Відрадного були його володіння. Після смерті професора Караваєві дачі в 1902-1908 роках були поділені на ділянки і розпродані під приватні садиби, виникло робітниче селище пізніше його включили до складу міста. Такий ось недурний стріт арт)) і короткий екскурс з історії кардач» (Dima Fatum). 

Мурал «Енергетичний кракен» на вулиці Левка Мацієвича, 2/4 був намальований у 2017 році за ініціативою Київенерго, на одному з теплопунктів компанії. Автор роботи – український художник Chzz Zavoyovnuk. «Ця історія про пошук свого шляху в житті, своєї суті та своєї другої половинки. Мій персонаж є провідником, який вказує напрямок, розставляє акценти за допомогою світлових ефектів» (Chzz Zavoyovnuk).

Мурал із сиворакшею на проспекті Валерія Лобановського, 38 створений у 2018 році на проспекті Валерія Лобановського, 38 (на будівлі господарського магазину). Автор роботи – український художник Віталій Гідеван (Gide1). На малюнку зображена неймовірно гарна пташка сиворакша (сизоворонка, ракша) з ключиком на шиї. Також роботу художника прикрашає вірш. «Кожен з нас має свою заповітну мрію, інколи для її досягнення нам не вистачає маленького ключика (поштовху). Світ мрій безмежний немов космос, в них ми можемо бути ким завгодно і мати все що побажаємо, важливо сильно хотіти і мрії стануть реальністю. На малюнку зображений рідкісний птах сизо воронка, і якщо ви зустрінете її в житті вам точно всміхнеться удача».

Мурал із дівчиною в червоній сукні на вулиці Василя Липківського, 8 створений у 2017 році в рамках арт-проєкту Art United Us. Він намальований на стіні 5-поверхового будинку, біля Південного вокзалу. Автор роботи – канадський художник Emmanuel Jarus. На муралі зображена молода дівчина в червоній сукні, яка сидить на підвіконні біля відчиненого вікна.

Мурал «Петро Франко», що на вулиці Авіаконструктора Антонова, 7, офіційно відкрили на День Незалежності 2020 року (28 червня Петрові Франкові виповнилось би 130 років). Петро Франко - співзасновник Пласту, педагог, військовий льотчик, письменник, науковець-хімік, син Івана Франка.

Мурал «Ластівки» намальований на стіні будинку за адресою Чоколівський бульвар, 1 25 квітня 2014 року. Художник Антоніо Корея із Португалії зобразив прихід весни і єднання людини з природою.

Мурал «Кохання» на вулиці Василя Липківського, 16 – шоста робота, намальована в рамках арт-фестивалю Muralissimo. Автор – французький художник Louis Lambert (3ttman). Ініціатором створення муралу і всього фестивалю загалом стала Київська міська галерея мистецтв «Лавра». Реалізація фестивалю Muralissimo була приурочена до проведення чемпіонату Європи з футболу «ЄВРО 2012». За словами художника малюнок про любов і про те, як люди підтримуючи один одного, можуть досягти спільної мети. Доволі важко описати, що саме там намальовано. З однієї сторони малюнка верхом на якійсь істоті, схожій на тигра, сидить триголовий чоловік із мечем у руках, а на його плечах сидить створіння, яке тримає на собі чоловіка. З іншої сторони малюнка верхом на якійсь птахоподібній істоті сидить дівчина з мечем в руках, а на її плечах сидить рогате чудо, яке тримає на собі дівчину. Якщо коротко, то все можна описати так: група істот чоловічої статі з однієї сторони та група істот жіночої статі - з іншої сторони, тягнуться одна до одної. 

Мурал «Тут живе Любов» на вулиці Богданівській, 3 створений у 2017 році на стіні 5-поверхового будинку. Автори роботи – українські художники Катя Дудник, Ольга Оболтусова та Максим Оболтусов. На стінописі зображені закохані дівчатка та хлопчики, маленький купідон та малюк Будда, равлики, котики, пташки, метелики та собачка. Тут ми бачимо кохання не лише серед людей, а й серед тварин. Зліва намальований кіт залицяльник, який лізе до кицьки. Малюнок дуже позитивний та добрий. Ви не побачите гострих соціальних тем або складного глибокого змісту. Він просто підіймає настрій та примушує вас усміхнутися. «Картина, яка надихає людей на добро, на любов до оточуючих, близьких, до Міста» (Катя Дудник).

Мурал «Симон Петлюра» на вулиці Зої Космодем'янської, 18 був офіційно відкритий 22 травня 2019 року, до 140-річної річниці від дня народження державного діяча. Автор роботи – український художник Андрій Пальваль. Симон Васильович Петлюра (22 травня 1879 – 25 травня 1926) – видатний український політичний та військовий діяч, патріот, голова Директорії Української Народної Республіки, Головний Отаман Армії УНР та видавець низки патріотичних видань. Петлюру не можна назвати ідеальною особистістю, але він усе життя боровся за незалежність України й саме завдяки таким людям ми не втратили свою державність. Образ Симона Петлюри, як і більшості українських патріотів, постійно намагається очорнити російська пропаганда, під вплив якої підпадають малоосвічені та проросійськи налаштовані люди (ментальні росіяни). Тому у мережі можна зустріти критику стінопису.

Мурал «Єнот» на стіні школи №46, що на вулиці Миколи Василенка, 10. Настінний малюнок, на якому зображений учень з єнотом, створено спільними зусиллями Освітнього Хабу – EduHub.in.ua, художника Віталія Гідевана, Управління освіти Солом'янської РДА, батьківської громадськості та адміністрації школи.

На стіні гімназії-інтернату №13 (вул. Новопольова, 106-Б у Солом’янському районі Києва) у 2019 році з’явився мурал з доповненою реальністю. Про це повідомив автор мурала, художник Віталій Гідеван. На муралі зображено найменшу у світі пташку – колібрі. «Я радий, що нарешті реалізував свою ідею муралу з АR. Навівши телефон на малюнок, можна побачити, як картинка оживає, листя починає рухатися від легкого весняного вітерцю. Світ найменшої пташки - колібрі - постає перед нами великим 12-метровим муралом», - написав художник. Гідеван пояснив, чому серед багатьох шкіл він вибрав саме цю: «Тому, що тут не тільки вчаться, а й живуть дітки з хворобами серцево-судинної системи. Я хочу їх підтримати і поділитися своїм добром. Упевнений, що цей арт, так чи інакше, позитивно вплине на дітей, дасть їм сили і натхнення радіти життю в будь-якій ситуації. Саме тому я вважаю, що не дарма вклав усі свої сили, засоби та ресурси на реалізацію даного проекту». Художник дав інструкцію, як треба споглядати цей «живий» мурал: 

• Завантажити додаток JiliviAr для смартфона (в appstore або playmarket). 
• Запустити і навести на мурал або на фото мурала. 
• Дивитися на невелику казкову екосистему. 

Мурал з боксерськими рукавичками з автографами відомих боксерів, що на будинку № 9 на вул. Озерній, був намальований в 2018 році. В жовтні 2018 року в цьому будинку було відкрито районну школу боксу «Чемпіон». Мурал був присвячений саме цій події.

Імена, з якими ми живемо. Вулиця Миколи Василенка

Вулиця Миколи Василенка - вулиця в Солом'янському районі міста Києва, місцевості Відрадний, Грушки. Пролягає від проспекту Перемоги (станція метро «Берестейська») до проспекту Любомира Гузара (зупинка автобуса «Вулиця Миколи Василенка»). 

Ім’я відомого українського вченого-історика, правознавця, політичного і громадського діяча, одного із фундаторів Української академії наук носить з 1991 року. 

Микола Прокопович Василенко народився 14 лютого 1866 року в с. Есмань (нині смт. Червоне Глухівського р-ну Сумської обл.) в родині дрібного службовця. Навчався у Глухівській шестикласній, а згодом у Полтавській гімназіях. Потім навчався на історико-філологічному факультеті Юр’ївського (Дерптського, Тартуського) університету. 

На початку 90-х рр. XIX ст. М. П. Василенко став членом культурно-просвітницького товариства «Стара громада». Він працював у Києві як педагог і журналіст. 

В 1895 році в газеті «Киевское слово» з’явилась перша публікація Миколи Василенка. Він також співпрацював з часописом «Киевская старина» та редакціями газет «Громадська думка» і «Рада». З жовтня 1905 року Василенко став неофіційним редактором газети «Киевские отклики». Ця газета, яка займала «безпартійно-незалежну позицію», була дуже популярною у Києві в кінці 1905 року. Офіційним редактором «Киевских откликов» Василенко став у січні 1906 року, але довго на цій посаді він не втримався. «Прошла всего одна неделя, и я очутился под судом по двум делам, одно из которых за номер 15 января 1906 года стоило мне одного года крепости». Два тижні Микола Прокопович провів у Лук’янівській в’язниці, був звільнений, але через кілька днів його знову заарештували. У тюрмі «Кресты», що в Санкт-Петербурзі, Василенко перебував з 11 жовтня 1908 року до 8 липня 1909 року. Після звільнення він екстерном здав екзамени на юриста у Новоросійському університеті в м. Одесі. У цей час Микола Василенко активно занурився в наукову діяльність. Багато його статей публікується в періодиці, зокрема у газеті «Киевская мысль». Свої статті він часто підписує криптонімами: В–ко, Н.; В–ко, Ник.; Н.; Н. В. 

В 1909 році Василенка було обрано приват-доцентом Київського університету Св. Володимира, але через політичні мотиви (зазнав переслідувань та звинувачень в українському сепаратизмі) було позбавлено права викладати. 

На початку 1917 року Василенко працював на посаді куратора Київської Шкільної Округи. Займаючи цю посаду, Микола Василенко зняв обмеження на вступ до навчальних закладів залежно від національності та віросповідання, втілив у життя принцип єдності школи, створив Тимчасову Попечительську Раду, до якої увійшли представники вищих, середніх та нижчих навчальних закладів, батьківських комітетів, професійної спілки вчителів, Педагогічного товариства, міської Думи, національних об’єднань. 

Після Лютневої революції вченого запросили до Петрограда на посаду заступника міністра освіти Тимчасового Уряду. Тут він зійшовся з В. І. Вернадським і запропонував створити Українську Академію наук. Ця ідея почала втілюватися в життя лише у 1918 році. Наказом гетьмана України Павла Скоропадського №1 від 3 травня 1918 року Василенка було призначено міністром народної освіти та тимчасово виконуючим обов’язки міністра закордонних справ. За неповні 6 місяців роботи він домігся підписання не одного десятка законів і наказів загальнодержавного значення, які передбачали виділення коштів на різні потреби культури і освіти (будівництво шкіл, інститутів, бібліотек, музеїв, організація курсів українознавства, ремонт приміщень, господарські потреби загальноосвітніх шкіл, видання підручників, збільшення зарплатні вчителям). Завдяки наполегливості Миколи Василенка почав діяти закон про обов’язкове вивчення дисциплін українознавства (української мови і літератури, музики і українських пісень, історії та географії України) в усіх середніх школах. Микола Прокопович створює програму з розбудови культурно-освітніх закладів, в тому числі й створення Української Академії наук і Національної бібліотеки. Здебільшого завдяки саме його зусиллям 14 листопада 1918 р. було ухвалено Закон про заснування Української академії наук (УАН). 

У 1920 році Микола Василенко став академіком Української Академії наук. 18 липня 1921 року його було обрано президентом Академії наук, але залишався він на цій посаді лише півроку. Він очолював соціально-економічний відділ академії наук, Постійну комісію з вивчення західноруського та українського права, провадив активну викладацьку діяльність, був професором ряду київських вищих навчальних закладів. Микола Василенко видав низку праць, присвячених розвитку правових установ та інститутів права в Україні. Протягом усього свого життя він досліджував соціальну та економічну історію України. 

У квітні 1923 р. він одружився з істориком Наталією Полонською. Проте родинне щастя було недовгим. У березні 1924 року Василенко був заарештований у справі так званого Київського «Центру Дій» і звинувачений у створенні контрреволюційної організації. Василенко був засуджений на десять років в’язниці, однак під впливом Української Академії наук та прем’єр-міністра Франції Пуанкаре, завдяки клопотанням дружини Василенко був амністований, але не виправданий. Виправдання Василенка відбулося лише у 1991 році! 

З 1929 року вчений був позбавлений можливості здійснювати керівну працю в Академії наук. До того ж у Миколи Прокоповича було підірване здоров'я. За роки роботи М. П. Василенка в Українській академії наук у видавництві ВУАН вийшла низка його праць з історії України, зокрема «Павло Полуботок» (1925), «Як скасовано Літературного Статута» (1926), «Територія України 17 століття". (1927), «Збірка матеріалів до історії Лівобережної України та українського права 17-18 століття (український археографічний збірник», І т., 1927), «Правне положення Чернігівщини за польської доби» (1928), «Матеріали до історії українського права», І т. (1929) та ін. В 1929 році М. Василенко опублікував «Конституцію Пилипа Орлика», а також класичну юридичну працю «Генеральні слідства про маєтності українських полків 1729- 1730 рр.» 

Науковий доробок - майже 500 наукових та публіцистичних праць - Миколи Василенка присвячено історії держави і права, історії України, біографістиці. Микола Прокопович Василенко все своє життя активно виступав за державну незалежність України. 

З жовтня 1935 р. після тяжкої і тривалої хвороби Микола Прокопович помер у Києві і був похований на Лук'янівському кладовищі. 

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»

Імена, з якими ми живемо. Вулиця Степана Васильченка

Вулиця Васильченка — вулиця в Солом'янському районі міста Києва, місцевість Чоколівка. Пролягає від Волинської вулиці до вулиці Ушинського. Ім'я українського радянського письменника носить з 1955 року.

Степан Васильович Васильченко (справжнє прізвище — Панасенко) народився 27 грудня 1878 (8 січня 1879), м. Ічня (нині Чернігівської області) в бідній сім'ї ремісника. 

Його батько привчав своїх дітей до читання змалечку та заохочував їх до знань. Бажання писати у Васильченка виявилося дуже рано, і найпершими спробами на літературній ниві стали його щоденники. Трудова атмосфера, в якій зростав Васильченко, навчання в Коростишівській семінарії та Глухівському учительському інституті напередодні й у часи революційних подій 1905 року, «неспокійна», за його висловом, праця «неблагонадійного» вчителя в сільських школах на Київщині та Полтавщині, а також посилений інтерес до народної творчості, до поезії Шевченка, світової класики, — все це сприяло збагаченню життєвого і мистецького досвіду майбутнього письменника. Степан організував політичний страйк у навчальному закладі. Він закликав до демократизації навчання у вищій школі, виступаючи з петиціями. Це був його протест. І не останній. За свою революційну діяльність та любов до всього українського йому заборонили вчителювати. 1905 року Степан Васильченко покидає інститут і їде на Донбас, де учителює в селі Щербинівка (нині місто Дзержинськ Донецької області). 

На літературній ниві Васильченко дебютував оповіданням «Не устоял» (надруковане 1903 року). Згодом письменник значно доопрацював це оповідання й опублікував українською мовою під назвою «Антін Вова» (1910). 

У 1910–1914 роках Степан Васильченко працював завідувачем відділу театральної хроніки газети «Рада». У 1910 році з'явились друком такі оригінальні твори письменника, як «Мужицька арифметика», «Вечеря», «У панів», «На чужину», «Циганка» та ін. Цьому передували тривалі роки становлення світоглядно-естетичних поглядів письменника, напружених пошуків ідей та форм художнього осмислення дійсності.

Однією з провідних тем творчості Васильченка є життя народних учителів, яке було йому — педагогові за фахом і покликанням — особливо близьким. «Записки вчителя» (1898-1905) та інші щоденникові записи, куди Васильченко систематично «заносив свої учительські жалі та кривди», стали згодом документальною основою багатьох реалістичних новел і оповідань. 

Проблема виховання нової людини значною мірою зумовила звернення Васильченка до художнього опрацювання дитячої тематики, органічно пов'язаної з творами про вчителів. Глибоке розуміння психології дитини дало змогу Васильченку показати у своїх творах цікавий, поетичний духовний світ дитини. Цікавими є психологічні етюди письменника «Дощ», «Дома», «Волошки», «Петруня», оповідання «Роман», «Увечері», «Свекор», «Басурмен» та ін. Оптимізм Васильченка з особливою виразністю виявився в одному з найкращих його творів, присвячених дітям, — «Циганка». 

Невеликий цикл у творчості Васильченка складають оповідання, в яких йдеться про обдаровані натури з демократичних низів, про долю народних талантів: «На хуторі», «У панів», «На розкоші». Степан Панасенко працював вчителем на Донеччині, де підтримував зв’язки з шахтарями, розповсюджував серед них прокламації, нелегальні політичні брошури. В 1906 році Васильченка заарештували й ув’язнили до Бахмутської в’язниці, де він просидів за ґратами півтора року. 

Коли розпочалася Перша світова війна, письменника мобілізували на фронт. Степан Васильович воював на передових позиціях та командував саперною ротою на Західному фронті. Окремий цикл у художньому доробку Васильченка складають твори, написані під безпосереднім враженням від війни, в якій письменник брав участь з 1914 року аж до Лютневої буржуазної революції. В «Окопному щоденнику», оповіданнях «На золотому лоні», «Під святий гомін», «Отруйна квітка», «Чорні маки» та ін. Васильченко зображує жахи імперіалістичної війни, сумні будні людей у солдатських шинелях.

Після війни він вчителював у Київській школі № 61 імені І. Франка, завідував дитячим будинком, керував драмгуртком, очолював шкільну студію з літератури та паралельно писав нові твори. 

Цікавою сторінкою літературної спадщини Васильченка є драматичні твори, переважно одноактні п'єси, які за тематикою і багатьма художніми засобами органічно близькі його прозі (наприклад, п'єса-жарт «На перші гулі»).

Після Жовтневої революції Васильченко включається в процес творення соціалістичної культури. Творчість Васильченка радянського часу позначена розширенням тематичного і жанрового діапазонів, про це свідчать, крім написаних у 20-ті роки драматичних творів («Минають дні», «Кармелюк» та ін.), кіносценарії за фольклорними мотивами, фейлетони, цикл «Крилаті слова», переклади творів російських письменників (Гоголя, Лєскова, Короленка, Серафимовича) тощо.
Васильченко мав задум створити велику біографічну повість про Т. Шевченка. На жаль, з п'яти запланованих частин він встиг завершити тільки першу — «В бур'янах». Старі бойові рани та наслідки тифу загострились, і 1 серпня 1932 року письменника не стало. Похований в Києві на Байковому кладовищі.

У 1979 році згідно рішення ЮНЕСКО було відзначено 100-річний ювілей Степана Васильовича Васильченка.

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»

Імена, з якими ми живемо. Вулиця Василя Чумака

Вулиця Василя Чумака - вулиця в Солом'янському районі міста Києва, місцевість Відрадний. Пролягає від вулиці Героїв Севастополя до бульвару Вацлава Гавела.

Василь Григорович Чумак народився 7 січня 1901 року в містечку Ічня на Чернігівщині в селянській родині.

Вірші, які Василь Чумак почав писати дуже рано, в 13 років, були написані цілком по-дорослому. Це було за часів царату, коли українська мова була все ще малоросійським наріччям. 

У 1913-1917 роках поет захоплюється російською модерністською творчістю (Бальмонт, Брюсов, Блок), але й великий вплив на В.Чумака справила українська школа модерністів (О.Олесь, Г.Чупринка). 

Молодий поет почав друкуватися у 1917 році. 

Після закінчення гімназії (1918) Василь Чумак переїздить до Києва, де стає активним членом партії боротьбистів, працює в її газеті «Боротьба». Боротьбисти виникли на основі лівого крила українських есерів, пізніше пішли на співпрацю з комуністами. Декілька провідних постатей боротьбистів: Гринько, Любченко, Шумський відіграли активну роль в подіях розстріляного відродження, але практично всі колишні боротьбисти були репресовані в 30-ті, тоді слово «боротьбист» було синонімом поняття «ворог народу». 

Згодом поет приєднується до мистецького об'єднання «Гарт». Від травня 1919-го року В. Чумак був відповідальним секретарем журналу «Мистецтво» і одночасно – співробітником бюро пропаганди Всеукрліткому при Наркомосвіті. 

1919 року з'являється перша та єдина збірка «Заспів», яку Василь Чумак підготував до друку власними силами. Але книга побачила світ лише після трагічної загибелі поета. Книжка справила великий вплив на розвиток революційно-романтичного напряму в українській поезії, а ім’я її автора ставили поряд з П. Тичиною, В. Елланом, М. Семенком. Засвоївши уроки модерністів, він зумів уже після М. Вороного, О. Олеся та Г. Чупринки створити щось принципово нове. Обкладинку до збірки створив Гнат Михайличенко, якому присвячено головний вірш збірки. Ця збірка від початку тридцятих була упродовж чверті століття заборонена радянською владою як націоналістична. 

У 1920-х роках була загальноприйнятою теза Володимира Коряка про Чумака й інших письменників-боротьбістів (Василя Блакитного, Андрія Заливчого, Гната Михайличенка) як про «перших хоробрих» — основоположників української радянської літератури. 

Василь Чумак належав до покоління, яке робило українську революцію і до покоління, яке в трагічних умовах трагічно роздвоїлося. Більша частина категорично не прийняла революції пролетарської. Василь Чумак сполучав в собі риси і українського націоналіста, і людини, яка справді прагнула не лише національного, а й соціального визволення селянства. 

Розстріляний у Києві денікінською контррозвідкою разом із Гнатом Михайличенком за участь в організації повстання проти білогвардійців на Київщині. Причиною смертної кари цих двох талановитих письменників стала участь в організації повстання проти білогвардійців на Київщині 1919 року. Але старша сестра Василя Чумака все життя вважала, що вбили його саме більшовики, а не білогвардійці-денікінці Чи не йшлося про те, що більшовики видали білим своїх конкурентів-боротьбистів? 

Архів Василя Чумака зберігався у письменника Володимира Коряка. Він начебто безслідно зник після арешту останнього. 

Рвучкий ритм, мелодійність інтонації, оригінальні метафори, благозвучні рими та асонанси, характерні епітети-прикладки, лаконізм виразу — все це виказує природний поетичний талант, який спирається на національні художні традиції і збагачений усіма здобутками поетичної, художньої культури. Талановитий поет, юнак був захоплений магією перетворень, і його візії майбутнього оповиті серпанком утопії. Чи не тому його поезія, хоч мала і свій національний, народотворчий смисл бодай завдяки потенції живого художнього слова, була так високо піднесена в наступні страшні часи? 

В. Чумак був не лише поетом, а й здібним прозаїком. Три оповідання — «Товариш» (російською мовою), «Що було» і «Пожовклі сторінки» — присвячені старій школі, середовище якої автор добре знав. Етюд «Бризки пролісок» відбиває настрої учнів гімназії після Лютневої революції. Шкіц «Братові — руку» містить полеміку з пролеткультівськими поетами, які стверджували, що «только в городе возможны и движенье, и борьба». Як своєрідну мемуарну прозу слід розглядати й тюремний щоденник В. Чумака «За гратами». 

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»

Імена, з якими ми живемо. Вулиця Івана Неходи

Вулиця Івана Неходи - вулиця в Солом'янському районі міста Києва, місцевість Батиєва гора. Пролягає від Волгоградської до вулиці Кучмин Яр.

Вулиця носить ім'я українського поета і письменника Івана Неходи з 1965 року. 

Іван Іванович Нехода народився в селі Олексіївка Харківської губернії у бідній селянській родині. Батько помер молодим, мати-вдова самотужки виховувала чотирьох дітей. З дев'яти років Іван наймитував пастухом. Восени 1923 року вступив до дитячої комуністичної організації «Юні піонери імені Спартака». Був ланковим, пізніше - секретарем піонерської організації села Олексіївки. Закінчив чотири класи сільської початкової школи. Писати вірші Іван Нехода почав ще в початковій школі, публікував їх у шкільній стінгазеті. Коли поетові було 15 років, він опублікував свої вірші в газетах «Червоні квіти» та «На зміну». Згодом вірші з’явилися в інших молодіжних газетах і журналах. На молодого поета звернули увагу Валер’ян Поліщук, Іван Кулик, Павло Тичина. 

У той час до їхнього села навідувалися службовці «Українбанку», вони читали селянам лекції, організовували виставки, забезпечували літературою та періодикою. Якось вони звернули увагу на Неходу й запропонували перебратися до столиці УСРР. 

У 1924-му Іван переїхав до Харкова й влаштувався ліфтером в "Українабанк". У комірчині банку він жив, щоправда ліжка там не було, тож спав прямо на столі. Водночас хлопець відвідував вечірню школу, яка готувала молодших помічників бухгалтера. 

З 1925 року Іван Нехода почав працювати кореспондентом в Харківській піонерській газеті «На зміну». Невдовзі до редакції прийшов 13-річний Валентин Бичко й приніс свої вірші. Там він познайомився та потоваришував з Іваном. Роками пізніше саме Бичко стане біографом Неходи. Пізніше він напише: «Його дуже любили і малі, і дорослі. Бо він був людиною веселої, лагідної вдачі, завжди усміхнений, привітний, ласкавий. А ще його любили за вірші. Він складав їх усюди: вдома, в трамваї, на відпочинку. Бувало, розмовляєш з ним, він уважно тебе слухає, а тим часом у голові його пливуть рядки – і сумні, і веселі, і суворі, і ніжні, але завжди щирі, сердечні, схвильовані. От уже в руках його блокнот і в ньому густим дрібненьким почерком записане те, що допіру тільки снувалося в уяві». 

Наприкінці 20-х років вірші Івана Неходи вже друкують молодіжні газети, а пізніше — і літературні журнали для дорослих. 1929 року Нехода вступив до Харківського інституту народної освіти на філологічний факультет, де в 1932-му отримав диплом вчителя. Відтоді Іван поєднував викладацьку діяльність із роботою в редакціях, зокрема дитячих газет і журналів. Два роки, із 1935 до 1937-го, обіймав посаду інструктора секції дитячої літератури при апараті Спілки письменників України. Із 1939-го, закінчивши сценарний факультет Всесоюзного інституту кінематографії (ВДІК), завідував літчастиною Київського театру юного глядача імені Горького (нині Київський академічний театр юного глядача на Липках). 

У 1931 році виходить перша збірка поета — «Червона армія». У 1932 році — збірка «Перша допомога». «Пісня радості» — збірка поезій для дітей, що вийшла друком у 1935 році, від якої і сам поет вів початок своєї літературної творчості. 

У червні 1941 Іван Нехода пішов на фронт. У січні 1944 року був тяжко поранений, внаслідок чого осліп на одне око. Попри воєнні дії, Нехода не полишав літературної діяльності, писав вірші, які присвячував дружині та доньці, був кореспондентом армійських газет. 

Після війни поет оселився в Києві, де працював головним редактором видавництва «Молодь», пізніше — редактором журналу «Піонерія» 

Після 1954-го, коли Крим передали до складу УРСР, Іван Іванович став очільником Кримської філії Спілки письменників України, власне він її створив. В 50-х роках у Криму за підтримки держави активно почало відроджуватись українство: кілька років поспіль тиражем у 50 тисяч примірників виходила українська газета «Радянський Крим», у місцевому видавництві «Кримвидав» почали з'являтися книги українських авторів, в тому числі за сприяння вже відомого поета Івана Неходи. Довкола нього згуртувалися перспективні кримські автори-початківці — Степан Литвин, Дмитро Черевичний, Лідія Кульбак, Микола Артеменко. При Спілці письменників почало працювати літературне об'єднання. Поет вважав своїми вчителями українських поетів — Павла Тичину, Максима Рильського, Володимира Сосюру, з якими Нехода спілкувався і особисто. 

Останні роки поет багато подорожував Україною, відвідав Чехословаччину, Францію, Англію, Західну Німеччину, Італію. Враження від поїздки до Франції навіть вилилися в окрему книгу — «Пам'ять про французьку землю». 

Могила І.Неходи на Байковому кладовищі

Майже половина збірок Неходи — для дітей. Саме він — автор знаменитого вірша-пісеньки «У лісі-лісі темному». По приїзді до Києва у 1952 році поет починає писати серію казок для дітей, продовжує писати лірику та публіцистику, готується до роботи над великим віршованим романом про долю молодого покоління в роки війни — «Хто сіє вітер», який закінчить лише у 1959 році. Кілька років Нехода очолював Комісію у справах дитячої літератури при Спілці письменників України, виступав з доповідями про завдання дитячих письменників, редагував дитячий журнал. 

Писав поет і пісні. Працював разом з композиторами Андрієм Штогаренком, Аркадієм Філіпенком, Таїсією Шутенко та іншими. 

Помер Іван Нехода раптово, 17 жовтня в 1963 року, у 53-річному віці. На Хрещатику, на боковій стіні будинку № 15 (Пасаж), де поет прожив останні 11 років свого життя, у 1972 році встановлено меморіальну дошку. 

Помер 17 жовтня 1963 року. Похований у Києві на Байковому кладовищі.

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»

Імена, з якими ми живемо. Вулиця Миколи Амосова

Вулиця Миколи Амосова - вулиця в Солом’янському районі міста Києва, місцевість Протасів яр. Пролягає від вулиці Протасів Яр до Клінічної вулиці. 

Ім’я видатного лікаря носить з 2003 року. 

Микола Амосов - геній української і світової медицини, письменник, новатор, винахідник і талановитий вчений, що випередив час. Це людина-епоха, видатний хірург, завдяки якому було врятовано тисячі людських життів. Його вклад в науку важко переоцінити. 

Микола Михайлович Амосов народився 6 грудня 1913 року в селі Вільхове Вологодської губернії в звичайній сільській родині. Мати - Єлизавета Кирилівна все життя працювала акушеркою в медичному пункті в селі Вільхове. Батько був учасником Першої світової війни, у 1919 році повернувся з німецького полону. Та через деякий час батько залишив сім'ю, за що Микола Амосов його так ніколи і не пробачив. Сім'єю і підтримкою для нього завжди була мама. 

Маленький Амосов уникав дітей і був дуже замкнутим. До школи не вмів ні писати, ні читати. Але зате дуже швидко освоїв ази елементарних наук, і вже через кілька місяців після вступу до школи зміг прочитати «Робінзона Крузо».

Початкову школу Микола Михайлович закінчив у рідному селі, а з 1926 року навчався в школі в м. Череповці. 

Після закінчення Лісомеханічного технікуму в Череповці у 1932 році, він отримав диплом техніка і влаштувався механіком на Архангельській електростанції, де пропрацював три роки. В цей час виникає нове захоплення - створення різних механізмів та винаходів. Через нестачу технічних знань Микола Амосов вступив до Всесоюзного заочного індустріального інституту (ВЗІІ) у Москві. 

У цьому ж році Микола Михайлович одружився з Галиною Соболєвою. У 1935 разом з молодою дружиною вступає до Архангельського державного медінституту. Паралельно навчаючись у двох вузах, Амосов набував досвіду та майстерності у галузях техніки і медицини, за що отримав два дипломи: інженера та медика, і обидва з відзнаками. 

Мирне життя зупинила війна, і Миколу Амосова призвали до лав Червоної Армії. На посаді військового хірурга він пройшов всю війну на багатьох фронтах - Західному, Брянському, 1, 2 і 3-му Білоруських фронтах, а також на 1-му Далекосхідному фронті. У польовому пересувному шпиталі Амосов зустрів долю з новою дружиною, операційною медсестрою Лідією Денисенко, 1944 року вони одружились. Дружина стала надійною опорою і тилом великого лікаря. 

За час війни Микола Амосов зібрав матеріал для кандидатської дисертації на тему «Про поранення колінного суглоба», яку успішно захистив 1948 року в Горькому (тепер - Нижній Новгород). Після війни Микола Михайлович продовжив хірургічну практику, успішно оперував хірургічні та онкологічні ураження легенів, стравоходу, кардіального відділу шлунка. Він став завідувачем відділення хірургії Брянської обласної лікарні, в якій створив власну методику резекції легенів при раку і туберкульозі. На цю тему видатний хірург захистив спочатку кандидатську, а потім і докторську дисертації. 

Довгий час Амосов спеціалізувався на легеневій хірургії. Але потім змінив рід діяльності. У 1955 році одним з перших в історії медицини почав лікувати порок серця, створив апарат штучного кровообігу «серце-легені». 

У 1956 році в сім'ї Амосових народилася донечка Катя. Він був чудовим турботливим, але суворим і справедливим батьком. 

В 1957 році в Мексиці Амосов вперше стикнувся з операцією на серці, в якій використовувався апарат «штучне серце». Після повернення на батьківщину, кар'єра лікаря Амосова стрімко злітає. Спочатку він очолює лабораторію, потім відділ біоенергетики, а згодом стає директором Інституту серцево-судинної хірургії у Києві. За цей час він разом з іншими науковцями розробив власний апарат штучного кровообігу. За роки своєї медичної практики видатний кардіохірург провів понад 6 тисяч операцій на серці. Видатний лікар невтомно працював кілька десятків років, впроваджуючи новітні технології і революційні способи проведення надскладних хірургічних операцій. 

Микола Амосов 17 січня 1963 році першим у Радянському Союзі здійснив протезування мітрального клапана серця, а в 1965 році створив і вперше у світі впровадив у практику антитромботичні протези серцевих клапанів. 

Могила М.М. Амосова на Байковому кладовищі

З 1968 року Микола Амосов став директором новоутвореного Київського НДІ серцево-судинної хірургії МОЗ УРСР і працював на цій посаді до 1989 року. В цьому медичному інституті було проведено близько 7000 резекцій легенів, понад 95 000 операцій, пов'язаних з вадами серця, у тому числі близько 36 000 з апаратом штучного кровообігу. Крім хірургічної практики, геній медицини писав книги. Талант письменника приніс Амосову визнання і славу. Його книга «Роздуми про здоров'я» була видана гігантським накладом - 7 мільйонів екземплярів. Микола Амосов продовжував хірургічну практику до похилого віку, свою останню операцію на серці він провів, коли йому вже минуло вісімдесят років. 

У 2008 році за результатами опитування громадської думки Микола Амосов був визнаний другою людиною, після Ярослава Мудрого, удостоєний звання «великого українця всіх часів». За свої видатні досягнення, що вивели світову медицину на якісно новий рівень, доктор медичних наук, академік АН УРСР, Національної Академії наук України і Російської академії медичних наук, чиїми книгами, немов захоплюючими романами, зачитувалися мільйони громадян колишнього СРСР і мільйони читачів західного світу, був удостоєний багатьох почесних звань і нагород. Серед них: Герой Соціалістичної праці, лауреат Ленінської премії, кавалер двох орденів Леніна, ордену Жовтневої революції, ордену Вітчизняної війни і багатьох-багатьох інших. В 1999 році М. М. Амосов отримав найвищу нагороду Міжнародного Академічного Рейтингу «Золота Фортуна» - одну з найкоштовніших у світі, що представляє собою статую богині Фортуни, виконану зі срібла 999,9 проби вагою майже 4 кг. 

Життя вченого обірвалося 12 грудня 2002 від обширного інфаркту міокарда. Похований Микола Михайлович Амосов на Байковому кладовищі в Києві.

9 рецептів здоров’я від видатного лікаря

1. У більшості хвороб винні не природа і не суспільство, а лише сама людина. Найчастіше вона хворіє від ліні та жадібності, але іноді й від браку здорового глузду. 
2. Не сподівайтеся на медицину. Вона непогано лікує багато захворювань, але не може зробити людину здоровою… Більш того, бійтеся потрапити у полон до лікарів! Часом вони схильні перебільшувати хвороби людини і могутність своєї науки, імітують у людей вдавані хвороби і видають векселі, котрі не можуть оплатити. 
3. Щоб стати здоровим, потрібні власні зусилля, постійні і великі. Замінити їх нічим. Людина, на щастя, настільки досконала, що повернути здоров’я МОЖНА майже завжди. Необхідні зусилля зростають у міру старіння людини і поглиблення хвороб. 
4. Величина будь-яких зусиль визначається стимулами, стимули – значимістю мети, часом і ймовірністю її досягнення. І, дуже шкода, ще й характером. На жаль, здоров’я, як важлива мета, постає перед людиною, коли смерть стає близькою реальністю. 
5. Для здоров’я однаково необхідні чотири умови: фізичні навантаження, обмеження в харчуванні, загартовування, час відпочинку й уміння відпочивати. І ще один фактор – щасливе життя! На жаль, без перших чотирьох здоров’я не забезпечується. 
6. Природа милостива: досить 20-30 хв. фізкультури на день, але такої, щоб захекатися, спітніти і щоб пульс пришвидшився вдвічі. Якщо цей час подвоїти, то буде взагалі чудово, – твердив Микола Амосов. 
7. Слід обмежувати себе у їжі. Підтримуйте вагу як мінімум у співвідношенні зріст у сантиметрах мінус 100. Це – загальновідома формула ідеальної ваги. 
8. Уміння розслаблятися – наука, але до неї потрібен ще й характер. Якби ж він був! 
9. Кажуть, що здоров’я – щастя вже саме по собі. Це неправильно. До здоров’я дуже легко звикнути і перестати його помічати. Однак здоров’я допомагає домогтися щастя в родині і роботі. Допомагає, але не визначає.

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»

Імена, з якими ми живемо. Вулиця Карла Брюллова

Вулиця Карла Брюллова - вулиця в Солом'янському районі міста Києва, місцевість Солом'янка, Залізнична колонія. Пролягає від Стадіонного провулку до вулиці Івана Огієнка.

Ім’я видатного художника Карла Брюллова носить з 1955 року.

Карл Брюллов - видатний художник першої половини XIX століття і найяскравіший представник романтизму в російському живописі. Він був одним із тих, хто активно допоміг викупити із кріпацтва Тараса Шевченка. 

Брюллов відступив від властивих академізму сюжетів, щоб зображати побутові сцени із життя простих людей, а не героїв. Майстер прославився картинами, написаними в Італії, і повними психологізму пізніми портретами російських інтелігентів і аристократів. 

Карл Павлович Брюллов народився 23 грудня 1799 року в сім'ї скульптора французького походження Павла Брюлло. Батько з ранніх років навчав своїх синів малювання. В дитинстві Брюллов дуже хворів. До 7-ми років він майже не вставав з ліжка. Але його батько був дуже суворий до нього, і змушував його малювати встановлену максимальну кількість фігурок, конячок нарівні з іншими братами. Якщо Карл не міг або не встигав це зробити, то найменшим покаранням для нього було залишитися без їжі. А одного разу за подібну провину батько так вдарив дитину, що Брюллов залишився глухим на одне вухо на все своє життя. 

Карл та його старший брат Олександр (відомий російський архітектор) легко вступили до Імператорської академії мистецтв, в якій викладав їхній батько. В Академії Карл учився дуже добре і перевершував у майстерності всіх своїх товаришів. Викладачі дозволили Брюллову малювати власні полотна, тоді як його однолітки ще копіювали картини викладачів. 

Уже під час навчання Карл виявляв талант, а за випускну роботу «Явлення Аврааму трьох янголів біля дуба Мамврійского» отримав велику золоту медаль. 

Закінчивши Академію в 1821 з відзнакою, Брюллов вступив до Товариства заохочення художників. Саме коштом цього товариства в 1822 році він відправляється в Італію, наполігши щоб брат Олександр, який закінчив академію в один рік з ним, їхав туди також. Дорога до італійської столиці тривала майже рік. Вони зупинялися в різних містах і вивчали європейський живопис і культуру. Саме до від'їзду в Італію Карл Брюлло став Карлом Брюлловим. Їхнє прізвище було русифіковано за наполяганням імператора Олександра I. 

Брюллов відвідав безліч міст Європи, але Італія йому подобалася найбільше, і він провів тут більше 12 років. Саме тут Брюллов відбувся як художник, став відомим і популярним майстром. Життя в Італії протікало бурхливо й весело. В Італии Брюллов познайомився з російською аристократкою Юлією Самойловою. Вона була спадкоємицею найбагатших родин Російської імперії та Італії. Самойлова познайомила художника з багатьма представниками багатих людей в Римі, від них Брюллов отримував замовлення на дорогі парадні портрети. 

В 1827 році Брюллов почав роботу над одним із своїх наймасштабніших творів — «Останній день Помпеї». Він відвідав руїни міста Помпеї, що загинуло при виверженні вулкану Везувій в 79 році до н.е, оглянув розкопки, зробив начерки. Брюллов працював над картиною майже шість років. В 1833 році картину було виставлено в Римі, в майстерні художника. Подивитися картину приїжджало багато відомих на той час людей, серед яких був письменник Вальтер Скотт. Флорентійська Академія мистецтв присвоїла художнику за це полотно звання професора першого ступеня. Картину виставляли на Паризькому салоні в Луврі, після чого відправили до Петербурга. Імператор Микола I, побачивши її, запропонував Брюллову повернутися до Росії і запросив художника на особисту зустріч для вручення лаврового вінка. 

1834 року художник повернувся до Росії. Тут він став героєм. Його зустрічали з квітами і радістю. 

Поїхавши з Італії художник залишив там своє кохання - графиню Самойлову, яка також дуже любила художника. 

В 1835 році художник відправився в Грецію і Малу Азію з експедицією мецената Володимира Орлова-Давидова. Там він написав серію портретів повстанців, їх предводителя Теодора Колокотроні,кілька пейзажів. Застудившись в експедиції, Карл Брюллов їде до Москви. Там він познайомився з відомим портретистом В. Тропініним та з поетом О. Пушкіним. 

Могила Карла Брюллова на Римському протестантському кладовищі 

Після повернення до Росії особисте життя художника не складалося. Він закохався в Емілію Тімм, яка була віртуозною піаністкою. Все було добре, але напередодні весілля вона зізналася нареченому, що давно живе зі своїм батьком. Вони розписалися, але після весілля нічого не змінилося. Батько Емілії використовував це одруження для прикриття, і вже через 2 місяці Брюллову довелося розірвати шлюб. Після цього випадку пішли різні плітки, і Брюллова відкидали практично всюди. Художник став часто хворіти, а особливо не давало спокою йому його хворе серце. Погіршилися і відносини з аристократами. Життя в столиці нічим не нагадувало улюблену Італію. Розчарований, ображений художник випрохав дозвіл знову виїхати до Італії. 

У 1848 році Брюллов розписував купол Ісакіївського собору в Петербурзі. Важка робота у вогкому й холодному приміщенні підірвала і без того слабке здоров'я художника. За рекомендацією лікарів він їде на острів Мадейра, а заодно відвідує Іспанію та Італію. Останні роки живописець проводить в будинку італійського сімейства революціонера Тіттоні в Римі. Зараз в їх приватній колекції зберігається багато пізніх акварелей і живописних портретів пензля Брюллова. Помер художник 23 червня 1852 року недалеко від Риму. 

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»

Імена, з якими ми живемо. Вулиця Федора Ернста

Вулиця Федора Ернста – вулиця в Солом’янському районі міста Києва, місцевість Турецьке містечко. Пролягає від вулиці Івана Пулюя до вулиці Народного ополчення. 

Ім’я видатного хранителя української національної культурної спадщини носить з 1995 року. 

Федір (Теодор-Ріхард) Людвігович Ернст народився 9 листопада 1891 року в Києві, у родині німецьких колоністів. 

У 1900-1909 роках навчався в гімназії у Глухові та закінчив її зі срібною медаллю. 

Після закінчення гімназії вступив на філософський факультет Берлінського університету. Але провчившись там два роки, повернувся до Києва й продовжив здобувати освіту в Київському університеті. Навчаючись в університеті, здібний юнак ще й працював - очолював бібліотеку та був завідувачем картинної галереї академії мистецтв. Навчаючись на останніх курсах університету, досліджував київську архітектуру XVII-XVIII століть. На основі своїх дослідів написав працю, за яку отримав золоту медаль. 

З Миколою Біляшівським та Дмитром Дорошенком відвідував засідання «Старої громади», брав участь у революційних зібраннях. 

На початку Першої світової війни Ф.Ернста як неблагонадійного (тому що німець запоходженням) було заарештовано і вислано до Сибіру (за м. Челябінськ). До Києва він повернувся лише 1917 року. Працював помічником діловода у Генеральному секретарстві освіти, у відділі пластичних мистецтв на чолі з Г. Павлуцьким. Саме професор Павлуцький мав найбільший вплив на формування Ернста як вченого. Він спрямував науковий інтерес Ернста на дослідження історії української архітектури та мистецтва. Фундаментальні праці «Київські архітектори XVIII ст.» (1918), «Українське мистецтво XVII-XVIII ст.» (1919) зробили ім'я Ернста широко відомим і стали класичними в українському мистецтвознавстві. 

У 1918 році був призначений на посаду голови Секції архівно-бібліотечної справи у Міністерстві освіти; у березні 1919 року — обрано редактором відділу діячів мистецтв Біографічної комісії ВУАН. 

В 1922 році працював завідувачем бібліотеки і музеєм Інституту пластичного мистецтва. 

У 1922-1933 роках Ернст працював у Всеукраїнському історичному музеї ім. Т. Шевченка. 

З жовтня 1923 року став завідувачем мистецького відділу Всеукраїнського історичного музею в Києві. 

За радянської влади Ернст став професором (Археологічного інституту та Художнього інституту в Києві), видатним спеціалістом з історії української архітектури та образотворчого мистецтва. Його внесок у збереження і вивчення пам’яток архітектури і мистецтва важко переоцінити. Ф. Ернст був членом Комісії з організації Лаврського музею культів, Київської картинної галереї, Музею мистецтв ВУАН (нині — Національний музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків), членом комітету з ремонту та реставрації Софійського собору. Працював інструктором Всеукраїнського та Київського губернського комітетів охорони пам'яток. 

Від 1929 року Ф. Ернст був другим членом паритетної комісії з обміну культурними цінностями між РРФСР та УРСР. 

В 1930 році Ф. Ернст уклав найкращий путівник по Києву. 

На початку 1930-х розпочалася чистка кадрів Наркомату освіти. Внаслідок якої всі великі музеї України оголосили осередками розташування націоналістичних сил. 

23 жовтня агенти ГПУ в Києві заарештували Федора Эрнста. Його схопили по дорозі до видавництва. Наступного дня заступник начальника Київського обласного відділу ГПУ і начальник СПО Мойсей Чердак видали наказ зробити обшук в квартирі вченого. Федора Людвіґовича звільнили з музею, а згодом і заарештували. Його звинуватили в контрреволюційній діяльності й створенні ворожого осередку та під конвоєм відправили до Харкова. Там слідчі сфабрикували справу, за якою вчений, нібито, належав до Української військової організації та контрреволюційної організації музейних працівників. А ще пригадали німецьке походження й додали до справи участь у німецькому націоналістичному контрреволюційному підпіллі. 29 травня 1934 року за вироком судової «трійки» Федора Ернста було засуджено на три роки таборів. Покарання відбував на будівництві Біломор-Балтійського каналу. Після відбування покарання йому не дозволили повернутися до Києва. І він змушений був залишитися в м. Повенці, де створив Музею історії Біломор-Балтійського каналу, яким завідував у 1936-1937 роках. 

1936 року завідував Музеєм будівництва каналу «Москва-Волга» в м. Дмитрові. 

В 1937-1938 роках був заступником директора Казахської національної галереї, очолював роботи зі створення Казахської національної художньої галереї в Алма-Аті (1937).

Після арешту його дружини Тамари Львівни, Ернста змусили повернутися до Уфи, де він працював заступником директора з наукової роботи у Башкирському державному художньому музеї з липня 1938 року до 1941 року 16 липня 1941 року Ернста заарештовано в м. Уфі зі звинуваченням - «німецький шпигун», а 28 жовтня 1942 року розстріляно. Реабілітований посмертно. 

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»

Імена, з якими ми живемо. Вулиця Михайла Донця

Вулиця Михайла Донця - вулиця в Солом’янському районі міста Києва, житловий масив Відрадний. Пролягає від Відрадного проспекту до кінця забудови.

Ім’я видатного оперного співака, «українського Шаляпіна» вулиця носить з 1991 року. 

Михайло Іванович Донець народився 11 (23) січня 1883 року в Києві, на вулиці Московській, у багатодітній робітничій сім'ї. Його батько походив із безземельних селян містечка Васильків Київської губернії, та пролетарського щастя шукав у місті. Тому після військової служби в саперному батальйоні, що дислокувався в Києві, Іван Донець не повернувся на малу батьківщину, а влаштувався помічником кресляра на київський завод «Арсенал». Побравшись зі столичною міщанкою Яриною Іванівною, він оселився у бідному будиночку біля заводу, на інше житло бракувало коштів. 

Співак часто згадував і розповідав, як гарно співали дуетом його батьки. Коли ж Ярина Іванівна захворіла на сухоти, з горя безпорадний Іван Васильович почав заглядати в пляшку. 

У віці 8 років батьки віддали сина до церковно-парафіяльної школи, де Михайло вчився добре, хоча й бешкетував. На уроках співу викладач звернув увагу на виразний дискант школярика та показав знахідку відомому в Києві музиканту і хормейстеру Олексію Грінченку. Регент прослухав хлопчика і прийняв до церковного хору. І навіть платили хлопцю за спів по 50 копійок на місяць. 

Коли Михайлові виповнилося 10 років, від сухот померла мати. Через три роки не стало й батька. Адміністрація заводу «Арсенал» допомогла сироті влаштуватися до військово-фельдшерської школи. В тій же школі з М.І.Донцем у 1896-1900 роках навчався селянський син із Єлисаветградщини, майбутній пролетарський поет Дем’ян Бєдний. 

Подейкують, підліток навіть випадково зустрівся віч-на-віч із самим Петром Чайковським, котрий 19 грудня 1890 року спеціально прибув до Києва. Композитор висловив бажання диригувати дитячим хором у власній опері «Пікова дама», вперше поставленій у Києві артистами оперної антрепризи Іполита Прянишникова. 

Михайло Донець продовжував співати у церковному хорі, яким керував перший вчитель музики, регент Олексій Грінченко. Доводилося йому співати й на 20-градусному морозі на вулиці, а за потреби – тимчасово замінювати хормейстера, аби проводити репетиції. 

У випускному класі, наприкінці навчання у Київській військово-фельдшерській школі в тамтешньому аматорському театрі поставили «Бедность не порок» Олександра Островського. Михайлу Донцю Роль пропащого картяра Любима Карпича Торцова доручили. На прем’єрі було все шкільне начальство, адміністрація столичного військового госпіталю, запросили відомого режисера й актора Миколу Соловцова. То була аматорська вистава учнів, однак антрепренера і засновника російського драматичного театру «Соловцов» неабияк зацікавив 16-річний М.Донець. Після вистави майстер особисто пішов за куліси, аби порадити Михайлові наполегливо вчитися драматичного мистецтва. 

Коли юнакові минуло 17, його зарахували до військового госпіталю фельдшером. Усі вільні від служби години Михайло Донець проводив чи то в драматичній студії Київської музично-драматичної школи М.Лесневич-Носової, де класи драматичного мистецтва вів особисто М.Соловцов, чи на гальорці Українського народного театру, де насолоджувався грою корифеїв української сцени: Марії Заньковецької, Марка Кропивницького, Миколи Садовського, Панаса Саксаганського. 

Одного дня Михайло наважився заговорити до педагога. М.Соловцов упізнав молодого актора і, розуміючи, що у хлопця немає грошей, Микола Миколайович запропонував ходити на курси безкоштовно. Саме засновнику російського драматичного театру в Києві «Соловцов» Михайло Іванович Донець усе життя завдячував ідеальною дикцією, що стала знаковою візитівкою оперного співака. 

Відбувши військову повинність, Михайло Донець брав уроки вокалу в найвидатніших київських педагогів. Водночас у 1903-1905 роках молодий талант набував сценічного досвіду в популярній драматичній трупі Михайла Бородая, отримуючи «ролі зі співом»; той театральний діяч тримав антрепризу в Київській опері. В листопаді 1903 року почалася професійна сценічна діяльність Михайла Донця з дебюту в п’єсі О. Островського «Снігуронька». Регулярно працюючи на сцені, актор-початківець не припиняв оволодівати мистецтвом вокалу в елітарній музичній школі відомого композитора і педагога Миколи Тутковського, де викладали М.Лисенко, Л.Паращенко, В.Пухальський, С.Короткевич, В.Коханський, Д.Бертьє, О.Сантагано-Горчакова, Н.Нолле, Є.Ряднов, Г.Гандельфі. 

Майстром, який розкрив голос М. Донця, поставив дихання та відкрив таємниці і тонкощі вокальної майстерності став викладач музичної школи Тутковського Михайло Бочаров. Михайло Донець також захопився ідеєю зробити кар’єру професійного оперного співака. Навіть на службі в госпіталі молодий фельдшер виконував арпеджіо, народні пісні, арії. Він з гумором згадував, як до нього прибіг якось захеканий капітан і почав благати: "Фельдшере! Своїми співами ви зведете мене в могилу! Помовчіть хоча б хвильку". 

На цей час Михайло Донець виступає в різних аматорських виставах. 1905 року перспективного співака зараховували до Київської опери. 

Восени 1906 р. сплив термін обов’язкової служби у Київському військовому шпиталі, і Михайло Донець написав рапорт про відставку. 

Його дебют на сцені професійного театру виявився настільки успішним, що у 1907-1911 роках за контрактом співак вже працював у Москві – в чи не найкращому приватному театрi «Опера С.Зиміна. Спочатку киянину в Москві було самотньо і незатишно. Михайло Іванович Донець пригадував: «Перші дні перебування у Зиміна переконали, що я фактично неук і що моя сценічна та музична підготовка були недостатніми для створення художніх образів… Отже, служба в опері Зиміна заклала музичний театр усієї моєї сценічної діяльності. В атмосфері тієї трупи почав уперше усвідомлювати справжнє покликання мистецтва. Тут у мене виховався художній смак, зміцнювалася сувора артистична дисципліна». 

Окрім Михайла Бочарова він нікого не знав у Москві. Українець Михайло Донець опанував тонкощі сценічної майстерності, вокальну техніку звуковимови, постановку танців, пластики, гриму і навіть фехтування. За перший сезон свого трирічного контракту український бас виконав у різних операх 19 невеличких партій. 

Коли сплив трирічний контракт, киянину запропонували подовжити співпрацю з «Оперою С.Зиміна» на більш вигідних матеріальних умовах. 

В Москві М. Донець разом із відомим професором-шевченкознавцем Федором Коршем, славетним артистом Большого театру Іваном Алчевським та іншими громадськими діячами організували мистецький осередок українського земляцтва у Москві «Кобзар». Коли українські театри прибували до Москви на гастролі, всі корифеї київської сцени: М.К.Заньковецька, М.Л.Кропивницький, П.К.Саксаганський, М.П.Садовський обов’язково виступали на вечорах «Кобзаря». 

Влітку 1913 року у складі Московської оперної трупи М.І.Донець гастролював у Казані, Самарі, інших містах Росії. 

У 1913 році за пропозицією антрепренера, котрий тоді очолював російський драматичний театр «Соловцов» у Києві, знаний бас М.І.Донець повернувся в Україну. На Батьківщині він одразу став солістом Київського оперного театру. Столична публіка захоплено вітала талановитого земляка 

У 1917-му, після Жовтневої революції – внаслідок всезагальної націоналізації – приватна опера 3иміна раптом стала державною, отримавши нову назву – Театр Ради робітничих депутатів. 

Розквіту таланту українського Шаляпіна завадили подальші буремні події. Спочатку вибухнула Перша світова війна, й оперного співака мобілізували до царської армії, де М.І. Донець служив звичайним фельдшером у Київському військовому шпиталі, та лише зрідка з’являвся на столичній сцені. Із шостої години ранку до шостої вечора він опікувався пораненими фізично, а надвечір перевдягався, брав у руки ліру, аби виступати на сцені оперного театру під якимось псевдонімом – Донський, Салтанов, Чернов, бо начальство київського шпиталю забороняло виступати військовим. 

Після Жовтневого перевороту 1917 року настала епоха невизначеності. У Києві влада мінялася 14 разів, артисти виїжджали до військових частин, виступали з концертами в жахливих умовах. 

У 1919 році в Києві відкрився театр музичної драми. Режисер-новатор Лесь Курбас мав ставити в ньому «Тараса Бульбу» М. Лисенка і запросив на партію Тараса М.І.Донця. Тимчасова окупація Києва денікінцями припинила діяльність театру. На ті часи умов для серйозної роботи не було, тож Михайло Іванович організував артистичний батальйон, який обслуговував частини Червоної армії. У пореволюцiйнi роки соліст Українського державного оперного театру імені Карла Лібкнехта Михайло Донець став одним із найактивніших фундаторів національного оперного театру. Тим часом доля кидала його в різні міста. Київський бас співав у Петроградському Народному домі (1915), Харківській українській опері (1923-1927), в Свердловську (1924-1926), Астрахані (1926), Москві (1929). 

1922 року М. Донець спробував власні сили, як антрепренер, організувавши у Житомирі «Трудовий колектив оперних артистів», у якому виконував обов'язки співака, режисера та художнього керівника. Із власною трупою М.І.Донець гастролював у Чернігові, Умані, Шепетівці, Білій Церкві та інших містах. 

У 1930-х роках він здійснив великі концертні поїздки Радянським Союзом, зокрема Уралом, Сибіром, Далеким Сходом. З великим успіхом співак виступав у оперних театрах Харкова, Дніпропетровська, Львова, Ленінграда. 11-21 березня 1936 року артист брав участь у першій Декаді українського мистецтва в Москві. Окрім того, виконавець записав на грамплатівки ряд українських народних пісень та арій з опер українських композиторів. 

За своє творче життя Михайло Донець досконало оволодів 134-ма партіями басового репертуару в 79 операх, трьох оперетах і десяти драмах. Саме йому, солісту Академічного театру опери і балету УРСР Михайлу Івановичу Донцю – першому з-поміж оперних співаків республіки – було присвоєно почесне звання заслуженого артиста, а в 1930 році – народного артиста України. 

Михайло Іванович славився своєю гостинністю. Разом із дружиною, артисткою київської опери Марією Донець-Тессейр вони радо вітали в своєму домі гостей: артистів, музикантів, художників, письменників. 

Початок Другої світової війни співак зустрів в Києві. 22 червня 1941 року йому зателефонували, запросили виступити на радіо. М. Донець погодився. Але щойно закінчив розмову – із злістю кинув слухавку. «А потім похабно вилаявся та сказав: «Коли ви вже пропадете!?» - стукач, що був присутній у кабінеті, доповів своїм кураторам у НКВС усі подробиці розмови. Той дзвінок перервав фразу Донця: «Не вірю, щоб Німеччина оголосила нам війну. Це ми її спровокували, хоча ми до війни не готові. Правительство наше вело загарбницьку політику «звільнення братів» Західної України та інших»… І ці слова, і інші дуже швидко стали надбанням «тих, кому треба». 

2 липня 1941 року начальник 1 відділення II відділу III Управління НКВС УРСР лейтенант держбезпеки Пєнкін на основі вивчення зібраних оперативних матеріалів дійшов висновку, що перебування на волі артиста оперного театру М.I.Донця може становити небезпеку для радянської влади і виписав ордер на його арешт і трус. Пізно вночі енкаведисти увірвались до київського будинку в Церковному провулку на Звіринці. Розгублені господарі таких гостей не чекали. Господарі розгублено спостерігали, як нишпорки обшукують помешкання, перевертаючи все. Трус і допити тривали по п’ять годин. 

Слідчі не довели злочинної діяльності М.І.Донця. Однак, після 10 липня 1941 року Михайло Іванович Донець назавжди загубився в тюремних нетрях НКВС УРСР. 

У вересні 1941 року, в перші дні німецької окупації Києва, в будинки Михайлівського провулку, вулиць Малопідвальної та Прорізної стукали німці і ввічливо, але наполегливо запрошували мешканців пройти і допомогти прибрати з підвалів сусіднього будинку… трупи замордованих радянських громадян. Сусідній будинок був внутрішньою в’язницею у закритому кварталі на тодішній вулиці Короленка, 33. Але трупи радянських громадян - не були результатом звірств нацистських окупантів, вони були жертвами енкаведистів. Оповідають, що серед замордованих 

був знайдений і Михайло Донець… Похований на Звіринецькому кладовищі.

По смерті Сталіна дружина співака М.Е.Донець-Тессейр на особисте звернення до М.С.Хрущова отримала довідку: «С санкции врага народа Меркулова М.И.Донец без решения суда был в Киеве расстрелян». По-справжньому реабілітовано Михайла Донця було тільки 1989 року. 

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»