Імена, з якими ми живемо. Вулиця Тетяни Яблонської

Вулиця Тетяни Яблонської - вулиця в Солом'янському районі міста Києва, місцевості Караваєві дачі, Новокараваєві дачі. Пролягає від вулиці Миколи Голего до Польової вулиці. Прилучаються вулиці Комбайнерів і Професора Караваєва. Сучасну назву на честь видатної української художниці Тетяни Яблонської носить з 2005 року. 

Яблонська Тетяна Нилівна народилася 24 лютого 1917 року в місті Смоленськ (Росія) у родині викладачів гімназії Нила Яблонського та Віри Варгасової. Батько, який ще у 1905 році разом з передовою молоддю виступав проти царизму й за участь у студентських заворушеннях був виключений з Петербурзької духовної академії, спочатку з піднесенням зустрів встановлення радянської влади. У 1918 році як живописець-аматор виступив одним із організаторів смоленського товариства художників, у 1921 році закінчив курси при Вищих художньо-технічних майстернях у Москві, з 1922 року став головним зберігачем картинної галереї Смоленського музею та викладачем живопису в студії «Пролеткульту». Але ейфорія від зміни влади швидко минула. Нил Яблонський настільки розчарувався у радянській владі, що твердо вирішив залишити СРСР.

У 1928 році родина Яблонських (батько, мати та троє дітей) відправилась до Одеси – з надією через портове місто виїхати за кордон. Але емігрувати офіційно не вдалося, й у 1930 році Яблонські переїхали до Кам'янця-Подільського. Тоді прикордонне Поділля мало славу краю контрабандистів, серед яких були такі, що могли нелегально переправити за кордон. Коли у 1933 році Тетяна закінчила Кам'янець-Подільську семирічну школу №5, батько домовився, що родині допоможуть покинути СРСР. Як згадувала Тетяна: «На воза завантажили речі, посадили нас, дітей, та відправились на захід. Але тут щось зірвалося – людина, яка обіцяла посприяти, не прийшла. Батько і мати просто почорніли від страху. На світанку довелося повернути на схід, і не заїжджаючи до Кам'янця, одразу рушили в Луганськ, де ніхто не знав про нашу спробу втечі».

В 1933 році Тетяна Яблонська вступила до Київського художнього технікуму, з другого курсу якого перевелася до Київського художнього інституту, навчаючись на факультеті живопису з 1935 по 1941. На перших курсах її вчителями були А. Черкаський (з живопису) та К. Єлева (з рисунка). З третього курсу вона перейшла до майстерні Ф. Кричевського, який викладав живопис і композицію, а С. Григор'єв – рисунок. Художній інститут Яблонська закінчила за фахом «художник-живописець». Теми материнства та праці в творчості видатного українського художника Кричевського вразила молоду Яблонську. Вона стала продовжувачем його традицій.

У 1938 році під час своєї першої подорожі до Москви Т. Яблонська ознайомилась із роботами французьких імпресіоністів. Вона була вражена свіжістю та невимушеністю в зображенні природи на полотнах видатних майстрів імпресіонізму, їхніми чистими, світлими фарбами. Восени 1940 року в Київському художньому інституті відкрилася експозиція її робіт – перша в історії інституту персональна студентська виставка. Напередодні війни 1941 року Т. Яблонська успішно закінчила інститут. 

«Я навчалася в Київському художньому інституті, який закінчила 1941 року. Нам видали дипломи і тут почалася війна… Я була вагітною, нас евакуювали на Волгу. В Саратові у мене народилася перша дочка… Потім поїхала в колгосп, працювала спочатку в городній, потім у польовій бригаді. У мене і в паспорті було записано: колгоспниця. Все доводилося робити: я і косила, і скиртувала, і мішки тягала… Бувало, втомишся, ляжеш відпочити, прикладеш вухо до землі, а вона гуде… Це був гул Сталінградської битви. Іноді брала в руки олівець та дитячий альбом для малювання. Жінки, солдатські вдови, котрі отримували похоронки, замовляли портрети загиблих на фронті чоловіків, давали за це яєць і молока. Я ростила дочку, вона була стимулом життя. Без неї та без мого ремесла не знаю, що зі мною було б…» 

Після визволення Києва від нацистських окупантів, у 1944 році Тетяна Яблонська повернулася у місто. Відтоді почалося її самостійне творче життя. Мисткиня успадкувала від свого вчителя Ф. Кричевського майстерню на історичній горі Копирів і стала викладачем Київського художнього інституту.

Творча кар'єра Тетяни Нилівни розвивалася досить успішно. В 1944 році вона стала членом Спілки художників України. Одним із перших післявоєнних творів Т. Яблонської є картина «Перед стартом» (1947), яка одразу дістала схвальні відгуки критиків була висунута на присудження Сталінської премії.

Влітку 1948 року Тетяна Яблонська, як викладач інституту, повезла на творчу практику своїх студентів у село Летаву Чемеровецького району Кам'янець-Подільської (нині – Хмельницької) області. Тут художниця зробила чимало замальовок, з яких у 1949 році написала картину «Хліб». Картина мала надзвичайний успіх – Т. Яблонська отримала свою першу Державну премію СРСР і не лише всесоюзне визнання, а й бронзову медаль Всесвітньої виставки у Брюсселі (1958).

У наступні роки художниця написала ще чимало яскравих полотен, за які тричі була відзначена Державними преміями, отримала почесні звання та нагороди. Але саме завдяки «Хлібу» ім'я Т. Яблонської стало відоме на всю країну, а її творчість отримала світове визнання 

Протягом 1944-1953 років Т. Яблонська викладала у Київському художньому інституті. 

У 1965-1966 роках - головний спеціаліст сектору інтер'єру Київського зонального науково-дослідного інституту експериментального проектування (КиївЗНДІЕП).

У 1966-1967 роках - викладач, у 1967-1973 роках - професор, у 1966-1968 роках - завідувач кафедри композиції, керівник майстерні монументального живопису Київського державного художнього інституту. 

У 1956-1962 роках - член правління Спілки художників України, з 1963 року — член правління Спілки художників СРСР. Виховала цілу плеяду митців. 

У 1960-х цікавилася народним мистецтвом, їздила по селах і була особисто знайома з Марією Примаченко. 

Творчості художниці властивий великий жанровий діапазон – портрети, натюрморти, пейзажі, тематичні картини. Пошуки власного «я» у мистецтві тривали усе її творче життя. Мисткиня постійно шукала себе, тому її твори настільки різні за стилем, манерою подачі образів, що здається, наче їх створили різні художники. 

Слава і офіційне визнання так і не позначилися на творчій натурі Т. Яблонської. Численні державні нагороди, депутатство у Верховній Раді УРСР, участь у керівних органах творчих спілок України та СРСР не змогли затьмарити найбільшого щастя — творчості. У післявоєнні роки, Яблонська належала до нечисленної групи друзів, які не боялися відвідувати свого вчителя Федора Кричевського в Ірпені. Більше того, у Яблонської вистачало сміливості йти всупереч лінії партії, коли вона відчувала свою правоту. В 1968 році на з'їзді художників України вона виступила з різкою критикою «опіки» мистецтва з боку партійних органів. Після з'їзду її картину «Життя триває» зняли з виставки «за ідеологічно невірний підхід», а на саму художницю чекала жорстка розмова з тодішнім секретарем ЦК з пропаганди А. Д. Скабою. Після відвертих погроз, Яблонську зняли з усіх посад. Правда, через кілька місяців «за розрив з творчою інтелігенцією» зняли і самого Скабу, а Т. Яблонську відновили в колишньому статусі. 

Також практично весь тираж її альбому в народному стилі з віршами Івана Драча був знищений «за націоналізм».

У 1997 р. ЮНЕСКО назвало Тетяну Яблонську художником року. 

У незалежній Україні Т. Яблонську визнали класиком. 1998 року президент Л. Кучма та голова Верховної Ради В. Литвин на чолі урядової делегації прибули до провулка І. Мар'яненка на Печерську, де мешкала художниця, і вручили їй Шевченківську премію. 

Після інсульту у 1999 році та паралічу правої руки художниця продовжувала працювати у техніці «пастель» лівою. 

У 2000 році Міжнародний біографічний центр у Кембриджі удостоїв Тетяну Нилівну звання «Жінка року».

Здоров'я Тетяни Нилівни дедалі погіршувалося. Згодом вона практично не розмовляла, але малювала до останнього дня. Свою останню роботу майстриня створила напередодні смерті. Померла 17 червня 2005 року у Києві. Похована на центральній алеї Байкового кладовища.

Твори художниці зберігаються в багатьох музейних та приватних колекціях світу. Картини Т. Яблонської стали окрасою Національного художнього музею України у Києві, Державної Третьяковської галереї у Москві, Державного Російського музею у Санкт-Петербурзі, Київського музею російського мистецтва; Полтавського, Запорізького, Харківського художніх музеїв, Львівської картинної галереї. Обидві дочки художниці - Ольга Отрощенко (1947-1999) та Гаяне Атоян (нар. 1959 р.) також стали художницями.

Хліб (1949)                                            Льон (1977)

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»

Імена, з якими ми живемо. Вулиця Генерала Воробйова

Вулиця Генерала Геннадія Воробйова - вулиця в Солом'янському районі міста Києва, місцевість Чоколівка, житловий масив Першотравневий. 

Сучасну назву на честь українського військовика, генерала-полковника, командувача Сухопутних військ Збройних Сил України Геннадія Воробйова носить з 2018 року. 

Воробйов Геннадій Петрович народився 25 червня 1961 року в місті Ахалкалакі в Грузинський РСР. 

1982 року закінчив Київське вище загальновійськове командне училище ім. М.Фрунзе. 

Офіцерську службу розпочав командиром мотострілецького взводу в Забайкальському військовому окрузі. 

З 1984 до 1990 рік службу проходив на посадах командира розвідувального взводу, командира мотострілецької роти, начальника штабу — заступника командира мотострілецького батальйону у військових частинах Забайкальського військового округу та Групи радянських військ у Німеччині. 

1993 року закінчив Військову академію ім. М.Фрунзе. 

З 1993 до 2002 року службу проходив на посадах начальника штабу — заступника командира мотострілецького полку, командира 17-го полку 6-ї механізованої дивізії НГУ, командира 24-ї механізованої бригади, командира 128-ї механізованої дивізії Прикарпатського військового округу та Західного оперативного командування Сухопутних військ ЗС України. 

У 2002—2003 роках — начальник штабу — перший заступник командувача 38-го армійського корпусу Західного оперативного командування Сухопутних військ ЗСУ. 

2004 року закінчив факультет підготовки фахівців оперативно-стратегічного рівня Національної академії оборони України. 

З 2004 по 2006 рік — командир 13-го армійського корпусу Західного оперативного командування Сухопутних військ ЗСУ, генерал-лейтенант (24 серпня 2005). 

З травня 2006 по листопад 2009 року — перший заступник начальника Генерального штабу Збройних Сил України, генерал-полковник (21 серпня 2007). 

З 18 листопада 2009 року по 17 січня 2014 року — командувач Сухопутних військ Збройних Сил України. 

У 2014 році призначений першим заступником начальника Генерального штабу ЗС України. 

Захистив дисертацію на тему «Створення та розвиток Сухопутних військ Збройних Сил України (1991—2005 рр.)» та здобув науковий ступінь кандидата історичних наук. 

Революція гідності змінила і його життя. Узимку 2014-го саме він відмовився виводити війська проти людей на Євромайдані і подав у відставку. Згодом поновився у ЗСУ, але потрапив під люстрацію. Менш як за рік до закону внесли зміни, які дозволили повернути досвідченого офіцера на посаду першого заступника начальника Генштабу. 28 січня 2015 генерал Воробйов відновлений на посаді першого заступника начальника Генерального штабу ЗСУ. 

З початком агресії проти України понад два роки війни прослужив безпосередньо на передовій.

У травні 2016 року генерал-полковник Воробйов очолив Національний університет оборони імені Івана Черняховського. Його урочисто представив міністр оборони. 

Журналіст Юрій Бутусов відзначав, що «для майбутніх українських генералів Геннадій Воробйов може бути прикладом начальника, який відмовився воювати проти свого народу, і який не прогинався під політиків, а намагався служити своєму народові професійно». Генерал Воробйов був скромною і відповідальною людиною. Не любив давати інтерв’ю. З честю і сумлінно виконував свої професійні обов’язки, не забуваючи про людські і громадянські чесноти. 

Помер раптово 11 лютого 2017 року. Зупинилося серце Геннадія Воробйова на робочому місці. Геннадій Петрович провів нараду. Повернувся до свого робочого кабінету ректора Університету оборони України. І помер. Прощання з генералом Воробйовим проходило 14 лютого в центральному корпусі Національного університету оборони ім. Івана Черняховського. Панахида відбулася у Володимирському соборі. Похований на Байковому кладовищі (ділянка № 30). 

За сумлінну та бездоганну службу генерал-полковник Геннадій Воробйов був нагороджений орденами Богдана Хмельницького I ст. (14 лютого 2017, посмертно) — за визначні особисті заслуги у зміцненні обороноздатності та безпеки Української держави, самовіддане служіння народові України, зразкове і бездоганне виконання військового обов'язку; II ст. (24 серпня 2012) — за вагомий особистий внесок у захист державного суверенітету, забезпечення конституційних прав і свобод громадян, зміцнення економічної безпеки держави, зразкове виконання службового обов'язку та з нагоди 21-ї річниці незалежності України; III ст. (20 серпня 2008) — за вагомий особистий внесок у зміцнення обороноздатності і безпеки Української держави, бездоганне виконання військового і службового обов'язку, високий професіоналізм. Орденом Орден «За мужність» III ст. (20 серпня 2001) — за вагомий особистий внесок у забезпечення обороноздатності України, зразкове виконання військового обов'язку та з нагоди 10-ї річниці незалежності України. Медаллю «За бездоганну службу» III ст. (4 грудня 1996) — за бездоганну службу, досягнення високих показників у бойовій підготовці та професійній майстерності. Генерал Воробйов нагороджений багатьма медалями та відзнаками Міністерства оборони України та інших силових структур держави.

Могила Геннадія Воробйова на Байковому кладовищі в Києві 

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»

Імена, з якими ми живемо. Вулиця Сергія Колоса

Вулиця Сергія Колоса — вулиця в Солом'янському районі міста Києва, селище Жуляни. Пролягає від вулиці Михайла Максимовича до Кільцевої дороги.

Сучасної назви на честь українського художника та мистецтвознавця Сергія Колоса набула з 2016 року. 

Сергій Григорович Колос (1888–1969), український мистецтвознавець, маляр, громадський діяч, автор творів декоративно-ужиткового мистецтва, дослідник українського народного мистецтва. Художню освіту здобував у Неаполі, Ніцці, Мюнхені та в Українській академії мистецтв у Києві (у Михайла Бойчука).

Після закінчення 1906 року морського кадетського корпусу у Санкт-Петербурзі Сергій Колос вступив до Лісового інституту. За рік його було виключено з інституту через політичні мотиви. З 1910 року переїжджає в Україну. Під час навчання у Львівському університеті познайомився з Іваном Франком, іншими діячами української культури. Подорожі Карпатами пробудили інтерес до народної творчості. 

Під час революційних подій 1917 року Сергій Колос проявив громадянську активність: був членом президії Українського національного конгресу та членом Центральної Ради. 1919 року працював над розписами Луцьких казарм і над оформленням театру опери та балету до 1-го Всеукраїнського з'їзду волосних виконкомів у Києві.

Його педагогічна діяльність розпочалася у 1920-х роках, коли він, ще будучи студентом-старшокурсником, викладав на підготовчих курсах Української академії мистецтва (УАМ). Також Сергій Колос був головою Студентської Ради, першого органу студентського самоврядування в УАМ, та секретарем Академії. Одразу ж після закінчення навчання він, продовжуючи працювати секретарем, викладав живопис, малюнок та композицію, також працював в Київських текстильних майстернях. 

Після реорганізації вишу у Київський художній інститут (КХІ) і створення нових фахових відділень на живописному факультеті з 1925 до 1930 року очолював текстильне відділення. Був головою Текстильно-фахової Предметової Комісії КХІ, секретарем фахової Комісії Художньо-промислового факультету. З 1921 року — художник навчально-ткацьких майстерень у Дігтярах на Чернігівщині.

В основу своєї педагогічної методики Сергій Колос поклав принципи, розроблені його вчителем. Наслідуючи Михайла Бойчука у ґрунтовному вивченні доробку традиційного народного мистецтва, Колос написав ряд наукових праць і виступав у періодиці. Він є співавтором альбому «Вбрання» з серії «Українське народне мистецтво».

Прожив Сергій Григорович довге плідне життя та помер 19 грудня 1969 року у віці 81 року.

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»

Імена, з якими ми живемо. Провулок Костянтина Михальчука

Провулок Костянтина Михальчука - провулок в Солом’янському районі, селище Жуляни.

Сучасну назву на честь Костянтина Петровича Михальчука – українського мовознавця та етнографа носить з 2018 року.

Костянтин Петрович Михальчук народився 21 грудня 1840 року (2 січня 1841) в с. Зозулинці Козятинського району Вінницької області. 

В 1856-1858 роках навчався в Житомирській чоловічій гімназії. В 1859 - 1861 роках - у Київському університеті. Там він став одним із засновників "хлопоманства" – громадського руху, що виник серед шляхетської молоді, яка прагнула зближення з простим українським народом. В 1861 році змушений був залишити навчання в університеті, повернутися на Житомирщину. З 1873 року мешкав у Києві, із 1867 року й до кінця життя працював бухгалтером на Київському пивоварному заводі. Але ця праця не заважала Костянтину займатися дослідницькою діяльність в царині мовознавства та співпрацювати із Південно-Західним відділом Російського географічного товариства та Петербурзькою Академією Наук. Працював у журналі "Киевская старина", виданнях "Зоря", "Діло", "Правда" та інших. З 1893 року був дійсним членом Наукового товариства ім. Шевченка. У 1908-1914 роках – відповідальний редактор "Записок" Українського наукового товариства, був членом Історичного товариства Нестора – літописця, Київського літературно-артистичного товариства (з 1890 року), Київського товариства заохочення мистецтв (1891-1897) та його наступника, київського товариства старожитностей і мистецтв (з 1897 року). 

1871 року Михальчук разом із Павлом Чубинським уклали першу мапу українських діалектів.

Наукова праця "Наріччя, піднаріччя і говори південної Росії у зв’язку з наріччями Галичини", яка побачила світ у 1872 році, заклала основи української діалектології. здійснив систематичний опис українських діалектів на основі порівняльних матеріалів, одержаних після обстеження українських говірок за єдиною програмою, визначив діалектичне членування української мови, окреслив межі поширення трьох наріч – північного, південно-західного і південно-східного – і менших одиниць діалектичного поділу. Вчений обгрунтував наддіалектичний характер літературної мови; утверджував право української мови і культури на безперешкодний розвиток "Що таке малоруська (південноруська) мова?", 1899; "До питання про малоруську літературну мову", 1898, опубліковано 1929, обидві – рос. мовою). Сформулював наукові принципи обстеження українських діалектів, що заклали підвалини їх типологічного вивчення ("Програма до збирання діалектних одмін української мови"), 1909, у співавторстві з Є.Тимченком; "Програма для збирання особливостей малоруських говорів", 1910, рос. мовою, у співавторстві з А.Кримським). У публіцистичних статтях, надрукованих в газетах і журналах, виступав на захист української мови і культури, зокрема, одна з його статей на сторінках газети "Діло" називалася "Чого хотять від нас Росияни?" . Як редактор і порадник вклав багато праці у видання "Української граматики" та Російсько-українського словаря С.Тимченка, "Українського словаря" за редакцією Б.Грінченка. 

З квітня 1873 до самої смерті у квітні 1914 р. мешкав у будинку головної контори Товариства Київського пивоварного заводу (вул. Кирилівська, 41). Цей будинок має значну меморіальну цінність. У квартирі К. Михальчука проходили збори Старої Громади, тут бували: Володимир Антонович, Дмитро Дорошенко, Михайло Драгоманов, Павло Житецький, Орест Левицький, Микола Лисенко, Володимир Науменко, Іван Огієнко, Олександр Русов, Іван Стешенко, Єлисей Трегубов, Олександр Черняхівський, Павло Чубинський. 1886 року саме в цьому будинку відвідав К. Михальчука Іван Франко зі своєю нареченою Ольгою Хоружинською напередодні одруження. 

20 квітня 1914 року Михальчук помер. Поховали Костянтина Петровича на Щекавицькому кладовищі (ще у 1900 році Міська управа ухвалила закрити кладовище, та поодинокі поховання тривали до 1928 року). Закритий цвинтар руйнувався, його частину було пізніше зайнято військовим об’єктом, тому нині могилу лінгвіста втрачено. 

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»

Імена, з якими ми живемо. Вулиця Павла Потоцького

Вулиця Павла Потоцького – вулиця в Солом’янському районі, селище Жуляни, пролягає від проїзду без назви, що сполучає вулиці Шкільну та Садову до Повітрофлотської вулиці. Сучасну назву на честь генерала від артилерії, військового історика, мецената Павла Потоцького носить з 2016 року. 

Потоцький Павло Платонович народився 12 грудня 1857 року в селі Просяниківка (нині Кобеляцький район, Потавської області) у родині повітового судді та предводителя дворянства Кобеляцького повіту Полтавської губернії Платона Олександровича Потоцького. Мати Ганна Петрівна Потоцька лікувала селян, робила нескладні хірургічні операції. Батьки були культурними, намагалися це прищепити своїм дітям, котрих в родині було восьмеро: шестеро синів та дві дочки. 

Його прапрадід звався Григорій. За відомостями історика Полтавщини Платона Китицина, він служив у походах за гетьмана Самойловича з 1687 року. За іншими даними, почав військову службу при взятті Кизикермена (1695). 1713 року його було призначено на сотника у містечку Кишеньці на Полтавщині. Павла змалку цікавила історія, зокрема події Полтавської битви. У 1874 році він закінчив Полтавський кадетський корпус, а згодом - математичне відділення Петербурзького артилерійського училища та вступив до Михайлівської артилерійської академії. Брав участь у російсько-турецькій війні 1877-1878 рр. За бойові заслуги отримав ордени Св. Анни ІV ст. з написом «За хоробрість» та Св. Станіслава ІІІ ст. У 1881 році закінчив Михайлівську артилерійську академію. 

Після закінчення академії був призначений до Лейб-гвардії 3-ї артбригади у складі котрої вислужився до звання капітана (1895). З 1897 року, отримавши підвищення до полковника, Потоцький став начальником 4-ї, а з 1901 року 1-ї, батареї Його високості лейб-гвардії і артилерійської бригади. 

Від 1904 року командувач 22-ї артбригади. Невдовзі в званні генерал-майора командир 25-ї артбригади (1904-1907), з котрою брав участь у російсько-японській війні. За бойові відзнаки нагороджений Георгієвською зброєю та черговим орденом Св. Станіслава І ст. з мечем. 

21 листопада 1907 року призначений в. о. начальника артилерії 13-го армійського корпусу, згодом - інспектор артилерії Гвардійського корпусу (1908-1914), з котрим вступив у І СВ в складі 9-ї армії, потім начальник 2-ї гвардійської піхотної дивізії і, нарешті, як генерал від артилерії - командувач І-го Гвардійського корпусу. Після Лютневої революції під час «зачистки» вищого керівного складу армії втратив свою посаду і з квітня 1917 року був в резерві чинів КВО та ПВО. 

Павло Потоцький займався історичними дослідженнями. Він є автором історіографії армійської артилерії та багатьох військово-історичних статей. 28 червня 1909 року Павло Платонович подарував Полтавському корпусу книжку: «Петро. Полтава. До 27 липня 1909 склав і видав Павло Потоцький». 

1890 року вийшла друком перша книжка Потоцького «Гвардія руського царя под Нарвою в 1700-1704 роках». За короткий термін він посів чільне місце серед військових істориків, отримавши схвальні відгуки фахівців. За основу своїх досліджень Павло Потоцький брав архіви, котрі носили науковий характер. Він був одним із засновників Російського військово-історичного товариства. Публікувався у газеті «Правительственный Вҍстникъ» та інших виданнях. 

Павло Платонович є засновником ряду армійських музеїв, перший з котрих було організовано у 1896 році при військовій частині. Був знавцем музейної справи, принципів формування та збереження фондів. Ці думки частково виклав в доповіді «Схема організації Русского Воєнно-исторического музея» на Першій музейній конференції. У 1919 році Потоцький захоплювався батальним мистецтвом, окрім наукової діяльності пожертвував 10 десятин землі для влаштування та утримання народного училища на своїй батьківщині, листувався з Яворницьким – (1884 – 1933), в архіві останнього збереглося 4 його листи. Характерним є його вітання до 30-ліття діяльності Яворницького (1913). «Душевний привіт досліднику і відтворювачу минулого нашого рідного краю». 

Свою колекцію Павло Платонович почав збирати у 80-х роках 19 ст. Найбільшою частиною колекції Потоцького була бібліотека, котра налічувала 17 тисяч томів. 

Після смерті першої дружини Павло Платонович одружився вдруге (1915) з Єлизаветою Денисівною Давидовою (нар. 1866). Усі випробування, яких зазнав Потоцький відтоді, вони пройшли удвох. На утриманні Павла Платоновича перебували також сестра дружини Любов Денисівна Давидова (нар. 1867) і онук Павло Павлович (нар. 1918). Його сини стали на захист Вітчизни від узурпаторів у лавах добровольців – це привело їх на еміграцію. 

За часів Центральної Ради П. Потоцький приймає українське громадянство. У вересні 1918 року Павло Платонович був схоплений в Петрограді в числі заручників, але потім звільнений. У перші місяці своєї влади більшовики обережно ставились до колишніх офіцерів імператорської армії, тож 22 жовтня 1918 року Головне управління архівною справою Наркомпросу РРФСР вирішило: «П.П. Потоцький звільняється від залучення до трудової повинності як особа, яка має певні заняття і виконує суспільно-корисні функції». 

Йому було призначено пенсію й запрошено на службу до музейного відділу, котрий входив до Ленінградського відділення Главнауки. Потоцький був одним із найактивніших членів Товариства дослідників української історії, писемності й мови, заснованого в Петрограді у 1921 році. Тамтешнє українське земляцтво на своїх засіданнях зачитувало доповіді й реферати з питань історії, археології, мистецтва, книгодрукування та фольклору. На цей час роботу над зібранням колекцій української старовини було завершено. 

Постало питання збереження колекції, в якій була збірка рідкісної зброї: «Шпаги, пістолети, рушниці (є запорізькі) карабіни, сокири, сокирки, булави, багнети, кинджали – зброя старовинна і пізніша. Між ними є з багатою золотою насічкою». Дозвіл на зберігання зброї він мав, проте вирішив передати її Російському музею. У 1924 році після повені кілька речей з колекції зброї пропали. Коштовності, котрі були забрані у П. Потоцького перевезені до Москви у 1920 році.

Найціннішими у збірці були старовинні речі – 90 срібних тарілок з гербами, келихи, золоті кишенькові годинники, тощо. Вага коштовностей становила 20 пудів, а 1925 року вони були оцінені у 40 тис. карбованців, але до Потоцького не повернулись. З’явилась думка перевезти колекцію до Києва для передання в дарунок УРСР. 

Затримка виникла через те, що ще рік у приміщенні на території Києво-Печерської лаври тривали ремонтні роботи. Колекцію масою 38 тонн вивезли до Києва у липні 1927 року у семи вагонах. Частину колекції демонстрували в експозиційних залах. Виставку відвідали й залишили схвальні відгуки Ф.Ернст, І.Крип’якевич, Едуард Ерріо та ін. Потоцький разом з колекцією повернувся в Україну, отримавши посаду простого співробітника музею. Працює над описом матеріалів колекції, створює каталог, систематизує матеріали, продовжує відшукувати і поповнювати колекцію старовинними речами. 

У 1937 році очевидний наступ на Потоцького продовжується, йому заборонили вільно відвідувати музейне приміщення. На його адресу лунають звинувачення, матеріали колекції почали ділити між музеями республіки, колекціонер змушений був передати все, що називалося музеєм його імені у власність Київського історичного музею. В цих умовах, як свідчить дослідник його спадщини М. Пасічник, П. Потоцький звертається листом до Й.Сталіна: 

«Розпилення музею приведе до знищення його виняткової і неповторної цінності, і ніхто, крім мене, який віддав десятиліття на його збирання та облаштування, не знає й не може знати його значущості». Але це не допомогло врятувати колекцію. 

У 1938 році 81-річного генерала було звинувачено в контрреволюційній діяльності та скоєнні терористичних актів та заарештовано. 24 липня 1938 року великого українця з Полтавщини, генерала царської армії, фундатора унікальної скарбниці – Музею України – Павла Платоновича Потоцького заарештували. Історик Костянтин Штепа написав у некролозі: «Вночі до 80-літнього старика, що жив при своєму музеї-збірці, буквально вдерлася банда енкаведистів, перерила і розграбувала його квартиру і багатющу збірку, а його самого завезла з собою». Під час арешту було конфісковано особисті речі. За декілька днів співробітники НКВС примусили Павла Потоцького підписати «зізнання» про його контрреволюційні дії. Потоцький не дав жодного свідчення і 27 серпня 1938 року помер у тюремній лікарні від паралічу серця. Але документи свідчать, що справжньою причиною смерті було жорстоке побиття під брамою Лук’янівки. 

Дружину Потоцького Єлизавету Денисівну та її сестру Любов Денисівну - онучок поета-партизана Дениса Давидова було заарештовано та розстріляно 5 жовтня 1958 року, як таких, хто знали про склад і цінність колекції. Онук, Павло Павлович Потоцький (10 березня 1918, Харків – 1991) під час Другої світової війни опинивсь у Бухенвальді, тікав, його схопили. 29 березня 1945 року він ще перебував у Бухенвальді. 5 вересня 1946 року його арештували наші. Павло Павлович відбував заслання у Воркутлазі. 

Визначальною рисою Павла Платоновича Потоцького, що забезпечила йому почесне місце в нашій історії, була виняткова жертовність, і саме цю рису він успадкував від свого далекого предка. Наприкінці ХІХ ст. в Архангело-Михайлівській кишеньській церкві ще зберігались пожертви старого сотника Григорія Потоцького. 

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»

Імена, з якими ми живемо. Вулиця Генерала Павленка

Вулиця Генерала Павленка - вулиця у Солом'янському районі міста Києва, селище Жуляни. Пролягає від вулиці Ганни Арендт до кінця забудови. Сучасну назву на честь генерала-хорунжого армії УНР Віктора Павленка носить з 2019 року. 

Віктор Олексійович Павленко народився 10 листопада 1888 року на Кубані. 

Після закінчення в 1909 році Чугуївського юнкерського піхотного училища (по 2-му розряду), був направлений підпоручиком в 29-й піхотний Чернігівський полк. Перед Першою світовою війною навчався в Качинській авіашколі, служив льотчиком 18-го корпусного авіаційного загону. За повітряні бої в січні-лютому 1915 року, 2 червня цього року його було нагороджено Георгіївською зброєю. 

З 1914 по 1917 рік підполковник авіації царської армії, командував повітряною охороною ставки Верховного головнокомандувача – імператора Миколи II в м. Могилеві. 

У травні 1917 року був делегатом Першого Всеукраїнського військового з’їзду, на якому був обраний до складу Українського Генерального Військового Комітету та Ради Військових Депутатів (які увійшли до Української Центральної Ради). 

12 листопада 1917 року очолив Київський військовий округ (КВО). В листопаді 1917 року Павленко сформував дві сердюцькі дивізії (близько 12 тис. чоловік; командири – полковник Ю. Капкан та генерал О. Греков), чим було покладено початок створенню гвардійських частин української армії. Ініціатива Павленка зазнала нищівної критики зі сторони соціалістично налаштованих керівників Генерального Секретаріату Військових Справ УНР. 

Незабаром Павленка звинуватили у намаганні створити регулярну українську армію, яка «була досі і буде надалі знаряддям пануючих класів в їх боротьбі проти селянства і робітництва». Через незгоду з керівництвом Генерального секретаріату Української Центральної Ради та УЦР в питаннях будівництва українських регулярних збройних сил 13 грудня 1917 його було усунено з посади начальника КВО, а сформовані ним частини було демобілізовано. 

З квітня 1918р. очолив військово-повітряні сили Української Держави. За сприяння гетьмана він створив 16 авіаційних загонів загальною чисельністю близько 500 літаків. Його заходами було створено кадрові авіаційні загони при українських корпусах. У 1918 році Віктор Павленко став членом українського військового товариства «Батьківщина». 

З листопада 1918 року по грудень 1920 року – командуючий авіацією Армії УНР. Сформував чотири авіаційні полки, ескадру бомбовозів, почав створювати авіаційну школу. На початку літа 1919 року авіація УНР та ЗУНР складалася з 22 літаків. 

З 1919 року по 1921 рік Павленко був начальником запілля Армії УНР і віце-міністром військових справ. У 1921 році отримав військове звання генерал-хорунжого Армії УНР. 

У 1921 році створив у м. Бидгощі (Польща) авіаційну школу, в якій навчалось 50 українських військових авіаторів. З 5 серпня по 15 листопада 1921 року виконував обов’язки військового міністра УНР. З 1921 року по 1926 рік перебував в еміграції. 

1926 року повернувся на Кубань. З 1926 року по 1932 рік працював сторожем у колгоспі. 

У 1932 році помер під час голодомору на Кубані.

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»

Імена, з якими ми живемо. Вулиця Івана Білика

Вулиця Івана Білика - вулиця у Солом'янському районі міста Києва, селище Жуляни. Пролягає від вулиці Садової до вулиці Скіфської. Сучасну назву має з 2019 року. 

Іван Білик – український письменник, історичний романіст, перекладач болгарської літератури, лауреат Шевченківської премії (1991). 

Іван Іванович Білик народився 1 березня 1930 року у с. Градизьк на Полтавщині в інтелігентній селянській родині, про яку Іван Білик розповідав: «Моя бабця, мамина мати, була із роду Котляревських, автору «Енеїди» вона була правнукою. Її батько Федір Іванович мав дві доньки, вони були останні в роду, хто мав прізвище Котляревські. А потім обидві вийшли заміж — одна за Білика, а друга за Ковтуна. На них прізвище й обірвалося». Дід – богомаз, малював ікони, писав їх із реальних людей, усі його святі мали «прототипів». 

Напередодні народження Івана його 26-річний батько загинув, як ворог народу, тому хлопчику дали мамине прізвище. Письменник згадував: «У нас дома була чудова бібліотека. Стелажі здіймались аж під стелю, а до неї у старовинному будинку метрів чотири». В дитинстві пережив голодомор, бачив смерть діда, бабусі, старшої сестри; запам'ятав, як бабуся на сковороді смажила жабку; потім був притулок для дітей, які помирали від голоду. 

До вступу в університет майбутній письменник кілька років вчителював на Чернігівщині, викладав німецьку мову, фізику і фізкультуру, адже спроби вступити до вищого навчального закладу були невдалими. За кілька років самотужки досконало вивчив болгарську мову. 

У 1956 році вступає до Київського університету імені Тараса Шевченка на факультет журналістики, який успішно закінчує 1961 року. В цей час розпочинається його письменницька і перекладацька діяльність. «Яр» – перший роман Івана Білика - написаний у 1958 році, дійшов до читача лише у 2008 році. 

1959 року вийшов переклад І. Білика з болгарської мови повісті болгарського письменника Славчо Чернишева «Вітряк». Письменник працював у редакціях газет «Молодь України», «Робітнича газета», «Літературна газета», журналі «Всесвіт». 

З 1967 року – член Спілки письменників України (нині – Національна Спілка письменників України). У 1968 році вийшов друком роман Івана Білика «Танго». 

Якось на пляжі в Гідропарку він побачив гарну фігуру, обличчя якої закривав великий капелюх. Вони познайомилися, а невдовзі москвичка Світлана стала дружиною на всі 40 років. Дітей вони не мали. Все життя прожили тихо в двокімнатній квартирі на вулиці Ярославів Вал. 

Іван Білик як романіст сміливо здолав національні межі й рішуче вийшов на слов’янські літературні виднокола. Без вагань він розірвав часові й просторові пута, що тривожили (або жорстко направляли у відповідне русофільське русло) творчу фантазію сучасних йому романістів. У 1972 році побачив світ найсенсаційніший твір – роман «Меч Арея» (наклад – 65 тис. прим.). Загалом, за життя автора роман витримав півтора десятка перевидань. Початок 1972 року відзначився другим покосом дисидентів. Тому «Меч Арея» був заборонений за вказівкою ЦК Компартії України - за «неправильне трактування історії»: його вилучили з бібліотек, а нерозпродані примірники - із книгарень, хоч роман одразу ж став бестселером. Знищили 5 тисяч примірників із 65–тисячного накладу. Якоюсь мірою це була реклама: кіоскери, продавці стали приховувати книги та продавати «з-під поли» за 25 крб. Самого письменника змусили звільнитися з роботи в редакції газети «Літературна Україна», позбавили права друкуватись. Три роки І.Білик був без роботи, а потім змінив орієнтацію: влаштувався в редакцію часопису «Всесвіт» на посаду «секретар-друкарка». 

Тим часом, завдяки Українській Видавничій Спілці в Лондоні, твір став доступний зарубіжному читачеві. «Меч Арея» надрукували у Великій Британії, США і Канаді. Справа письменника набула небажаного для влади розголосу. 

У 1977 році терміново було опубліковано роман Івана Білика «День народження Золотої рибки», автора прийняли на роботу у журнал «Всесвіт». 1982 року вийшов друком роман «Земля королеви Мод». Наступний вагомий історичний твір «Похорон богів» побачив світ у 1986 році, через шість років після подання рукопису до видавництва. 

Романи «Меч Арея» і «Похорон богів» викликали інтерес літературознавців та критиків, адже автор привертав увагу до релігійної теми, якої в літературі не торкалися. 

Перу автора належать також твори «Золотий Ра» – «Історії» Геродота у вільному переказі» (1989), Дикі білі коні» (1989), «Цар і раб» (1992), «Не дратуйте ґрифонів» (1993). 

1991 році Іван Білик був удостоєний Державної премії імені Тараса Шевченка (нині – Національна премія України імені Тараса Шевченка) за історичний твір «Золотий Ра». Отримав премію й зрадів: ще трохи грошей до цієї суми докладе і купить собі "жигулі". Але враз рублі знецінилися, ціни підскочили: не 8 тисяч стали просити за "жигулі", а всі 20. Так Іван Білик машини собі не купив. 

Письменник відомий як перекладач творів болгарських письменників: Е. Коралова, Е. Станева, П. Вежинова, А. Гуляшки, І. Давидкова, І. Петрова, К. Калчева, Б. Димитрової, Б. Райнова, М. Марчевського та ін. 

В останні роки І. Білик тяжко хворів і нічого не бачив. 27 листопада 2012 року 82-річний письменник помер в своїй квартирі від серцевого нападу. Родичі знайшли його вранці. Поховали Івана Білика на Лісовому цвинтарі в Києві поряд із дружиною. 

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»

Імена, з якими ми живемо. Вулиця Василя Седляра

Вулиця Василя Седляра - вулиця у Солом'янському районі міста Києва, селище Жуляни. Пролягає від вулиці Ганни Арендт до кінця забудови. Сучасну назву на честь українського художника-бойчукіста, одного із засновників школи українського монументального живопису, отримала 2019 року. 

Василь Теофанович Седляр народився 12 квітня 1899 року на Полтавщині. Після закінчення чотирьох класів школи вступив за власним бажанням до Київської художньої школи, а потім, коли її закінчив - в Українську державну академію мистецтв. 

Василь Седляр – учень і послідовник знаного митця Михайла Бойчука. Він вийшов із українського авангарду 1930-х років, працював у ділянках монументального живопису, книжкової графіки та декоративно-прикладного мистецтва. 

Восени 1921 року його як педагога відрядили з групою студентів до Межигірської керамічної школи-майстерні, яка відчинила двері для стажування студентів-випускників академії мистецтв із майстерні Бойчука. Під час практичних робіт у профшколі викладач організував творчі колективи. Впродовж першого року діяльності було розроблено понад 50 зразків майолікового посуду з розписом, а згодом влаштована виставка, на котрій було виставлено 1000 експозицій. Твори межигірців виставлялися у Празі, Берліні, Венеції, Парижі та навіть у Москві. 

Один із учнів Седляра в технікумі, Пантелеймон Мусієнко, згадував: «Вже в перший рік 

навчання він нас підкорив системою своїх поглядів на мистецтво. На його лекції ми приходи, як на концерт. Він читав нам просто і цікаво. Любив ілюструвати прикладами з мистецтва епохи Відродження і старого українського. Він високо оцінював твори західноєвропейських імпресіоністів. Фактично закоханий в українську ікону і графіку, килими, золотарство та театр. Приклади з літератури, філософії та історії культури збагачували фахові знання з мистецтва. Нас полонив його глибокий розум і загальна культура. Він був товаришем студентів більше, ніж директор і педагог». 

1925 року він став одним із засновників Асоціації революційного мистецтва України на противагу вже існуючій Асоціації художників Червоної України. Нова організація пропагувала впровадження мистецтва в побут, поєднання його з життям та заперечувала натуралістичний реалізм. Окрім викладацької діяльності Василь Теофанович ілюстрував книги, зокрема Маяковського, Франка, Шкурупія. 

Важливою подією в житті Василя Седляра стала поїздка за кордон в 1926 – 1927 рр., яку організував Народний комісаріат освіти. Разом з М.Бойчуком й А.Тараном він побував у кількох школах Чехословаччини, Німеччини та Франції. Ця поїздка пізніше стала однією з формальних підстав для їх арешту й обвинувачення у шпигунстві та участі в контрреволюційній організації. 

Василь Седляр експонував власні твори на республіканських, всесоюзних і міжнародних художніх виставках. Його творчість здобувала високі оцінки у фахівців. Популярність і вплив, які мали тоді «бойчукісти», не могли не накликати на них і заздрість колег-художників, і підвищену увагу партапарату. 

Настали часи великого терору. Влада сконцентрувалася в Москві, звідки Йосип Сталін намагався перетворити Україну й інші республіки на адміністрації Радянського Союзу. Саме ці неспокійні роки Василь Теофанович створює головну працю свого життя – цикл ілюстрацій до Шевченкового «Кобзаря». Над ілюстраціями до «Кобзаря» працював з 1928-го по 1930-й роки. «Кобзар» готувався як ювілейне видання до 70-річчя від дня смерті поета. Видавництво «Література і мистецтво», що випустило його, оформило книгу з розмахом: формат в одну восьму аркуша, 44 ілюстрації на цілу сторінку, десять сюжетних кінцівок. Чорно-білі зображення, виконані пензлем, нагадують скоропис. Така манера надає малюнкам особливої простоти, безпосередності, близька демократичному духові поезій Шевченка. Перше видання світ побачив наприкінці лютого 1931 року тиражем 5 тис. примірників та з 54 чорно-білими ілюстраціями художника. Друге видання було видане вже в травні 1933 року накладом 10 тис. примірників на відзнаку 120-річчя від народження Шевченка. Седляревих ілюстрацій у ньому було 62, зокрема 18 кольорових. Наслідки не забарилися: цькування людей, причетних до його видання, арешт Бойчука, а 26 листопада 1936 р. - і самого митця. 

13 липня 1937 року на закритому засіданні Військової колегії Верховного Суду СРСР у Києві Седляра було засуджено до розстрілу за «приналежність до націонал-фашистської організації, яка планувала теоретичні акти проти керівників ВКП (б) і радянського уряду». Того ж дня молодого художника розстріляли у підвалі київського Жовтневого палацу разом із його вчителем Михайлом Бойчуком, художником Іваном Падалкою та іншими обвинуваченими. 

У 1938 році майже всі картини Василя Теофановича були безжально знищені, а «Кобзар» був вилучений з усіх бібліотек і спалений. 

Реабілітації довелося чекати довгих 30 років. Верховний Суд СРСР ухвалив рішення про реабілітацію Василя Седляра. Однак багато його картин було знищено, а творчість до кінця 80-х років фактично замовчувалась. 

Ілюстрації В. Седляра до "Кобзаря" Т. Шевченка

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»

Імена, з якими ми живемо. Вулиця Ганни Арендт

Вулиця Ганни Арендт в Солом’янському районі міста Києва, селище Жуляни, пролягає від вулиці Сергія Колоса до вулиці Михайла Дерегуса. 

Ганна Арендт - відома американська політологиня-теоретикиня. Її книги і статті про тоталітаризм та епістемологію мали значний вплив на політичну теорію. Арендт вважають однією з найважливіших мислительок ХХ століття. Її роботи охоплюють широкий спектр тем, але її найкраще знають ті, хто вивчають природу влади та зла, а також політику, пряму демократію, авторитет та тоталітаризм. Премію Ганни Арендт вручають за політичне мислення. 

Ганна Арендт народилася 14 жовтня 1906 року в Ганновері (Німеччина), але зростала здебільшого в Кенігсберзі, в середовищі секулярних євреїв-торговців. Її батьки були прихильниками соціал-демократів. Батько Ганни здобув освіту в Альбертіні (Кенігсберзький університет), і хоча працював інженером, пишався своєю любов’ю до класики. Він зібрав велику бібліотеку, в яку занурилася Ганна. Мати Марта Кон, музикантка, навчалася три роки в Парижі. Батько помер, коли їй було сім років, тому Ганну виховували мати та дідусь. 

Закінчивши середню школу в 1924 році, Арендт вступила до Марбурзького університету, де провела рік вивчаючи філософію. Після цього року вона навчалась семестр в Університеті Фрайбурга, де відвідувала лекції Едмунда Хазерла. 

Єдиний автобіографічний твір «Тіні» Ганна написала в 1925 році, а також створила багато поезії, наприклад: вірш «Загублена у самопізнанні». 

В 1929 році Ганна Арендт отримала ступінь доктора філософії в Гайдельберзькому університеті, де під керівництвом Карла Ясперса захистила докторську дисертацію «Поняття любові в Августина. Спроба філософської інтерпретації». В цьому ж році вона вийшла заміж за Гюнтера Штерна. 

Незабаром відчула на собі посилення антисемітизму в нацистській Німеччині 1930-х років. В 1933 році до влади прийшов А. Гітлер. Тоді ж у Берліні Гестапо затримало і ненадовго ув’язнило Арендт, коли вона досліджувала антисемітську пропаганду для Сіоністської федерації Німеччини. Після звільнення втекла до Німеччини. Жила в Чехословаччині та Швейцарії, а потім оселилася в Парижі. Там працювала в Молодіжній Алії, допомагаючи молодим євреям емігрувати до Палестини. В 1937 році Арендт розлучилась з своїм чоловіком Штерном, а в 1940 році вийшла заміж за Гайнріха Блюхера. 

Та коли в 1940 році Німеччина напала на Францію, французи затримали її як іноземку, незважаючи на те, що її позбавили німецького громадянства ще в 1937 році. Вона втекла і 1941 році вирушила до Сполучених Штатів через Португалію. Оселилася в Нью-Йорку, що на все життя став її основним місцем проживання. Стала письменницею та редакторкою, а також працювала у Єврейській культурній реконструкції. 

В 1950 році отримала американське громадянство. У 1951 році опублікувала працю «Витоки тоталітаризму», завдяки якій прославилась. Потім створила ще низку основоположних робіт, серед яких: «Становище людини» 1958 р., «Банальність зла. Суд над Айхманом в Єрусалимі» та «Про революцію» 1963 року. Від 1951 року Арендт викладала у багатьох вищих навчальних закладах та зберігаючи незалежність, постійно відмовлялася від штатної посади. Вона була запрошеною професоркою університету Нотр-Дам, Каліфорнійського університету, Берклі, Принстонського університету (де була першою жінкою, яку призначили штатним професором 1959 року); та Північно-Західного університету. Також викладала в Чиказькому університеті від 1963 до 1967 року, де була членкинею Комітету з соціальної думки, Новій школі на Манхеттені, де була викладачкою університету від 1967 року, Єльському університеті, де була стипендіаткою, і Центрі перспективних досліджень Весліанського університету (1961–62, 1962–63). 1962 року її обрали стипендіаткою Американської академії мистецтв і наук і членкинею Американської академії мистецтв та літератури 1964 року.

Термін «буденність зла», що ввела обіг Ганна на початку 1960-х, з часом сам став буденністю, перетворився на кліше. 

Арендт також була поеткою, але тримала це в таємниці. Вона почала писати в сімнадцять, і її творчість відзначається глибокою меланхолією, яку вона назвала втома (Müdigkeit), романтична туга з минулого, пронизана к'єркегорською тривогою. 

Арендт була затятим курцем і її часто зображували з сигаретою в руці. Під час лекції в Шотландії в травні 1974 року вона пережила майже смертельний серцевий напад, і, хоча одужала, далі мала слабке здоров'я і продовжувала курити. Увечері 4 грудня 1975 року, незабаром після 69-го дня народження, коли вона вдома розважала друзів, у неї стався черговий серцевий напад, від якого вона померла. Її прах поховали поряд з Блюхеровим в Бард-коледжі, на Аннандейл-он-Гадсон, Нью-Йорк. Свою останню роботу «Життя розуму» залишила незавершеною.

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»

Імена, з якими ми живемо. Вулиця професора Делоне

Вулиця професора Делоне в селищі Жуляни Солом’янського району пролягає від вулиці Карла Маркса до кінця забудови. Сучасну назву вулиця отримала в 2019 році. 

Делоне Микола Борисович - математик, що стояв біля витоків планеризму, народився 21 січня (2 лютого) 1856 року в Москві. Походить з французів – дід Пьєр Шарль Делянау ( Pierre Charles Delaunay ) – лікар в армії Наполеона І, з якою в 1812 році прийшов до Росії, де потрапив у полон. У Москві він одружився на смоленській поміщиці Тухачевській, прийняв російське ім'я і громадянство і став відомим лікарем. Батько Борис Петрович був лікарем, брав участь у російсько-турецькій війні 1877-1878 рр. Був поранений під Плевною і невдовзі помер, залишивши сім’ю без засобів до існування. Делоне походили зі славного старовинного французького дворянського роду. Колись їхнє прізвище звучало як де Ло Не, але в Росії написання змінилось та стало Делоне.

Дитинство М. Делоне пройшло в Москві, навчався в класичній гімназії, а після закінчення фізико-математичного факультету Московського університету (1878) переїхав до Санкт-Петербурга, де мав тимчасові підробітки, а потім викладав в гімназії. В 1889 році одружився з Надією Олександрівною Георгієвською – дочкою дійсного таємного радника, професора Московського університету. У Миколи Борисовича та Надії Олександрівни було три сини: Олександр, Лев, Борис та донька Наталія 

В Новоросійському (тепер - Одеському) університеті у 1892 році захистив магістерську дисертацію «Алгебраїчні інтеграли руху твердого тіла навколо нерухомої точки». Опонентом на захисті був М.С. Жуковський. У травні 1894 року він захистив докторську дисертацію на тему: «Передача оберту та механічне креслення кривих шарнірно-ричаговими механізмами». 

З 1895 по 1900 рр. Микола Петрович Делоне був професором сільськогосподарських машин та знарядь в Ново-Олександрівському інституті сільського господарства та лісництва в Пулавах, неподалік від Варшави. Тут він викладав французьку мову. 

1900 року було відкрито Варшавський політехнічний інститут, і М.Делоне перейшов туди ординарним професором (завідуючим кафедрою) практичної механіки. У Польщі він познайомився з Ю.В. Ломоносовим - відомим фахівцем з паротягів, який переконав Миколу Борисовича переїхати до Києва. 

З 1906 по 1928 рік Микола Борисович викладав у Київському Політехнічному інституті, а помешкання орендував у будиночку, що знаходився неподалік інституту за адресою 2-га Дачна, 6 (зараз Польовий провулок, 5), який належав Аделі Антонівні та Івану Семеновичу Сосновським. У КПІ Микола Делоне працював з перервами. Крім Політехнічного інституту він був професором фізики та завідуючим фізичним кабінетом Київського комерційного інституту, а з січня 1908 по листопад 1909 року, як приват-доцент читав лекції з прикладної математики в Київському університеті. 

Від М.С. Жуковського ще у 1896 році дізнався про польоти Отто Лілієнталя на планерах і зайнявся систематичними дослідженнями моделей планерів. А у КПІ стає незмінним керівником студентського повітроплавного гуртка, створеного в 1909 році, а незабаром Микола Борисович виступає одним із засновників Київського товариства повітроплавання. У 1909-1910 роках в КПІ читає для студентів курс лекцій з основ повітроплавання. Успіх був величезним, його запрошують виступити з ними в інших ВНЗ та міст, а саме: Харків, Полтава, Катеринослав, Бердичів, Єлісаветград, Проскурів, Вільно, Орел. У КПІ почався рух за створення повітроплавного відділення. Оскільки уряд грошей на це не виділив, то далі розмов справа не пішла. 

Активним послідовником та помічником М.Делоне в 1908-1910 рр. був син Борис, який на гроші, отримані від батька, збудував три планери, випробувавши їх у парку КПІ та на дачі в с. Звонковому біля с. Мотовилівки. 

У зв'язку з революційними подіями навчання в КПІ було припинено. Микола Делоне за переконаннями був за більшовиків, читав лекції перед червоноармійцями. Після приходу денікінців потрапив до їхньої контррозвідки. Однак дружині Надії Олександрівні вдалося його визволити через своїх знайомих. 

Після війни М. Делоне із запалом повертається до своєї справи: консультує студентів-ентузіастів авіації, які створили в КПІ Авіаційне науково-технічне товариство (АНТТ).

Микола Делоне - автор понад 70 наукових праць. 

У 1928 році він переїхав до Ленінграда, де й помер 20 березня 1931 року.

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»

Імена, з якими ми живемо. Вулиця Івана Світличного

Вулиця Івана Світличного — вулиця в Солом'янському районі міста Києва, житловий масив Першотравневий. Пролягає від Пітерської до Уманської вулиці. Сучасну назву на честь діяча українського руху опору 1960–70-х років Івана Світличного набула з 2016 року.

Постать Івана Світличного тісно пов’язана з Солом’янським районом. Його дружина, Леоніда Павлівна Світлична була активною читачкою нашої бібліотеки – ЦРБ імені Ф. Достоєвського. Особливо вона полюбляла наш Відділ україніки, що містився за адресою вул. І. Клименка, 21 (зараз – вул. Преображенська, зараз в тому приміщенні знаходиться громадська приймальня депутата Київради А. Андреєва). Вона там знаходила цікаву для себе література й брала книги для важкохворого вже чоловіка. Коли він осліп повністю, вона читала йому сама, хоч також мала великі проблеми із зором.

Іван Олексійович Світличний (20 вересня 1929 — 25 жовтня 1992) — український літературознавець, мовознавець, літературний критик, поет, перекладач, діяч українського руху опору 1960—1970-их років, репресований. Лауреат Державної премії України імені Т. Г. Шевченка. Член Міжнародного ПЕН-клубу (1978). 

У 1960-х роках був фактичним організатором культурного та наукового життя творчої молоді. Його помешкання було своєрідним центром формування національної свідомості наукової молоді, дискусійним клубом, у якому кристалізувалися погляди і формувався особистий вибір більшості шістдесятників. Привабливими для всіх були не тільки енциклопедичні знання Івана Світличного, а й особистісні якості — інтелігентність, м'якість, товариськість, доброзичливість. Мав одну з найкращих приватних бібліотек у Києві (2005 року сестра Н. О. Світлична передала цю бібліотеку Харківському університетові імені В. Каразіна). 

Як літературознавець і критик Іван Світличний був носієм і продовжувачем традицій «харківської філологічної школи», з її виразним теоретичним спрямуванням. Перші його статті, як і незакінчена дисертація з теорії художнього образу, були продуктом реальної літературознавчої ситуації 50-х років, проте навіть тоді він висловив низку свіжих думок. Літературно-критичні статті Світличного присвячені головним чином творчості літературного покоління 60-их років і критиці недоліків офіційної соцреалістичної літератури («Боги і наволоч», у журналі «Вітчизна», ч. 12 за 1961). І.Світличний всіляко підтримує свіже талановите слово І.Драча, Ліни Костенко, М.Вінграновського, захищаючи від невіглаських звинувачень критики, яка базувалася на умоглядних схемах.

Через свою громадянську позицію зазнав переслідувань з боку репресивних органів тоталітарної радянської влади. Під тиском КДБ втратив роботу, був примушений перебиватися випадковими заробітками, публікаціями в пресі під псевдонімом або чужим прізвищем. Пізніше репресивна машина запрацювала на повну.

Поезія стала для І.Світличного духовним прихистком, рятунком і самоствердженням. Своєрідним тюремним щоденником є цикл «Ґратовані сонети», що привертає увагу насамперед зіткненням двох, здавалося б, непоєднуваних стихій — елітарної поетичної форми і не вельми «естетичного» змісту. Поетичні твори Світличного перейняті шляхетністю духу, моральним максималізмом, спротивом яничарству, диктатурі страху, моральному самогубству. Низку творів поет присвячує своїм соратникам: В.Стусові, В.Симоненкові, Є.Сверстюкові, Опанасу Заливасі, Г.Севрук, Л.Семикіній, М.Коцюбинській, сестрі Надії, дружині Леоніді. Чи не найсильнішою в поетичному доробку І.Світличного є написана в таборі поема «Курбас». Досить значним і професійно найдосконалішим є перекладацький доробок І.Світличного, переважно зі слов'янських мов та французької (Незвал, Словацький, Д.Максимович, Норвід, Галас, Ганзлік, Маген, Барадулін, Лафонтен, Ронсар, Бодлер, Елюар, Сюперв'єль, Арагон, Шар, Мішо, Верлен, Леконт де Ліль).

Разом із Г. П. Кочуром підготував «Антологію новітньої французької поезії», яка не побачила світу через склад перекладачів, твори яких на той час були заборонені для друкування. У засланні зробив переклад/переспів із давньоруської «Слово про Ігореву січ» з оригінальним тлумаченням «темних місць» — останнє, що встиг зробити на засланні перед тим, як його здолала невблаганна хвороба.

Біографічні дані

Походить Іван Світличний із селянської родини. Батько Світличний Олексій Павлович (1910–1955), мати Меланія Іллівна, з дому Твердохліб (1910–1994). До школи пішов у с. Половинкиному в 1937 році. У 1943 році, намагаючись разом з іншими підлітками підірвати німецьку техніку, лишився без пальців на руках. У 1947 році закінчив із золотою медаллю Старобільську середню школу. З 1947 до 1952 роки навчався на філологічному факультеті Харківського університету, який закінчив з відзнакою. З 1952 до 1955 року в аспірантурі при Інституті літератури ім. Т. Шевченка АН УРСР. Працював відповідальним секретарем журналу «Радянське літературознавство», завідувачем відділу критики журналу «Дніпро» (1955). Тут і заявив про себе як проникливий, непоступливий і принциповий літературний критик, як людина широкої ерудиції і справжній інтелектуал. 1956 року одружився з Леонідою Терещенко. З 1957 р. — молодший науковий працівник Інституту літератури, а з 1963 року — науковий працівник Інституту філософії АН УРСР. Написав дисертацію з естетики, але не опублікував.

Уперше Світличного було заарештовано 1965 року. На той час він уже давно був без роботи. За ним, за дружиною Леонідою і сестрою Надією постійно стежили, телефон неприкрито прослуховувався. 31 серпня 1965 року в помешканні І.Світличного, якого в цей час не було в Києві, відбувся обшук. Через кілька днів обшук повторився, і лише через тиждень після звернення до КДБ дружині Світличного офіційно повідомили про арешт чоловіка. Одночасно з ним тоді було арештовано Опанаса Заливаху, Михайла Косіва, Михайла Гориня, Богдана Гориня та інших. Усіх їх звинувачено в антирадянській агітації і пропаганді. 30 квітня 1966 року Івана Світличного через брак доказів було випущено.

12 січня 1972 року Світличного заарештували вдруге й звинуватили за тією ж статтею. Того ж року було заарештовано Євгена Сверстюка, Василя Стуса, В'ячеслава Чорновола, Надію Світличну. 27-29 січня 1973 року відбувся закритий судовий процес, де було винесено вирок: 12 років позбавлення волі (7 років концтаборів суворого режиму і 5 років заслання за антирадянську агітацію і пропаганду, виготовлення та поширення самвидаву. На суд ні дружину, ні матір Івана Світличного не допустили.

Відбував покарання у таборах Пермської області, у селищах Всесвятське й Кучино (ВС-389/35,36). Незважаючи на поганий стан здоров'я (хвороба нирок, рецидиви туберкульозу, постійний головний біль і носові кровотечі), намагався працювати разом з усіма. Майже весь останній табірний рік провів у лікарні. Мав незаперечний моральний авторитет серед політв'язнів, став душею табірного руху Опору — його називали «табірною совістю». Виявляв моральну стійкість і силу духу, багато разів брав участь у голодовках протесту. Василь Стус писав про Світличного: «Все краще в мені — це Іван. Усе кращого у багатьох інших — від Івана». 1974 року Світличного на 56-й день голодовки (він важив тоді 46 кг) відправили етапом на виховну «профілактику» до Києва і, не досягши бажаного результату, повернули назад до табору.

Місцем заслання для Івана Світличного було призначено селище Усть-Кан Горно-Алтайської області. Працював нічним сторожем ПМК, палітурником у бібліотеці. Від червня 1979 року і до кінця заслання разом із Світличним була його дружина Леоніда. 1980 року з огляду на погіршення стану здоров'я їм дозволили перебратися в селище Майма (околиця Горно-Алтайська). 20 серпня 1981 у Світличного стався інсульт, унаслідок чого він став інвалідом І групи. Пережив клінічну смерть, складну нейрохірургічну операцію в непристосованих умовах, післяопераційні ускладнення, підозру на рак хребта, гіпсове ліжко, частковий параліч. Вижив тільки завдяки самовідданому доглядові дружини. Комісувати за станом здоров'я відмовилися. Термін відбув повністю.

Звільнений тяжко хворим (23.01.83), продовжувати колишню творчу і громадську діяльність він уже не зміг. Помер 25 жовтня 1992 року, похований у Києві на Байковому цвинтарі неподалік від могил Василя Стуса, Олекси Тихого і Юрія Литвина. На могилі Івана Світличного встановлено хрест роботи художника Миколи Малишка.

Державну премію України імені Тараса Шевченка І.Світличному присуджено в 1994 року (посмертно) за збірку поезій, поетичних перекладів і літературно-критичних статей «Серце для куль і для рим».

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо»

Імена, з якими ми живемо. Вулиця Отця Анатолія Жураковського

Вулиця Отця Анатолія Жураковського - вулиця в Солом'янському районі міста Києва, селище Жуляни. Пролягає від вулиці Шевченка до Садової вулиці. Теперішню назву носить з 2016 року.

Отець Анатолій Євгенійович Жураковський народився 4 березня 1897 року в родині студента історико-філологічного факультету Московського університету та його дружини, колишньої вчительки. Родина жила в Москві, а пізніше переїхала в Тифліс. Анатолій з юних років часто відвідував храм і молився. В Тифліській гімназії організував православний гурток. 

В 1911 році, коли хлопцю було 14 років, родина Жураковських переїжджає до Києва. Будучи гімназистом, відвідував засідання Релігійно-філософського гуртка, вивчав богослов’я. В цей період на нього впливали відомі київські вчені, філософи і богослови. В 1915 році закінчив навчання в гімназії і вступив до університету, теж на історико-філологічний факультет 

В 1916 році був мобілізований в армію, викладав фізику і математику в організованій для солдат школі. На фронті продовжує вивчати богослов’я. В 1916 році пише роботу «К вопросу о вечных муках», а в 1917 році – «Евхаристический канон прежде и тепер», «Тайна любви и таинство брака», які були надруковані у видавництві В.І.Екземплярським в журналі «Христианская мисль». 

Під час Першої світової війни пішов на фронт як вільно визначений. В 1917 році демобілізувався за станом здоров’я і продовжив навчання в Київському університеті. Одружується з Ніною Сергіївною Богоявленською. 

Співпрацював з відомим православним архімандритом Спиридоном (Кисляковим), разом з яким на початку 1918 року брав участь в допомозі людям, які постраждали від обстрілу Києва більшовицькими військами. В 1920 році закінчив університет. 

У 23 роки майбутній пастир переїздить разом із дружиною в село Красногородка під Києвом. 31серпня 1920 року в Успенському соборі Анатолія висвятили в ієреї. Спочатку він служив у селі Красногородка, де проживав. 

В 1921 році його перевели служити настоятелем у колишню домову церкву при притулку святої Марії Магдалини на розі Микольсько-Ботанічної та Паньківської вулиць у Києві.

Починав служити майже в порожньому храмі, куди приходило кілька стареньких бабусь та дівчаток. Талановитий проповідник і церковний письменник, учасник диспутів з атеїстами, він створив православну спільноту, в яку входили як люди похилого віку, так і зацікавлена церковними проблемами інтелігентна молодь, яка отримувала знання від професорів Екземплярського та Кудрявцева. Учасники спільноти займались благодійністю, розповсюджували православну літературу, збирали матеріали про переслідування віруючих. Молодь вивчала богослужіння, намагалась увійти в серцевину церковного життя. 

Отець Анатолій був широко освіченою людиною, священником з великим особистим даром слова. Його вечірні проповіді по вівторкам завжди збирали багато людей. Молодь об’єднувалась в гуртки: від філософських до виготовлення іграшок, квітів та ін. для продажу та збору грошей на допомогу хворим, одиноким та малоімущим. Існувала група і по вивченню богослів’я. З дітьми велись уроки по Закону Божому. 

В березні 1922 році він виступає на диспуті, читає доклад «Христос і ми». В травні того ж року, бере участь в грандіозному диспуті на тему: «Наука і релігія», який проходить упродовж трьох днів. О.Анатолій завершує свій виступ словами: «Вам принадлежит сегодняшний день… может быть, завтрашний… А нам принадлежит Вечность». Така діяльність не подобалась властям. 

В ніч із 4 на 5 квітня 1923 року його арештовують за звинуваченням в агітації проти влади «шляхом проповідей». о.Анатолія поміщають до Бутирської тюрми в Москві, а наприкінці травня висилають у Краснококшайськ (Йошкар-Ола) в Марійській області. З ним поїхала і дружина Ніна. 

Але то були ще відносно вегетаріанські часи і наприкінці 1924 року подружжя Жураковських повертається до Києва. Хоча вони перебували під наглядом каральних органів, але все ж таки пастир прослужив до 1930 року. В жовтні о. Анатолія арештували вдруге. У серпні 1937 року «притягнутий до карної відповідальності за контрреволюційну агітацію», 20 листопада засуджений НКВД до розстрілу. 3 грудня вирок приведено у виконання. 

До 120-річчя від дня народження та 80-річчя від дня страти вийшла друком книжка Павла Проценка «К незакатному Свету. Анатолий Жураковский. Пастырь, поэт, мученик». Він розділив долю тисяч своїх братів у вірі, розстріляних та скинутих у безвісні рови.

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо».

Імена, з якими ми живемо. Вулиця Антіна Ждановича

Вулиця Антіна Ждановича - вулиця у Солом'янському районі міста Києва, селище Жуляни. Пролягає від безіменного проїзду (між Совською та Шкільною вулицями) до вулиці Ганни Арендт. Сучасну назву отримала в 2019 на честь державного і військового діяча часів Визвольної війни (1648-1654 рр.) Антіна Ждановича (р.н. невід - після 1660).

Відомому державному діячеві Антіну Микитовичу Ждановичу належить помітне місце серед плеяди сподвижників Богдана Хмельницького. 

Апогей політичної діяльності припадає на кінець 40-х-початок 60-х рр. ХVII століття. З перших років Визвольної війни українського народу спостерігається його стрімкий злет до вершин державної влади в Україні. У 1649 році А.Жданович - сотник реєстрового Чигиринського полку - був призначений київським полковником (за Реєстром 1649 року до складу Київського полку входило 17 сотень та 1792 козаки). Упродовж 1656 року джерела засвідчили його перебування на посаді генерального судді (останню він обійняв, ймовірно, десь наприкінці 1654 або ж у 1655 році), а в кінці 1656 року А.Жданович уже як наказний гетьман вирушає у походи на чолі козацьких військ. Будучи сподвижником Б.Хмельницького, він проявив себе не лише як розсудливий політик, а й як талановитий дипломат, оскільки неодноразово очолював важливі місії Української держави до Туреччини, Польщі та Московії, й неабиякий полководець, під час буремних подій Визвольної війни середини ХVII ст. І хоча джерела не однаковою мірою зафіксували всі сторони життя та діяльності А.Ждановича, все ж основні штрихи до політичного портрету полковника відтворити можна, оскільки не всі ще наявні дослідницькі можливості були використані істориками.

Богдан Хмельницький після призначення А.Ждановича київським полковником намагався використати його військовий досвід. В 1640-1650 рр. гетьман планував послати полковника «на допомогу кримському цареві». Головні зусилля А.Ждановича в даний момент були спрямовані на активізацію дипломатичних відносин між гетьманом України й турецьким султаном, потепління у стосунках між якими спостерігалися влітку 1650 року.

1650 року призначений полковником Київським. Влітку 1651 року полк А.Ждановича стояв у самому Києві. Після поразки чернігівського полковника М. Небаби від війська литовського гетьмана Януша Радзивілла Жданович дозволив литовцям узяти Київ без бою, розраховуючи оточити їх у самому місті та розгромити, опираючись на підтримку місцевого населення. Одначе спроба Ждановича штурмувати місто була невдалою.

Пізніше Антін Жданович був емісаром Богдана Хмельницького для розгляду скарг посполитих на козацьке військо. Також брав участь у битві під Берестечком. 

У 1656 році А. Жданович отримав від царя маєток. Того ж року Б. Хмельницький призначив Ждановича наказним гетьманом над 10-тисячним козацьким корпусом, який було послано на допомогу Карлові Х Густаву і Юрієві II Ракоці. Разом із союзниками (шведами й семигородцями) козаки Ждановича увійшли до Варшави. Після цього козацько-семигородське військо повернуло на схід. Після невдалої битви під Магеровом корпус Ждановича самовільно залишив Ракоці та повернувся в Україну. Б.Хмельницький, дізнавшись про це, видає наказ стратити Ждановича та усе керівництво корпусу, серед котрого поміж інших перебував й Іван Богун. Лише смерть гетьмана рятує їх від кари. На Чигиринській раді Жданович з Богуном підтримують претендента на гетьманство Івана Виговського та надалі є прихильниками його політичного курсу.

Антін Жданович виконував дипломатичні місії до Варшави і Стамбула, брав участь у Конотопській битві у 1659 році. Після переходу гетьманської булави до Юрія Хмельницького (вересень 1659 року) А. Жданович, як і І.Виговський, відбув до Польщі. Новий договір, який був укладений у жовтні 1659 року між Московією та Гетьманщиною, не лише «вкоротив права» останньої, а й перекреслив політичну діяльність Антіна Ждановича в Україні. Принаймні, поки остання залишалася б під владою московських государів. У лютому 1660 року під час облоги Могилева потрапив у московський полон. Подальша доля невідома. 

Допис опубліковано в рамках проєкту суспільного інформування «Імена, з якими ми живемо».

Імена, з якими ми живемо. Дмитро Зеров

(Продовження публікації про братів Миколу, Михайла та Дмитра Зерових, на честь яких з 2016 року названо одну з вулиць Солом’янського району – вулиця Братів Зерових (раніше – Червонопартизанська)). 

Середній з братів Зерових – Дмитро Костянтинович Зеров — український ботанік, Академік АН УРСР, Заслужений діяч науки УРСР, Лауреат Державної премії УРСР у галузі науки і техніки. Займався ботанічною географією, палеоботанікою, історією рослинності. Понад 20 років очолював Українське ботанічне товариство. Основні наукові праці — із систематики, флористики та філогенії спорових рослин. Доля ботаніка Дмитра Зерова має разючий контраст із долею двох інших братів – поетів та громадських діячів Миколи Зерова та Михайла Ореста.

Біографічні дані

Другий син у родині педагога Костянтина Зерова. Народився 8 (20 вересня) 1895 року в місті Зінькові на Полтавщині. 1922 року закінчив природниче відділення фізико-математичного факультету Київського університету. Викладав у ньому. 

1931 року Зерова затверджено на посадах старшого наукового співробітника та завідувача відділу бріології Інституту ботаніки АН УРСР. 1933 року очолив кафедру нижчих рослин у Київському університеті, якою керував до 1957 року. 1936 року Зеров отримав учене звання професора, а 20 червня 1937 року успішно захистив докторську дисертацію на тему «Болота УРСР. Рослинність і стратиграфія». 1939 року Зерова обрано членом-кореспондентом АН УРСР. 

1948 року Дмитра Зерова обрано академіком АН УРСР (спеціальність — ботаніка). У 1946–1963 роках керував Інститутом ботаніки АН УРСР. Від 1960 року дослідник очолював спорово-пилкову лабораторію, а від травня 1963 року — відділ історії флори та палеоботаніки в Інституті ботаніки АН УРСР. 1969 року отримав Державну премію УРСР у галузі науки і техніки (разом ще із чотирма вченими) за багатотомну працю «Флора УРСР». 

Помер 20 грудня 1971 року в Києві. Похований на Байковому кладовищі. На могилі встановлено пам'ятник: брила із сірого граніту, горельєф і напис «Академік Дмитро Костьович Зеров. 20.IX.1895 — 20.XII.1971» 

1983 року (посмертно) удостоєний Державної премії УРСР у галузі науки і техніки, разом ще із чотирма вченими, за п'ятитомне в семи книгах видання «Визначник грибів України» (1967–1979 роки). У 1996 році в Києві на будівлі Інституту ботаніки імені М. Г. Холодного НАН України по вулиці Терещенківській, 2, Дмитру Зерову встановлено гранітну меморіальну дошку. У лабораторії палеоботанічних та палеоекологічних досліджень Києво-Могилянської академії облаштовано меморіальний куточок Зерова, який відіграє важливе значення у фаховій підготовці студентів.